Розділ 85 — Основи тренування

Сонце вже сідало, коли настав час вечері.

— Думаю, по їжу треба йти до центрального намету, — сказала Ава, перевіривши час.

— Можемо дорогою спитати когось із чергових, щоб не помилитися, — відповіла Крісті, визираючи назовні.

— Або приготуємо самі. У мене є посуд, — сказала Юмі, дістаючи вок.

— Готувати можна, але навряд чи маємо для цього місце. Поруч інші намети, і це може заважати сусідам.

— Справді, — кивнула Юмі й прибрала вок.

[Пропоную взяти урядову їжу. Усе одно безкоштовно.] — Широ знизала плечима, і всі засміялися.

— Саме так. Треба брати, що дають, ха-ха-ха, — розсміялася Ава.

— Так. На ринку теж так, — кивнула Крісті.

— Треба ставати в чергу. Інакше інші отримають їжу раніше за нас, — зауважила Юмі.

— Як гадаєте, дозволять принести їжу дітям у намет? У величезному натовпі надто легко загубити їх з очей.

[Можу за ними приглянути, якщо хочете.] — запропонувала Широ. Поки дорослих не буде, вона хотіла скористатися нагодою й з’їсти кілька каменів мани.

— Це дуже допоможе, — усміхнулася Ава.

— Гаразд, пані. Ходімо по їжу для дітей, — Крісті всміхнулася й рішуче підвелася.

[Лірико, Медісон, подивіться, що там пропонують. Сфотографуйте меню й надішліть мені. Я спитаю дітей, чого вони хочуть.] — запропонувала Широ.

— Добре. — Коли всі пішли по їжу, Широ сіла разом із чотирма дітьми.

— Ем… можна торкнутися твого волосся? — сором’язливо запитала Софі. Рубі, Лія й Канае також кивнули: їм теж було дуже цікаво.

[Звісно.] — Широ тепло всміхнулася. Діти були її слабкістю — маленькі згустки радості, яких розважали найпростіші речі.

Звісно, лише коли добре поводилися. Від примхливих Широ втекла б першою.

Софі підійшла й торкнулася її волосся. Воно було прохолодним і шовковистим, тож забирати руку не хотілося.

Услід за Софі до волосся потягнулися Лія й Канае.

Відчувши їхні дотики, Широ всміхнулася.

— Хм… Широ-ні, а що ти робиш як шукачка пригод? — запитала Канае, торкаючись волосся.

[Б’юся з великими монстрами, заробляю гроші й піднімаю рівень разом із друзями.] — відповіла Широ.

— Це складно?

[Так. Але раніше я дуже багато працювала, тож тепер легше.]

— А якщо я старанно працюватиму вже зараз, зможу стати такою самою? — запитала Канае з вогником в очах.

«Хм… чому б і ні?» — подумала Широ, усміхнувшись.

[Так, думаю, зможеш. Але чому тобі так хочеться битися з монстрами?]

— Бо тато щасливий, коли б’ється. Я теж хочу бути щасливою, як він, — усміхнулася Канае.

[І не боїшся, що це небезпечно?] — спитала Широ: дівчинка її забавляла.

— Тато завжди каже: без небезпеки немає поступу, — відповіла Канае.

[Правильно. До речі, ти дуже добре говориш англійською. Скільки тобі років?]

— Хм, десять. Я добре говорю, бо народилася в Нью-Йорку. Мама народилася не тут, тому англійську знає гірше. Іноді мені доводиться їй допомагати, — гордо сказала Канае.

[Розумниця.] — Широ погладила її по голові, і решта дітей трохи позаздрила.

Поруч із Широ вони почувалися так, ніби мають старшу сестру, з якої можна брати приклад і з якою весело гратися.

Рубі була винятком, хоча й була на рік старша за Широ. Вона справляла враження холодної, спокійної старшої сестри, тоді як Широ була приязною.

— Пограєш із нами надворі? — з надією запитала Лія.

«Трохи нагадує моє дитинство в селі», — подумала Широ, пригадавши, як часто гралася з іншими дітьми.

[Звісно, чому б ні. Але далеко від намету не відходитимемо. Коли ваші батьки повернуться й не знайдуть вас, хвилюватимуться. Гратимемо поруч, добре?] — запропонувала вона з усмішкою.

— Добре! — радісно відповіли дівчатка. Їм хотілося розслабитися й погратися, та загальна серйозність трохи лякала.

А з появою такої приязної людини, як Широ, вони нарешті могли відпочити.

Рубі лише глянула на них і знову втупилася в телефон.

«Отже, Рубі з тих, хто весь час сидить у телефоні. Не надто активна», — подумала Широ й вийшла з намету.

[То в що гратимемо?]

— Ем… давайте у квача! — запропонувала Лія.

[У квача?]

— Усі розбігаються, а квач наздоганяє й намагається торкнутися когось рукою. Кого торкнувся, той стає квачем і ловить інших. Але не можна відразу ловити того, хто щойно торкнувся тебе, — пояснила Софі.

«Хм… про таку гру я ще не чула», — подумала Широ. Правила були простими, але троє дівчаток так захопилися, що гра, мабуть, справді весела.

[А хто буде квачем?]

— Ти! — засміялися дівчатка й розбіглися.

Широ тихо засміялася та вирішила бігати впівсили. Інакше було б нечесно: вона не лише шукачка пригод 37-го рівня, а ще й монстр із подвійними характеристиками та майстерністю бойових мистецтв.

Легко пробігшись, Широ доволі швидко наздогнала Лію.

— Ах! — та зі сміхом скрикнула й спробувала прискоритися.

Погладивши Лію по голові, Широ всміхнулася її радісному хихотінню.

Троє дівчаток трохи поганялися одна за одною, а тоді переключилися на Широ.

— Спіймаємо її!! — сміялися вони.

Ледь усміхнувшись, Широ піднялася в повітря. — Ах! Нечесно!

— Широ-ні! Це шахрайство!

[Не шахрайство. Це називається робити все можливе, щоб урятуватися.] — Широ засміялася. Дражнити цих трьох було весело.

— Тоді навчи нас літати! — попросила Софі. Дві інші кивнули.

[Я так можу завдяки вмінню. Навчити вас його не можу.]

— Е-е-е… — Дівчатка страшенно засмутилися, зіткнувшись із суворою правдою.

[Але й у вас є спосіб. Старанно навчайтеся та піднімайте рівень. Коли він стане досить високим і ви навчитеся керувати маною, теж зможете ширяти, як я.] — чесно відповіла Широ.

— У-у-у!! — Їхні очі заблищали.

— Широ-ні, навчиш нас? — запитала Канае з яскравою, радісною усмішкою.

[Можу показати основи, але решта — роки тяжкої праці й тренувань у підземеллях.] — нагадала Широ.

— Мама завжди каже, що вигравати треба на старті, а не під час перегонів. Якщо отримаю поради вже зараз і почну займатися сама, буду кращою за однолітків, — сказала Канае. Інші дві погодилися.

[Вона має рацію. Рано засвоїти основи завжди корисно. До того ж це допоможе захистити себе, якщо колись загрожуватиме небезпека.]

Тихо опустившись на землю, Широ задумалася над простим планом тренувань. Дівчатка були маленькими, тож вона хотіла допомогти їм розвинути гнучкість і силу м’язів тулуба. Ці дві якості дадуть найважливішу основу майбутнім бійчиням.

[Спершу треба зміцнити м’язи тулуба. Іншими словами — тренувати животик. Тоді легше керувати тілом і втримувати його, коли висите на виступі або на чомусь іншому.]

— А як тренувати животик? Їсти, поки не здаватиметься, що він лусне, тоді зупинятися й змушувати звикати? — запитала Лія.

[Ні, так лише погладшаєш. Способів кілька. Два простіші для вас — стійка вершника й упор кутом.]

— Стійка вершника?

— Упор кутом?

[У стійці вершника уявіть, що сидите на коні. Тримайте спину рівною, а руки щільно біля боків. Ноги поставте широко, щоб мати стійку опору.] — Широ пояснила, а тоді показала.

Її спина була рівною, а положення тіла — бездоганним.

Дівчатка спробували повторити, але невдало. Хиталися, не тримали спину рівно й намагалися компенсувати погану рівновагу нахилом уперед.

Широ похитала головою, та нічого не сказала. Їм було близько десяти років, і всі початківці так починають.

— Ах, складно, — зітхнула Лія. Вона не витримала навіть 15 секунд і припинила.

[На мій погляд, упор кутом набагато складніший. Треба тримати тіло лише на двох руках, підняти обидві ноги й утворити тілом літеру L.] — написала Широ, перш ніж показати.

Створивши два крижані блоки, вона продемонструвала вправу. Звісно, її положення було так само бездоганним, як у стійці вершника.

Потім Широ створила шість блоків для трьох дітей і засміялася: Лія мало не зробила сальто назад, так сильно спробувала підняти ноги.

Картина тринадцятирічної тренерки й трьох дітей майже такого самого зросту була доволі кумедною та викликала усмішки в спостерігачів.

— Ми повернулися~

Усі четверо озирнулися на голос. Побачивши матерів із контейнерами, дівчатка кинулися до них.

— Широ-ні вчить нас бути такими ж сильними, як вона! Якщо все зробимо правильно, зможемо літати!

— Так-так! Ти б бачила, мамо. Ми грали у квача, а вона взяла й злетіла в небо!

— Ха-ха-ха, заспокойся. Розкажеш за вечерею, — засміялася Ава й погладила Софі по голові.

— Широ… ти їх тренуєш?! — Лірика звела брову. Одним із її найбільших страхів за світ було те, що ще три дівчинки почнуть використовувати певне слабке місце.

[Так. Але лише показую основні вправи, які допоможуть у майбутньому. Хотіла ще навчити зберігати й розвивати гнучкість, але ви повернулися раніше, ніж устигла.] — Широ знизала плечима.

[До речі, ви не надіслали фото. Отже, вибору страв не було?]

— Переважно дають потроху продуктів кожної групи, усе в одному величезному пакунку. Одного вистачає на намет із 10 людьми. А оскільки ми на узбережжі, риби більш ніж достатньо, — відповіла Лірика.

[Мабуть, так простіше.] — Широ всміхнулася, а тоді на секунду завмерла.

Займаючись із дітьми й проводячи з ними час, вона забула з’їсти камені мани, поки мала нагоду.

«Хм, мабуть, треба вийти з намету, поки вони їдять. Можна сказати, що хочу трохи подихати повітрям. Тоді встигну поїсти», — подумала Широ. Розклавши їжу, усі здивувалися щедрості уряду. Десятьох дорослих така кількість, звісно, не нагодувала б повністю, проте чотирьом дітям і п’ятьом дорослим вистачить із лишком. Без Широ, яка харчувалася каменями мани.

Вона планувала з’їсти одну-дві страви й на цьому зупинитися.

Усі сіли та заговорили. Діти розповідали батькам про гру й свої враження від тренування.

Широ вибрала мить, вийшла з намету й швидко з’їла 3 камені мани рангу D.

Інь висунула голову з каптура саме тоді, коли вона дістала камені.

«Ха-ха-ха, маленька ненажеро. З’являєшся, щойно відчуєш запах їжі», — усміхнулася Широ й дала пташці камені мани.

Добре наївшись, Інь знову сховалася в каптур.

«Виходить по їжу, а наївшись, повертається», — подумала Широ, похитавши головою.

У наметі Лірика запитала її про плани на завтра.

[Перш ніж братися за підземелля, хочу зібрати відомості про місто.] — відповіла Широ. Насправді вона хотіла нанести на карту всю територію нетрів і насамперед розвідати їх.

Так буде простіше, якщо вирішить відвідати чорний ринок. ЯКЩО виникне така потреба.

— Думаю, приєднаюся до якогось загону, щоб трохи підвищити рівень. Хочу подивитися, як це — бути у звичайному загоні. Розумієте? — сказала Медісон. Вона знала, наскільки незвичайною була Широ.

— Я теж. Піду з тобою, Маді, — відповіла Лірика. Їй також хотілося побачити «нормальне» проходження підземелля.

[Отже, план такий. Я розвідую місто, ви обидві йдете в підземелля.]

— Ага.

Ава, Крісті й Юмі лише всміхалися, слухаючи, як дівчата діляться планами.

Закінчивши обговорення, усі посунули спальники так, щоб кожній вистачило місця для сну.