Розділ 98 — Тристороння сутичка

Розрубаний навпіл кротозмій ще трохи посмикався і завмер.

Джозеф кілька разів махнув дворучним мечем кам'яного дракона, струшуючи з леза його кров.

— Джозеф… Якого біса ти тут?

— Га? А ти хто такий? Не лізь до мене, наче ми з тобою приятелі.

Перед ним стояв Джозеф, а в його силі ніхто не сумнівався, навіть він сам. Проте Чі Ду тримався так само спокійно. А Джозеф і собі не вважав Чі Ду вартим уваги. Що ж, на те він і Джозеф.

— Я Чі Ду.

— Т-то це ти?! …Та ні, не знаю я тебе.

Від обох так і віяло жагою вбивства.

Першим не витримав Чі Ду і звелів розпеченому тигрові дихнути на Джозефа Бресом. Дівчата з Місячного цвіту бачили, що сталося з Апрі, і знали, що буде, коли тебе таким накриє, тож закричали: «Обережно!» Та Джозеф навіть не ухилився і прийняв удар на себе.

— Дурень! Сам під Брес підставився!

Чі Ду трохи збуджено вигукнув, але коли Брес ущух, Джозеф стояв майже неушкоджений.

Його чоботи вогняного дракона добре захищали від вогню і затримали більшу частину тигрового Бресу.

— Гей, хіба я казав, що мені холодно?

— Подивимося, надовго тобі того спокою вистачить, — ошкірився Чі Ду. — Із тієї землі, за договором, з'явися! Це пекельна горила з джунглів Аххарда, — самовдоволено гигикнув він. — Якраз тобі до пари.

Магією призову Чі Ду викликав пекельну горилу, монстра п'ятого рангу. З ніг до голови її вкривала фіолетова шерсть, а м'язи бугрилися, наче спресована гора м'яса. Вона стояла по-горилячому, спираючись на кісточки пальців, і все одно була помітно більша за Джозефа.

— Дівчатка, поки є змога, я вас підлікую. Зносьте поранених.

Поки Джозеф і Чі Ду билися, Ансгар лікував дівчат із Місячного цвіту.

А Джозеф дивився на пекельну горилу з невдоволеним виглядом.

— Гей, зачарувальнику.

— Т-так, хазяїне? Що таке?

— Як він назвав отого монстра?

Ім'я, яким щойно назвався Чі Ду, вже вилетіло Джозефові з голови.

— Пекельна горила, монстр п'ятого рангу. Навіть вам, хазяїне, як недооціните, то перепаде.

— Пекельна горила… Оте — горила?!

Джозеф щось бурмотів собі під ніс і червонів дедалі більше.

Горила погрожувала йому, гупаючи себе в груди, але Джозефові було хоч би що. Розлючена тим, що на неї не зважають, вона кинулася на Джозефа.

Біля дороги між маєтком Ю і Камою зібралися якісь люди.

На вигляд купець зі своєю охороною, але кілька десятків охоронців насправді були шпигунами Священної держави Джадарк, а купця вони просто найняли.

— Командире, пора. Чі Ду, мабуть, теж уже почав. Ті, хто стежить за Ю Сато, передали, що він вийшов із лісу Марма.

— Мене непокоїть, що відтоді повідомлень немає. Але за ним стежать і інші сили, тож так просто сигнал не подаси…

— Мабуть. А Ю Сато не розкусить, що ми задумали?

— Для того ми й найняли справжнього купця. Магічне око Ю Сато бачить статус, але при такому купцеві й охорона нікого не здивує. Та й загін ми зібрали не з розвідників, а здебільшого з тих, хто б'ється зблизька.

— А мені с-справді досить просто тут бути?

Купець перепитував це вже вкотре, і голос у нього тремтів.

— Скільки разів тобі казати? Просто побудеш із нами й отримаєш п'ятдесят золотих. Легшої роботи й не буває. Нема чого хвилюватися.

Купець полегшено всміхнувся. Ще б пак, п'ятдесят золотих лише за те, що побуде поруч!

Поки командир розмовляв із купцем, решта шпигунів старанно готувалася і змащувала зброю отрутою чи зіллям, що паралізує. Ю Сато треба було схопити і відвезти до Священної держави Джадарк, тож отрута і зілля, що сковують рухи, були тут найкращим вибором.

— Командире, хтось іде.

— Гм. Ю Сато?

— Ні, схоже, напівлюд.

Шпигун із гострим зором розгледів, що від Ками йде вовколюд. У Священній державі Джадарк ельфів, дворфів, звіролюдей та інших нелюдів звуть напівлюдьми і жорстоко цькують. Тому він так його й назвав.

Порівнявшись зі шпигунами, вовколюд зупинився.

— Чого став? Проходь.

Один зі шпигунів з неприхованою огидою махнув на нього рукою.

— Ой-ой~ Дивина. Чого це тут смердить джадаркцями? Аж цікаво стало.

Вовколюд угадав, що вони з Джадарку, але жоден зі шпигунів і оком не змигнув.

— Ми охороняємо купця, який приїхав зі Священної держави Джадарк продавати товар у Камі. Щось не так?

— Та багато чого. Ви ж зброю отрутою змащуєте? І, судячи з запаху, не тільки отрутою. З чого б це? Битися зібралися? Аж кортить дізнатися.

— Ти! Якийсь напівлюд нам заважатиме?!

Один шпигун, який особливо зневажав напівлюдей як нижчу расу, не витримав і кинувся на вовколюда з мечем. Командир міг би його зупинити, але вирішив, що одним напівлюдом менше буде, і просто дивився. Усі вже чекали, що меч розколе вовколюдові голову, але голови не стало в самого шпигуна.

Усі втупилися у вовколюда. У його правій руці невідомо звідки взявся величезний молот. На ньому ледь виднілася кров, отже, удар був такий швидкий, що його й оком не вловиш.

Тут зібралися найкращі в бою шпигуни Священної держави Джадарк. Кожен із них міг сам-один здолати кількох авантюристів, які вважали себе вправними. І ніхто з них навіть не побачив удару.

— Ой! В-вбивця! Я т-тут ні до чого!

Купець осів на землю, і під ним розпливлася пляма. Від жаху він обмочився.

— Ну от, накинувся ні з того ні з сього, а я й відповів. Аж злякався! Я говорити не мастак, тож скажу прямо. Приємно познайомитися. Я Горія з Культу Безсмертя, дванадцятий апостол смерті. Будьмо знайомі!

Він щойно вбив людину, а поводився так само, як і досі. Саме від цього навіть навчених шпигунів пройняв холодний піт.

А головне, Горія назвався дванадцятим апостолом смерті. Якщо він справжній апостол, то кілька десятків шпигунів йому нічого не зроблять. От якби тут був бодай хтось із гордості Священної держави Джадарк: Святий двох святостей, Святий спис Догран, Святий кулак Дрос, Залізна стіна Бараш чи Три святі діви, тоді була б інша розмова. Але Кама звідти далеко, тож про таке годі й мріяти.

— Х-ха-ха. Брешеш. Дванадцятого апостола смерті вже переміг сам Святий двох святостей! Та й дванадцятий апостол — це небесна людина на ім'я Мознер на прізвисько Незламний.

Чоловік сухо засміявся і назвав Горію самозванцем, але розгубленості приховати не міг. Від Горії йшов тиск, який буває лише в справді сильних.

— Багато знаєш, — схвально гигикнув Горія. — Я новий дванадцятий апостол смерті. Ви ж полюєте на Ю Сато? І я на нього полюю. Тож поб'ємося за нього. Аж не терпиться!

Напруга між шпигунами і Горією наростала, коли тишу порушили нові голоси.

— Е-е… тут неподалік наш дім, тож сваріться, будь ласка, деінде~

— …Набридли.

— Ви заважаєте. Забирайтеся, поки не прийшов господар.

Хоч поруч лежав труп без голови, Нінина усмішка геть зруйнувала всю напругу.

— Рятуйте! Цей напівлюд ні з того ні з сього на нас напав.

Гірше не придумаєш. Втрутився вовколюд, який назвався Горією, а Ніна з дівчатами хоч і прийшли, як і планувалося, але Ю Сато, їхньої цілі, з ними не було. Тож командир вирішив утягнути їх, щоб хоч трохи повернути все на свою користь.

— М-м, хто тут винен, я не знаю~ Але називати пана вовколюда напівлюдом не можна, чуєте?

— Та погляньте ж! Одного з нас він уже вбив.

Горія з цікавістю дивився, як командир відчайдушно розігрує виставу.

— Скільки вас тут загине, мені байдуже. Ідіть швидше деінде і вбивайте один одного чи робіть що хочете.

Кілька чоловіків вилаялися, мовляв, вона що, на боці напівлюда? Але Маріфа сама дарк-ельфійка, люди і її цькують як напівлюдку, тож нічого дивного в цьому не було.

Втягнути дівчат не вдавалося. Командир зрозумів, що справи кепські, і пустив у хід останній козир.

— Цей напівлюд напав на нас і торочив щось про те, щоб ми віддали йому Ю Сато.

Слова командира подіяли миттєво.

Лена стиснула посох і почала готувати заклинання. Маріфа наклала на тятиву стрілу, наконечник якої почорнів від мурах-куль.

А Ніна…

— Вибача-а-ай~