Розділ 146 — Меч міфічних джерел. Перше випробування

— Перепрошую? — невпевнено запитала Широ.

— Гадаю, у моєму Прихованому хисті може статися прорив, — повторила Лірика.

«…»

Широ трохи розгублено примружилася.

«Хоч ми й знаємо, яку зброю вона обрала, відчути прорив так швидко майже неможливо», — подумала вона.

Найскладніше в розвитку Прихованого хисту було те, що більша частина бойового потенціалу виявлялася інстинктивно. Користувачі не усвідомлювали своїх дій, тому їм було важче вдосконалюватися.

Такою була природа Прихованого хисту. Хоч він і був небесним даром, випробування для його розвитку були не менш складними.

Зрештою, у світі немає нічого безкоштовного.

— Чому ти так думаєш? — запитала Широ, бажаючи переконатися, що Лірика справді стоїть на порозі прориву.

— Коли б’юся двома мечами, іноді відчуваю, ніби все сповільнюється. Але, хоч як стараюся, не можу піти далі. Наче тонка завіса заважає просунутися вперед. Це так близько й водночас так далеко. — Лірика зітхнула.

— Хм… це справді схоже на відчуття перед проривом. — Широ трохи відхилилася назад.

«Таке відчуває шукач пригод, який ось-ось повністю сформує Зону атаки. Якщо все в її очах сповільнюється, значить, вона поступово осягає всі рухи в певній ділянці навколо себе. Щоб відчути це так скоро, Лірика мусила старанно працювати й набувати бойового досвіду», — подумала Широ з легкою усмішкою.

— Думаю, ти зараз зіткнулася з невеликим бар’єром перед відкриттям Зони атаки.

— Зони атаки? — Лірика розгублено нахилила голову.

— Це простір навколо тебе, у якому ти можеш охопити все. Це крок до формування Повної зони, але про неї розповім пізніше. Мені самій ніколи не вдавалося сформувати Зону атаки, тому навчити тебе не можу. — Широ винувато всміхнулася. Вона хотіла допомогти, але зараз нічого не могла зробити.

На піку сили її класом був Наномант, і для перемоги вона могла створити цілу фортецю. Наближатися до супротивника їй узагалі не було потреби, тому вона навіть не намагалася розвинути Зону атаки.

«А я ж досягла повного контролю над тілом. Яка втрата», — пошкодувала Широ.

Із таким талантом теоретично мало б бути легко досягти Зони атаки. Проте перевага в дальності зрештою так і не дала їй нагоди сформувати її.

— Може, дізнаємося завтра, коли битимемося з монстром. — Лірика зітхнула й лягла на ліжко.

— Хе-хе, може, дозволиш мені переночувати тут? — Вона всміхнулася, перевернулася на бік і поплескала по місцю поруч.

Широ всміхнулася й підійшла.

Лірикин запал урвався, коли Широ клацнула її по лобі.

— Годі дуркувати. Іди спати. — Широ засміялася.

— Гаразд~

Вийшовши з кімнати, Лірика зачинила двері й сумно зітхнула.

— Але я не дуркувала… — тихо прошепотіла вона, перш ніж піти.

Наступного ранку вони зібралися на околиці міста й приготувалися вирушати до першої позначки.

— Перш ніж піти, з’ясуймо, на що ми здатні. Я можу прикликати чотири мечі, але лише в базовому стані. Жодну зміну стихії застосувати не можу. — Широ прикликала Висхідну мрію. Своїми наномантськими вміннями вона могла створювати холодну зброю, але цим її можливості обмежувалися: ні вогнепальної зброї, ні обладунків вона зробити не могла.

— Я можу використовувати всі вміння володіння мечем. І це все. Більше нічого не працює, — сказала Лірика.

— Мм, у мене лише Атакувальний Лицар-демон. — Медісон знизала плечима.

— А ти, Сільвіє? — запитала Широ. За неї вона хвилювалася найбільше: цілителька мала досвід і вміння лише у зціленні, тому не могла користуватися мечем.

— Дивно, але найпростіше закляття зцілення я застосувати можу, — зізналася Сільвія, і в її руці з’явилося золоте сяйво.

— Це добре. — Широ кивнула.

— Та про всяк випадок візьми меч. — Вона простягнула Сільвії один зі своїх мечів.

Узявши його, Сільвія здивувалася, який він важкий.

— Ого, ця штука важка, — визнала вона, намагаючись тримати меч рівно, але зрештою не впоралася.

— Справді? Мені вони здаються легкими. — Широ нахилила голову, жонглюючи двома мечами.

Бачачи, як вона жонглює ними, наче мішечками з квасолею, Сільвія відчула, як сіпнулися кутики її губ.

«Юна пані! Я не така ненормальна, як ти!» — подумала вона.

— Широ має рацію, вони досить легкі, — сказала Лірика, а Медісон кивнула. Обидві не відчували їхньої ваги й легко ними розмахували.

— Але ж твій клас — воїн! А Широ — магиня!!!

Відколи вона впустила меч, ця думка не давала їй спокою: вона чітко бачила, як він упав. Звісно, зі зростанням рівня й сили людини мечі ставали важчими. Але навіть так маг не мав би з ними впоратися.

Це означало лише одне…

«Рівень Широ мусить бути неймовірно високим!» — недовірливо подумала Сільвія.

Вона не знала, що Сила Широ хоч і перевищувала середню, усе ж трохи поступалася воїнам. Головною причиною було звання монстра, яке майже подвоювало кожну характеристику. Можна сказати, що зараз Широ мала показники воїна й удвічі більшу силу атаки, ніж маги її рівня.

— Хм, тоді візьмеш два кинджали? — запитала Широ.

Діставши з інвентарю два запасні кинджали, які тримала про всяк випадок, вона передала їх Сільвії.

Вона намагалася витягнути й інші речі, крім зброї, але щось заважало ними користуватися.

За винятком кількох предметів і холодної зброї, на інвентар можна було переважно лише дивитися.

— Ці трохи кращі, — визнала Сільвія, випробовуючи кинджали.

— Добре. Пошукаємо монстрів низького рівня, щоб ти могла потренуватися. Не кидати ж тебе відразу у високорівневий бій. — Широ всміхнулася.

Проте Лірика з Медісон зблідли: це була та сама усмішка, з якою вона кидала їх до боса вищого рівня.

— Прийми наші співчуття, — сказали обидві.

* * *

— ДОПОМОЖІТЬ МЕНІ!!!!! — кричала Сільвія, тікаючи від рогатого кролика 40-го рівня.

— Просто вдар його. Це ж легко. — Широ всміхнулася, сидячи на гілці дерева з Лірикою й Медісон.

Ті лише спостерігали: вони вже трохи звикли. У їхньому загоні це стало своєрідною традицією.

— Хіба не треба дати їй супротивника вищого рівня? Чому лише кролик? — запитала Медісон, вважаючи Широ упередженою.

І їй, і Ліриці свого часу довелося зіткнутися з люттю боса, а Сільвії — лише з кроликом.

— Вона цілителька. Не можу ж просто кинути її до боса. — Широ знизала плечима.

— Хоча ми на випробуванні, тож смерть не рахується… — Вона примружилася й подивилася на Сільвію.

— Я ЦЕ ЧУЛА!!! — закричала та, кинувши кинджал у кролика.

* ДЗЕНЬ!

Рогатий кролик лише хитнув головою й відбив кинджал.

— Ти сам мене змусив!!! — Вона стиснула зуби й замахнулася другим кинджалом.

Але кролик зрештою подолав її й відкинув другий кинджал іще далі.

— ЧО-О-О-ОРТ!!!! — крикнула Сільвія й знову побігла.

— Уже лається, — доповіла Лірика.

— Уже друга стадія? Хм, досить швидко, — зауважила Медісон.

Під час цієї традиції людина проходила п’ять стадій.

Заперечення, гнів, торг, депресію й нарешті прийняття.

— Будь ласка, рогатий кролику! Я завжди добре ставилася до вашої раси!!! — гукнула Сільвія переслідувачу.

— А ось і торг, — сказала Лірика, вказавши на Сільвію, яка вже ледь не плакала.

— Вона й справді проходить усі стадії. — Широ кивнула.

— Чому я?!!!! — вигукнула Сільвія, і сльози полилися струмком.

( ТТ — ТТ )

— Депресія? — Медісон звела брову.

— Гадаю, за кілька секунд перейде до прийняття. — Широ позіхнула.

Як вона й передбачала, обличчя Сільвії поступово набуло виразу людини, яка віднайшла внутрішній спокій.

«Ось який цей загін. Якщо хочу приєднатися, теж мушу стати ненормальною», — осяяло її.

— Ого, вона виглядає цілком щасливою, правда?

— Справді.

* ЧВАК!!!! ТРІСЬ!!!!!!

<_<

— ОТ ЖЕ Ж ДІДЬКО!!! ВОНА ЩОЙНО ВКУСИЛА КРОЛИКА!!! — приголомшено вигукнула Медісон, побачивши, як Сільвія вп’ялася зубами йому в шию. Від подиву вона ледь не впала з дерева.

Рогатий кролик засудомився від болю, а Сільвія підійшла до кинджала й підняла його.

Присівши біля тварини, вона проткнула їй голову й поклала край стражданням.

— Схоже, вона змирилася зі становищем і відкрила новий бік себе. — Широ задоволено всміхнулася.

Вони зіскочили з дерева й попрямували до неї.

— Ну, як усе минуло? — запитала Широ.

— …Я щойно вкусила довбаного кролика за шию?!?! — недовірливо запитала Сільвія.

— Так, вітаю, — з усмішкою відповіла Широ.

— Привітай мою дупу!!! — обурилася Сільвія, раптом відчувши бажання перевернути стіл.

Лірика ж помітила, що ця невелика мука допомогла Сільвії відкритися перед загоном. Тепер вона почувалася з ними вільніше.

Раніше їй було ніяково, адже вона не могла легко подружитися з Широ. Тепер вони жартували: Широ всміхалася, а Сільвія скаржилася на свої страждання.

— Це так на неї схоже. — Лірика м’яко всміхнулася, побачивши, як швидко Широ включила Сільвію в компанію.

* Хлоп.

— Гаразд, тепер, коли Сільві відкрила новий бік себе, гадаю, вона готова до справжнього випробування. — Широ всміхнулася.

— Стривай, ти щойно назвала її Сільві? — запитала Лірика, відчувши легкі ревнощі.

— Є проблема?

— Ти називаєш Медісон Меді, а Сільвію — Сільві. А як щодо мого прізвиська?

— Хм… Лірику важко скоротити. Лірі? Ріка? Рірі? Вони просто не звучать так само, як Лірика, — пояснила Широ.

— …Що ж… це й справді так. — Після короткої мовчанки Лірика кивнула.

— Мені подобається Рірі, але ти маєш рацію. Це не те саме, що називати Лірику… Лірикою. — Медісон знизала плечима.

— Отже, лише в нас із тобою ще немає прізвиськ. — Широ всміхнулася й поплескала Лірику по плечу.

— Чудово! — Та охоче кивнула: тепер у неї було щось спільне з Широ.

— Гаразд, досить про це. Ходімо до першої позначки. — Широ знизала плечима.

* * *

Діставшись місця, вони здивувалися краєвиду. Позначка вказувала на величезний водоспад, що впадав в озеро. Посеред озера був маленький острів, у центрі якого стояла висока кам’яна плита.

— Схоже, ми трохи запізнилися, — сказала Широ, побачивши кілька груп, що чекали осторонь.

— О? Хтось пливе на острів! — вигукнула Медісон, привернувши їхню увагу.

У човні, що прямував до острова, сиділи п’ятеро людей в однаковій формі.

Поки Лірика, Медісон і Сільвія спостерігали за ними, Широ прислухалася до навколишніх розмов, намагаючись дізнатися більше.

«Схоже, вони відомі майстерністю володіння мечем. Очевидно, це представники Секти Розколотого Місяця, яка славиться своїм мистецтвом меча», — подумала вона, зіставивши почуте.

— Стривайте, навіщо вони закопують мечі? — Лірика насупилася. П’ятеро встромили мечі в землю так, що виднілися лише гарди й руків’я.

Трохи почекавши, вони перезирнулися, кивнули й витягли мечі. Кожне лезо було вкрите білим сяйвом.

* ГУРКІТ!!!!

Швидко опанувавши себе, Широ переконалася, що з подругами все гаразд, і знову подивилася на п’ятірку.

— Водяні дракони?! Стривайте, ні… це не дракони. — Вона примружилася, побачивши п’ять великих драконоподібних змій, що виповзали з озера.

Проте наступна сцена змусила глядачів збліднути.

Від шипіння змій п’ятеро почали заточуватися, наче п’яні. Водночас із тіл змій вилітали кістки й безжально атакували їх.

— Чорт забирай… — насупившись, пробурмотіла Широ.

— Ми справді зможемо це пройти? — невпевнено запитала Сільвія.

— Це випробування. Нам не дадуть нездійсненного завдання, — сказала Лірика, хоча теж хвилювалася через побачене.

— …Спробуймо. Навіть якщо помремо, нічого страшного: це ж випробування. — Після короткої паузи Медісон теж погодилася.

Поки вони говорили, змії роздерли й з’їли загін Секти Розколотого Місяця. Закінчивши трапезу, вони повернулися у воду.

Після цього кілька команд зі страху пішли, але ще чимало людей залишилося, збираючись кинути виклик випробуванню.