Розділ 20

Усе сталося миттєво. Сяо Мо відчув, що, можливо, він закричав або, може, й ні.

Навколо лунали хвилі криків і реву. Навіть якби він і справді закричав, свого голосу все одно не почув би.

Світ культивації — не лише квадратні двори родини Чу та завдання внутрішнього демона Чу Дзінланя. Смерть і кровопролиття розгорнулися перед ним без жодного попередження.

Для того, хто виріс у спокої сучасного суспільства, побачити, як живу людину розривають на шматки просто перед очима, — це було ударом, що в одну мить зруйнував усю його врівноваженість.

Сяо Мо різко вдихнув, лише тепер усвідомивши, що довго не дихав. Дихання внутрішнього демона було особливим, якщо він не імітував його навмисно, навіть Чу Дзінлань міг подумати, що той узагалі не дихає.

Перед ним усе ще лежала розтрощена голова, очі якої вже затягувала сіра пелена. Сяо Мо затремтів. Він хотів сховатися у своє море свідомості,щоб не дивитися на це все, але він мусив.

Це не була ілюзія — це були справжні, живі люди.

Якщо він хотів увійти у світ культивації, то неминуче ще не раз стане свідком подібної жорстокості.

Очі Чу Дзінланя були налиті кров’ю, коли він бився: меч у його руках дзвенів, пронизаний зародком наміру меча.

Бамбуковий гай колихався, мов хвилі сосен, а крізь густі хмари пробивався білий ранковий туман, розсіюючи криваво-червоне світло. Чу Дзінлань не був благородним джентльменом, смарагдовий бамбук викував меч, призначений для вбивства.

Коли двох демонічних звірів нарешті знищили, на тілах усіх залишилися нові рани: навіть на Чу Дзінлані та Су Баймо, які досі залишалися неушкодженими.

Та їм пощастило більше, ніж п’ятьом іншим, які вже не могли йти далі.

Після цієї бійні ніхто вже навіть не пропонував поховати нещасних.

Місце було надто небезпечне, щоб затримуватися. Першого разу, коли вони проігнорували попередження Чу Дзінланя й наполягли на похованні тіл у зоні, просякнутій кров’ю, це коштувало ще двох життів: їх забрали демонічні звірі.

Чу Дзінлань витер кров з обличчя, його погляд був холодним і сповненим люті:

— Ходімо.

Молодий пан із родини Б’ян допоміг Су Баймо підвестися. У Су Баймо була лише невелика рана на руці, зате в юнака знову розійшлися старі порізи. Він сказав:

— Не бійся.

Су Баймо, тремтячи всім тілом, міцно вчепився за нього.

— Мм…

Пройшовши довгий відрізок, Сяо Мо не втримався й озирнувся.

Вид вже закривали трава та гостре каміння. Непоховані тіла, здавалося, лежали під шарами рослинності. Білі кістки перепліталися з лозами. Попереду простягався невідомий шлях.

Безліч культиваторів падали дорогою до свого небесного вознесіння. І в неминучому кінці Чу Дзінланя колись і він сам лежатиме безмовно в глибинах демонічного домену, поглядом упираючись у якусь далеку точку…

Тіла позаду вже не було видно. Сяо Мо глибоко вдихнув так, що біль пронизав кожен його орган.

Життя й смерть в одну мить. Ось справжнє обличчя світу культивації.

На четвертий день хтось прийшов і хтось помер.

На п’ятий день ніхто не прийшов але все одно хтось помер.

За короткий час Сяо Мо опинився серед безлічі смертей. Він досі не звик, та тіло поступово перестало тремтіти.

Для тих, хто тікав, навіть смуток став розкішшю. Життя спалахували, як свічки, і згасали, кидаючи тінь на тих, хто вижив. Та все одно вони йшли вперед під цими темними хмарами.

Сяо Мо — істота, яка здавалася водночас усередині й поза цією трагедією, теж повільно перетворювався на справжнього культиватора, споглядаючи все це.

На шостий день вони нарешті пробилися крізь безліч перешкод і досягли центральної зони третього рівня. Біля духовного кристала місцевість була тимчасово безпечною: усі могли бодай трохи перевести подих.

Залишилося лише дванадцять людей.

Коли вони побачили духовний кристал, їхні очі спалахнули захопленням, та ніхто не зрадів уголос: усі були надто виснажені. Прорив до ядра забрав у них усі сили: дехто навіть утратив свідомість, щойно ступивши всередину. Перед очима Чу Дзінланя миготіли чорні плями, коли він сів у кутку, притулившись до кам’яної стіни.

Пов’язки на його тілі були розірвані, забруднені кров’ю й брудом. Піхви меча він загубив у бою й більше не підбирав. Його руки тремтіли від перенапруження та виснаження, але жодного разу не розтиснули хватки на руків’ї меча.

Су Баймо сидів неподалік, поруч із двома іншими, але не з молодим паном із родини Б’ян.

Молодий пан із родини Б’ян був мертвий.

Су Баймо трохи поплакав, але більше про нього не згадував. Занадто багато людей загинуло. Ті, хто вижив, були надто зайняті втечею, аби віддаватися скорботі. Ніхто не вважав його поведінку дивною.

Інший, хто також утратив свого друга дитинства, часом згадував про нього під час відпочинку й нишком витирав сльози. Су Баймо цього не робив.

У ньому справді щось змінилося або, можливо, лише тепер прояснилися туманні шляхи його минулого. Су Баймо знайшов свій спосіб вижити.

Напруження Чу Дзінланя сягало межі: навіть найменший шурхіт змушував його нерви стискатися. Він відмовлявся відпускати меч за будь-яких обставин. За межами бою його розум занімів. Коли настав час міняти пов’язки, він затис їх зубами й готувався перев’язати рани сам.

Його рот наповнився присмаком крові та бруду, а в очах спалахнув холодний, убивчий блиск.

— Чу Дзінлань.

Він завмер посеред руху, стискаючи пов’язку між зубами, й глянув на крихітну фігурку внутрішнього демона Сяо Мо, що сиділа в нього на коліні.

— Я постежу за тобою, — сказав Сяо Мо. — Поклади меч хоча б на хвилину і нормально перев’яжи рани.

Саме прохання відкласти меч змусило Чу Дзінланя ще міцніше стиснути руків’я. Він сильніше стиснув зубами криваву пов’язку й холодно зустрів погляд Сяо Мо.

У маленьких чорних очах внутрішнього демона не було емоцій, лише вперта рішучість.

Духовний кристал у цю мить був тьмяний і безжиттєвий: навколо лунали приглушені схлипування. Далеке небо над цим прихованим світом відкидало розмиті відблиски на постаті юних культиваторів. Глибоко в їхніх тінях сидів Чу Дзінлань: гарне обличчя, холодне, як лід, і непроникне.

Минуло кілька довгих хвилин, перш ніж його скуті пальці повільно, болісно розтиснулися і він відпустив руків’я свого меча.

Чу Дзінлань, нарешті, опустив меч.

Напруга в повітрі спала, і Сяо Мо повільно видихнув. Сидячи на коліні Чу Дзінланя, де ніхто його не бачив, він тихо допоміг розмотати один край бинта.

Чу Дзінлань мовчки взяв бинт з рук Сяо Мо. Після того, як він відпустив меч, його тремтячі пальці ледве втримували навіть цю м’яку тканину.

Він наново обробив знівечені рани, перев’язав їх і заплющив очі, занурюючись у медитацію. Сяо Мо лежав тихо в нього на коліні, не відводячи погляду від духовного кристала.

За три години духовний кристал знову спалахне світлом і відкриє шлях додому.

Але водночас на Чу Дзінланя чекало неминуче лихо.

Після такої довгої втечі ці три години спокою здавалися учням нереальними. Спершу вони відчували химерну порожнечу, а потім поступово почали розслаблятися. Проте з плином часу очікування повільно переросло в невідворотну тривогу.

Коли Чу Дзінлань відновив більшу частину своїх сил завдяки медитації, він мовчки взявся чистити меч.

Місце зберігання у молодших учнів було обмежене: навіть вихідці зі знатних родин не могли тягти з собою нескінченні запаси. На цю подорож Чу Дзінлань узяв три духовні мечі: два вже було зламано. Це був останній.

Навіть на ньому вже пролягали тонкі тріщини.

Виснажливі три години нарешті минули і духовний кристал почав ворушитися.

Десятиметровий кристал завширшки три метри здіймався від землі до самого неба, з’єднуючи їх воєдино. Коли він раптово спалахнув яскравим сяйвом, яке засліпило всіх: очі защипало, у декого виступили сльози але ніхто не відвернувся. Вони дивилися на нього, майже божевільно, не бажаючи пропустити жодної миті, хай навіть крізь біль.

Таємний Простір ось-ось мав відкритися. Вони нарешті могли піти!

Духовний кристал на вершині гори сяяв, немов стародавній бурштин, розливаючи осліплююче помаранчеве світло.

Усередині гігантського каменя шалено кружляли безліч рун, наповнених глибоким даоським змістом. Омивані його духовним сяйвом, вони навіть відчували, що рани болять менше.

Навіть Чу Дзінлань підвівся, не зводячи погляду з кристала, щільно стиснувши щелепи.

А от із Сяо Мо справи були кепські.

Світло, що здавалося для всіх рятівним, для нього ставало вогнем очищення: з тіла почали підійматися пасма чорного туману, розчиняючись у повітрі. Йому здавалося, що він чує шипіння, ніби його сутність палає. Біль пронизував кожен клаптик тіла: із засоленої рибини він перетворювався на рибу, що смажиться на вогні.

І все ж Сяо Мо вперто тримався за плече Чу Дзінланя, відмовляючись сховатися в рукав, щоб уникнути золотого світла.

Чу Дзінлань помітив, як чорний туман тане навколо крихітного внутрішнього демона на його плечі, й насупився:

— Повертайся у своє море свідомості.

Сяо Мо насилу прошепотів:

— Я… я поки не можу.

Зціпивши зуби, він дивився на осліплююче сяйво, поки раптом перед очима не потемніло.

Сяо Мо різко повернув голову.

Погляд Чу Дзінланя все ще був прикутий до кристала: він не дивився на нього. Та його рука зрушила вперед і накрила Сяо Мо, заслоняючи його від світла.

Це виглядало майже несвідомо.

Сяо Мо затремтів.

Горло йому перехопило, і він видушив із себе:

— Чу…

Але не встиг договорити: обличчя Чу Дзінланя раптово змінилося, а навколо пролунали перелякані вигуки:

— Воно… зупинилося?!

Промінь світла з духовного кристала, який мав прорізати небо й землю, раптово застиг посеред шляху. Він борсався, намагаючись прорватися вище, але завис у повітрі, наче щось його стримувало.

Поки всі дивилися в паніці та здивуванні, золотисте світло все ще намагалося прорватися далі і тоді вони відчули це.

Задрижала земля під ногами. І не лише земля — навіть небо!

Чу Дзінлань різко обернувся:

— Сю Ер!

Другий молодший пан із родини Сю був укритий кров’ю.

— Я дивлюся! Я дивлюся!

Родина Сю славилася знанням талісманів і формацій. Пальці Сю Ера рухалися так швидко, що залишали за собою тіні. Його очі палали від рун, вигравійованих на кристалі, з них текли криваві сльози, поки він відчайдушно обчислював щось серед тремтіння землі й гір. Нарешті він закричав у розпачі:

— Таємний Простір руйнується! Портал не відкриється!

Бах!

Зламаний голос Сю Ера пролунав, мов смертний вирок.

Відчай обрушився на них, немов обвал каміння з гори: невідворотний і нестерпно важкий. Вони могли лише безпорадно дивитися, як насувається катастрофа, не маючи сил їй протистояти.

Су Баймо, як і багато інших, безсило опустився навколішки. Страх і безнадія висмоктали з нього всі сили.

Як це могло статися? Чому? Невже вони всі тут загинуть?

Хоч Сяо Мо й не міг чути думки інших, раптом відчув дивний рух у серці: слабке шепотіння, ніби долинуло до його свідомості. Глибокий відчай і жах навколо перетворилися на невидиму духовну енергію, що ринула в його бік, пом’якшуючи навіть пекучий біль від золотого сяйва.

Від людей, які стояли на межі психічного зриву, почав іти дивний аромат — п’янкий, майже солодкий, що на мить спантеличив Сяо Мо.

Такий запашний… такий заспокійливий…

Але холодний, крижаний голос раптом прорізав цю млость, наче лезо, й повернув його до тями.

Серед гірських урвищ і тремтячої землі стояв Чу Дзінлань: самотній, непохитний, мов сосна серед бурі. Його погляд, спрямований на Сю Ера, залишався спокійним, без жодної тіні відчаю:

— У тебе є рішення.

Це не було питанням — це було твердження.

Сю Ер зустрів цей непорушний погляд, але не зміг одразу вимовити ні слова — його тіло тремтіло. Він безуспішно витер закривавлене обличчя, а потім, нарешті, здався й хрипло прошепотів:

— Так, є рішення.

Чу Юшен і ще кілька людей одразу кинулися вперед: вони вже не могли витримати цього напруження.

— Що це за спосіб? Кажи швидше!

Сю Ер ледь не знепритомнів від того, як його смикнули, але грубо відштовхнув Чу Юшена й, тремтячи, знову повернувся до Чу Дзінланя.

Його руки тремтіли, та він, зціпивши зуби, змусив себе говорити чітко:

— Духовному кристалу бракує духовної енергії, але він не припиняє спроб. Він почне витягувати силу з самого Таємного Простіру, щоб відкрити портал. Та перш ніж упорається… нас розчавить, коли Простір обвалиться. Якщо ми хочемо вижити — потрібно примусово відкрити ворота раніше.

Су Баймо, ридаючи, схлипнув:

— Як це зробити?..

Всі завмерли і раптом усвідомили. Відповідь була очевидною, але водночас жахливою. Ті, хто зрозумів першим, мимоволі здригнулися й повільно перевели погляд на Чу Дзінланя.

Те, чого бракує, слід поповнити. А бракувало духовної енергії.

Сю Ер раптово впав на коліна перед Чу Дзінланем і глибоко вклонився:

— Якби я міг допомогти — не вагався б ні миті. Але лише чиста, витончена духовна енергія рівня Золотого ядра або вище може бути поглинута духовним кристалом… Молодий пане Чу… благаю вас… врятуйте нас.

Серед усіх присутніх лише Чу Дзінлань досяг рівня Золотого ядра.

Су Баймо дивився на нього крізь сльози, сповнений розгубленості.

Нефритова стрічка, що скріплювала волосся Чу Дзінланя, трохи ослабла: пасма чорного волосся спали на обличчя. Він стояв перед сяйвом духовного кристала, на тлі гір, що руйнувалися за спиною.

Ледь опустивши погляд, він заговорив надзвичайно спокійним голосом:

— Що буде зі мною?

Сю Ер, тремтячи, стояв навколішки й видавлював кожне слово крізь стиснуті зуби:

— У гіршому разі — смерть. У найкращому — ваш даньтян і меридіани буде зруйновано… ви втратите свою культивацію.

Чу Дзінлань тихо засміявся: коротко, гірко.

У найкращому разі. Якщо не загине стане калікою.

Він почав культивувати у трирічному віці й чотирнадцять років безупинно боровся: за себе і за матір, серед хижих змов родини Чу, покладаючись лише на меч у своїх руках. Якщо він втратить силу, як тоді виживе?

Але якщо не зробить нічого: вони всі загинуть тут, разом із цим руйнуючим світом.

Сю Еру, по суті, навіть не треба було його благати. Якщо Чу Дзінлань хотів жити, в нього був лише один вибір.

І все ж, навіть розуміючи, що відповідь очевидна, зробити цей крок було нелегко. Хто б добровільно відмовився від усього, чого досяг, від власного життя культивації?

— Чу… Чу Дзінлань, я теж тебе прошу! — захлинаючись, вигукнув Чу Юшен і впав на коліна.

Його обличчя було жалюгідне, спотворене страхом. Але Чу Дзінлань лише холодно глянув на нього і промовчав.

Від цього погляду мороз пройшовся спиною Чу Юшена. Йому здалося, ніби Чу Дзінлань дивиться на них зверхньо: віддаляючись, відкидаючи їх усіх.

Люди, що перебували на межі паніки й нервового зриву, не витримують жодних подразників. Найменша іскра може запалити безумство. А Чу Юшен не був людиною великодушною: його благання було лише вимушеним приниженням. Він уже впав ниць, що ще потрібно цьому холодному братові?

— Ти ж не хочеш нас рятувати, так?! Гаразд, я так і знав! Чу Дзінлань, ти невдячний покидьок! Родина Чу дала тобі все, що ти маєш, а ти навіть пальцем не поворухнеш, щоб урятувати нас! Ти заслуговуєш бути вигнанцем: самотнім і покинутим!

Погляд Чу Дзінланя миттєво став крижаним: наче лезо меча, що розсікло повітря.

Чу Юшен здригнувся, упав навзад і, перелякано задкуючи, відповз кілька метрів, мов побитий пес.

Чу Вумей, яка зазвичай трималася поруч із ним, підійшла й штовхнула брата, змусивши похитнутися.

— Брате Дзінланю, не слухай його, — благала вона. — Брате, заради нашої крові, врятуй мене. Твоя сестра благає тебе!

Брати й сестри? У Чу Дзінланя їх ніколи не було: принаймні, він так не відчував.

Насправді він не раз думав убити Чу Юшена. Якби не втручання родини Чу, того вже давно б не існувало: після того, як він найняв убивць, аби позбутися Чу Дзінланя.

Під час цієї подорожі він майже не захищав Чу Юшена: той виживав лише завдяки своїй хитрості, використовуючи інших і вчасно ховаючись.

— Шкода, — байдуже подумав Чу Дзінлань.

Якби він убив Чу Юшена власноруч, то, коли інші вийшли б із Таємного Простіру й родина дізналася б правду, у нього, тепер каліки, і в його матері не залишилося б жодного шансу вижити.

Йому потрібно було вивести інших живими. Інакше лише його слова про те, що сталося в Таємному Простіру, ніхто б не сприйняв серйозно: усі вирішили б, що він убив решту.

Морозний намір убивати, який викликав у ньому Чу Юшен, поступово згас.

Юшен, який ледве не вмер від страху, більше не насмілився ні гавкнути, ні наблизитися: він тримався якнайдалі від Чу Дзінланя.

Таємний Простір ось-ось розвалиться, а Чу Дзінлань усе ще не рухався.

Каліка… каліка… — це слово ніколи не здавалося йому можливим у зв’язку з самим собою.

Він машинально потер кінчики пальців, піднісши руку до плеча, поки не відчув легенький холодок.

Чу Дзінлань тихо обернувся і побачив на своєму плечі маленького внутрішнього демона, який обома руками тримав його палець. Чорне, як тінь, створіння безупинно тремтіло.

Напруга, що стискала його спину, раптом розсіялась.

Він, той, кого ось-ось позбавлять сили, а хтось інший боїться цього ще більше.

Якими б не були причини занепокоєння демона, власна вигода чи щось інше, принаймні тепер рука Чу Дзінланя перестала тремтіти.

Він підняв палець і злегка торкнувся вершечка голівки Сяо Мо. А потім, під поглядами всіх, розвернувся й пішов до духовного кристала.

Йому було байдуже чи радіють вони чи відчувають полегшення.

Су Баймо розплющив очі й побачив, що Чу Дзінлань іде вперед. У його душі змішалися суперечливі почуття, та полегшення й надія переважали. Він розумів, що їх врятують. Як тут не радіти?

— Я рятую себе, — тихо сказав Чу Дзінлань.

Сяо Мо наблизився до духовного кристала, навколо нього закрутилися клуби чорного туману. Лише він чув голос Чу Дзінланя.

— Я знаю, — відповів Сяо Мо.

Ти просто випадково врятував і їхні життя теж.

Чу Дзінлань відкинув меч, зосередив духовну енергію на кінчиках пальців і різко натиснув на акупункт Лінсю. Потоки духовної енергії стрімко зібралися в його меридіанах, стікаючи від плечей і шиї до точки Тайюань. Енергія без упину вихлюпнулася з усього тіла, і тоді він із силою вдарив долонею по духовному кристалу.

Енергія вирвалася з його тіла без жодних обмежень і він з усієї сили приклав долоню до духовного кристала.

Промінь світла, який досі насилу тягнувся вгору, на мить зупинився.

Наступної миті золотаве сяйво вибухнуло, наче ненаситний звір, що нарешті дістав їжу, жадібно пожираючи все, що йому подали.

Меридіани й даньтян Чу Дзінланя палали.

Він став вогнем, що розтоплює снігову бурю, палив себе, щоб зігріти інших, перетворившись на маяк серед темряви. Його очі також здавалися охопленими полум’ям: блищали яскраво, аж моторошно.

Можливо, через те, що золоте світло обпалювало внутрішнього демона, але Сяо Мо відчував, як і його нутрощі розжарюються, змішуючи біль і розпухання: наче морська вода ринула у вузенький струмок, розширюючи його до межі розриву.

Духовна енергія Чу Дзінланя сягнула свого апогею. У його морі свідомості місячне сяйво спалахнуло осліпною яскравістю. Останній відсутній шматочок місяця поступово заповнювався, і в цьому шаленому горінні він майже торкнувся дверей до Зародку Душі.

Здавалося, ще мить і місяць стане повним але він зупинився, не досягши лише крихітної відстані до завершення.

Сріблястий диск, мов відображення в дзеркалі, раптом затремтів. Кола розходилися по ньому, здіймаючи хвилі і тоді пролунав громовий гуркіт.

Місяць у морі свідомості вибухнув, розсипавшись на тисячі уламків. Сріблястий пил осів на всохлі гілки й спокійне озеро.

Світлячки, що мерехтіли на гілках, блиснули востаннє і згасли. Даньтянь Чу Дзінланя зруйнувався вщент, усі його меридіани розірвалися.

Він хлюпнув кров’ю на духовний кристал і впав назад.

Золотаве світло вибухнуло, пронизуючи небо й землю. Поки Таємний Простір остаточно не розсипалося, величезні ворота розчинилися, охопивши всіх, хто ще залишився живим.

Зовні старійшини, що давно відчули щось недобре, чекали біля місця появи порталу. Коли ворота відкрилися, небо освітили яскраві хмари: ті самі, що колись показували шлях усередину. Але тепер ті, хто заходив сповнений сил, поверталися у крові й розпачі: жахливе, трагічне видовище.

Багато хто буквально викотився з порталу. Та Чу Дзінланя ніби хтось лагідно підтримав і він приземлився рівно.

Він ще не знепритомнів.

Відчуття, що його духовна сила виснажується, зникло. Залишився лише біль: пронизливий, нестерпний, наче тіло рвуть на частини. Йому здавалося, що м’язи ріжуть лезами.

Він спробував поворухнути пальцями — не зміг. Погляд розмився, і світ потонув у темряві.

У цей час у його морі свідомості закрутився чорний туман, огортаючи внутрішнього демона, якого щойно повернуло назад.

Сяо Мо, зігнувшись, згорнувся клубочком. Його тіло тремтіло, а червона лотосова мітка на лобі спалахувала, мов полум’я.

Його вії здригалися, наче крила метелика: він боровся, щоб прокинутися.

Одяг із нього зник: він лежав оголений, немов новонароджений.

Його тіло, яке мало бути цілим, було розірване, з великими дірами, по краях яких тліло золотаве світло. Чорний туман обвив його, наче кокон.

Культивація, яку Чу Дзінлань довів до самого порогу Зародку Души, розсипалася в небуття, стрімко впавши. Натомість внутрішній демон, чия тінь, була сповнена сили до країв, і його натиск не слабшав.

Кокон з туману вливав силу в тіло Сяо Мо крізь кожну пору, поступово відновлюючи його плоть. Втрачені частини тіла поволі відновлювалися, набуваючи сяйва нефриту: гладкі та ніжні, без жодного сліду поранення.

Зморшки між бровами зникли, вії перестали тремтіти. На обличчі Сяо Мо з’явився спокій: він виглядав чистим і прекрасним, майже нереальним.

Чорне волосся спадало хвилею на білу спину, тягнучись до талії: контраст чорного й білого був приголомшливо прекрасним. Він був водночас спокусливо чарівним і непорочно чистим.

Нарешті Сяо Мо тихо застогнав і повільно розплющив очі.

Його погляд був затуманений, водянисто-м’який, мов хвиля на поверхні озера. Та в глибині чорних зіниць промайнуло темно-червоне сяйво.

Чорний туман навколо нього закрутився сильніше, просякнутий демонічною аурою.

Культиватор упав у прірву, а демон піднявся в небо.

Внутрішній демон досяг Зародку Душі.

Редакторка: Ільвія