Розділ 84 — Розподіл наметів

Вийшовши з потяга, Широ побачила, як інші евакуаційні потяги зупиняються біля решти входів.

— Будь ласка, ідіть за провідником організованою колоною. Ми прямуємо до табору номер 10, — гукнув якийсь чоловік.

— Хм… Широ, ти мала рацію. Схоже, житимемо на величезній території разом з іншими біженцями, — сказала Лірика, почувши оголошення.

— Мабуть, це не дивно. Але скільки в них таборів і наметів? Чи вистачить? — поцікавилася Медісон.

Місто було велике, дуже велике. Та вона не знала, чи знайдеться місце для всіх евакуйованих.

[Навіть якщо ні, можна облаштувати житло під землею. Підземні бази дадуть змогу розмістити в укриттях більше людей.]

— Під землею… ух… там напевно буде душно й сиро, — поскаржилася Лірика.

[Ну, принаймні краще, ніж спека. Такої спеки я б не витримала.] — відповіла Широ. Вона ненавиділа спеку ще до того, як стала Сніжною дівчинкою. У спеку навіть найлегший одяг не рятував. А в холод можна просто вдягнутися тепліше.

«Широ не витримує спеки… пітніє…»

Перш ніж Лірика встигла розвинути цю картину в уяві, Медісон швидко стукнула її по голові.

— Стоп! Ти ж знаєш, ЩО СТАЛОСЯ минулого разу!

— Гаразд, вибач, — почервоніла Лірика.

Похитавши головою у відповідь на їхні витівки, Широ всміхнулася.

Разом із натовпом вони вийшли з вокзалу.

— Ого… — мимоволі пробурмотіла Медісон. Місто виявилося набагато величнішим, ніж вони очікували. Високі будівлі з витонченими обрисами виглядали зовсім новими. Над ними простягалося чисте небо, у якому кружляли птахи.

Уже за самою архітектурою було зрозуміло: місто розвиненіше за Нью-Йорк.

Дорогою до табору № 10 Лірика помічала на собі погляди жалю, співчуття, зневаги, роздратування й цікавості.

[Уперше відчуваєш такі погляди?] — запитала Широ, помітивши її обличчя.

— Так… це просто трохи… ніяково, мабуть? — відповіла Лірика. Точніше описати відчуття вона не могла.

[Не переймайся. Із часом звикнеш.]

— А? Ти часто таке відчуваєш?

[Увесь день, щодня.] — Широ знизала плечима. Порівняно з поглядами в минулому житті ці були м’якими, тож особливо її не зачіпали.

— Щодня?! — Лірика була приголомшена. Серце защеміло від думки про те, що довелося пережити Широ.

Ще гірше стало, коли вона згадала: Широ лише тринадцять. Коли почала відчувати ці погляди, мабуть, була зовсім маленькою.

«Мм?» — здивувалася Широ, відчувши, як Лірика раптом її обійняла.

— Мабуть, тобі було важко… — пробурмотіла та, не відпускаючи.

«А-а… схоже, вона думає, що ці погляди завдають мені болю, бо я зараз у дитячому тілі», — усміхнулася Широ.

Хоч тоді, коли вона відчувала ті погляди, вже була дорослою, Лірикова турбота зігрівала серце. Ну… настільки, наскільки взагалі може зігрітися серце Сніжної дівчинки.

Медісон лише спостерігала за ними зі щасливою усмішкою.

Гладячи Широ по голові, Лірика продовжувала її обіймати.

[Знаєш, це триває вже понад 10 хвилин?] — написала Широ: Лірика все не відпускала.

— Е-е… спершу я хотіла тебе втішити, але тебе так приємно обіймати, — відповіла Лірика, почервонівши.

Маленьке тіло Широ нагадувало їй величезну м’яку іграшку.

[Обіймати?]

— Насправді їй дуже подобається тебе обіймати, — сказала Медісон.

«Он як…» — подумала Широ, хоча подруги цього не почули.

Знизавши плечима, вона вирішила поки побалувати Лірику.

Організовано пройшовши крізь нетрі, вони побачили величезний відкритий майданчик із сотнями й сотнями наметів.

Більшість умістила б приблизно по 10 людей, якщо покласти всередині лише спальники.

— А-а… отже, доведеться жити з іншими, — трохи розпачливо пробурмотіла Лірика. Вона хвилювалася, що товариство Широ доведеться ділити з незнайомцями.

— Як думаєте, можна розбити власний табір, а сюди приходити лише по їжу? — запитала вона.

[Можливо. Залежить від того, як розподілятимуть намети та харчування.]

— Що, по-твоєму, вони планують? — спитала Медісон.

[Не знаю. Подивімося.] — відповіла Широ.

— Гаразд! Ми на місці. Будь ласка, станьте в чергу й отримайте номер намету, в якому житимете. Чоловіків розміщуємо з чоловіками, жінок — із жінками. Поселення разом із протилежною статтю розглядатимемо лише на ваше прохання. Звісно, якщо інших варіантів не залишиться, вас також можуть об’єднати, — гукнув працівник.

Люди, човгаючи ногами, вишикувалися по номери наметів. Коли дійшла їхня черга, від усіх трьох заговорила Лірика.

— Ми троє хочемо жити в жіночому наметі.

— Ваші документи, будь ласка, — попросив працівник.

Отримавши посвідчення, він трохи здивувався: Широ було лише близько 13 років. Проте продовжив реєстрацію, адже попереду чекало ще багато біженців.

— Вас забезпечуватимуть їжею, доки не знайдете житло в Кайросі. Харчування суворо за розкладом, тричі на день. Пропустите один прийом — чекатимете наступного. Якщо вас це не влаштовує, можете купувати їжу самостійно, але зважте: ціни тут можуть бути вищими, ніж ви звикли. За попередніми оцінками, Нью-Йорк очистять від монстрів приблизно за місяць. Тож просимо потерпіти.

— Гільдія шукачів пригод неподалік. Знайдете її, спитавши місцевих чи перевіривши карту. Якщо маєте інші запитання, ставте зараз. Якщо виникнуть пізніше, звертайтеся до когось із працівників табору.

— Поки запитань немає. Де наш намет? — запитала Лірика.

— Сектор M, номер 1893. Якщо не знаєте, де це, зверніться до працівника, і вас проведуть, — усміхнувся чоловік та повернув посвідчення.

— Дякуємо.

Забравши документи, дівчата пішли.

— Сектор… M… — пробурмотіла Лірика, роздивляючись таблички по табору.

Помітивши на одній величезну літеру «M», вони рушили туди.

Дорогою зустріли чимало сімей зі стривоженими обличчями.

— Як думаєш, що з ними? — запитала Медісон.

[Це сім’ї з дітьми. Найімовірніше, вони покинули власні домівки. Ніхто не почуватиметься добре, залишивши дім, на який довго й тяжко заробляв.]

— Але ж це тимчасово? Приблизно за місяць вони зможуть повернутися до Нью-Йорка, — нагадала Лірика.

[Так. Проте, хоч як їм хочеться вірити в добре, слід бути готовими й до поганого результату. Якщо думатимуть лише, що все буде гаразд, не будуть готові до лиха.]

— Хіба це не надто песимістично? — запитала Лірика.

[Це називається реалізмом. Не сподіваючись на випадкове диво, у житті досягнеш набагато більше.] — відповіла Широ.

[До того ж коли очікуєш поганого, приємні несподіванки й дива сприймаються набагато краще.]

Так само вона мислила під час експериментів над нею. Широ не плекала надії: так її розум зламався б швидше. День у день надія виснажувала б сильніше, ніж похмурі очікування.

— Ти… хіба це не те саме, що здатися? — насупилася Медісон.

[Хто сказав, що треба здаватися? Я можу очікувати поганого й докладати 120% зусиль.] — Широ ледь нахилила голову.

Похмурі думки не означали, що слід опускати руки.

— Ну… не всі можуть бути як ти. Величезну роль відіграє бойовий дух. Якщо люди постійно думають про погане, він падає й обмежує їхні можливості, — заперечила Медісон.

[Мабуть, так.] — Широ погодилася, бо знала, що сама є своєрідним винятком.

Після експериментів її психічний стан був не зовсім «нормальним».

Підійшовши до намету, дівчата двічі перевірили номер.

— Ну що ж, сподіваймося, сусіди будуть добрими людьми, — Лірика змусила себе всміхнутися.

Відкривши намет, вони побачили три сім’ї: загалом трьох матерів і чотирьох дітей.

Матері сиділи посередині, а діти гралися в кутку.

Коли троє дівчат увійшли, усі на мить ніяково перезирнулися.

[Привіт. Ми житимемо з вами в цьому наметі. Мене звати Широ, приємно познайомитися.] — написала вона, намагаючись порушити тишу.

— А мене звати Лірика. Приємно познайомитися.

— Медісон. Приємно познайомитися.

Почувши, як дівчата відрекомендувалися, одна з жінок вирішила, що слід відповісти.

— Вибачте за незручну паузу. Мене звати Ава, а це мої доньки. Молодша — Софі, старша — Рубі, — усміхнулася вона, підводячи до себе дівчат.

Обидві мали каштанове волосся. У молодшої воно вільно спадало, а Рубі зібрала своє у хвіст. Натомість Ава була білявкою.

Широ оцінила вік Софі та Рубі приблизно у 8 і 14 років.

— Привітайтеся, — всміхнулася Ава, жестом заохочуючи доньок.

— Привіт… — тихо пробурмотіли обидві.

Стомлено всміхнувшись, Ава вибачилася поглядом.

— Мене звати Крісті. Моя донька — Лія, цього року їй виповнюється 10.

Крісті мала коротке каштанове волосся, а Лія — чорне з блакитними пасмами.

Останньою жінкою була азійка з чорним волоссям, зібраним у пучок.

— Мене звати Юмі. Приємно познайомитися. Моя донька — Канае, — вона злегка вклонилася. У голосі чувся японський акцент, а англійська була ламаною.

— Привіт, — прошепотіла Канае й сховалася за матір.

Познайомившись, вони трохи поговорили про своє життя до евакуації.

— Я працювала офіціанткою в кафе, а мій чоловік — шукач пригод. Зараз він з іншими чоловіками в їхньому наметі. Я давно перестала ходити в підземелля: щоденні бої — не для мене. Подобається звичайна робота. Не так небезпечно, — сказала Ава.

— Саме так! Я була секретаркою в гільдії алхіміків. На такій роботі набагато спокійніше. До того ж не треба щодня битися, щоб забезпечувати сім’ї сталий дохід. Це надто ризиковано. Але що вдієш? Зрештою, для цього й є чоловіки, — знизала плечима Крісті.

— Я працювала менеджеркою в японському ресторані, — коротко сказала Юмі. Говорити стільки, як дві інші жінки, вона не могла, та поки цього вистачило.

— А ви троє? Схоже, усі учениці, — запитала Ава.

— Так, ми всі навчаємося й прагнемо стати шукачками пригод, — відповіла Лірика.

— Навіть ця юна панночка? — Крісті вказала на Широ.

[Так. Зараз працюю над тим, щоб стати шукачкою пригод високого рангу.]

— Чому вона не говорить? І хіба не спекотно в масці та каптурі? — запитала Ава. Їй було незвично, що Широ пише в телефоні, а не розмовляє.

— А, щодо цього… Розумієте, Широ німа. Для спілкування може лише писати повідомлення, — пояснила Лірика.

— Німа? Пані Широ не може говорити? Як шкода, — зітхнула Юмі.

Широ зняла маску й каптур, відкривши обличчя. Раніше не зробила цього лише через звичку: забула, що вони на ній.

— О, нічого собі, — здивовано пробурмотіли три матері, побачивши її вроду. Особливо Юмі.

— Якби працювала в ресторані, приваблювала б клієнтів.

— Мамо, чому в неї біле волосся? — з цікавістю запитала Софі. Решта дітей також буквально завмерла, зачарована виглядом Широ.

Помітивши їхні пильні погляди, Лірика подумки зашипіла, наче кішка.

— Яка гарна дитина! — не втрималася Ава.

[Дякую.] — Широ всміхнулася.

— Як прикро. Якби ти не була німою, голос теж міг би бути гарним, — не втрималася від похвали Крісті.

— Скільки тобі років?

[Не знаю напевно: після прибуття до Нью-Йорка я втратила пам’ять. Але за їхніми оцінками, близько 13.]

— О боже, амнезія… як шкода, — зітхнула Ава.

Ще трохи поговоривши, вони краще познайомилися й стали ближчими.

Четверо дітей цікавилися Широ, адже вона була ненабагато старша за них. Вони дивилися на неї як на взірець, а Медісон лишалося молитися, щоб не попросили навчити їх битися.

Однієї Принцеси — руйнівниці анусів цьому світові було більш ніж достатньо. Ще чотири йому не потрібні.