Розділ 13

Сяо Мо мимоволі відступив на крок. Хоч він і стояв перед Чу Дзінланем, вираз обличчя та слова пані Чу, здавалося, стосувалися й його.

Якби це була звичайна злість, він лише глузливо усміхнувся б або відпустив уїдливе зауваження. Але невинний, навіть трохи розгублений вираз пані Чу змусив мороз йти по шкірі.

Рука Чу Дзінланя завмерла. Він спокійно відклав палички і вже збирався щось сказати, коли раптом долоня його матері зігнулася в кігті та рвонула просто до його обличчя!

Мати Чу Дзінланя, Вань Ю, була культиваторкою початкової стадії Золотого ядра, родом із середнього світу. Використана власною родиною як знаряддя, вона ніколи не знала ані турботи, ані тепла.

Доля ніколи не була до неї прихильною. Перша половина її життя минула в муках родинних інтриг, другу — зруйнував безсердечний чоловік.

Батько Чу Дзінланя, негідник Чу Тяньши, на початку залицяння обсипав Вань Ю увагою. Вперше відчувши від нього небачене тепло, вона повірила його клятвам і вирішила, що знайшла справжнє кохання. Вона швидко закохалася і відчайдушно втекла з рідної сім’ї, аби піти за своїм дао партнером у нижній світ.

Вань Ю гадала, що нарешті втекла від жахів клану й зможе створити гармонійну сім’ю, та навіть не підозрювала, що просто вистрибнула з полум’я прямо в казан.

Повернувшись із нею до родини Чу в нижньому світі та офіційно ставши дао партнерами, Чу Тяньши почав поступово показувати своє справжнє обличчя, більше нічого не приховуючи. Він виявився марнотратним, розпусним, ледачим і постійно шукав інших жінок. Коли Вань Ю дізнавалася про це, він щоразу ридав і клявся виправитися.

Від шоку до болю, знову й знову прощаючи його, вона щоразу отримувала у відповідь лише нові зради. Після безлічі розчарувань і відчаю їй довелося визнати, що те, що вона вважала найрідкіснішим у світі теплом, було лише брехнею.

Ніхто її не любив. Ніхто про неї не дбав. І Вань Ю зрештою збожеволіла.

Ще до того, як вона втратила розум, Чу Тяньши любив приємно поговорити з нею — адже Вань Ю була вродливою. Але після того, як вона збожеволіла, хоч і залишалася гарною, Чу Тяньши більше не хотів мати справи з непередбачуваною божевільною. Він виділив їй окремий двір і більше ніколи не навідувався.

Якби не приголомшливий талант Чу Дзінланя та його наполегливі вимоги, щоб родина Чу лікувала його матір, хто в цій родині взагалі переймався б Вань Ю?

Тримаючи Вань Ю при собі, вони могли змушувати Чу Дзінланя приносити користь родині. Ліки для Вань Ю коштували шалено дорого — кожна денна доза була цілим статком. До того ж на Вань Ю наклали заборонне закляття, яке не дозволяло їй легко покинути родину Чу.

Побачення з Чу Дзінланем або з негідником Чу Тяньши миттєво виводило Вань Ю з рівноваги, тож Чу Дзінлань зазвичай наважувався лише нишком поглянути на матір здалеку, боячись, що його присутність знову зірве її в безодню божевілля.

Після прийому ліків культивація Вань Ю значно придушувалася. Навіть коли вона влаштовувала сцени,слугам нічого не загрожувало.

Чу Дзінлань підняв руку й перехопив зап’ясток Вань Ю, зупинивши її атаку на півруху.

— Чому ти не вмреш? Чому просто не підеш і не здохнеш?!

Вань Ю смикалася, жили напружувалися на її кволих руках. Чу Дзінлань стримував її без зайвої сили, щоб не поранити. Його мати сипала жорстокими словами так часто, що він сприймав їх як буденність — без жодної тіні емоцій на обличчі.

Сьогодні Сяо Мо не наважився вмоститися на обідньому столі. Трохи повагавшись, він обережно завис на плечі Чу Дзінланя.

Маленька кулька підстрибнула на плечі, ніби поплескуючи його.

Коли дитина, яка щиро любить свою матір, чує від неї, щоб він помер, — Сяо Мо не міг повірити, що Чу Дзінлань справді такий спокійний, як здається.

Навіть якщо він знав, що це не були справжні почуття матері... ні, можливо, саме тому, що він це знав, було ще болючіше.

Його мати збожеволіла — настільки, що вже не могла навіть терпіти його присутності.

Зазвичай Чу Дзінлань давно б уже вигнав внутрішнього демона, але зараз він просто не мав на це сил і був змушений тимчасово терпіти його на своєму тілі.

Вань Ю мала скажений вираз — її гарне обличчя потворно перекосилося. Вона кидалася, бурмочучи: «Помри, помри», іноді додаючи лайливе «покидьок». Чу Дзінлань стійко зносив кожне слово.

Після деякого часу боротьби Вань Ю втомилася, її сила поступово згасала. Вона заплакала.

— Дзінланю, Дзінланю, навіщо я мала народити тебе від нього? У тобі його кров, вона брудна, така брудна… Помри, а тоді мама піде з тобою, гаразд? Мама піде разом із тобою.

Вона заспокоювала дитину — але водночас вмовляла на смерть і її, і себе. Сяо Мо наче задихався. Він уже майже не міг дивитися й слухати, але вперто лишався на плечі Чу Дзінланя, не відступаючи в море свідомості.

Чу Дзінлань повільно опустив її руки й м’яко промовив:

— Матусю, ми не помремо. Ми житимемо. Це не ми повинні страждати. Дай мені ще трохи часу. Незабаром усе скінчиться. Просто почекай на мене ще трішки.

Слуги, роблячи вигляд, що нічого не чули, обережно підійшли, щоб забрати Вань Ю. Мабуть, ліки нарешті подіяли. На мить Вань Ю виглядала розгубленою, пильно вдивлялася в обличчя Чу Дзінланя, а потім раптово смикнула руку й відступила назад, ледь не спіткнувшись.

Чу Дзінлань хотів підтримати її, але вона відхилилася.

— Чому ти тут?! Я знову тебе поранила? Я не хочу тебе кривдити. Йди, йди швидше! Не дивись на мене, не дивись… Ти маєш бути в безпеці, бути в безпеці…

Рука Чу Дзінланя завмерла в повітрі. Стриманість і внутрішня твердість у його погляді розтали від її слів, перетворившись на смуток. Він тихо зітхнув двічі й повільно відступив від матері.

— Гаразд, я йду. Ти… ти теж бережи себе. Я ще прийду наступного разу.

Вань Ю відвели назад до її кімнати. Чу Дзінлань вийшов із двору. Його спина залишалася рівною, але він не міг приховати виснаження — і фізичного, і душевного. Лише коли пройшов далеко і довкола не було жодної людини, він нарешті заговорив:

— Довго ти ще плануєш сидіти в мене на плечі?..

Обираючи між тим, щоб летіти самостійно чи попуткою, Сяо Мо віддав перевагу менш енерговитратному варіанту:

— Злізу, коли дійдемо до двору.

Якщо тільки Чу Дзінлань сам не вижене його, Сяо Мо вирішив дістатися пункту призначення на цій безкоштовній попутці. Зручно вмостившись на плечі, він безтурботно промовив:

— Просто вважай мене повітрям.

Чу Дзінлань напівжартома відповів:

— А ти хіба вже не повітря?..

У зовнішньому світі ніхто не міг помітити Сяо Мо. Чи він сидів на маленькому коті, чи на плечі Чу Дзінланя — він справді був, як повітря.

Навіть у його насмішкуватому тоні відчувалася хрипота, голос видавав втому. З огляду на той емоційний гойдалковий день, який щойно пережив Чу Дзінлань, Сяо Мо великодушно вирішив не сперечатися.

Він мовчав аж до самого двору. Було дуже тихо. Чу Дзінлань зазвичай не тримав слуг постійно при собі — вони мешкали у бічному крилі і приходили лише на поклик.

Коли ворота двору зачинилися, у повітрі повисла важка тиша.

Дихання Чу Дзінланя стало трохи важчим:

— Чому ти більше не сперечаєшся зі мною?

Сяо Мо залишився без слів:

— Хіба не краще, коли я не сперечаюся? Ти що, залежний від сварок? Надто вже розпещений — ей!

Не встиг він договорити, як Чу Дзінлань раптом притулився до дверей і повільно сповз на підлогу. Він схопився за живіт, на лобі виступили краплини холодного поту. Лише тепер Сяо Мо помітив, що той смертельно зблід.

— Чу Дзінлань!

Сяо Мо так перелякався, що його туманна кулька підстрибнула: невже його отруїли? Хіба ж він сам не казав, що це на нього не подіє?!

Крик внутрішнього демона пролунав на тлі панічного кружляння в повітрі, вкрай стривоженого.

Чу Дзінлань же знаходив це водночас абсурдним і дивним. У цю мить єдиним, хто справді турбувався про нього, виявився… внутрішній демон.

Але це мало сенс. Якщо він помре зараз, внутрішній демон зникне разом із ним. Спільне життя і смерть — звісно, він мав би хвилюватися.

Внутрішній демон:

— Ти ж казав, що Тіньовий яд на тебе не діє! Чи це була якась інша отрута?!

Чу Дзінлань стогнав від болю, надто виснажений, щоб говорити, й лише спирався на двері, мовчки терплячи.

Чу Дзінлань зовсім неправильно все зрозумів. Сяо Мо знав, що він не може померти зараз, але побачити, як цілком здорова людина раптово падає просто перед тобою,-злякало би будь-кого.

Оскільки Чу Дзінлань не відповідав, Сяо Мо змушений був швидко викликати систему.

Адже він був лише чорною кулькою — не міг нічого торкнутися чи відчути, не кажучи вже про те, щоб допомогти комусь піднятися.

Система, виправдовуючи репутацію найпотужнішої підтримки, просканувала тіло Чу Дзінланя і зробила висновок:

— Отрута для нього не смертельна, але все одно спричиняє біль.

То це він мав на увазі, коли казав, що на нього «не діє»? Сяо Мо тільки зітхнув подумки й уже збирався видати: «Ти дурний?». Але, глянувши на безкровне обличчя Чу Дзінланя та згадавши ту тиху радість у його очах, коли він почув, що мати хоче його бачити…

Сяо Мо раптом, здається, щось зрозумів.

Він припинив панічно літати й повернувся на плече Чу Дзінланя, обережно поплескавши його туманною кулькою.

— Чу Дзінланю, страва твоєї матері була смачною?

Погляд Чу Дзінланя ледь здригнувся.

Він уже давно звик до того, що поруч немає нікого, хто міг би говорити відверто або йти в ногу з його думками. І навіть не очікував, що одного дня тим, хто зрозуміє його найкраще, виявиться… внутрішній демон.

О, так, якби внутрішній демон нічого не розумів — його б і не називали внутрішнім демоном.

Чу Дзінлань підняв погляд до далекого неба з-під стріхи й тихо промовив:

— Було дуже смачно.

Сяо Мо, що вмостився на його плечі, теж подивився вдалечінь:

— Твоя мати піклується про тебе в серці.

Коли Вань Ю ставала трохи яснішою, вона поспішала відштовхнути Чу Дзінланя, боячись поранити його. Якби не божевілля, Вань Ю — та, хто найбільше прагнула сім’ї — оберігала б Чу Дзінланя, даруючи йому всю свою ніжність.

Терплячи біль, Чу Дзінлань плив за словами Сяо Мо, заглибившись у спогади про матір до її безумства. На жаль, він був тоді надто малим, щоб чітко пам’ятати чи захистити її. Але завжди пам’ятав солодкий суп у зимові дні й теплі руки матері.

Вань Ю тримала його маленьку руку, усміхаючись біля вуха:

— Більше не холодно.

Здавалося, це було вчора, і водночас — надто давно, щоб дотягнутися.

Потім він почув, як внутрішній демон зітхнув із тугою:

— На відміну від тебе, у мене немає матері.

Чу Дзінлань:

— ?..

Він лише на мить замислився, як раптом слова внутрішнього демона різко повернули його назад.

Що це мало означати? Внутрішній демон говорить, що в нього немає матері?

Адже всім відомо: у цьому світі існують лише внутрішні демони та їхні носії, а не внутрішні демони й їхні матері.

Внутрішні демони народжуються з моря свідомості своїх носіїв.

Чу Дзінлань більше не був задумливим або меланхолійним. У поєднанні з болем у животі його обличчя набуло надзвичайно складного виразу, ніби враженого до глибини душі.

Він схопився за живіт і повільно встав, стримуючи біль.

Як тільки зробив крок, Сяо Мо знову заговорив сумним тоном:

— Я…

Чу Дзінлань чітко вимовив кожне слово:

— Я не хочу обговорювати з тобою, чи є у тебе мати чи ні.

Сяо Мо пригнічено:

— Ох.

Він зітхнув.

Після миті меланхолії Сяо Мо злетів із плеча Чу Дзінланя. Коли завис перед ним, він нарешті побачив вираз обличчя Чу Дзінланя, ніби той ковтнув меч. Схвильований, він на мить замислився, що його попередні слова могли бути недоречними.

Врешті-решт, як внутрішній демон може сказати своєму носієві: «У мене немає матері»?

Ось чому Чу Дзінлань так наполегливо підкреслював свої слова.

Не бажаючи, щоб Чу Дзінлань неправильно його зрозумів, Сяо Мо швидко додав:

— Ой, мабуть, те, що я сказав раніше, здалося тобі дивним, але не хвилюйся — ти точно не моя мати.

Вени на лобі Чу Дзінланя напружилися, він терпляче стогнав.

Внутрішній демон Сяо подумав і дуже серйозно додав:

— І не мій батько також.

Чу Дзінлань не витримав:

— Відвали!..

[Ментальна атака успішна, +6 балів!]

Сяо Мо:

— Вау, вражає. Хоч він і сперечався з Чу Дзінланем раніше, але вперше чув, щоб той так відверто лаявся.

Сказати «відвали» — це вже було на межі витонченості молодого пана Чу.

Але цього разу Сяо Мо справді не хотів його провокувати. Тихенько вмостившись на плечі Чу Дзінланя, він подумав:

— Е-е, чи справді він так сердиться?

Редактор: Ільвія