Розділ 21

З руйнуванням Таємного Простіру гори Му з більш ніж сотні молодих учнів вижила лише десята частина. Решта зникли без сліду — навіть попелу не залишилося, щоб зібрати.

Місто Му здригнулося.

За одну ніч великі родини одягли жалобу. Старші ховали молодих: плач і стогін лунав усюди. Величезна втрата юних учнів змусила багатьох знепритомніти біля трун, у яких лежав лише одяг — моторошне, трагічне видовище.

У родині Чу вижили четверо, троє загиблих були з головної гілки. Вони зазнали найменших втрат серед головних гілок великих родин. Передній двір укрився білим, і ті, хто втратив дітей, голосно ридали. Як тільки вони бачили Чу Юшена, Чу Вумея чи Чу Сяоши одразу кидалися до них із криками, вимагаючи пояснень, чому ті не врятували їхніх дітей.

— Чу Дзінлань! Так, це все через Чу Дзінланя! Якщо навіть ти вижив, чому він не врятував мого сина?!

У цей момент Чу Дзінланя не турбували лише тому, що в його покоях уже не було місця.

Глава родини, старійшини та цілителі без упину приходили й виходили з його кімнати, створюючи метушню та галас. Непритомний Чу Дзінлань нічого цього не чув.

— Даньтянь повністю зруйнований, лише нитка духовної енергії підтримує життя. Меридіани розірвані — навіть якщо їх з’єднати, подальший прогрес майже неможливий.

— Молодий пан Чу… він скалічений!

— Покличте більше цілителів! Зверніться по допомогу до секти Хваньдзянь у середньому світі! Не можна залишати його в такому стані!

Серед тривожних і розпачливих голосів, серед натовпу в кімнаті, ніхто не помітив прекрасної постаті, що сиділа біля узголів’я ліжка Чу Дзінланя.

Попри те, що в кімнату лилося денне світло, тінь від нього не падала. Між бровами палала червона лотосова квітка, а очі вабили, немов дорогоцінне каміння.

Він мовчки дивився на непритомного — сидів, підтягнувши коліна, немов зачарована душа або порцеляна лялька.

Сьогодні був третій день коми Чу Дзінланя, і вже три дні Сяо Мо спостерігав за ним.

Єдине світло у морі свідомості Чу Дзінланя розбилося. Коли Сяо Мо прокинувся там, перше, що він зробив, — кинувся до краю Місячного озера та засохлого дерева, відчайдушно намагаючись урятувати уламки місячного сяйва.

Світлячкоподібні вогники гасли один за одним: неможливо було їх наздогнати. Навіть коли йому вдавалося зібрати кілька у долоні, він лише безпорадно дивився, як вони розсипалися на пісок і вислизали крізь пальці.

Серце Сяо Мо тремтіло, але він змушував руки не здригатися. Зібравши всю силу, він рятував те, що ще можна було врятувати: йому вдалося склеїти маленький уламок і підняти його в небо.

Уламок ледь зібрався у слабке біле світло. Це була не місячна куля, а радше срібна нитка, що от-от мала згаснути.

Цей тоненький серпик був останнім фрагментом даньтяня Чу Дзінланя, залишаючи йому лише крихту духовної сутності.

З вершини Золотого Ядра він упав миттєво. Окрім цієї слабкої духовної нитки, він тепер був поранений тілом і душею: слабший навіть за звичайну людину.

Та іронія долі: Сяо Мо, навпаки, піднявся, пробившись до рівня Зародоку Душі.

Коли господар підвищує свій рівень, внутрішній демон природно слідує за ним. Але коли шлях господаря зруйновано демон не страждає разом із ним.

Якщо тільки не йдеться про смерть, зв’язок між внутрішнім демоном і господарем дозволяє ділити успіхи, але не обов’язково нещастя.

Яка іронія.

Сяо Мо напівсховав обличчя між колінами, залишивши лише пару сумних очей.

Він був одягнений у легкі шати кольору води, виглядав красивим і покірним, сидячи біля узголів’я ліжка Чу Дзінланя.

Сплеск духовної енергії, який Чу Дзінлань випустив біля духовного кристалу, у поєднанні з нещодавнім підвищенням культивації самого Сяо Мо, безпосередньо підняв його до рівня Зародку Душі — навіть без потреби обмінювати бали.

Тепер Сяо Мо міг підтримувати звичайну людську форму, нарешті маючи змогу розтягнути руки під сонцем і вітром. Покривши тіло духовною енергією, він також міг торкатися речей у зовнішньому світі.

Але на його обличчі не було й тіні радості.

Досягнувши мети, він мав би радіти. Сяо Мо стільки часу провів замкненим у туманній кулі, у вигляді маленької фігурки. Тепер клітку наче трохи відчинили, та полегшення, якого він колись очікував, так і не прийшло.

Радісні вітання системи звучали, наче шаблонні автоматичні повідомлення, і не викликали в ньому жодних емоцій.

Усе, що бачив Сяо Мо, — це кров, яку Чу Дзінлань сплюнув перед духовним кристалом, і його тепер мертво-бліде обличчя.

Чу Дзінлань спокійно спав, не помічаючи зовнішнього світу. Але коли прокинеться, йому доведеться зіштовхнутися з усім цим.

Пальці Сяо Мо міцно вп’ялися в коліна.

Це було ніби хтось у попередньому житті розірвав перед ним лист про зарахування до університету, сказавши, що насправді його туди не прийняли, що всі роки навчання були марними, що вся праця й надії зникли вмить. Для покинутого сироти, який і так нічого не мав, руйнування найціннішої опори — освіти — означало кінець майбутнього.

Вже сама думка про це могла довести до відчаю.

Але для Чу Дзінланя це було ще болючіше. Якщо Сяо Мо був самотній, то життя матері Чу Дзінланя було пов’язане з його долею.

Невдовзі прибули цілителі-сіяни з секти Хваньдзян із середнього світу, але навіть вони зрештою лише похитали головами, з безсилим поглядом на обличчях.

Так гамір у маленькому дворику поступово стих. Важливі люди перестали приходити: залишилися лише кілька слуг.

Зовні дув лагідний вітерець, природа була у найкращій порі. Але всередині важкі штори безжально відтинали пташиний спів і аромат квітів, залишаючи лише гіркий запах ліків.

На щастя, коли ще не було зрозуміло, чи зможе Чу Дзінлань одужати, члени родини Чу принаймні вилікували його зовнішні рани й частково з’єднали розірвані меридіани, тож він не лежав повністю скалічений.

Проте ставлення майстрів до лікування було надто очевидно байдужим, і слуги наслідували їхній приклад. Ліки для Чу Дзінланя скоротилися з кількох порцій на день до однієї-двох — лише щоб підтримувати в ньому життя. Без постійного живлення й зцілення тіло не могло повноцінно відновлюватися.

Сяо Мо почав обмінювати бали в системі на духовні ліки. Коли в кімнаті нікого не було, він таємно давав їх Чу Дзінланю, допомагаючи тому зцілюватися.

У світі культивації духовні ліки поділяються на дев’ять рангів. Сяо Мо назбирав тисячу балів: цього вистачило лише на одну пігулку третього рангу. Але система попередила, що зараз Чу Дзінлань не витримає такої сили, тож Сяо Мо обміняв їх на ліки другого рангу.

Духовні ліки другого рангу живлять ци та кістковий мозок. Одна пляшечка коштує сто балів і містить лише три дози — рівно на один день.

Сяо Мо думав, що накопичує бали досить швидко, але витрачав їх ще швидше. Вони витікали, мов вода, проте він не вагався й навіть краплі жалю не відчував.

У нижньому світі більшість ліків — звичайні або першого рангу. Ліки другого рангу вже вважаються чудовими духовними препаратами й трапляються рідко. Перші три дні після повернення Чу Дзінлань ще отримував їх, але згодом йому почали давати дешеві трави.

На щастя, поруч був внутрішній демон, який таємно годував його справжніми ліками.

Навіть слуги помітили, що обличчя Чу Дзінланя, колись зовсім безкровне, поступово почало набирати кольору, й здивовано перешіптувалися:

— Він справді одужує? Невже обранці небес навіть у такому стані фізично сильніші за звичайних людей? Але ж…

Але ж шкода — його надзвичайний талант назавжди залишиться в минулому. Слуги хитали головами, дозволяючи собі співчуття до Чу Дзінланя.

То було ніби співчуття, але водночас насмішка й приховане задоволення від чужого падіння.

Сяо Мо стискав пальці, бажаючи просто вигнати їх геть, але тепер його обмежували нові правила, що забороняли йому легко шкодити іншим.

Звичайні внутрішні демони не мають можливості торкатися нічого, окрім свого господаря, але Сяо Мо був винятком. Покривши себе духовною енергією, він міг торкатися предметів, можливо, це була одна з чітових здібностей, отриманих після переселення. Але така здатність мала свою ціну: суворі обмеження.

Він міг тримати меч або ліки, але якщо спробував би використати меч, щоб поранити когось, або отруїти — небесна блискавка одразу б уразила його, обпаливши зовні й усередині.

Щоб зробити щось подібне, він мав би захопити тіло Чу Дзінланя, інакше закони світу не залишили б йому жодного шансу.

Ці правила, які його обмежували, Сяо Мо усвідомив природним шляхом після досягнення рівня Зародку Душі.

Разом із підвищенням культивації він відкрив і функцію інвентарю, але поки вона була доволі обмеженою. Панель мала лише десять слотів, кожен із яких міг утримувати лише один тип предметів — максимум двадцять одиниць.

Кількість визначалася за звичною мірою, наприклад, у слоті для золота можна було зберегти двадцять лян, а не двадцять тонн. Так само і для срібла — усе зважувалося точно.

На сьомий день, коли Сяо Мо витратив уже чотириста балів, Чу Дзінлань розплющив очі.

Світло було м’яким, у кімнаті не було жодного слуги. Вони приходили лише ввечері, щоб дати йому ліки. Щойно пальці Чу Дзінланя ворухнулися, Сяо Мо одразу зіскочив з узніжжя ліжка, став поряд і напружено спостерігав.

Він уже не був маленькою примарною фігуркою, а високим, струнким юнаком із гарними рисами. Стоячи біля ліжка, він дивився на Чу Дзінланя зверху.

Сяо Мо трохи завмер, а потім повільно опустився, ліг на край ліжка, вдивляючись у бліде й ослаблене обличчя юнака з тихим, ніжним поглядом.

Навіть утративши духовну енергію, Чу Дзінлань залишався вродливим і холодним. На його щоках іще зберігалася легка юнацька м’якість. Неважко було уявити, наскільки неймовірно гарним він стане, коли подорослішає: мов гора з нефриту, від якої неможливо відвести очей.

Якби він усміхнувся, певно, дівчата кидали б йому плоди та шовкові квіти, де б він не з’явився.

Та Чу Дзінлань був замкнений у клітці, і навіть його усмішка залишалася холодною. Сяо Мо бачив її лише раз — того спокійного дня, що тепер здавався сном.

Мабуть, то й справді була лише ілюзія.

Чу Дзінлань кілька разів сіпнувся уві сні, перш ніж повільно розплющити очі.

Він дивився на балки під стелею, і поступово зір прояснився. Він пам’ятав усе, що сталося перед тим, як знепритомнів, і тепер, не почувши криків слуг, міг здогадатися про своє становище.

«Якби я не став справді нікчемним, — подумав він, — родина Чу не залишила б мене напризволяще».

Його даньтянь був порожній, лише одна нитка енергії ледь підтримувала життя. Відтоді, як він почав культивувати, його духовна енергія завжди кипіла всередині. Він ніколи не відчував такого порожнього тіла і на мить воно стало йому чужим.

Кожна частина тіла кричала від болю, але він усе ж міг рухати кінцівками, отже, меридіани були з’єднані. Біль був наслідком застою — кожна тріщина, кожна рана нагадувала про те, наскільки зруйнованим стало це тіло.

Чу Дзінлань дивився вгору, нерухомо. Він не вибухнув гнівом, не впав у відчай і не заплакав. Здавалося, він думав про багато речей і водночас ні про що.

Минуло чимало часу, перш ніж Чу Дзінлань повільно повернув голову, глянувши з подушки убік.

Він відчув — цей погляд чекав на нього мовчки вже давно.

Між брів внутрішнього демона палала яскраво червона лотосова квітка. Його обличчя, що й без того на сім частин нагадувало Чу Дзінланя, тепер стало ще прекраснішим і чарівнішим. Через цю надзвичайну, майже демонічну вроду, навіть якби інші могли бачити внутрішнього демона, вони ніколи б не сплутали його з самим Чу Дзінланем.

Демон спокійно лежав біля його ліжка.

Зачинені віконниці не могли стримати світло. Денне сяйво пробивалося крізь тонкий папір, огортаючи тіло демона м’яким золотавим відтінком і надаючи сцені дивної ніжності та тепла.

Чу Дзінлань тихо дивився на нього, не промовивши й слова.

Сяо Мо теж мовчки споглядав його деякий час. Коли зрозумів, що той остаточно прийшов до тями, він підвівся, підійшов до столу й вправно налив кухоль води.

Погляд Чу Дзінланя супроводжував кожен його рух: тепер внутрішній демон міг пересуватися зовні в людській подобі й торкатися речей — він виглядав зовсім як жива людина.

Якби не повна відсутність подиху й биття серця.

Сяо Мо однією рукою тримав чашу з водою, а другою підтримав голову Чу Дзінланя. Його шия мимоволі напружилася від опору. Вії Сяо Мо ледь затремтіли, але він удав, що не помітив. Підніс воду до його вуст, не наполягаючи.

Чу Дзінлань не пручався, але й не рухався.

Лише за мить він нарешті відкрив рота й повільно випив усе до краплі.

Після того, як напоїв його чистою водою, Сяо Мо дістав нефритову пляшечку, насипав трохи порошку й розчинив його у воді. Коли напій торкнувся губ Чу Дзінланя, духовна есенція м’яко потекла вниз по горлу, і біль у тілі неначе трохи стих. Темні очі Чу Дзінланя ледь ворухнулися.

Коли Сяо Мо обережно поклав його назад на подушку, Чу Дзінлань хрипким голосом сказав:

— Родина Чу більше не давала б мені таких добрих ліків, — його голос був глухий і хрипкий після тривалого сну — кожне слово виходило повільно.

Сяо Мо спокійно дочекався, поки він закінчить, і відповів:

— Я потай лишив трохи, коли вони приходили в перші три дні.

Це була їхня перша розмова за багато днів. Обоє здавалися спокійними. Сяо Мо не згадував про своє зростання в культивації, а Чу Дзінлань про власне каліцтво. Їхня розмова була тихою, спокійнішою, ніж будь-коли раніше — ніби вони були не ворогами, не господарем і внутрішнім демоном, а двома освіченими людьми, що мирно п’ють чай.

Та лише вони знали, що ця тонка, удавана рівновага могла зруйнуватися від найменшого дотику.

Навіть вага пір’їни здатна була розбити її на друзки, відкривши приховане шаленство під нею. І цей іскристий поштовх уже наближався.

Знадвору пролунав тупіт слуг і улесливий сміх:

— Молодий пане, навіщо ви прийшли? Молодий пан Дзінлань іще не прокинувся.

У чорних очах Сяо Мо спалахнуло червоне світло. На його білому, бездоганному, мов порцеляна, обличчі не було й тіні емоцій. Він лише трохи нахилив голову, м’яко зиркнувши в бік дверей: «Молодий пан?»

Чу Дзінлань був тут, отже вони зверталися не до нього.

З-за дверей долинув самовдоволений голос Чу Юшена:

— Звісно, я маю навідати його. Якщо він раптом прокинеться, таку звістку, як зміна спадкоємця й розрив заручин із родиною Су, має повідомити саме я — новий молодий пан.

Перекладачка: Astragalus Root Редакторка: Ільвія