Розділ 19

Голос Чу Дзінланя був хриплим: у ньому звучали виснаження й стримані емоції.

Його вбивча аура стала ще сильнішою, ніж будь-коли. Сяо Мо тремтів, зустрічаючи погляд тих холодних, суворих очей.

Та крихітні ручки маленького демона все ще міцно чіплялися за пальці Чу Дзінланя.

Погляд Чу Дзінланя трохи пом’якшав. Він повільно розкрив долоню, і Сяо Мо одразу злетів угору по його руці, вмостившись на звичному місці, на плечі Чу Дзінланя.

Здавалося, Сяо Мо, який три дні мерз, нарешті відчув тепло. Він ожив, знову відчув себе живим.

Зробивши тихий вдих, він відчув, як заціпеніння поступово відходить. Зібравшись із духом, Сяо Мо трохи наблизився до шиї Чу Дзінланя.

— Брате Д-Дзінланю!

Чу Дзінлань рухався так швидко, що інші лише тепер його наздогнали. Су Баймо тяжко дихав. Хоч і розкуйовджений, він залишався чистим, без плям крові, але втратив свою звичну витончену, гнучку поставу. Решта, хто прийшов слідом, були поранені в різному ступені, перев’язані, зі стійким запахом крові й ліків.

Хоча Чу Дзінлань був увесь у крові, це була не його власна. Він не мав жодної рани, лише сильно виснажив духовну енергію.

Група молодих людей втратила колишню бадьорість, усі були знесилені, забруднені і виснажені.

Рука Чу Юшена була повністю перев’язана. Переживши жорстокі бої та бачивши стільки смертей, він розумів: тепер їхнє життя залежить лише від Чу Дзінланя.

Звірі третього рівня, які не мали б з’являтися тут, тепер траплялися у великій кількості. Щоб убити одного, Чу Юшен і решта мали об’єднуватися, щоразу зазнаючи втрат.

Але Чу Дзінлань був іншим, він міг битися сам.

У такій ситуації Чу Юшен міг лише коритися його наказам.

Проте, звиклий до пихи, він несвідомо проявив свою вдачу, хоч і намагався її стримати. Підійшов і з ноткою допиту.

— Що ти щойно схопив?

Чу Дзінлань холодно глянув на нього.

Від того погляду Чу Юшена пробрав холод, і він мимоволі відступив:

— Я-я просто спитав…

Багато хто справді бачив рух Чу Дзінланя раніше. Його останній жест, коли він розкривав долоню, був дивно повільним, ніби він обережно тримав щось у руці.

Але зблизька вони нічого не побачили.

Без жодного слова Чу Дзінлань розкрив ліву руку, показавши звіриний кристал.

Чу Вумей, яка ще залишалася живою, мала розкуйовджене після битви волосся. Вийнявши всі шпильки, вона недбало зав’язала його й гірко всміхнулася:

— Усього лише звіриний кристал. Брате Дзінланю, забери. Ти заслужив.

Чу Вумей — п’ята сестра Чу.

Чу Дзінлань не відмовився, просто кивнув і поклав кристал до кишені.

Су Баймо здивувався: Чу Дзінлань хапав щось правою рукою, а показав ліву.

Оскільки ніхто інший нічого не сказав, він промовчав.

Поки Чу Дзінлань міг врятувати їх життя, такі дрібниці не мали значення.

Чу Дзінлань знайшов відносно спокійне місце й наказав усім відпочити. Сівши, притулившись до кам’яної стіни, він сказав:

— Я трохи помедитую. Слідкуйте за околицями.

Інстинктивно всі відійшли трохи далі, щоб не заважати йому, але не надто, залишаючись на безпечній відстані.

Сяо Мо знав, що Чу Дзінлань насправді не медитує. Міцно вчепившись у комір його одягу біля шиї, він беземоційно запитав:

— Ти шукав мене?..

Чу Дзінлань тихо відповів:

— Ні.

Це не було впертістю, він дійсно не шукав.

Коли він увійшов у цей Простір й виявив, що внутрішній демон зник, Чу Дзінлань вирішив, що той просто повернувся до його моря свідомості, тож не надав цьому значення.

Відчуття господаря щодо внутрішнього демона не таке гостре, як навпаки. Тому Чу Дзінлань одразу не помітив, що зв’язок між ними розірвався.

Він спокійно збирав духовні трави, убивав звірів заради кристалів і знову об’єднався з членами родин Чу та Су, очоливши їх.

Але тоді з’явилися звірі третього рівня: передвісники потрясінь у межах цього світу.

Чу Дзінлань вів загін крізь отруйні рослини й несамовитих звірів. Хоч і був найсильнішим серед учнів, перед обличчям розбурханого світу він залишався лише одним культиватором. Його духовна енергія не була безмежною: він не міг захистити всіх.

Учні зазнали великих втрат.

Дух Чу Дзінланя також був поранений. Коли серед нескінченних битв він нарешті отримав мить перепочинку, то спробував зануритися у своє море свідомості, щоб відновити сили.

І лише тоді він зрозумів, що внутрішній демон зник.

Не поруч із ним і не в його свідомості.

На самому краю Озера Місяця чорний туман лежав нерухомо. За завісою імли вже не було знайомої постаті з флейтою, готової до гри в дотепність.

Його більше не було.

Чу Дзінлань вийшов із моря свідомості приголомшений, лише трохи відновивши дух.

Невже внутрішній демон справді зник?

Для Чу Дзінланя це мало б стати величезним благословенням. Більше не треба боятися вселення, не турбуватися про катастрофу внутрішнього демона. Він мав би радіти, навіть святкувати.

Та жодне з очікуваних почуттів не з’явилося.

Можливо, в умовах постійної боротьби за життя питання демона просто втратило значення. Хай це були пустощі чи справжнє зникнення…

Чу Дзінлань знову зосередився, відкинувши зайві думки, наказав собі не зациклюватися.

Коли побачив знайому маленьку постать на голові звіра, його тіло саме рушило вперед, швидше, ніж він устиг подумати.

Спершу він збирався відвести загін від того звіра, уникаючи непотрібного бою. Але коли схопив внутрішнього демона, слова «знайшов тебе» самі зірвалися з вуст.

Чу Дзінлань не міг цього пояснити. Він справді не шукав демона, але в ту мить, коли схопив його, напруга й виснаження останніх днів раптом розчинилися.

Почуття можуть зрадити господаря але не збрехати.

Чу Дзінлань не питав, чому демон зник. А Сяо Мо, почувши відповідь, прийняв її спокійно й не відчув розчарування.

Адже він і сам не шукав Чу Дзінланя. Рухаючись разом зі звіром, він просто думав: хай усе вирішить доля.

Зустріну Чу Дзінланя — добре. Не зустріну — теж добре. Усе залежить від долі.

Але коли Чу Дзінлань обійняв його, серце Сяо Мо виразно ожило.

Поглянувши в очі Чу Дзінланя, він відчув радість.

Ставок не має наміру, та вітер здіймає на ньому кола.

Хай навіть ніхто цього не визнає, у ту мить спалахнуло щастя. Він був радий.

Сяо Мо не розповідав, що з ним сталося під час розлуки. Він лише потягнув Чу Дзінланя за одяг і тихо сказав:

— У тебе брудний одяг.

Чу Дзінлань розплющив очі, підняв руку й наклав закляття очищення, змиваючи кров і бруд.

Після днів безупинних битв ніхто вже не дбав про охайність, заощаджуючи духовну силу. Поділ його одягу почорнів від засохлої крові. І лише внутрішній демон міг звернути на це увагу зараз.

Су Баймо, що спостерігав здалеку, поспішив до нього, щойно Чу Дзінлань відкрив очі. Він подав йому пляшечку з пігулками для відновлення енергії. Чу Дзінлань прийняв їх без заперечень, адже саме він витратив найбільше сил.

Сяо Мо, сидячи на його плечі, нарахував приблизно тридцять осіб у групі: серед них були не лише члени родин Чу й Су, а й молодий пане Б’янь та інші.

Із понад сотні юнаків, що ввійшли до Таємного Простіру, частина приєдналася до загону Чу Дзінланя, інші все ще блукали поодинці, не зумівши з’єднатися, а декотрі вже загинули без сліду, ніхто не знав, де їхні тіла.

Сяо Мо глянув на вбитого звіра неподалік: кілька учнів знімали з нього шкуру й розділювали тушу, щоб приготувати м’ясо, заощадити на пігулках голоду й трохи відновити духовну енергію завдяки плоті та крові звіра.

Після того як він віддав Чу Дзінланю пігулки, Су Баймо сів поруч, із надією в очах.

— Брате Дзінланю, ти зможеш вивести нас звідси, чи не так?

Чу Дзінлань завжди здавався тим, хто може все, непохитною опорою. Після всього пережитого в цьому світі Су Баймо, виснажений страхом і смертю, прагнув почути запевнення. Він не хотів помирати, зовсім не хотів.

Та цього разу Чу Дзінлань відповів:

— Не знаю.

— Що?.. — у паніці вимовив Су Баймо, тремтячою рукою схопивши його за руку. — Не кажи так, братику Дзінланю! Мені страшно, я так боюся!

Він розплакався. Чу Дзінлань м’яко ухилився від його дотику, й Су Баймо безсило впав на землю. Молодий пан Б’янь відразу підійшов і заспокоїв його, дозволивши Су Баймо плакати на своєму плечі.

Чу Дзінлань дивився на заплакане обличчя Су Баймо байдуже: без роздратування, але й без жалю.

— Су Баймо, — промовив він, підводячись і беручи меч, — перш ніж покладатися на когось, треба навчитися стояти самому.

Су Баймо не зрозумів. Його плач, який спершу був викликаний страхом, тепер перетворився на жалість до себе: «Мені страшно, у мене слабке духовне коріння, я нічого не можу зробити… Хіба погано хотіти, щоб мене врятували, щоб бути разом з усіма, щоб мене захищали?»

Коли Чу Дзінлань проходив повз, Сяо Мо, дивлячись із його плеча вниз, зустрів погляд Су Баймо: сповнений болю й образи.

Су Баймо був іще дитиною, але вже не малюком. Він не розумів слів Чу Дзінланя і, ймовірно, ніколи не зрозуміє. Їхні шляхи були приречені розійтися.

Чим довше Сяо Мо перебував серед них, тим менше розумів, як Чу Дзінлань колись зможе пожертвувати своїм життям заради Су Баймо.

Су Баймо, притулившись до молодого пана Б’яня, інстинктивно потягнувся рукою до Чу Дзінланя, коли той проходив повз. Але його одяг лише майнув, поза досяжністю пальців.

Майже торкнувся але ні. Не досягнути означає не досягнути.

Су Баймо дивився на свої порожні пальці, відчуваючи тепло руки молодого пана Б’яня на іншій. Йому було страшно, і він відчайдушно хотів за щось ухопитися.

Якщо навіть Чу Дзінлань не здатен повністю мене захистити… Якщо одного Чу Дзінланя недостатньо… може, якщо триматися за інших, тоді вистачить?

У свідомості Су Баймо щось ворухнулося: наче він раптом збагнув щось важливе.

Чу Дзінлань підійшов до учнів, які готували м’ясо звіра. Він узяв шматок: напівсирий, напівпідгорілий, зовсім позбавлений смаку без приправ.

Навіть зазвичай ненаситний внутрішній демон не виявив жодного інтересу.

— Виглядає несмачно

Чу Дзінлань спокійно відкусив і відповів без жодної емоції:

— Коли виберемось звідси, поїмо добре.

Учні, що поруч жували м’ясо з болісними обличчями, подумали, що слова Чу Дзінланя стосуються й їх, і почали підтримувати одне одного:

— Так, так, як виберемось, гарно поїмо.

— М-мх, я тоді всіх пригощу!

Після короткого відпочинку Чу Дзінлань підвівся й сказав:

— Рушаємо. Треба якнайшвидше дістатися третього шару.

Таємний Простір Мушань існував у місті Му вже багато років: його досліджували поколіннями, і в кожної родини були власні карти. На третьому шарі містилася центральна зона з кількаметровим духовним кристалом. Коли духовна енергія починала струмувати крізь нього, це означало, що Простір відкривається, і ті, хто був поруч, першими переносилися назовні.

Зазвичай учні, які вже зібрали достатньо скарбів, чекали біля кристала на момент виходу.

Але цього разу шлях до третього шару для загону Чу Дзінланя виявився надзвичайно важким.

На третій день, після полудня, вони зустріли трьох самотніх учнів. Та не встигли зрадіти, як на них напали два звірі третього рівня.

Один кинувся на Чу Дзінланя, виринаючи з-за рогу, інший на групу, миттєво роздерши двох важкопоранених учнів.

Коли звір стрибнув на Чу Дзінланя, його закривавлена паща роззявилася навстіж. Його вбивчий намір відрізнявся від мечника, обидва несли смерть, але звір випромінював дику, кровожерну лють.

Він кинувся настільки швидко, що навіть безтілесний Сяо Мо відчув, як волосся на голові встало дибки: здавалося, він вже бачить, як кігті роздирають плоть.

Це було не просто відчуття смерті: це був передвісник жорстокого бою.

Чу Дзінлань миттєво відбив атаку мечем, але все одно відступив на два-три кроки. Почувши крики учнів, він зрозумів, що становище критичне.

Сяо Мо обернувся до натовпу і його очі розширилися.

Вперше він побачив, як кров розлітається фонтаном. Один з учнів навіть не встиг скрикнути, як звір розірвав йому горло. Він помер із виряченими очима, перекошеним від жаху обличчям. Тріск кісток супроводжував роздирання його тіла. Відірвана голова покотилася по землі й зупинилася, звернена прямо до Сяо Мо.

Сяо Мо зустрівся поглядом із мертвими, нерухомими очима.

Редакторка: Ільвія