Розділ 20 — Доктор Гоффман

До гуртожитку Широ діставалася значно довше, ніж зазвичай: вона не хотіла зайвий раз турбувати праву руку.

Відсканувавши студентське посвідчення, вона побачила стурбовану й насуплену Лірику.

— Широ! — вигукнула та й рушила до неї.

Побачивши крижану шину на руці Широ, Лірика стривожилася ще більше — і розсердилася.

— Чому ти ходила десь так пізно? Таку вродливу дівчину, як ти, могли викрасти!

Широ втомлено всміхнулася, помітивши її хвилювання.

Діставши телефон, вона набрала повідомлення.

[Вибач. Я просто хотіла трохи підвищити рівень. Зате я повернулася, і тепер у мене 25-й.]

— Так, це чудово й усе таке, але подивися, у якому ти стані! — Лірика вказала на її руку.

— А якщо одного разу не повернешся? Я дуже хвилювалася, знаєш!

Широ всміхнулася, піднялася навшпиньки й погладила Лірику по голові.

— Від того, що ти гладиш мене по голові, краще не стає! — невдоволено надула губи Лірика. Проте її гнів помітно вщух.

[Я знаю. Дякую, що турбуєшся про мене.] Широ всміхнулася.

— Ех… Що ж мені з тобою робити? — Лірика похитала головою й торкнулася її руки.

Широ ледь здригнулася від болю.

— Ой! Ти в порядку? — стривожилася Лірика, побачивши таку помітну реакцію на легкий дотик.

Навіть під час їхніх сутичок Широ майже не здригалася. А тепер сіпнулася, наче від удару.

[Так, усе добре. Просто бос залишив мені подарунок на правій руці.]

Лірика насупилася й звернулася до чергової.

— Перепрошую, шкільний лікар ще не спить?

— Має бути у своєму кабінеті. Покликати його сюди, щоб їй не довелося йти? — запитала жінка, вказавши на Широ.

— Було б чудово, якщо можна. — Лірика всміхнулася.

Жінка кивнула й узяла слухавку.

— Докторе Гоффмане, у приймальні гуртожитку поранена дівчина. Можете прийти й оглянути її?

Відповіді лікаря вони не чули, але зрештою жінка кивнула їм.

— Доктор Гоффман буде за кілька хвилин.

Широ кивнула у відповідь. У приймальні стояли стільці, тож вона підійшла й повільно сіла.

— То як твоя рука взагалі стала такою? — запитала Лірика, сідаючи поруч.

[Отримала надто сильний удар.] Широ знизала лише лівим плечем.

— І як це «надто сильний удар» перетворює тебе на тремтячий, спітнілий клубок? — Лірика звела брову.

[Чому мені здається, що ти стаєш дедалі саркастичнішою?]

— Тобі здається. — Лірика відвела погляд. Поруч із Широ вона почувалася невимушено, могла жартувати й пустувати. З іншими людьми їй на таке забракло б сміливості.

— До речі, як ти так швидко дісталася до 25-го рівня?

[Пройшла Нору осколкових мурах сама.]

— …А ще скажи, що сама пройшла Некронові пустоти 35-го рівня, — і я повірю.

[Я не настільки божевільна. Усьому є межа.] Широ ледь усміхнулася й знову здригнулася від болю.

— Ага, воно й видно, — сказала Лірика, дивлячись на її руку.

Вони ще трохи поговорили, аж поки до них не підійшов чоловік.

[Ганс — 43-й рівень — Бойовий лікар]

Довге каштанове волосся він зібрав у низький хвіст. Мав карі очі, легку щетину й невеликий шрам на підборідді. На вигляд — близько 193 сантиметрів зросту, досить міцної статури. Окуляри в чорній оправі, білий лабораторний халат, чорна футболка й чорні робочі штани.

Поправивши окуляри, він поглянув на Широ.

— Схоже, огляд потрібен саме тобі.

Вона кивнула й указала на праву руку.

Лірика сиділа вся на нервах. Наскільки серйозним мало бути ушкодження, щоб Широ здригалася від легкого дотику?

Ганс присів і оглянув руку. Видимих травм не було — лише трохи крові на долонях і пальцях.

— Можеш прибрати лід?

Широ кивнула, і крига почала танути.

— Гм… — Ганс насупився, побачивши, як вона ледве стримується від болю.

Він дістав планшет, навів його на руку й трохи відступив.

Планшет нагадував переносний рентгенівський апарат: за допомогою мани він давав змогу оглянути тіло пацієнта зсередини.

— Якого біса?!!! — вигукнув Ганс, побачивши масштаб ушкоджень.

— Як ти взагалі примудрилася дістати таку травму? І лише на правій руці?!

Широ тільки знизала плечем. Про наноботів вона не сказала нічого.

— Що з нею? — запитала Лірика.

— Наче твоя подруга впустила собі на руку цілий клятий будинок. Усі кістки в правій руці або переламані, або розтрощені. М’язи роздерті на клапті, і, чорт забирай, сухожилля ось-ось порвуться! — Ганс рідко бачив настільки жахливі травми.

— Такі ушкодження зіллям не вилікуєш. Якщо застосувати його, є ризик, що травма залишиться назавжди. Утім, її організм, здається, активно відновлюється сам. Гадаю, рука загоїться за термін від тижня до місяця. Найкраще зараз — берегти її від будь-яких струсів і дати загоїтися природно, — підсумував він, підводячись.

— Найбільше, що я можу зробити, — дати тобі знеболювальні таблетки.

[Будь ласка. Це дуже допомогло б.]

Поки Ганс ходив по ліки, Широ знову зафіксувала руку кригою.

— Скажи чесно: як ти так сильно ушкодила руку? Я хочу знати правду. — Лірика насупилася.

[Просто нещасний випадок під час бою. За десять днів усе мине.]

— А якщо за ці десять днів щось станеться? Що ти робитимеш?

[Тоді довірю свою безпеку тобі.] Широ всміхнулася їй.

— Широ… — пробурмотіла Лірика. Вона трохи розгубилася, але була щаслива, що Широ може на неї покластися.

— Кхм… Ось твоє знеболювальне, — сказав Ганс, перервавши їхню розмову.

[Дякую.] Широ кивнула й узяла таблетки лівою рукою.

Ганс пішов: свою роботу він завершив.

Широ глянула на Лірику й помітила, що та злегка почервоніла.

[Ти що, закохалася в доктора Гоффмана?] — дражливо написала вона, всміхаючись.

— Ще чого! — Лірика похитала головою й повернулася до своєї кімнати.

Широ хихикнула — і знову здригнулася від болю.

Повернувшись до себе, вона оглянула таблетки.

[Високоякісні знеболювальні таблетки

Якісні таблетки, що притуплюють відчуття болю.]

«Хе~ Не думала, що в нього знайдуться такі ліки», — здивовано подумала Широ й поклала таблетку до рота. Біль послабшав, і вона полегшено зітхнула.

Сівши на ліжко, Широ заснула.

* * *

— Докторе Гоффмане, чому ви так відреагували?

— Ви не розумієте. Така травма неприродна. Під час удару сила, що ламає кістки, спершу зосереджується в місці зіткнення, а вже потім поширюється далі. Що далі від удару, то рідше трапляються переломи.

А в неї все переламане до самої межі ушкодження. Мене вражає, як кожну найдрібнішу частину руки було пошкоджено, але водночас вона ще функціонує, — відповів Ганс.

— Монстр не міг завдати такої травми. А знаючи, що вона лише магиня льоду, я не вірю, що вона могла настільки точно понівечити себе сама. — Він зітхнув.

— То що, на вашу думку, сталося?

— Чесно кажучи, не знаю. Нічого подібного раніше не бачив. — Ганс знизав плечима.

— Думаєте, вона щось приховує?

— Можливо. Хто знає?

* * *

[Урррргх…]

— Широ, можеш не записувати, як тобі нудно. Я й так бачу, — відповіла Лірика, тихо засміявшись.

Вона розуміла, чому урок рукопашного бою навіює на Широ нудьгу: тут пояснювали самі основи. До того ж через травму та не могла брати участі у спарингах.

[Я просто хотіла показати, наскільки сильно нудьгую на цьому уроці.]

[Лірико, ти теж уже знаєш більше, ніж тут викладають. Ми обидві розуміємо, що твоє володіння подвійним клинком перевершує нинішню навчальну програму.]

— Т-так, це правда. Але формальностей усе одно треба дотримуватися. — Лірика всміхнулася.

[Я скоро розтану… Тут спекотно й нудно.] Широ зітхнула й поклала голову на стіл, влаштувавшись так, щоб права рука боліла менше.

На додачу до нудьги день видався спекотним, і в кімнаті Широ було душно.

— Ха-ха, то ти не витримуєш спеки? — хихикнула Лірика.

[Ні. Ненавиджу сонце.]

— Зате твоє пасивне вміння дуже корисне, правда? — Поруч із Широ Лірика відчувала приємну прохолоду.

[Так, так… Вважай мене ходячим кондиціонером.] Широ ліниво махнула лівою рукою.

— Ого~ У спеку ти справді зовсім інша, — пробурмотіла Лірика, дивлячись на її мляві рухи.

[Коли надто жарко, мені просто кепсько. Покращає, коли похолодає або сяде сонце.] Їй хотілося лише згорнутися клубочком і забитися в куток.

— Широ, може, просто поспостерігаєш за спарингами збоку? — запитала Лірика, коли настав час перевдягатися.

Широ нічого не написала. Лише вказала на руку.

«…»

— Гаразд… Вважай, що я не питала.

[Якщо хочеш, я, мабуть, можу взяти участь. Просто стоятиму на місці й користуватимуся льодом.] Проте Лірика похитала головою.

— Ні. Будь слухняною й відновлюйся свої десять днів. Тобто дев’ять, якщо не рахувати сьогоднішнього. — Вони рушили до роздягалень.

Сьогодні мав бути невеликий тест: учням потрібно було хоча б раз торкнутися вчителя. Щоправда, справжнє завдання полягало не в дотику, як він казав, а, за словами самих учнів, у тому, щоб ВИЖИТИ.

Широ дуже зацікавило це випробування. На жаль, рука зовсім не поділяла її захвату.

Замість занять надворі вони вирішили провести тест у залі для спарингів: на вулиці було надто спекотно, і хтось міг дістати тепловий удар.

Зала була величезною. Широ не сумнівалася, що тут помістилися б чотири футбольні поля, розташовані квадратом. Високі стіни й потужні світильники, що заливали простір світлом, довершували вигляд однієї з найбільших будівель школи.

Відійшовши від гурту, Широ сіла й спостерігала, як учитель розбиває учнів на пари, а тоді обирає кількох для тесту.

Нікого не чіпаючи, вона переглядала мережу в пошуках чогось цікавого.

Раптом помітила, що хтось наближається, і підняла голову. До неї йшов хлопець, трохи вищий за неї, зі звичайною зовнішністю й в окулярах. У руках він ніс пляшку води.

[Тед — 14-й рівень — Лучник]

— Ем… Це вам! — затнувся він, поставив пляшку й утік.

«Як мило», — подумала Широ з усмішкою. Те, як він набирався сміливості, щоб принести їй воду, її потішило.

Відбігаючи, хлопець трохи повернув голову, перевіряючи її реакцію.

Широ всміхнулася й помахала йому. Він почервонів, а на обличчі з’явилася дурнувата усмішка.

Вона взяла пляшку й оглянула її.

[Пляшка води

Просто пляшка води. А ти чого чекала? Горілки?]

«Оцей клятий опис…» — подумала Широ, відчуваючи, як виступає піт.

Утім, учинок Теда наче спричинив серед хлопців ланцюгову реакцію. Вони підходили й приносили рушники, стільці та інші речі. Навколо Широ зібрався натовп, і її роздратування поступово наростало.

[Дякую, я в порядку. Мені всього цього не потрібно.] Вона набрала повідомлення з утомленою усмішкою.

Один із хлопців глянув на розкладачку, яку ніс. Зітхнувши, він пробурмотів:

— От прикрість…

«********!!! НАВІЩО ТИ ПРИНІС ЛІЖКО?!»