Розділ 117 — Замок Срібного Місяця (частина 4)

Решту орди легко знищили, а Широ знову сиділа на даху карети й їла льодяники.

— Хочеш? — невимушено запитала вона. Рейна свій уже давно доїла.

— …Звісно, — після короткої паузи відповіла та. Кутик рота мимоволі сіпнувся: Широ недбало знищила орду монстрів, а тепер пропонувала льодяник, наче нічого не сталося.

— Як ти це зробила? Я думала, маги слабкі в ближньому бою, — запитала Рейна, розгорнувши цукерку й поклавши до рота.

— Багато тренувалася зблизька, бо знала про слабкість. Якщо маєш слабке місце, чому нічого не робити? — Широ нахилила голову. Це мало бути очевидним.

— Так… Але більшість магів воліє збільшувати силу атак. Щось на зразок: «Убий, доки не добралися до тебе».

— Дурість. А якщо монстр швидший за закляття? Хіба не можна одночасно битися й чаклувати? Навіщо їм ціла вічність на одне закляття? Тц, аматори, — усміхнулася Широ.

«Ех, сестричко! Не всі можуть бути такими неймовірними, як ти!»

* * *

Після півгодинного бою орду повністю знищили.

Тепер увесь караван дивився на Широ зі страхом, подивом і пошаною.

Намагаючись не викликати її невдоволення, дали найкращу їжу й навіть примудрилися перетворити дах карети на маленький трон.

Не відмовляючись від доброти, вона всміхнулася й сіла.

Матеріал був чудовим, тож Широ розслабилася й заплющила очі. М’якість нагадувала піну з пам’яттю, яка підлаштовується під тіло для найбільшого комфорту.

Друга половина шляху минула спокійніше: ні бандитів, ні монстрів.

У Хайті охоронці отримали платню й розійшлися.

— Що робитимеш далі? — з легкою усмішкою запитала Широ.

— Я приїхала насамперед через хворобу в західній частині міста. Місцеві цілителі борються з нею. Територію ізолювали, щоб ніхто більше не постраждав.

[Побічне завдання: Епідемія]

Ви дізналися про рідкісну хворобу на заході Хайта. Можете вилікувати її, знайти причину або просто допомогти цілителям доглядати заражених.

Прийняти завдання? Так/Ні?

Нагороди буде видано наприкінці випробування.

Широ уважно обміркувала несподіване побічне завдання.

«Не знаю, чи є обмеження часу щодо культу в замку. Побічне завдання може підвищити ризик провалу основного. Проте якщо лише допомогти лікувати постраждалих, отримаю кращі нагороди й не витрачу надто багато часу».

— Можна допомогти? Щойно вивчила лікування — буде і практика, і добра справа. Щоправда, ненадовго: ще потрібно до Норбері. — Широ усміхнулася. Рейна спершу здивувалася, а тоді зраділа.

— Звісно! Ходімо швидше! — Вона потягнула Широ за руку до карантинної зони.

Усміхнувшись її завзяттю, та дозволила себе повести.

На місці Широ приголомшено розплющила очі: ситуація була гіршою, ніж уявляла.

Заражені лежали рядами, наче могили, і мали жахливий вигляд. Майже примарно-біла шкіра з фіолетовими плямами. Тіла вкривали ґулі, з яких сочився жовтий слиз. Над ними Широ помітила навіть слабкі ознаки формування духів.

У таких обставинах це було звичайним явищем, проте способів розв’язати проблему небагато.

До того ж напівсформовані духи виходили із заражених, погіршуючи симптоми.

На жаль, більше ніхто їх, схоже, не бачив.

— Вітаю. Я Рейна, записувалася допомагати, — сказала вона чоловікові, який щось занотовував на дошці.

— Рейна? Та, що подала заяву в Аркалі? — запитав він.

Темні кола під очима свідчили, що під час боротьби з епідемією він майже не відпочивав.

— Так. Зі мною подруга, яка теж може лікувати. Її здібності не поступаються моїм, — відповіла Рейна.

— Добре. Знайдіть вільне місце й починайте. Спершу краще взяти захисний одяг, — сказав він, указавши на людей, які роздавали костюми.

Обидві кивнули й рушили до намету.

Костюм складався лише з тканини, що прикривала все тіло, та маски.

«Грубувато. І від духів це чудово захистить, авжеж…» — подумала Широ, поглянувши вгору. Найбільший дух іще був зовсім молодим, не дозрілим. Добре: вбити буде легше.

Духи мали багато вразливостей, проте спершу їх потрібно бачити й уміти вражати. До того ж вони певною мірою безсмертні: з часом відновлюються, якщо немає екзорциста, здатного очистити їх.

Перевдягнувшись, дівчата підійшли до заражених. Рейна присіла й почала лікувати пацієнта.

Широ дивилася просто на духів.

Примружившись, присіла й клацнула пальцем. На руці спалахнув зелений вогонь. Вона піднесла його до фіолетової плями на шкірі.

* ТССС!

Пролунало шипіння, наче вогонь випалював інфекцію. Вогонь життя зцілював усе, чого торкався, тож для хвороби був надзвичайно смертельним.

«Може, ним можна очистити й духів», — подумала Широ.

— АРГГГ!

Проте що довше тримала полум’я над плямами, то голосніше кричав пацієнт. Головний цілитель помітив це й підбіг.

— Що ти робиш?! — крикнув він, збираючись відштовхнути її. Але крижаний погляд змусив зупинитися й подивитися на хворого.

На його подив, колір обличчя пацієнта став значно кращим, ніж в інших.

Шипіння й крики спричиняв зелений вогонь, який силою очищав заражені ділянки.

— Поясниш, що відбувається? — запитав він. Такого вогню ще ніколи не бачив.

— Полум’я зцілює все, чого торкається. Воно випалює інфекцію, тому люди кричать від болю. Після очищення хвороба зникне, — пояснила Широ, не зупиняючи рук. За кілька митей повністю видалила інфекцію.

Чоловік виглядав набагато краще.

— Ург… Богиня? — пробурмотів, насилу розплющуючи очі.

— Не називай мене богинею. Я не вірю в богів і не хочу жодного зв’язку з ними. А тепер іди й не повертайся, інакше знову заразишся. — Широ перейшла до наступного.

Рейна й головний цілитель приголомшено переглянулися після такого неприйняття богів.

— Якщо не вірить у богів, як же лікує? — зацікавлено запитав він.

— Казала… що відтворює ефект маною, — відповіла Рейна, сама не знаючи, що думати.

Вилікувавши ще кількох людей, Широ помітила, що духи захвилювалися.

У голові виникла ідея. Вона відразу підійшла до головного цілителя.

— Знаю, як очистити всю заражену зону. Але є маленька проблема, — сказала вона, привернувши його увагу.

— Яка? — запитав він. Якщо можна вилікувати всіх, він погодиться без вагань.

— Збоку здаватиметься, ніби я підпалила все це місце. А ще будуть дуже гучні крики.

Цілитель замовк. Це справді нагадуватиме спробу знищити заражених через нездатність їх вилікувати.

Напевно знайдуться шукачі пригод, які спробують зупинити це, не знаючи всієї картини.

— І що маю робити? — запитав він.

— Стримуй їх і виживи. — Широ знизала плечима.

Глибоко вдихнувши, він зітхнув.

— Подбаю про сторонніх. Тільки вилікуй усіх, якщо можеш, — відповів.

Усміхнувшись, Широ підійшла до центру карантинної зони й присіла.

Неоново-зелене магічне коло почало розширюватися. Із чола закапав піт: зв’язки були впорядковані, але все ще зламані, тож надмірно навантажувати їх не можна.

На щастя, можливостей вистачило. Коло охопило всіх заражених.

Піднявши праву руку, Широ вдарила в центр кола, запаливши зелене полум’я на долоні.

* БУМ!

— АРГГГГГ!

Усі заражені жахливо закричали. Коло посилило Вогонь життя й фактично підпалило всю зону.

Треба бути сліпим, щоб не помітити величезну кулю зеленого вогню в Хайті.

Як і очікувалося, деякі шукачі пригод розлютилися.

Широ чула їхній галас серед криків, проте не зважала.

На щастя, вогонь, схоже, очищав і духів: вона бачила, як їхні обриси поступово тоншали.

Приблизно за десять хвилин, із короткими перервами на відновлення мани, інфекція й духи зникли.

Широ махнула зап’ястком, прибравши коло.

Коли вогонь згас, шукачі пригод перевірили хворих і були приголомшені одужанням.

Сама рятівниця відразу вислизнула й уже йшла поруч із Рейною.

— Усіх заражених вилікувала. Хоча не знаю, чи хтось заразиться знову. — Широ невимушено знизала плечима.

Рейна захоплено дивилася на неї: завдяки її ідеї всі одужали.

— Досі не вірю, що ти за такий короткий час створила настільки сильне вміння, — зітхнула вона.

«Не створила, а радше відкрила. Проте чи варто їй знати?» — подумала Широ.

Водночас насупилася: побічне завдання просто зникло. Ні повідомлення про завершення, ні нових вказівок.

«Я вилікувала пацієнтів і очистила духів. Це має щось означати».

— Заражених зцілено, тож тепер я вирушаю до Норбері. А ти що робитимеш? — запитала Широ.

— Я? Мабуть, трохи залишуся. Можливо, комусь іще потрібна допомога, — відповіла Рейна.

— Хе-е, он як. Було весело. Побачимося, якщо доля дозволить. — Широ лагідно усміхнулася.

— Ем, перед відходом… Можна ще один льодяник? — попросила Рейна. Широ всміхнулася, побачивши, як та ледве стримує слину.

— Звісно, тримай. — Вона простягнула цукерку.

Попрощавшись, знову рушила до стайні шукати карету до Норбері.

Проте місто було одним із найближчих до Замку Срібного Місяця, тож торговцям і шукачам пригод радили триматися від нього подалі.

На невдоволення Широ, охочих їхати було мало.

— Юна пані, ви шукаєте карету до Норбері? — запитав чоловік, який підійшов.

— Мм? Так. Маєш карету, старий? — скоса поглянула вона.

— Старий? Мені лише тридцять чотири. — Його губи сіпнулися.

— Тобі тридцять чотири, мені тринадцять. Порівняно зі мною — старий. — Широ закотила очі. Настрій був кепським: пошуки тривали довго, а ніхто не їхав куди треба.

— А якщо я скажу, що їду? Чув про вашу силу й хочу найняти охороняти вантаж дорогою, — усміхнувся він.

Широ примружилася, розуміючи, що наміри в нього недобрі.

— Який вантаж?

— Знати не потрібно. Поїздка до Норбері без зайвих запитань. Ваше завдання — лише охорона.

«Що ж, буває й гірше», — подумала Широ.

— Гаразд. Вези мене до Норбері, а я охоронятиму вантаж без зайвих запитань.

— Домовилися.