Розділ 12

Погода стояла чудова, дув приємний вітерець. На стіні безкістно розляглися кіт і внутрішній демон. Під стіною стояли троє юнаків і одна дівчина — сповнені життєвої енергії, в оздобленому вбранні.

З їхнього розташування було зрозуміло, що чоловік у центрі, оточений іншими, був наче лідером. Він також виглядав старшим і вищим за своїх супутників.

Сяо Мо оцінив його зріст відносно стіни:

— Хм-м, усе ще трохи нижчий за Чу Дзінланя.

Оцінку завершено: не такий високий, як Чу Дзінлань, але виглядає старшим.

Сяо Мо, ліниво розлігшись на коті, почув, як заговорила єдина дівчина:

— Вітаю брата Юшеня з успішною подорожжю! На відборі через три дні… ой, тобто в Таємному Простору гори Му ти неодмінно засяєш!

Оточений чоловік — Чу Юшен — голосно засміявся:

— Та хіба не те саме і для тебе, п’ята сестро? Цього разу ми всі обов’язково пройдемо відбір. Коли настане час — підтримаємо одне одного й не дамо родині Чу зганьбитися.

Вони щедро обмінювалися похвалами, за винятком одного хлопця, що виглядав слабким і майже не говорив. Напевно, найзамкнутіший з них, він несміливо озвався посеред радісних голосів:

— Хіба цього разу команду не очолює Чу Дзінлань?.. Можливо, варто заздалегідь із ним поспілкуватися?

З цими словами радісна атмосфера раптово знітилася, усмішки повільно зникли з облич.

Сяо Мо нашорошився, перекотився на котячому тілі: нарешті заговорили про Чу Дзінланя.

П’ята сестра Чу злегка зітхнула:

— Ах, брат Дзінлань добрий у всьому… тільки надто вже холодний. Він навіть жодного разу не усміхнувся мені.

Чу Юшен криво всміхнувся й поплескав тендітного хлопця по плечу:

— Десятий брате, ти ж раніше був до нього найближчим. Що, тепер хочеш повернутися?

— Н-ні, я не це мав на увазі! — десятий брат затремтів, ніби згадав щось жахливе, й поспішно заперечив: — Бути поруч із ним — занадто небезпечно. Як я можу повернутися!

Побачивши його паніку, Чу Юшен задоволено всміхнувся:

— Отож. На нього постійно полюють убивці. Тоді тебе ледь не зачепило. Краще тримайся подалі.

Коли Чу Дзінлань щойно сформував Золоте Ядро й ще не отримав захисного талісмана від старійшин секти Хваньдзянь, замахи слідували один за одним. Десятий брат, який намагався прислужитися Чу Дзінланю, щодня був із ним поруч і ледь не став випадковою жертвою — тоді він мало не загинув.

Він не очікував, що спроба зблизитися з Чу Дзінланем ледь не коштує йому життя. Хотів лише отримати вигоди від наближеності, а не розділяти труднощі.

Тож хоча Чу Дзінлань і врятував його, сміливості в десятого стало ще менше. Та подія залишила глибоку травму, і відтоді він більше не насмілювався наближатися до нього.

Його хвилювання швидко минуло. Опанувавшись, він стиснув губи й тихо пробурмотів:

— Як думаєте, може, він тримається осторонь, аби не втягнути нас…

— Десятий брате.

Побачивши, як вираз обличчя Чу Юшеня затьмарився, хлопець поруч одразу поклав руку на плече десятого, урвавши його слова:

— Досить. Після Таємного Простору гори Му Чу Дзінланю виповниться вісімнадцять, і він вирушить до секти Хваньдзянь. Титул молодшого господаря повернеться до брата Юшеня. Наш майбутній голова родини — брат Юшен, тож не згадуй про інших.

Десятий, глянувши на обличчя Чу Юшеня, нарешті замовк.

Чу Юшен поплескав їх по спинах — у його голосі прозвучало чітке попередження:

— Оце вже справжні брати.

— Зрозуміло, — подумав Сяо Мо, нарешті збагнувши.

Інших дітей Чу Дзінлань справді тримав на відстані. Чи то заради їхньої безпеки — невідомо. Але, зважаючи на їхній вік, навіть попри статус молодих панів і панянок великої родини, їм бракувало досвіду. Вони могли бути кмітливими, але ще залишалися дітьми. Їхню дурість певною мірою можна було пробачити.

Діти легко піддаються впливу й швидко гуртуються в кліки.

Але ж тому Чу Юшеню на вигляд було років дев’ятнадцять, так? А вісімнадцять — це вік, коли вже береш участь у родинних справах, тож і мізки мати б пора. Ще й головою родини хоче стати — а розуму вистачить?

Хіба він не розуміє, що навіть якщо Чу Дзінлань поїде до секти Хваньдзянь, то так — буде далеко, але ж це средний світ. Там ресурси на порядок вищі, ніж у нижньому. Замість того щоб підтримати добрі стосунки з Чу Дзінланем заради майбутньої вигоди, він веде всіх у протилежному напрямку?

Дурень.

Обмежений і короткозорий. Упевнений, що Чу Дзінлань забрав у нього титул молодшого господаря — і точить образу, не здатен бачити далі цієї позиції.

Та Чу Дзінланю той титул і даром не здався. Чому ж тоді Чу Юшен не ображається на старійшин і голову родини, які самі наполягли на тому, щоб звалити всю відповідальність на Чу Дзінланя?

У головній гілці родини Чу було сім домів. Батько Чу Дзінланя — другий син, а батько Чу Юшеня — старший і нинішній голова. Тож логічно, що титул молодшого господаря мав би перейти до Чу Юшеня. Але через винятковий талант Чу Дзінланя родина вирішила висунути саме його до секти Хваньдзянь. Аби підвищити статус, тимчасово передали й титул.

Старійшини сподівалися, що Чу Дзінлань прославиться в середньому світі, підніме авторитет родини й допоможе з доставкою ресурсів для культивації. А Чу Юшен тим часом мав би опікуватися справами вдома.

Ідея непогана — от тільки з людьми не пощастило.

Та вже неважливо.

Куля чорної мли ворухнулася на пухнастому котові. Сяо Мо, внутрішній демон, дивився згори на людей унизу з виразом загадкової насолоди: зрештою, майже вся родина Чу невдовзі буде винищена, тож вже байдуже, хто з них стане головою.

Розгадка знайдена — цікавість Сяо Мо згасла. Він плавно повернувся до павільйону саме в ту мить, коли старійшина завершив свою нескінченну промову й пішов. Не довелося слухати його балачки — і на тому вдячний.

Сяо Мо вже подумав, що можна нарешті повернутися до двору Чу Дзінланя, як раптом до павільйону прибіг слуга з розгубленим виглядом.

Хоч слугиня й не належала до особистої прислуги Чу Дзінланя, щойно він її побачив, обличчя його відразу напружилося — він навіть ступив уперед на два кроки.

Сяо Мо не пропустив цього:

— Хм?

Слугиня, видно, прибігла щодуху — говорила уривчасто, задихаючись:

— Молодший господарю, лихо! Пані, вона… вона…

Голос Чу Дзінланя став тривожним:

— Що з нею?

Це був перший раз, коли Сяо Мо побачив у ньому справжнє занепокоєння. Та це й не дивно — демон відразу здогадався, хто ця служниця.

Вона була з боку його матері.

А мати Чу Дзінланя… страждала на істерію. Або, як казали в народі, — на безумство.

— У неї знову напад, — видихнула слугиня, нарешті перевівши подих. — Але цього разу вона наполягає, щоб побачити вас.

Почувши це, Чу Дзінлань на мить опустив очі — в них промайнули безсилля і слабка іскра надії, яку він тут же придушив. Якби Сяо Мо не стежив так уважно, то й не помітив би.

Чу Дзінлань стиснув кулак — біль допоміг йому зосередитися. Потім розтиснув пальці, ніби відпускаючи щось.

М’яко промовив:

— Їй не слід бачити мене під час нападу. Чим цього разу все інакше?

Слугиня витерла піт із чола:

— Сьогодні вона… трохи не така. Увесь час кликала вас. Ми вмовили її випити ліки, пообіцявши, що ви прийдете. Але поки вони не подіяли, а ви не з’явилися, вона розлютилася. Ми ледве її втримали.

У всій родині Чу лише Чу Дзінлань справді дбав про неї. Його кулак знову тремтів — він майже до крові втиснув нігті в долоню, та раптом розтиснув пальці.

Коротко кивнув:

— Добре. Проведи мене.

В оригінальній історії мати Чу Дзінланя була описана лаконічно, тож Сяо Мо не знав, що саме станеться під час цього візиту. Але він знав, чим усе закінчиться.

Вона помре — всього за кілька днів після того, як Чу Дзінланя скалічать.

Її смерть стане останньою краплею, що остаточно зламає Чу Дзінланя і покладе початок його кривавій, ненаситній ненависті до родини Чу.

Сяо Мо подивився на Чу Дзінланя. Вираз його обличчя залишався незворушним, але поспішні кроки видавали нетерпляче бажання побачити матір. Демон мовчки пішов за ним.

Хоч Сяо Мо й виріс без батьків, він знав, як виглядає гармонійна родина. Достатньо було пройти вулицею й побачити, як усміхнені батьки тримають за руки ще щасливіших дітей.

У нього цього ніколи не було, тож залишалося лише заздрити і відчувати самотність. А от болю — було не так уже й багато.

Але втратити матір… Для того, хто йде крізь темряву сам-один, втратити останнє світло, яке він так оберігав… глибину цього відчаю Сяо Мо навіть уявити не наважувався.

І важко було сказати, хто з них насправді жалюгідніший: він чи Чу Дзінлань.

Слугиня привела їх до внутрішнього двору, де мешкала мати Чу Дзінланя.

Сяо Мо був тут уперше відтоді, як потрапив до родини Чу.

Двір був відокремлений, але не занедбаний. Служниць було чимало — усі метушилися з напруженими обличчями. У глибині саду, біля кам’яного столика, сиділа вишукана пані й наспівувала якусь мелодію, розставляючи страви на столі.

Почувши кроки, вона підвела очі — і вони одразу засяяли від радості:

— Дзінланю, ти нарешті прийшов!

Жінка була дуже вродлива, хоч шпильки в її волоссі сиділи трохи криво — мабуть, наслідок попереднього нападу. Вона з ніжністю взяла Чу Дзінланя за руку й почала турботливо обмацувати, як будь-яка любляча мати.

На божевілля вона зовсім не скидалася.

Вираз обличчя Чу Дзінланя пом’якшав, коли він простяг руку, щоб поправити матері волосся й виправити шпильки, після чого вона повела його до столу.

— Я приготувала так багато страв. Нумо скуштуємо разом.

На столі стояли паруючі страви — значно більше, ніж могли з’їсти двоє людей. Усі вони були надзвичайно апетитними делікатесами. Сяо Мо подумав, що стан матері Чу тимчасово покращився, що вона була при тямі і просто сумувала за сином, хочучи провести з ним час за трапезою.

В оригінальній історії згадувалося, що, незважаючи на божевілля, вона дуже любила Чу Дзінланя. У цьому жорстокому світі її маленька дитина була єдиною втіхою.

Страви відрізнялися від тих, що готували на кухні в домі Чу Дзінланя. Думавши, що це хибна тривога, Сяо Мо підплив ближче, бажаючи насолодитися різноманіттям смаків і відчути атмосферу трапези. Але коли аромат оточив чорний клубок туману, Сяо Мо відчув, що щось не так.

— Хм-м? Щось тут не те...

Він збентежено принюхувався ліворуч і праворуч, нервово напружуючись. Щось справді було не в порядку! Проте між ним і правдою стояв якийсь туман — він ледь не розгадав усе, але ще ні.

Неначе вражений блискавкою, здібності внутрішнього демона різко активізувалися. Сяо Мо нарешті зрозумів, у чому справа.

— Чу Дзінлань! — закричав він. — Їжа отруєна!

Однак Чу Дзінлань не виявив жодного здивування, навіть не моргнув. Побачивши його спокійний вираз, наляканий клубок демона різко припинив обертання.

Сяо Мо збагнув: Чу Дзінлань відчув отруту в їжі ще раніше за нього.

У цей момент мати Чу, посміхаючись, наливала Чу Дзінланю миску супу:

— Дзінланю, чому ти не їси?

Сяо Мо відчув, як ледь не онімів від її ніжної усмішки.

Вираз обличчя Чу Дзінланя залишався незмінним, коли він підняв ложку й обережно помішував суп. Не підводячи погляду, запитав у служниці:

— Що в ньому?

Служниця, сильно потіючи, заїкалася:

— Тіньовий яд.

Отже, вони теж знали.

— Тіньовий яд на мене не діє.

Після цих слів Чу Дзінлань несподівано підніс миску й випив суп!

Крик здивування Сяо Мо обірвався раптово.

Він знав, що Чу Дзінлань тут не може померти, але побачити, як він без вагань п’є отруту, інстинктивно зупинило його серце.

Це була людська реакція, поза його контролем.

Сяо Мо розкрив рот, але тисячі слів застрягли в горлі. Було надто багато, щоб сказати, тож жодного слова не вийшло.

Служниця теж хотіла щось сказати, але заткнула рот і тихо витерла очі.

Мати Чу усміхалася, спостерігаючи, як її син допиває отруєний суп. Чу Дзінлань навіть тихо сказав їй:

— Мамо, дуже смачно.

Вона зацвіла, як молода дівчина:

— Це добре.

Потім вона пильно дивилася на обличчя Чу Дзінланя, спостерігаючи, як він куштує інші страви, повільно жує, наче смакує делікатеси, а не отруту.

З часом усмішка поступово зникла з обличчя матері Чу.

Коли Чу Дзінлань ковтнув ще один шматок, його мати раптово схопила його за руку.

Вона нахилила голову з явним здивуванням:

— Чому ти досі не помер?

Фальшива усмішка зникла, відкриваючи потворне русло під нею.

— Ти ж мав вже померти.