Розділ 115 — Замок Срібного Місяця (частина 2)

— Хм… Із чого почати… Місто називається Аркала. Ним опікується шляхетний дім Утар. Найближчі міста — Ромсі й Рочдейл, до них два дні каретою, — почав бармен.

— А щодо подій: кажуть, минулої ночі молодого пана Утар убила невільниця, яку він купив. Іронія в тому, що порядною людиною він ніколи не був. — Бармен знизав плечима й почав полірувати новий кухоль.

— О-о… Схоже, молодий пан Утар тобі не дуже подобався. — Широ звела брову.

— Він нікому не подобався, особливо жінкам. Варто було вподобати гарну пані, навіть заміжню, — наказував викрасти й поводився з нею як заманеться. На жаль, перед кожною перевіркою ховав докази, тож інспектори нічого не могли зробити. Вам пощастило, юна пані. Прибули б на день раніше — напевно послав би людей схопити вас.

— Ха-ха-ха, дякую за попередження. Буду обережною, — усміхнулася Широ.

— А знаєш місце під назвою Замок Срібного Місяця? Я прямувала туди й заблукала.

— Хм… Замок Срібного Місяця? Один із найкраще укріплених замків країни?

— Якщо іншого з такою назвою немає, то, мабуть, саме він.

— Тоді раджу переглянути плани. Кажуть, там оселилися злі культисти. Солдати досі не змогли повернути фортецю через потужні укріплення. До того ж культ якось залучив чимало талановитих магів. Ніхто не знає, що там зараз, але нам, безсилим людям, краще триматися якнайдалі.

— Он як… А де можна купити карту?

— Карту? Ідіть вулицею й поверніть ліворуч. Далі дорогою знайдете старого в солом’яному капелюсі, із солом’яною торбою та мітлою. Звати Деррік. Продасть карту за п’ять срібних монет. Дорого, але його карти того варті.

— Дякую. Знаєш що? Налий ще елю — цього разу заплачу. — Широ усміхнулася.

— Добре, п’ятдесят мідяків, — відповів він і наповнив кухоль.

Заплативши, вона допила й вийшла.

— Чорт… У цієї пані залізний шлунок, — захоплено пробурмотів бармен і повернувся до роботи.

За його вказівками Широ знайшла Дерріка біля річки.

— Перепрошую, ви Деррік? — чемно запитала вона.

— Так мене звуть. Чим допомогти, юна пані? — відповів він із доброю усмішкою.

— Хотіла б купити карту, якщо можна.

— Звісно. Якої місцевості?

— Замку Срібного Місяця.

— Хм, раджу уникати його. Кажуть, фортецю захопили злі культисти, а військо нічого не може вдіяти. — Він насупився.

— Знаю. Але маю там невідкладні справи, тож мушу йти.

— Що ж… Гаразд. Карта Замку Срібного Місяця. Мою ціну знаєте? — Він порився в торбі й дістав перев’язаний сувій із відповідним написом.

— Так, п’ять срібних монет? — запитала Широ й передала гроші.

Отримавши карту, відійшла й розгорнула її.

«Хм… До замку ще дві зупинки. Загалом приблизно три дні дороги», — подумала вона.

Щоб дістатися Замку Срібного Місяця, їй спершу потрібно було прибути до міста Хайт. Звідти — рушити на захід, у бік Норбері, а вже тоді — до самого замку.

Якщо їхати швидко й не робити жодних зупинок, вона прибуде за три дні. За повільнішого темпу до місця призначення могла дістатися лише за тиждень.

Після всіх чуток Широ сумнівалася, що хтось повезе її прямо до замку. Якщо городяни радять уникати його, візники навряд чи погодяться.

— Отже, двома каретами дістануся Норбері, а решту шляху — пішки, — підсумувала вона.

Склавши карту, рушила до стайні, сподіваючись знайти попутну карету до Хайта.

Там невеликий караван саме набирав охоронців.

— Перепрошую, ви часом не до Хайта? — запитала Широ у вербувальника.

— Мм? Саме туди. Але місць уже немає. Зараз шукаємо лише охоронців. Сумніваюся, що така юна пані добре б’ється, тож, може, наступного разу, — відповів він на її голос. Обличчя не бачив чітко: вона сягала йому лише нижньої частини грудей.

— Щодо цього: я магиня льоду й хочу приєднатися до людей у Хайті. Можу працювати охоронницею, якщо не заперечуєте, — відповіла вона, не зважаючи на його сумніви.

— Магиня? Ти? — Він звів брову.

— Зніміть каптур і покажіть магію. Якщо все так, внесу до списку.

Широ кивнула й відкинула каптур. Біле волосся розсипалося по спині, а люди каравану приголомшено завмерли.

— Яку магію показати — захисну чи атакувальну? — запитала вона.

— А, так. Було б чудово побачити обидві, — відповів він, намагаючись приховати рум’янець.

— Хм, добре. — Широ кивнула.

Відійшовши, переконалася, що має досить простору. Тупнула ногою — і миттєво створила довкола ряди крижаних стін.

Вербувальник був приголомшений швидкістю. Усі знали: маги повинні промовляти закляття й накопичувати силу. Про магію без промовляння він не чув. До того ж вона спрацювала майже миттєво.

* Клац!

Клацнувши пальцями, Широ показала атакувальне закляття.

У повітрі виникли крижані шипи, спрямовані на вербувальника.

— Ви підходите! — поспішно сказав він, витираючи піт.

Маги були потужними, проте повільне застосування й передбачуваність заклять дозволяли воїнам наблизитися та легко вбити їх.

Але якби маг умів робити те, що показала Широ, ситуація стала б цілком протилежною.

«Якби всі маги були такими, потреба у воїнах зменшилася б», — подумав він. Йому було важко навіть уявити поле бою, на якому всі маги схожі на дівчину перед ним.

Розтопивши лід, Широ терпляче чекала, доки він закінчить запис.

— Ось перепустка на подорож. Напишіть ім’я, а тоді обговоримо платню, — сказав він, простягаючи дерев’яну пластинку й пензель.

Записавши ім’я, вона повернула пластинку.

— Платня — сорок срібних монет за весь шлях до Хайта. Харчування надаємо. Під час нічних зупинок охоронці чергують на випадок нападу монстрів. Згодні? — запитав він. Зазвичай платили двадцять, проте за талант Широ потрібно було запропонувати вдвічі більше.

Він і не здогадувався: вона приєдналася б навіть без плати.

Однією з причин, чому вона приєдналася до каравану, а не побігла сама, було бажання розпитати інших охоронців про культ і дізнатися більше про цей світ.

Повне розуміння ситуації підвищить шанси на успіх.

— Підходить. Коли вирушаємо, начальнику? — запитала вона з легкою усмішкою.

— Наймемо ще двох охоронців і завершимо звичайну перевірку вантажу, — відповів він.

— Можете приєднатися до інших. Покличемо, коли будемо готові.

У зазначеному місці Широ побачила сімох людей, які терпляче чекали зі зброєю та в обладунках.

«Отже, для такого каравану беруть десять охоронців», — подумала вона.

Двоє танків, троє бійців, маг і, схоже, цілителька.

— Привіт. Я Широ, магиня льоду, — усміхнувшись, привіталася вона. Побачивши цілительку, відразу захотіла повчитися в неї.

Навряд чи Сільвія приєднається до загону після загибелі друзів. Отже, потрібен інший цілитель або достатнє знання лікувальної магії в самої Широ.

На жаль, решта не поділяла її настрою: шестеро із семи проігнорували привітання.

— Ем, привіт. Я Рейна. Лікую загін, — трохи несміливо відповіла дівчина.

Довге каштанове волосся спадало до талії, а чубчик обрамляв обличчя. Її краса не була такою неземною, як у Широ, проте безсумнівною.

Одяг — переважно біла священницька мантія з червоним оздобленням по краях.

[Рейна — рівень 35, Священниця]

Придушивши відразу до вбрання й очевидного зв’язку з церквою, Широ потиснула їй руку.

— Рейно, яку лікувальну магію використовуєш? Для однієї цілі чи на площі? — усміхнувшись, запитала вона.

— Ем, і таку, і таку. Проте більше спеціалізуюся на лікуванні кількох людей, — відповіла Рейна, трохи здивована запитанням.

— Зрозуміло. Тоді в масштабному бою будеш дуже корисною, — похвалила Широ.

Спершу потрібно було прихилити Рейну до себе, а тоді просити навчити лікування.

— О, дякую.

Широ спробувала заговорити й з іншими, проте вони або червоніли, або старанно відводили очі.

«Не дуже балакучі», — подумала вона, коли караван уже готувався вирушати.

Останніми двома найнятими охоронцями були воїни.

Проте цікавила її лише Рейна. Інші нічого не пропонували, заради чого варто було приділяти увагу. Після однієї невдалої спроби поговорити Широ залишила їх у спокої.

— Вирушаємо! — крикнув вербувальник. Десятеро охоронців підвелися й оточили караван.

Широ стрибнула на одну з карет і сіла на даху. Вербувальник вважав її найсильнішою магинею серед них, тож не став заперечувати й дозволив залишитися там.

Сунувши льодяник до рота, трохи втамувала голод. У місті не знайшла продавців каменів мани, тож мусила задовольнятися залишками своїх льодяників.

Подорож була спокійною. Лише зрідка якийсь монстр намагався напасти.

З ними легко справлялися інші охоронці. Широ навіть не доводилося вставати з даху.

— Рейно, чому приєдналася до каравану? Чи ти вже була в загоні з іншими? — запитала Широ, простягаючи льодяник.

Рейна взяла дивну цукерку й поклала до рота. Здивувалася солодкості та зацікавлено глянула на Широ. Цукор був дорогим, і мало хто витрачав його так щедро. Відчуття нагадувало тверду кульку чистого цукру.

Смачно, проте надзвичайно марнотратно.

— Я самостійна шукачка пригод. Зазвичай приєднуюся до випадкових загонів, щоб заробити. Цілительок часто приймають, — відповіла Рейна й помітила, що вже доїла цукерку.

Від бажання знову відкусити солодкий шматочок у неї ще більше потекла слина.

Засміявшись, бо всі емоції читалися на її обличчі, Широ дала ще два льодяники.

Вона сподівалася переконати Рейну навчити лікувальної магії до завершення подорожі.