Розділ 17

Справедливості заради, хоча Чу Дзінлань був не особливо теплим із Су Баймо, казати, що він його занедбував, безглуздя. Щоразу, коли Су Баймо приходив у дім Чу, хіба Чу Дзінлань не зустрічався з ним? Хіба не пропонував допомогу?

Щоб Су Баймо плакав перед Чу Юшеном, жаліючись на занедбаність? Таке Чу Дзінлань почув уперше.

Молодий пан Б’янь згризав зуби від люті:

— Що? Чу Дзінлань образив тебе й довів до сліз?!

Су Баймо:

— Це не так…

Молодий пан Б’янь:

— Ти все ще його захищаєш!

Сяо Мо слухав із великим інтересом, додаючи свої коментарі:

— У цього молодого пана Б’яня, можливо, проблеми з розумінням, але, здається, він справді подобається Су Баймо.

Після того як він облаяв Чу Дзінланя, молодий пан Б’янь зиркнув убік Чу Юшена:

— А ти серйозно сприйняв його безтямні слова, сказані в сльозах?

Чу Юшен глузливо всміхнувся:

— Тоді чому б тобі не сказати, що його обіцянка одружитися з тобою теж була дитячим маренням, теж неправдою?

Коли двоє вже майже зчепилися, Су Баймо швидко став між ними:

— Досить сперечатися, обидва!

Вони різко звернули погляди на нього. Су Баймо сумно мовив:

— Я не хочу, щоб ви через мене сварилися, але я вже наречений брата Дзінланя…

Молодий пан Б’янь знехтував усім іншим. Із властивою йому запальністю, але водночас щирістю й прямотою, він урочисто промовив:

— Якщо одного дня я матиму сили змусити тебе розірвати заручини, чи повернешся ти до мене?

Су Баймо аж здригнувся від цих слів. Він хотів сказати, що це неможливо, що ніколи не покине брата Дзінланя… але палаючий погляд молодого пана Б’яня змусив слова застрягти в горлі.

Су Баймо розгубився й на мить занімів.

Чу Юшен насмішкувато засміявся:

— Ти думаєш, у тебе вийде?

Слова молодого пана Б’яня вже зачепили всю родину Чу, і Чу Юшен не міг їх ігнорувати.

Чу Дзінлань трохи почекав, але так і не почув відповіді від Су Баймо. Коли молодий пан Б’янь і Чу Юшен знову почали сперечатися, момент було втрачено. Ніхто з трьох не помітив, як Чу Дзінлань розвернувся й пішов геть.

Сяо Мо неквапно поплив поруч:

— Не будеш дивитися до кінця?

— Немає потреби, — відповів Чу Дзінлань. — Су Баймо не любить нікого з них.

Сяо Мо хмикнув:

— Авжеж. Якби він справді хотів добиватися тебе, то твердо заявив би про своє становище як твій наречений але ж ні. Якби йому подобався той Бянь, він би відповів і теж ні. А от із Чу Юшеном… складніше сказати.

Сяо Мо закружляв навколо нього:

— Є ще одна можливість. Може, він просто не здатний відпустити жодного з них?

Через розпусний характер власного батька Чу Дзінлань відчував відразу до непостійних людей. Але Су Баймо не виглядав схожим на Чу Тяньши, який був одержимий красою й закохувався в кожне гарне обличчя, що траплялося йому на очі.

Чу Дзінлань ледь насупився.

Побачивши цей вираз, Сяо Мо вирішив зупинитися й більше нічого не додавати.

До вечора всі поєдинки були завершені, визначилися й ті, хто отримав право на подальшу участь. За місяць відчиниться Таємний Простір гори Му, і молоді учні зможуть увійти туди для тренувань.

Вони палали бойовим духом, не підозрюючи, що на них чекає кошмар, який вони ніколи не забудуть.

Коли всі готувалися вирушати додому, друзі прощалися одне з одним. Звісно, і Су Баймо мав намір знайти Чу Дзінланя.

Яким був результат тієї драматичної сцени між трьома, так і залишився невідомим, але й Чу Юшен, й молодий пан Б’янь повернулися неушкодженими. Очевидно, з наближенням відкриття Таємного Простору гори Му вони все ж не дійшли до бійки.

Ах, шкода.

Цього разу, ще до того, як Су Баймо підійшов, Чу Дзінлань на диво сам зробив крок і рушив до нього.

Очі Су Баймо помітно засяяли.

— Подай руку, — сказав Чу Дзінлань. — У мене є для тебе дещо.

Подарунок! Обличчя Су Баймо ледь зашарілося, він стримав хвилювання й витончено простягнув руку.

З м’яким плюх Чу Дзінлань поклав йому в долоню книгу.

Су Баймо:

— Гм?

Він опустив погляд: «Класика морального самовиховання».

За нею друга книжка, потім третя. Сучасними словами їхні назви можна було б перекласти як: «Як бути порядною людиною» та «Посібник із правильних цінностей і здорових стосунків».

Су Баймо:

— ???

Він розгублено звів очі. Чу Дзінлань холодно мовив:

— Ти ще молодий. Пам’ятай, що найважливіше в духовних практиках виховувати характер. Ці книги допоможуть тобі не збитися з дороги.

Думав, буде подарунок, а отримав ще одну настанову. Су Баймо засмучено пригорнув книжки до грудей:

— Ну, гаразд…

Коли Су Баймо, згорбившись, поніс свої книжки, Сяо Мо спостерігав за його сумним виглядом й рівним тоном зауважив:

— О, то ти гадаєш, що він не стане таким негідником, як твій батько? Може, він просто ще занадто молодий і недосвідчений, тож у нього є шанс?

— «Негідником?» — Чу Дзінлань смакував це слово. Нечисть, виродок, сміття це коротко, але надзвичайно влучно описувало Чу Тяньши.

Внутрішній демон знав чимало дивних, проте корисних слів і це пасувало якнайкраще.

Чу Дзінлань незворушно відповів:

— Су Баймо ще не обов’язково стане таким негідником, як Чу Тяньши.

Називаючи рідного батька на ім’я, не кліпнувши оком, він продовжив:

— Хоч це й не моя справа, але чим більше в світі буде таких, як Чу Тяньши, тим більше сердець залишиться розбитими.

Так само, як у його матері.

Сяо Мо глянув на нього краєм ока: «Кажеш, що тобі байдуже, але ти не знаєш, що зробиш у майбутньому. Ти підеш заради нього у вогонь і воду».

Минуло вже чимало часу відтоді, як Сяо Мо згадував дурниці, на які приречений Чу Дзінлань. Але зараз, коли розмова дійшла до цього, він мимоволі пригадав і його кінець, гідний тисячі прокльонів.

Сяо Мо вдивився в Чу Дзінланя: юнак, вродливий, наче місяць, чистий, мов яшма, із безмежним талантом та силою.

Але врешті-решт, заради Су Баймо, він загине в проклятому місці в світі демонів, навіть не залишивши по собі жодних решток для поховання.

Сяо Мо раптом відчув, як йому стисло груди, і знову піднялася хвиля обурення через змарнований потенціал.

Він не втримався й насупився на Чу Дзінланя. На щастя, той його не бачив, інакше знову почав би дивуватися, що не так із внутрішнім демоном.

Сяо Мо кортіло вдарити його по голові, думаючи: якщо там і справді вода, то краще вибити її звідти раніше, щоб прочистити мізки.

З цією думкою він і справді рвонув у бік Чу Дзінланя. Але він так і не вдарив його по голові.

Сяо Мо різко зупинився на плечі Чу Дзінланя, підшукав найзручніше місце й вмостився так плавно й невимушено, наче робив це завжди.

Коли він усвідомив, наскільки природно це вийшло, його туманна постать на мить завмерла.

Він же збирався розпочати бійку, як це перетворилося на пошук затишного гніздечка?

Звички по-справжньому страшні.

Сяо Мо, роздратований і пригнічений, нарешті вмостився: «Та й нехай, вже влаштувався зручно. До того ж я все одно не міг би справді вдарити його, то який сенс?»

А ще, дивлячись на юних учнів навколо, Сяо Мо зрозумів, що порівняно з віддаленим кінцем є дещо набагато ближче.

За місяць відкриється Таємний Простір гори Му, і тоді Чу Дзінлань втратить усе, чим володів дотепер.

У дні після відбіркових поєдинків Сяо Мо був наче не в собі.

Його успіхи в заучуванні методів ядра сповільнилися. Флейта, яка раніше подавала надію на покращення, тепер звучала то як різкий убивчий вереск, то як різня свиней, так і не складаючись у справжню мелодію.

Якби він міг заграти щось виразне, Чу Дзінлань одразу б зрозумів, що флейтист пригнічений і стурбований. На жаль, Сяо Мо не вмів грати добре, тож для Чу Дзінланя це було лише нестерпне виття.

Після завершення мелодії вуха Чу Дзінланя потерпали, а очки стрімко зростали.

Тільки система знала, що її носій насправді був у кепському настрої. Приміром, у цей самий момент він замість тренувань нервово походжав туди-сюди у невеликому дворику свого моря свідомості, не в змозі заспокоїтися.

Програмування системи затремтіло. Настав час проявити трохи турботи!

— Господарю, щось вас турбує?

Сяо Мо зупинився, переставши ходити.

Він глянув на небо у своєму морі свідомості. Колись там був лише серп місяця, але тепер він поступово округлювався, майже стаючи повним.

Це символізувало зростання сили Чу Дзінланя.

Разом із нею зростала й сила Сяо Мо. Коли місяць стане повним, Чу Дзінлань зможе досягти рівня Зародкової Душі.

Але Сяо Мо знав, що цього разу серп не зможе стати повним.

До відкриття Таємного Простіру гори Му залишалося трохи більше десяти днів.

Сяо Мо вперся носком у траву. Минуло чимало часу, перш ніж він нарешті сказав системі:

— Якщо… якщо я не хочу, щоб Чу Дзінлань пішов у Таємний Простір гори Му…

Система:

— О-о, ви все ще хочете знайти інше місце, де його скалічать, щоб зробити сюжет пікантнішим, так? Я можу запропонувати варіанти!

Нога Сяо Мо завмерла. Він повільно випрямився. У темному морі свідомості не було ані подиху вітру. Сьогодні він був одягнений у срібно-біле, стояв під місяцем, майже зливаючись із ним: зламаний, але впертий.

Він заговорив повільно:

— А якщо я скажу, що хочу спробувати не допустити його каліцтва?

Голос Сяо Мо був позбавлений будь-яких емоцій:

— Ти мене зупиниш?

Відповідь не прозвучала відразу. Тиша густо огорнула море свідомості, важко було навіть дихати.

За мить система важко зітхнула.

— Ні. Бо ви не зможете.

Пальці Сяо Мо здригнулися, а погляд у місячному світлі став крижаним.

— Отже, у вас були такі думки. Це зрозуміло. Емоції й помисли людини завжди змінюються, — промовила система звичним тоном, — але я сподіваюся, що ваша раціональність залишиться незмінною. Я вже нагадувала: ключові точки розвитку змінювати абсолютно не можна. Це не вигадка.

— Ви можете намагатися умовити Чу Дзінланя не йти в Таємний Простір гори Му, але наступної ж миті світова лінія може компенсувати це появою могутнього майстра, який скалічить його одним ударом долоні. Тоді скажіть, як ви, внутрішній демон, який навіть не може матеріалізувати людську подобу зовні, зможете цьому завадити?

Сяо Мо вп’явся нігтями в долоню й на мить заплющив очі.

Так, він не зможе цього відвернути.

Він не повинен відчувати жодного тягаря через того, кого врятувати все одно не зможе. До того ж Чу Дзінлань пізніше відновить своє мистецтво. Це лише випробування, яке йому судилося пройти.

Сяо Мо й система намагалися переконати його самого: «Тобі не потрібно втручатися. Ти ж від самого початку не хотів втручатися, правда ж?»

У наступні два-три дні Сяо Мо повернувся до звичайних занять. Система була певна: цей безтурботний господар нарешті змирився з обставинами й сам себе переконав.

Емоційно стабільний господар справжнє благословення.

У цей час травми Дай Дзишена поступово загоювалися. Чу Дзінлань зустрівся з ним лише ще один раз. Дай Дзишен сказав, що має деякі справи, і попросив дозволу пожити в дерев’яній хатині ще трохи. Чу Дзінлань погодився.

Із поступовим зростанням сили Чу Дзінланя відповідно зміцнювався й Сяо Мо, отримуючи видимі переваги від практики.

Сьогодні, перебуваючи у зовнішньому світі, округла туманна куля заворушилася. Спершу вона стиснулася й сплюснулася, ніби на мить втратила контроль над власною формою.

Чу Дзінлань, який читав, зупинився й поглянув на раптом потворно змінену хмарку.

А тоді з її краю простягнулася маленька, коротенька… рука?

Справді, рука.

Невдовзі з’явилися й ніжки. Куляста форма витягнулася в невеличку людську подобу з круглою голівкою. Туман зверху розсунувся, відкривши пару дрібних темно-сірих очей, які кліпнули, немов тільки-но народилися.

Постаттю завбільшки з долоню став чорний, мов вугілля, чоловічок.

Маленька істота подивилася на Чу Дзінланя, ще раз кліпнула. Нарешті Чу Дзінлань міг буквально зустрітися поглядом зі своїм внутрішнім демоном.

Демон підняв крихітні руки, роздивився їх, потім підскочив на коротеньких ніжках і радісно вигукнув:

— У мене вийшло прийняти людську форму!

Маленька фігурка захоплено закрутилася праворуч і ліворуч, розмахуючи рученятами, звикаючи до нової оболонки.

Чу Дзінлань мовчки сховав руки у широкі рукави, лишаючись непорушним.

Чому він виглядає таким, що хочеться потискати?

Зберися. Це ж внутрішній демон, із яким ти в майбутньому битимешся не на життя, а на смерть.

Чу Дзінлань суворо нагадав собі, та все одно не втримався й знову зиркнув на маленьку постать.

Він і сам того не помічав, але його погляд зовсім не був поглядом на ворога.

Сяо Мо накрив маленьку фігурку шаром духовної енергії, використавши його як посередника для взаємодії з речами. Тепер він міг стояти твердо на столі, а не лише здаватися тим, хто стоїть, як раніше, коли насправді просто плавав у повітрі.

Якби він прибирав духовну енергію, то знову ставав нематеріальним і міг безперешкодно проходити крізь стіни та двері.

Сяо Мо закрутився на місці, звикаючи до нового тіла, а потім впевнено рушив уперед.

Проте він явно переоцінив і довжину кроку своїх коротких ніжок, і здатність цієї маленької оболонки ходити.

Вже після першого кроку він із плюх гепнувся обличчям просто на поверхню столу.

Сяо Мо:

— …

Чу Дзінлань:

— …

Чу Дзінлань не засміявся. Справді.

Сяо Мо миттєво піднявся, наче сам не вірив у те, що сталося. Його очі-ґудзики були сповнені недовіри. Він обережно встояв, знову спробував рушити. Цього разу йому вдалося!

Він успішно уник падіння на стіл.

Замість цього він звалився просто зі столу.

Як внутрішній демон, легкий, мов повітря, він зазвичай міг літати без жодних труднощів. Але в цю мить Сяо Мо наче забув, як це робиться, і гепнувся прямісінько вниз.

Виявилося, що не лише він забув про те, що внутрішній демон вміє літати.

Ще до того, як Сяо Мо встиг видати хоч писк здивування, він впав у теплу долоню.

Чу Дзінлань простягнув руку й підхопив його. Водночас завмерли обоє: і Чу Дзінлань, що простягнув долоню, і Сяо Мо, якого спіймали.

Сяо Мо розпластався долілиць на долоні Чу Дзінланя. Хвиля сорому прокотилася від пальців ніг до самої маківки. Якби він був у своєму справжньому тілі, обличчя палало б вогнем.

Дайте йому щілинку і він негайно полишив би цю планету.

Все, він вмер!

Сяо Мо лежав нерухомо, удаючи зневірене «мертве тіло».

Чу Дзінлань з подивом дивився на власну долоню, що сама по собі простяглася вперед. Коли Сяо Мо падав, тіло відреагувало швидше за розум: рука інстинктивно підхопила його.

Навіщо він зробив це заради внутрішнього демона…

Чу Дзінлань стиснув губи, трохи роздратований. Та погляд мимоволі знову впав на маленьку фігурку внутрішнього демона в його долоні.

Рука демона ледь здригнулася, наче він щось усвідомив, а потім нарочито розпластався й завмер.

Якщо я не рухаюся, значить, нічого й не було?

У гнітючій тиші Сяо Мо, що лежав на долоні Чу Дзінланя, почув майже нечутний м’який смішок.

Сяо Мо підскочив, його чорна, як вугілля, постать мало не почервоніла від сорому:

— Ти смієшся з мене?!

Обличчя Чу Дзінланя залишалося незворушним:

— Ні.

— Але я почув!

Чу Дзінлань не зрушив і бровою:

— Тобі почулося.

Внутрішній демон Сяо загрозливо промовив:

— Краще б тобі…

Коли прислуга викладала страви, Чу Дзінлань зупинився на останньому десерті.

Прислуга усміхнулася:

— Це з двору пані. Бачу, молодий пан впізнав його.

Погляд Чу Дзінланя пом’якшав, і він кивнув.

Це була стопка османтових тістечок: ароматних і пухких, білих, мов сніг.

Почувши, що вони від Вань Ю, Сяо Мо мимоволі здригнувся, а потім миттєво підійшов до тарілки, перевіряючи її на наявність отрути.

Чу Дзінлань помітив його рух, очі блиснули, перш ніж він відправив прислугу.

Цього разу османтові тістечка були безпечні. Це був просто подарунок матері для сина.

Сяо Мо зітхнув із полегшенням.

Чу Дзінлань простягнув руку, ігноруючи інші страви, щоб насолодитися тістечками першими.

З погляду Чу Дзінланя, сьогоднішній день був гарним, сповненим приємних подій.

Та серед аромату османту думки Сяо Мо, що раніше вирували, поступово охололи.

Хоч Чу Дзінлань і зможе відновити втрачений рівень культивації, його мати залишиться зниклою назавжди.

До відкриття Таємний Простір гори Му залишалося три дні.

Сяо Мо повільно відійшов до краю столу, тихо спостерігаючи за Чу Дзінланем і османтовими тістечками.

Уперше аромат їжі не зміг його спокусити.

Сяо Мо знову взявся грати на флейті.

У маленької фігурки демона не було рота, тож звук флейти проходив крізь чорний туман і все одно спирався на туманний подих для відтворення мелодії.

Чу Дзінлань чув лише дисгармонійний шум, не здогадуючись, що тепер емоції гравця проникли у неприємну мелодію.

Три дні минули під стогін флейти Сяо Мо. Учні з різних родин збиралися, готуючись до відкриття Таємного Простіру гори Му.

Редакторка: Ільвія