Розділ 18

Сьогодні відкривався Таємний Простір гори Му, тому внутрішній демон прокинувся дуже рано.

Так рано, що коли Чу Дзінлань розплющив очі, він побачив маленького демона, що сидів на краю стола. Його очі, схожі на дві квасолини, пильно дивилися на нього.

Чу Дзінлань звірився з небом, щоб упевнитися, що не проспав.

Він підвівся й одягнувся у місячно-білий одяг прямих учнів сім’ї Чу, прикрашений візерунками бамбука, срібними рукавами та нефритовим обручем для волосся. Його постать була надзвичайно шляхетною, неперевершеною серед ровесників.

Внутрішній демон мовчав незвично довго, але Чу Дзінлань відчував на собі його погляд. Нарешті він спитав:

— На що ти дивишся? Прокинувся так рано, сидиш і не кліпаєш. Що це має означати?

Маленький демон кліпнув. Його обличчя було нерозгадане, ніби трохи розгублене. Зрештою він пробурмотів:

— Я вперше входжу до Таємного Простіру. Не міг заснути, от і прокинувся раніше.

— Так само, як у день відбіркового турніру, нетерплячий перед випробуванням?

Чу Дзінлань подумав, що розуміє.

Він вже бував у інших Таємних Простірах, але, очевидно, внутрішній демон не мав тих спогадів. Таємний Простір гори Му відкривався лише раз на тридцять років, тож і для Чу Дзінланя це було вперше.

Старійшини клану вже розповіли їм, що Простір має три рівні, де можна здобути ядра звірів і рідкісні трави. Монстри там варіювалися від першого до дев’ятого рівня, але на горі Му водилися лише істоти до другого рівня: небезпечні для інших, але не для Чу Дзінланя, який досяг стадії Золотого Ядра.

Вирішивши, що це просто ще одна примха внутрішнього демона, Чу Дзінлань не надав цьому значення. Він припасував меч і вийшов, а Сяо Мо безшумно підлетів і сів йому на плече.

Маленька постать вмостилася там, не використовуючи духовної сили, адже не могла торкатися матеріальних речей. Якби могла, одяг Чу Дзінланя, певно, зім’явся б від її судомного стискання.

Бо руки внутрішнього демона були стиснуті дуже, дуже міцно.

Сяо Мо знав, що чекає на Чу Дзінланя.

Учні різних кланів зібралися біля входу до Таємного Простіру, очікуючи на його відкриття. Сьогодні учні клану Чу не трималися осторонь від Чу Дзінланя. Серед усіх, хто мав увійти, лише він був на стадії Золотого Ядра. Без зовнішнього втручання і прихованих експертів, що могли б напасти, Чу Дзінлань без сумніву був найсильнішим.

Йти за ним найбезпечніше.

Навіть Чу Юшен не наважився б ризикувати життям у такій ситуації, тож стояв позаду Чу Дзінланя, хоч і неохоче. Учні клану Су, дружні до роду Чу, але стояли неподалік, а Су Баймо природно зайняв місце поряд із Чу Дзінланем.

Духовна аура Чу Дзінланя ставала дедалі гармонійнішою: він уже майже досяг стадії Зародку Душі.

Су Баймо потай вирішив: він має змусити Чу Дзінланя полюбити його. Він не дозволить, щоб ці заручини були розірвані!

Понад сотня учнів уже зібралася, а старійшини з різних кланів об’єднали сили, аби активувати ключі до Таємного Простіру, які могли відкрити його лише разом.

Старійшини вигукнули в унісон:

— Відкрийся!

Хмари й туман закружляли навколо гори Му. Небо засяяло, сонячне проміння пробило невидимий бар’єр, розсипаючись у веселкові кольори. Світло, ніби зі снів, ефемерне й небесне, спадало з висоти, розстилаючись по небу немов божественне знамення, утворюючи сліпучий шлях прямо до їхніх ніг. Здавалося, варто лише ступити й опинишся у світі безсмертних.

Учні не могли стримати захоплення.

Серед усіх відкриттів Таємного Простіру, що бачив Чу Дзінлань, це видовище було одним із найвражаючих.

Він трохи повернув голову, щоб поглянути на плече, хотів побачити реакцію внутрішнього демона.

Чи буде він здивований? Зворушений?

Але маленький демон сидів нерухомо.

Чу Дзінлань на мить оторопів та злегка насупився.

Сьогодні внутрішній демон поводився дивно.

Навіть звичайні турнірні бої колись приводили його у захват, а тут така грандіозна подія, і жодної реакції.

Його думки металися. За цілий місяць підготовки, відвідування лекцій старійшин, перечитування сувоїв, він не знайшов жодної згадки про небезпеки для внутрішніх демонів у Таємному Просторі. Сніданок теж був щедрим: демон навіть затримався біля своєї улюбленої страви: фазан у медовій глазурі… Але, можливо, він тоді просто дивився в порожнечу, заглиблений у роздуми з самого світанку?

Які тіні пролягли в думках цього примхливого створіння?

Серед людей Чу Дзінлань не міг запитати про це вголос.

— Брате Дзінлань? — пролунав занепокоєний Су Баймо.

Чу Дзінлань здригнувся, повернувся до реальності й побачив своє відображення в його очах: напружений погляд, стиснуті брови. Він швидко опанував себе й кивнув, мовляв, усе гаразд.

Раніше, коли внутрішній демон затихав, Чу Дзінлань завжди насторожувався, підозрюючи якусь витівку. Але тепер…

Він зосередився й поклав долоню на меч.

Зараз головне випробування Таємного Простіру гори Му. Нічого не повинно відволікати його думок.

— Таємний Простір гори Му відкривається раз на тридцять років і приймає лише тих, кому ще не виповнилося дев’ятнадцяти. Це ваш єдиний шанс у житті. Використайте його заради свого клану і заради себе!

Усередині царства зовнішній світ не може втрутитися в життя чи смерть, поки воно не відчиниться знову: через сім днів.

Усі учні мали при собі нефритові таблички зв’язку, на випадок, якщо загубляться.

Як лідер учнів клану Чу та Су, Чу Дзінлань не поспішав відразу відправляти їх усередину. Натомість він розвернувся й накреслив у повітрі духовий знак.

Помахом руки він розділив його на двадцять менших печатей, які спалахнули й відбилися на долонях учнів родів Чу та Су.

Чу Дзінлань опустив руку:

— З цим знаком ви зможете відчувати поблизу своїх товаришів після входу. Збираємось у Південному Лісі, у дощовому гаю. Є питання?

Після входу кожного випадково телепортувало. Між кланами існували як союзи, так і ворожнеча. І щоразу, коли Таємний Простір гори Му відчинявся, більше людей гинуло від людських рук, ніж від небезпек самого Простіру. Тож об’єднатися одразу було найрозумніше.

Із таким майстром, як Чу Дзінлань, у кількох кланів, певно, залишалася лише одна надія: не зустрітися з ним усередині.

Усі мовчки кивнули, навіть Чу Юшен нічого не заперечив.

Старійшини клану Чу спостерігали здалеку, задоволено киваючи: їхній спадкоємець вів себе гідно.

Чу Дзінлань більше не став нічого пояснювати:

— Вирушаємо.

Усі кинулися вперед, ступаючи на веселкове світло.

Сяо Мо відчув, як його огорнуло засліплююче сяйво, і світ навколо перекинувся догори дриґом. Він заплющив очі, запаморочення скрутило його. Раптом він відчув, що падає. Серце стислося, і він різко зупинив падіння, піднявшись у повітрі.

Він ненавидів це відчуття, коли тіло стрімко летить униз.

Коли запаморочення минуло, світ довкола вже був зовсім інший.

Темне, похмуре місце. Величезні сталактити звисали зі стелі, краплі води падали в калюжі на кам’янистій землі, всіяній дивними скелями. Здавалося, це була печера.

Сяо Мо завис у повітрі. Навколо жодної душі.

Навіть Чу Дзінланя не було.

Зв’язок із тілом господаря теж обірвався. Останнім часом він звик до цього відчуття: коли присутність Чу Дзінланя тихо пульсує в глибині свідомості. Але тепер, коли вона раптово зникла, всередині залишилася дивна порожнеча, що на мить збила його з пантелику.

Він одразу спробував повернутися у море свідомості і наштовхнувся на бар’єр, який не міг пробити.

Сяо Мо стиснув пасми, і його маленьке тільце з чорного туману різко зірвалося вперед.

Він пролетів щонайменше сотню метрів: набагато далі, ніж дозволяла відстань між господарем і внутрішнім демоном, але ніде не побачив Чу Дзінланя.

Темрява тягнулася безкрайно. Здавалося, ніби він лишився в цьому світі сам.

У серці Сяо Мо поволі наростав тривожний страх.

Але коли Сяо Мо опинявся наодинці в небезпечних або страшних ситуаціях, його вроджений інстинкт самозахисту завжди приглушував тривогу, він ніколи не показував її іншим. І зараз він теж зберігав зовнішній спокій, вирівнюючи голос:

— Система.

— Так-так! Я вже досліджую причину!

Схоже, вона добре розуміла, що сталося. Після короткого аналізу вона зробила висновок:

— Це пов’язано з майбутнім колапсом Таємного Простіру.

Система мала доступ до величезних обсягів даних із трьох світів культивації: набагато ширших, ніж ті, що клани міста Му накопичували тисячоліттями.

— Коли Нижній світ ще не був тією безплідною землею, якою став нині, існувало багато могутніх безсмертних. Тоді цей Таємний Простір був створений його володарем як арена для битви з власним внутрішнім демоном. Після перемоги воно перетворилося на тренувальний майданчик. Хоч минуло багато часу, його природа все ще впливає на тих, хто має внутрішніх демонів.

Система додала:

— Але не хвилюйтеся. Хоч ви й тимчасово відділені від тіла господаря, він зараз не може завдати вам шкоди!

Сяо Мо подумав, що це зовсім нецікаво. Було б краще, якби Чу Дзінлань міг його вбити: скористатися прогалиною в правилах, виконати завдання й дати спокій усім.

Дізнавшись причину, Сяо Мо трохи заспокоївся. Він більше не поспішав, але печерний пейзаж йому не подобався, тож ліниво полетів уперед.

Система поцікавилася:

— Ви летите шукати Чу Дзінланя?

Але Сяо Мо відповів:

— Ні.

Випробування Таємного Простіру гори Му тривало сім днів, але вже незабаром учні мали зрозуміти, що з Простіром щось не так.

Отруєні духовні рослини й поява звірів третього рівня змусили б їх тимчасово об’єднатися: забути родові чвари й рятуватися втечею. Та навіть так багато юних учнів загинуло б трагічно.

Понад сотня увійшла але скільки вийде? Сяо Мо вже не міг пригадати точно.

Найвідчайдушнішим було те, що після кривавих боїв і днів виживання, коли вони нарешті дочекалися сьомого дня й повірили, що ось-ось урятуються, на них чекала жорстока істина.

Брама не відчинялася. Таємний Простір руйнувався.

І саме тоді, коли спалахувала остання надія, перед ними розкривалася лише безвихідь. Усепоглинаючий відчай пожирав їхні серця.

А потім настане черга Чу Дзінланя.

Сяо Мо вилетів із печери. Раптово його засліпило сонячне проміння. Навколо здіймалися велетенські дерева, оповиті густими ліанами, схожими на гігантських змій. У повітрі прозвучали два пронизливі реви — це пролетіли звірі третього рівня, які взагалі не мали б з’явитися в цьому Просторі.

Сяо Мо чорними, бездонними очима проводив їх поглядом, поки вони не зникли вдалині. Потім підлетів до високої ліани й сів на неї.

У місці, куди проникало світло, паніка в його серці поступово стихала, поступаючись іншим, складнішим почуттям.

Маленький внутрішній демон, схожий на порошинку, сидів серед листя, злегка погойдував ногами.

— Оскільки я відновлюся щойно покину цей Простір, — промовив він спокійно, — то просто зачекаю, поки воно відчиниться. Не піду шукати Чу Дзінланя, не хочу бачити, як він перетвориться на жалюгідного каліку.

Сяо Мо буркнув сам до себе:

— У мене немає збочення насолоджуватися чужими стражданнями.

Система, звісно, не заперечувала. Такі дрібниці повністю залежали від волі господаря.

Сяо Мо вирішив зайнятися культивацією на місці, розпочавши з тренування техніки ядра.

Під час занурення у практику ядра зовнішній час зазвичай минав швидко. Сяо Мо сподівався провести більшість із семи днів саме так.

На жаль, усе пішло не так гладко, як він розраховував.

Стан спокою, у який він зазвичай входив без зусиль, цього разу ніяк не давався. А коли йому нарешті вдалося поринути в медитацію, через годину його різко викинуло звідти.

Замість того, щоб відчути дивовижну легкість, ніби ширяєш у космосі й споглядаєш істину, вуха наповнив хаотичний гул, схожий на клубок переплетених ниток.

Сяо Мо вирівняв дихання й уперто спробував ще раз.

Цього разу стало ще гірше.

Коли він заплющив очі, пітьма поступово забарвилася в криваво-червоне. Повітря стало густим і липким, кожен вдих давався з труднощами. Голоси ставали все гучнішими, чоловічі, жіночі, дитячі, старечі, змішані в одну моторошну какофонію. Їхні слова були нечіткі, але ненависть, що бриніла в них, накочувала, мов хвилі.

— Потвора!

— Без батьків, лише тягар!

— Хіба не краще було б, якби він просто помер?

— Забирайтеся! — зірвався Сяо Мо.

Він не хотів помирати. Ця кров не його вибір. Він не був покидьком, просто звичайною людиною. Що поганого в тому, щоб хотіти жити?

— Господарю!

Очі Сяо Мо різко розплющилися: свідомість палахкотіла болем. Маленька постать ледве не впала з дерева, судомно хапаючи повітря й чіпляючись за стовбур.

— Ви майже увійшли у стан божевілля, — тихо попередила система. — Примусова культивація при розбурханому серці тільки зашкодить.

«Посібник демонічного звуку» впливає на душу й свідомість, вимагаючи абсолютної зосередженості.

Сяо Мо поступово відновив подих і тихо відповів коротким:

— Мм.

Він розумів, що діяв занадто поспішно.

Йому просто хотілося знайти хоч якусь справу аби відволіктися від зайвих думок.

Від думок про те, де зараз Чу Дзінлань та чи вже він помітив, що з Простіром щось не так.

Він не хотів перейматися цим, адже все одно нічого не міг змінити.

Але свідомість знову й знову поверталася до Чу Дзінланя.

Можливо, тому що з моменту потрапляння у цей світ вони були нерозлучні?

Коли Сяо Мо припинив будь-яку активність, тиша опустилася знову. Та, крім Чу Дзінланя й культивації, здавалось, у нього просто не залишалося більше тем для роздумів.

Минуле життя, яким би теплим не було спогадом, було недосяжне. А становище Чу Дзінланя поза його контролем.

Чому кожна думка неодмінно впиралася у глухий кут?

Сяо Мо гірко всміхнувся, глузливо пробурмотівши:

— І справді, нудний ти тип, Сяо Мо.

Він огорнув своє маленьке тіло духовною енергією й, докладаючи зусиль, зірвав листок із гілки поруч.

Обгорнувши його темним туманом, спробував зіграти на ньому, наче на флейті.

Не маючи змоги тренувати техніку ядра, він вирішив перейти до вправ із навичками. Його справжня флейта залишилася в морі свідомості, тож довелося задовольнитися листком.

Хоч духовна енергія й дозволяла йому взаємодіяти з матеріальним світом, чути мелодію міг лише Чу Дзінлань.

Попри всі старання, замість музики виходили лише уривки й хрипкі звуки. Його спроба зіграти «Блимає, блимає, маленька зіронька» завершилася скрипучим, нерівним писком.

Через розсіяний стан протягом наступних двох днів медитації за методом ядра удавалися рідко й ненадовго. Кожна тривала лише кілька хвилин і не приносила жодного результату.

Серед лісу лунав ледь чутний, уривчастий звук: моторошний, розірваний і тихий, нечутний для будь-кого, крім нього самого.

Сяо Мо намагався говорити з системою, аби скоротати час, та то не міг придумати, з чого почати, то втрачав увагу посеред фрази.

Коли він завмирав, система чемно замовкала, не створюючи незручної паузи, але в їхніх розмовах бракувало життя.

Якою б досконалою не була симуляція, система все одно не була людиною.

Серед велетенських дерев і густої трави він стояв зовсім сам.

На третій день під ним пройшов звір другого рівня. Маленький демон нарешті покинув свою гілку й тихо спустився, легко, мов пушинка, на його голову.

Притулившись до рогів, схожих на оленячі, Сяо Мо відчував, як вітер свистить повз нього, коли звір нісся вперед. Він не знав, куди вони прямують, але просто хотілося бодай якогось дотику до живої істоти: змінити похмуру самотність на рух і життя.

У цьому маленькому тілі, без жодного співрозмовника дні й ночі поспіль, він починав втрачати відчуття себе.

Самотність може звести з розуму. Вітер, що бив у обличчя, трохи прочистив затьмарені думки.

Поки вони бігли навмання, Сяо Мо мимоволі подумав: «Куди б ми не дісталися… аби лише зустріти когось…»

Раптом звір зойкнув: коротко, хрипко, і звук обірвався. Сяо Мо різко обернувся й побачив знайомий спалах меча: той самий, який він не раз бачив на майданчику бамбукових тренувань. У цій світлій дузі відчувалася крижана, смертельна рішучість.

Звір другого рівня був розітнутий навпіл просто на бігу. Його верхня частина, разом із головою, від інерції покотилася вперед, і Сяо Мо злетів у повітря. Та перш ніж він устиг зупинитися, гаряча долоня схопила його прямо з повітря.

Він опинився в знайомій руці і, піднявши голову, зустрів погляд, від якого перехопило подих.

Чу Дзінлань стояв, укритий кров’ю. Його місячно-білий одяг був розірваний і забруднений, темні плями тягнулися аж до рукавів. Він стояв рівно, мов нагострений меч, холодний і величний: у його погляді палахкотіла криваво-червона лють, від якої мороз пробігав по шкірі.

Немов демон, що щойно вийшов із моря трупів.

І лише коли він побачив маленьку постать у своїй долоні, жахлива аура почала поволі розсіюватися.

— Знайшов тебе, — хрипко промовив Чу Дзінлань.

Редакторка: Ільвія