Розділ 22

Чу Юшен гордовито увійшов до кімнати, майже задерши ніс догори. Пов’язки на його руках щойно зняли. Здавалося, що він лише тепер пригадав свого рятівника — адже щойно були оформлені документи про зміну молодшого пана.

Відчинивши двері, Чу Юшен усміхнувся:

— Вчасно прийшов. Кузен Дзінлань прокинувся, чи не так?

Слуга лише тепер усвідомив, що той і справді прокинувся. Про це слід було сповістити старших, тож він відступив, водночас звільняючи місце Юшену для розмови.

У кімнаті були стільці, але Чу Юшен навіть не подумав сісти. З руками, схованими за спиною, він широким кроком підійшов до ліжка, тримаючи голову високо, й вдивляючись в обличчя Чу Дзінланя.

Хоча Сяо Мо кілька днів поїв його духовнимі ліками другого рангу, тіло Чу Дзінланя все одно було вкрай виснаженим. Обличчя бліде. Він завжди був холодним, але тепер виглядав немов крижана брила, точніше, навіть не лід, а крихкий іній, що розсиплеться від найменшого доторку, — зовсім не лякаючий.

У серці Чу Юшена не було жодної вдячності рятівнику. Він навіть не намагався приховати своє самовдоволення, навпаки, був невимовно радий. Нарешті настав його час наступити Дзінланю на голову.

Геній? Ха. Каліка.

— Кузене, ти щойно прокинувся. Боюся, ніхто ще не розповів тобі про твій стан. Я ж піклуюся про тебе й все пам’ятаю, тож розповім сам.

Чу Дзінлань навіть не спробував подивитися на нього — він просто заплющив очі, відпочиваючи.

Чу Юшен сприйняв це як уникання і ще ширше всміхнувся:

— Хоч меридіани й з’єднали, вони застиглі, і енергія погано проходить. Якби було духовне живлення та циркуляція, їх можна було б вилікувати. Але найгірше те, що твій даньтянь зруйнований повністю. Даньтянь не може утримувати духовну енергію. Йому вже не допомогти.

— Решту життя ти зможеш підтримувати хіба що ранню стадію Конденсації Ці.

Він жадав побачити зламаний вираз Чу Дзінланя. Яким буде падіння улюбленця небес у багно? Чи буде він ридати навзрид або клясти небеса? Чи, може, безпорадно благатиме про милість, мов дурень?

Він нетерпляче вдивлявся, не бажаючи пропустити жодної миті. Але… Але Чу Дзінлань не виказав ані крихти емоцій.

Усмішка поступово зникла з обличчя Чу Юшена. Усе було зовсім не так, як він уявляв.

Нерушимість Дзінланя почала дратувати тепер уже Юшена.

— Ти нічого не хочеш сказати, кузене?

Чу Дзінлань, здавалося, знову заснув, але Юшен знав, що він не спить.

— Скажи щось, Чу Дзінлань!

Раніше він був таким пихатим, покладаючись на свою силу, чи не так? А тепер він — каліка, каліка! Не кращий за мурашку. Чому ж він не в розпачі? Як він може бути таким спокійним?!

— І… І ще посада молодшого пана тепер моя, — Юшен судомно намагався знайти щось, що могло б його зачепити. — О, точно! Родина Су… родина Су вже обговорює розірвання заручин! Су Баймо скоро більше не буде твоїм. Як тобі таке, Чу Дзінлань?!

Чу Юшен нервував і майже марив від злості, не перестаючи вивергати слова на мовчазного Чу Дзінланя — зовсім не усвідомлюючи, що вже давно пара червоних очей уважно дивилася на нього з кута кімнати.

Очі Сяо Мо, зазвичай чорні, тепер були повністю затягнуті темно-червоним: демонічні й прекрасні водночас. Він дивився на Чу Юшена й раптом тихо промовив:

— Чу Дзінлань, як щодо того, щоб я його вбив?

Чу Дзінлань, який так довго не реагував на божевільні вигуки Чу Юшена, відкрив очі лише після однієї фрази Сяо Мо. Краєм ока він глянув на Юшена. Він не відповів Сяо Мо, але на всю довгу тираду кузена відреагував одним-єдиним словом:

— Забирайся.

Очі Чу Юшена налилися люттю. Він простягнув руку, щоб схопити Чу Дзінланя за плече:

— Ти з ким так говориш? Ти тепер каліка, Чу Дзінланю. А я — майбутній голова родини Чу!

Але варто було його руці лише торкнутися постелі, ще не дотягнувшись до плеча Дзінланя, як її різко відкинуло вбік. Наче хтось штурхнув — сильно, боляче. Чу Юшен похитнувся, не розуміючи, що сталося.

— Щ-що відбувається?!

Це був Сяо Мо.

Він відкинув Юшена, залишивши на його руці лише червону пляму. Натомість рука самого Сяо Мо палала вся. Він насупився й опустив погляд: його світла долоня прямо на очах розсипалася в чорний туман, не в силі зберігати форму.

Сяо Мо стис губи. Він знав, що правила забороняють йому завдавати шкоди іншим, але не очікував такої сильної віддачі лише за один ляпас — було справді боляче.

Сяо Мо поворушив зап’ястком, знову збираючи чорний туман у форму пальців. Він не видав ані звуку, але коли опустив руку, його пальці мимоволі тремтіли від болю.

Чу Дзінлань це бачив, проте звернувся не до нього, а до Юшена:

— Того маленького захисного знаку, що я залишив, більш ніж достатньо, щоб мати з тобою справу. А тепер іди.

Чу Юшен стис свою почервонілу руку й з острахом озирнувся по кімнаті. Незрозумілий холод пробіг йому по спині. Він повільно відступив:

— Добре, добре! Подивимося, чи надовго тебе вистачить!

Щойно Чу Юшен утік, Сяо Мо все ще дивився йому вслід:

— Я можу допомогти тобі вбити його.

— Ти? Тією рукою, яка сама собі завдає вісім сотень шкоди від одного дотику? — відповів Чу Дзінлань.

— Твоїм тілом.

Сяо Мо обернув голову, і Чу Дзінлань чітко побачив його кроваво-червоні зіниці. Внутрішній демон не мав жодного виразу, але в його голосі звучала природна спокуса:

— Якщо я заволодію твоїм тілом, то зможу використати силу культивації на рівні Зародку Душі. Цього більш ніж достатньо, щоб убити його.

Рука Чу Дзінланя під ковдрою напружилася. Він дивився в очі Сяо Мо, не моргаючи, і холодно всміхнувся:

— Який сенс тобі захоплювати цю нікчемну оболонку?

Було незрозуміло, насміхався він із внутрішнього демона чи з самого себе. Обличчя Сяо Мо трохи змінилося:

— Я сказав, що це не захоплення, а одержимість.

Захоплення тіла — повне знищення первинної свідомості. Коли внутрішній демон повністю зливається з оболонкою, рівень культивації стає таким, як у тіла, і він перетворює тіло на демоничну форму, стаючи істотою з плоті.

Одержимість же — тимчасове вселення. Внутрішній демон лише відтісняє первинну свідомість у кут, не знищуючи її. Обидві свідомості існують одночасно. У такому стані демон може використовувати тіло як провідник, тимчасово вливаючи духовну силу в даньтянь і застосовуючи власні здібності.

Демонічна раса відрізняється від демоничних культиваторів. Накопичена ними духовна сила може проявлятися без перетворення на демоничну енергію, хоч її потужність трохи й зменшується.

Проте якщо внутрішній демон силоміць захоплює контроль, це завдає значної шкоди і духові, і тілу носія. Якщо первинна свідомість сама не віддає контроль, кожна боротьба за тіло, незалежно від переможця, завдає шкоди обом сторонам.

Чу Дзінлань чудово знав різницю, проте все одно говорив так. Усе тіло Сяо Мо напружилося.

— Я ніколи не дозволю комусь керувати моїм тілом, — сказав Чу Дзінлань.

Навіть якщо він каліка й зламаний — він усе ж залишався собою. Якщо навіть його тіло перейде під контроль іншої істоти — ким він тоді буде? Самотнім духом, що не повинен існувати в цьому світі?

Змусити людину з надзвичайною пильністю добровільно віддати себе — набагато важче, ніж убити її мечем.

Рука Сяо Мо стиснулася в кулак:

— Так до тебе ставиться не тільки Чу Юшен. Ти мав здогадатися про ставлення всієї родини Чу. Вони користуються тобою і пряником, і батогом, тримають твоє життя в руках, а коли ти стаєш непотрібним — викидають, як сміття. Тобі що, не боляче від того, як вони ставляться до тебе?

Коли Чу Юшен увірвався раніше й наговорив те, що, будь-хто, почувши це, підскочив би від тиску до ста восьмидесяти. Невже сам винуватець справді може не реагувати?

— Чому ти не злишся?

Раніше Чу Юшен так довго кричав, а Чу Дзінлань не вимовив і слова. Але коли Сяо Мо спитав удруге, рука Дзінланя під ковдрою вже була стиснута в кулак до крові.

Він глибоко вдихнув, і груди болісно стиснуло, немов розірвані міхи хутра. Дзінлань із зусиллям підняв голову: очі налилися кров’ю. Він кинув на Сяо Мо холодний, стриманий погляд:

— Який у цьому сенс? Навіщо злитися?

Темно-червоне світло в очах Сяо Мо рухнуло разом із його словами:

— Помстися, відплати! Чому ти маєш страждати? Якщо ти не можеш, то дозволь мені. Віддай мені своє тіло, дозволь мені керувати ним!

— Я сказав: я не дозволю внутрішньому демону керувати мною.

Чу Дзінлань майже падав назад, намагаючись підвестися: чоло його вкрився потом, але він все-таки всміхнувся холодною, майже глумливою усмішкою:

— Хочеш довести мене до розумового краху, а потім повністю захопити контроль? Навіть не мрій.

— Я не хочу! — Сяо Мо аж зблід від обурення й водночас розлютився. — Я сказав, що це не захоплення!

— Довіритися внутрішньому демону, який народжений, щоб мене вбити? — Чу Дзінлань засміявся, кашляючи. — Повірити, що ти дбаєш про мене? Мені що, потрібен внутрішній демон, щоб допомагав мені?

Він навмисно підкреслив «внутрішній демон», і Сяо Мо у гніві схопив його за комір:

— Чу Дзінланю!

У ту мить, коли він підняв Дзінланя, емоції, які довго кипіли в грудях Сяо Мо, нарешті прорвалися, вибухнувши без упину:

— Та яка тобі взагалі користь від оболонки каліки?!

Птахи за вікном, злякавшись його крику, з шумом злетіли, розмахуючи крилами. Та спокій і холодність, які Дзінлань носив на обличчі, були лише маскою — необхідною, вимушеною. Його справжнім почуттям не було куди виходити всі ці роки.

Сяо Мо тримав його за комір так близько, що міг розгледіти на обличчі Чу Дзінланя тріснутий лід стриманості, лаву, що клекотіла всередині, його гордість — зламану, але все ще живу.

Відтоді як він прокинувся, Чу Дзінлань ні разу не запитав, чи справді став калікою. Не запитувати інших — не означає не перейматися цим.

Чу Дзінлань болів значно більше, ніж будь-хто інший.

Пасмо волосся Сяо Мо впало біля вуха Дзінланя. На мить у кімнаті лишилося тільки його важке, уривчасте дихання і кашель, що застряг у горлі:

— Я думав, ти так і будеш усе тримати всередині, доки сам себе не знищиш, — гнів зник з обличчя Сяо Мо, і він м’яко додав: — Бачиш? Ти можеш сказати це вголос, — він відпустив його й обережно поклав назад на ліжко.

Щойно спина торкнулася постелі, Чу Дзінланя знову накрив напад кашлю: сильний, роздираючий. Сяо Мо сів на підлогу біля ліжка, обхопивши коліна руками, притулившись спиною до краю ліжка і залишив Дзінланю лише тиху, нерухому спину.

Минув якийсь час, перш ніж кашель Чу Дзінланя потроху стих. Його мізерні залишки сил майже повністю вичерпалися через цей напад. Він лежав, дивлячись на балки стелі, та слабко переводив подих.

Невідомо, скільки часу минуло, коли в кімнаті одночасно пролунало два тихих голоси:

— Вибач.

Обидва здригнулися й одночасно замовкли.

Таке вже траплялося раніше. Чому вони завжди говорили синхронно в найнезручніші моменти?

Чу Дзінланю раптом захотілося підняти руку й прикрити очі, але він міг рухати лише пальцями — вся рука не слухалася. Йому залишалося лише приймати це сліпуче денне світло:

— За що ти вибачаєшся?..

— Мій тон був трохи різким, коли я тебе провокував.

Коли Сяо Мо намагався спровокувати його раніше, та робив це тому, що бачив, як Чу Дзінлань терпить, як придушує в собі біль і ненависть. Тому він хотів дати йому можливість випустити пару. Але в процесі й власні почуття Сяо Мо теж розпалилися.

Зрештою, йому всього сімнадцять, а не тисяча років, щоб уміти поводитися бездоганно.

Сяо Мо обхопив себе руками, його пальці напружено стискалися й розтискалися:

— Я просто хотів щось зробити. А ти за що вибачаєшся?

Світло падало на водянисту тканину його одягу. Чу Дзінлань згадав кожен рух Сяо Мо з моменту свого пробудження, згадав погляд, яким той дивився на Чу Юшена, і ще більше — кожну мить, яку вони провели разом до цього.

Він мовчав дуже, дуже довго, настільки, що Сяо Мо вже подумав, що він узагалі не відповість. І тільки тоді, з-за його спини, нарешті пролунали слова Чу Дзінланя:

— Здається, ти й справді за мене хвилюєшся, тож вибач за деякі слова, сказані раніше. Я справді не контролював себе.

Очі Сяо Мо трохи розширилися. Дивна суміш образи й тепла одночасно хлинула йому в серце, змусивши плечі тремтіти.

Він знав їхні ролі — знав про неосяжну прірву між внутрішнім демоном і його носієм. Він безупинно нагадував собі, що яким би сильним не було зневажання Чу Дзінланя, той мав на нього повне право.

Але людське серце — найскладніше для розуміння. Якою б вправною не була самообманка, коли ти проводиш із кимось дні й ночі, коли відкриваєшся, коли проживаєш поруч безтурботні, щасливі миті і зрештою все обертається лише ворожістю та підозрою, стверджувати, що це не боляче, — брехня.

Сяо Мо притулив коліна до грудей і тихо пробурмотів:

— Кому ти потрібен? Я ж просто огидний внутрішній демон.

На подив Чу Дзінланя, у його голосі вчувся легкий докір і нотка образи: така слабка, майже мимовільна, яку висловлюють лише дуже близьким людям.

Серед усього цього спустошення він навіть хотів би усміхнутися, якби тільки міг. Боляче було всюди: і тілом, і серцем.

Так, він каліка, тому інші вважають, що можуть дивитися на нього згори вниз, що мають право добивати, коли він уже лежить, що можуть витирати об нього ноги.

Рука Чу Дзінланя під ковдрою повільно розслабилася: навіть будучи калікою, він мусив продовжувати жити. Якщо він здасться зараз — інші сміятимуться, а він залишиться в пеклі.

Після того як Сяо Мо допоміг йому випустити довго стримуваний біль, хоч серце Дзінланя досі кровоточило, його думки нарешті зрушили з місця і повернулися до тверезості:

— Скільки я спав?

— Сім днів.

Чу Дзінлань різко втягнув подих, майже знову задихнувшись кашлем:

— Я… кхе… моя мати…

— Вона не в безпосередній небезпеці — у дворі залишилися ліки. Уся родина Чу зараз у хаосі через тебе — ніхто навіть не згадав про неї. Є служниця, яка добре за нею доглядає. Новини про тебе до твоєї матері ще не дійшли.

Чу Дзінлань злегка розплющив очі. Навіть не бачачи його обличчя, Сяо Мо точно знав, яке воно зараз, і м’яко сперся підборіддям на коліна:

— Мій теперішній радіус пересування двадцять лі. Я знав, що ти хвилюватимешся за неї, тому пішов перевірити.

Стиснуте серце Чу Дзінланя трохи відпустило.

— Дякую.

— Не дякуй мені.

Це сказав не роздратований Сяо Мо. Він просто щиро вважав, що не зробив нічого такого, за що Чу Дзінлань мав би йому дякувати.

Червоне сяйво в очах Сяо Мо розсіялося, повернувшись до пари ясних зіниць. У найгнівніший момент він замислювався над тим, щоб кинути обережність на вітер, але добре знав, що такі негідники, як Чу Юшен, живуть лише завдяки прізвищу Чу. Сяо Мо перебував лише на початковій стадії Зародку Душі, тоді як у родині Чу було двоє старійшин на початковій стадії та один на середній. Він міг убити Чу Юшена, але не старійшин.

Чу Дзінлань дотягнув до цього дня тільки тому, що родина Чу тримала його матір у заручниках. Але мати Чу Дзінланя, Вань Ю, була ось-ось…

Одяг Сяо Мо зім’явся під його власним смертельним хватом.

Останні дні він уже ухвалив рішення спробувати врятувати Вань Ю, хоч система й безперервно попереджала його не робити цього.

Бачачи, як Чу Дзінлань лежить там майже бездиханний, Сяо Мо мусив визнати: він більше не міг цього зносити.

Скільки разів так уже було? Чому Чу Дзінлань мусив переживати такі тортури знову й знову? Хіба дорослішання людини повинно бути таким жорстоким?

Але щойно він твердо вирішив діяти — натрапив на глухий кут у сюжетній лінії Вань Ю.

Як він не намагався прорахувати можливі варіанти, усе знову сходилося до одного — безвиході.

Бо сама Вань Ю вже прийняла рішення померти.

Навіть якби Чу Дзінлань погодився дозволити Сяо Мо опанувати тіло й убити ключових персонажів у сюжетній лінії Вань Ю, це не змінило б її серця.

У цілковитій розгубленості Сяо Мо змушений був визнати, що система казала правду.

Тож він не хотів жодної подяки від Чу Дзінлана. Усе, що міг зробити зараз, — це дати Чу Дзінлану ліки й поговорити з ним. Та що він узагалі міг урятувати?

Сяо Мо міцно заплющив очі, намагаючись хоч на мить не думати про Вань Юя. Приглушеним голосом він запитав:

—Що ти плануєш робити тепер?

У тілі Чу Дзінлана не залишилося жодної сили, проте він раптом теж відчув потребу говорити, тож повільно почав:

—Родина Чу дбає про свою репутацію. Вони не дозволять мені померти від хвороби. Навіть якщо зменшили дозу до одного разу на день, усе одно щось даватимуть. А я, кхе, я…

Наступне слово застрягло в горлі надто довго. Лише з величезним зусиллям він зміг продовжити:

— Тепер, коли я став калікою, ніхто більше не спробує мене вбити. Навіть Чу Юшен волів би бачити, як я мучуся живим — це гірше, ніж смерть. Тому поки що моє життя не в небезпеці.

Він прекрасно розумів, що певні люди все одно покладуть на нього провину за те, що він не зміг урятувати всіх. Але навіть якщо вони прийдуть чіплятися, убивати його в головній гілці сім’ї зараз точно не стануть.

Лише слухаючи його, Сяо Мо знову відчув, як щось стискає груди. Треба було все ж таки відлупцювати Чу Юшена сильніше — хоч би рука й відвалилася.

Чу Дзінлань давно розкусив людську природу, тому бачив усе наскрізь. Те, що він описав, повністю узгоджувалося з планами сім’ї Чу.

— Я тепер каліка, тож їм більше немає потреби тримати мою матір у вузді заборон. Хоч це й далеко не той шлях, який я планував, але принаймні тепер я можу забрати її. А щодо щоденних ліків — я якось подумаю, як це забезпечити.

Щоденні ліки Вань Ю були величезною фінансовою ношею: далеко поза можливостями звичайної родини.

Коли він знову згадав про матір, серце Сяо Мо стислося від страхіття. Нарешті не витримавши, він різко розвернувся, упершись пальцями в край ліжка. Голос його ледь не зірвався:

— А якщо вона не захоче піти з тобою?

— Ти хвилюєшся, що її розум затьмарений і вона не піде зі мною? — Чу Дзінлань неправильно зрозумів. — Це не проблема. Я можу забрати її силою.

Сяо Мо розкрив рота, але не зміг вимовити нічого. Повільно відвернувся назад.

— Спершу ми вирушимо до міста Вей. А що до мене… звісно, ніхто не хоче залишатися калікою назавжди. Доведеться шукати спосіб. Якщо всі дороги буде вичерпано і я все одно не зможу вилікуватися — тоді й поговоримо.

Сяо Мо знав, що якщо хоча б найменший шанс існує, Чу Дзінлань витратить усе життя на пошуки способу відновити свою культивацію. Він ніколи не здасться — таким він був.

Чу Дзінлан повільно перевів погляд на внутрішнього демона, який сидів, повернувшись до нього спиною, і, здавалося, досі ображався. Його голос, хоч і спокійний, як завжди — наче тиха вода, — уже був не зимовим крижаним джерелом, а просто прозорою, м’якою водою.

— А що будеш робити ти, якщо я справді більше ніколи не одужаю?

«Та одужаєш ти», — подумав Сяо Мо. Іншого варіанту просто не існує, тож припущення безглузде.

— Не знаю, — сказав він. — Ти йдеш уперед крок за кроком, тож і я так само — стежитиму за тим, що буде далі.

Чу Дзінлан зрозумів, що внутрішньому демонові, можливо, справді байдуже до оболонки носія: він ніколи не мав наміру її захопити і, до того ж навіть не хвилювався, чи зникне він сам.

Він був таким відкритим, зовсім не схожим на демона.

На щастя, у нього був саме такий характер, тож Чу Дзінлан ніколи не бачив у його очах жалю чи зітхань.

Це було добре. Йому не потрібне жодне жалісливе співчуття.

Сяо Мо глянув на небо:

— Твоє тіло ще не відновилося. Тобі треба більше відпочивати. Сон добре допомагає відновленню.

Чу Дзінлань відповів згодою. Повернувся на бік і, перш ніж заплющити очі, знову сказав:

— Вибач.

Сяо Мо швидко підтягнув ковдру, ховаючи його:

— Просто спи вже!

Чу Дзінлань перестав силувати себе й заплющив очі, огорнутий теплом ковдри.

Цей сон був значно спокійніший за попередні.

Новину про пробудження Чу Дзінланя слуги одразу передали нагору. Голова родини та старійшини лише байдуже наказали передати, щоб він добре відпочивав, і цілковито оминули його двір стороною.

Чу Сяоши надіслав трохи ліків. Люди з інших родин, яких колись урятував Чу Дзінлань, також, з ввічливості, прислали подарунки. Але всі справді цінні речі сім’я Чу забрала собі, відіславши в його двір лише жменьку трав як формальність.

Сяо Мо використав ліки, які обміняв у системному магазині, щоб підтримувати Чу Дзінлана ще два дні, припинивши лише тоді, коли навіть ліки другого рангу майже не діяли. Його травмам усе ще був потрібен час, щоб загоїтися.

Система зітхнула, адже бали здебільшого були витрачені на Чу Дзінлана. Економний носій у результаті витратив їх на користь іншого. Сяо Мо лише сказав:

— Я ж заробив ці бали завдяки ньому. Якщо вони витрачаються на нього, то й гаразд.

Коли Сяо Мо побачив, що навіть слуги наважуються таємно приховувати трави, він узяв частину. Спершу це були речі Чу Дзінлана, тож дії Сяо Мо навіть не можна було вважати крадіжкою: він просто повертав те, що законно належало.

Через три дні Чу Дзінлань уже міг самостійно сісти, але ходити все ще не міг. Йому кортіло якнайшвидше відновити рухливість, аби зайнятися справами матері.

Він сів у медитацію, але його даньтянь тепер нагадував пісочний годинник: навіть якщо він поглинав духовну енергію довкілля, вона не затримувалася. Навпаки, через застій у меридіанах уся енергія лише спричиняла гострий біль по всьому тілу.

Йому доводилося витрачати у двадцять разів, або й більше, зусиль, щоб досягти менш ніж десятої частини колишнього результату медитації. І то з мінімальним ефектом.

Але якщо ефект був, хай навіть крихітний, Чу Дзінлань готовий наполегливо продовжувати.

Сяо Мо дивився, як з нього стікає піт, і спробував накласти на нього очищувальне закляття.

На щастя, внутрішнього демона не обмежували правила щодо того, що він може робити з тілом свого носія. Закляття спрацювало легко, і Чу Дзінлань знову став сухим і впорядкованим. Він уже хотів щось сказати Сяо Мо, та його одразу перебили:

— Не дякуй мені.

Чу Дзінлань стулив пасма й глянув на нього.

Під цим поглядом Сяо Мо відчував себе ніяково, тому просто вистрибнув у двір через вікно, щоб провітритися.

На ранок шостого дня після пробудження Чу Дзінланя двоє слуг принесли одяг, готуючи його до виходу: і Сяо Мо, і Чу Дзінлань одночасно насупилися.

У голосах слуг зовсім не було поваги, а в очах навіть майнув насміх — ніби вони чекали вистави:

— Молодий пане, родина Су прийшла розірвати заручини.

Чу Дзінлань повністю прочитав їхні вирази й лише холодно сказав:

— Якщо хочуть розірвати, то нехай. Я все розумію.

Це цілком відповідало його очікуванням, тому не викликало в ньому жодної хвилі. Але слуги не збиралися його відпускати:

— Молодий пане, сьогодні родина Су офіційно прийшла розірвати заручини. Голова родини наказав, щоб ви неодмінно були присутні. Тому він велів нам допомогти вам переодягнутися для зустрічі у передній залі.

Сяо Мо відразу міцно стиснув флейту в руках. У початковому сюжеті всі ці сцени не розписувалися. У частині про розрив заручин Чу Дзінлань уже з’являвся в залі і лише тепер Сяо Мо зрозумів: Чу Дзінлань навіть не може підвестися — його просто силоміць ведуть туди.

Це було чистісіньке знущання!

Коли слуга, що тримав одяг, закінчив говорити, інший вкотив інвалідний візок:

— Молодий пане, вже пізно. Прошу поспішити. Якщо затримаємось — голова родини та старійшини можуть розгніватися.

Чу Дзінлань подивився на візок і раптом усміхнувся:

— Гаразд.

Усмішка не торкнулася його очей: тонка, глузлива.

Очі Сяо Мо майже спалахнули темно-червоним:

— Вони роблять це навмисно.

— Якщо хочуть подивитися — нехай дивляться, — відповів Чу Дзінлань.

Бачити, як гордість небес падає в бруд, бачити, як геній стає калікою — це одне. Але його жарт, Чу Дзінланя, спостерігати було зовсім не так легко.

Сяо Мо знав, що Чу Дзінлан пізніше розрахується за все це з родиною Чу, але зараз він дійсно був ізольований і безпомічний.

— Я піду з тобою, — сказав Сяо Мо.

Хай він теж побачить обличчя цих людей, хай побачить, у яких поглядах потоне Чу Дзінлан.

А, точно, Су Баймо теж прийде. Хоче обміняти кілька сліз, щоб Чу Дзінлан запам’ятав його на все життя?

Пальці Сяо Мо легко провели по бамбуковій флейті, очі опустилися, а темно-червоне в його погляді стало легким і тонким… Як він сміє?

Інші не могли бачити постать Сяо Мо, тому Чу Дзінлань ніколи не говорив із ним привселюдно, щоб люди не подумали, ніби він розмовляє з порожнім повітрям, божеволіє чи марить. Але щойно він відповів Сяо Мо, не зважаючи на присутність слуг.

Слуги, почувши це, подумали, що він говорить сам до себе. Один із них, поправляючи Чу Дзінланю одяг, мимоволі підняв голову і зустрів погляд чорних, холодних, як іній, очей, таких глибоких, як тисячолітній сніг, темних, мов бездонна прірва.

Слугу наче крижана вода окотила. Все тіло похололо, пальці затремтіли, зуби застукотіли. Рука здригнулася і він навіть перев’язав пас не з того боку.

Ще мить тому він думав, що кульгавий молодий пан здатен лише влаштовувати вистави на посміховисько всім навколо: який із нього господар, коли він навіть слуг не вартий. Але одного погляду Чу Дзінланя вистачило, щоб він принишк, мов цикада взимку.

Темні, глибокі очі Чу Дзінланя вп’ялися в нього:

— Що, тебе ще й учити, як пояс зав’язувати?

Слуга в паніці схилив голову:

— Не наважуюся, не наважуюся…

Він швидко все поправив і вже хотів допомогти Чу Дзінланю сісти у візок, проте той ухилився від його руки й почав сам, крок за кроком, переносити себе з ліжка на інвалідний візок.

Невидимі для інших руки підтримали його: холодні, але міцні й реальні — це був Сяо Мо.

Чу Дзінлань не відштовхнув цих рук. Завдяки силі Сяо Мо він спокійно сів у візок.

Сяо Мо супроводжував його, коли вони залишили похмуру кімнату.

Зала родини Чу була надзвичайно жвавою. Родина Су прийшла розірвати заручини, тож голова роду, старійшини та кілька впливових членів клану були присутні. Окрім другої гілки, батьків Чу Дзінланя, всі представники прямої лінії зібралися.

Чу Юшен сидів на першому місці серед молоді, час від часу поглядаючи на Су Баймо, не міг приховати на обличчі очікування.

Цього разу йшлося не тільки про розрив заручин між родинами Чу й Су. Родина Чу ще й планувала допомогти Чу Юшену здобути прихильність Су Баймо.

Ніхто не хотів упустити можливість заволодіти тілом пічі мандаринової качки.

Тому, хоч родина Су й прийшла розривати заручини, члени родини Чу трималися ввічливо, і атмосфера була майже дружньою.

У цю дружню атмосферу слуга вкотив у зал інвалідний візок із Чу Дзінланем.

Щойно він з’явився, усі погляди зразу звернулися на нього.

Невідомо, що було в голові того, хто готував йому вбрання, але сьогодні Чу Дзінлань був одягнений у яскраво-червоне. Колір, що зазвичай символізує свято й удачу, тепер лише підкреслював його бліду, виснажену подобу: так, ніби розсипався на уламки і ледве склався в нефритовий скелет.

Чу Дзінлань виглядав гарно в усьому, але червоний у день розриву заручин, та ще й у поєднанні з інвалідним візком, викликав у багатьох приховану насмішку.

Обличчя Су Баймо було сповнене жалю: він мало не кинувся до нього, але родичі Су стримали його.

Чу Дзінлань, позбавлений можливості рухатися нормально, навіть не намагався вдавати ввічливість — увійшов мовчки. Голова роду, здається, навіть цього хотів, бо відразу перейшов до справи:

— Дзінланю, твоя сила різко впала, тобі навіть важко стояти. Негоже тобі стримувати молодого пана Су. Тому сьогоднішнє рішення родини Су розірвати заручини цілком зрозуміле. Весільні дари буде повернено. Ось лист про розірвання — залиш свій підпис.

Сяо Мо ледве стримав сміх. Які гучні слова, зважаючи на інтереси родини Су, але що ж із Чу Дзінланом?

Розірвати — так розірвати. Але примусити важко пораненого з’явитися перед усіма? Крім як повністю розтоптати його останню крихту гідності, іншої причини Сяо Мо не бачив.

Темно-червоне світло знову спалахнуло в його очах. Він уважно запам’ятовував обличчя кожного з цих мерзенних людей.

Слуга подав пензель, туш і лист про розірвання.

З моменту появи в залі Чу Дзінлань не сказав ні слова. З абсолютно спокійним виразом він узяв пензель і почав писати — без вагань і без жалю.

Сили у нього було мало, тому мазки виходили легкими, та хоч і слабкими але не тремтячими. Він рівно й акуратно вивів три ієрогліфи: «Чу Дзінлань».

Побачивши, що Чу Дзінлань не здіймає галасу, голова родини подумав: «Принаймні він знає своє місце, і це позбавляє зайвих клопотів».

Сяо Мо опустив погляд на напис Чу Дзінланя: почерк був уже не таким потужним і рішучим, як колись, але все ще гострим до кісток, сповненим незламного духу — мов сосни та кипариси, що не хиляться ні перед вітром, ні перед дощем.

У залі тихо хтось пирснув зі сміху, навмисне впівголоса, але так, що почув кожен:

— На щастя, він знає своє місце.

Сяо Мо холодно підвів погляд на того, хто сказав це.

Кілька людей поруч теж почали тихо хихотіти. Але щойно Сяо Мо ледь-ледь ворухнувся, у його вухах раптом пролунав голос Чу Дзінланя:

— Шумно.

— Ха, людські серця такі непостійні, усе в них саме таке.

— Головне, щоб ніхто не зачіпав матір.

Спочатку, почувши перші два речення, Сяо Мо нічого дивного не помітив. Але вже наступної миті голос Чу Дзінланя безперервно хлинув у його свідомість: неймовірно швидко, фраза за фразою, навіть накладаючись одна на одну. Це були вже не голоси, а справжні думки — уривчасті, безладні, що хвилями накочувалися й швидко топили його, мов приплив.

Сяо Мо з жахом усвідомив, що Чу Дзінлань навіть не відкривав рота!

Внутрішні думки… Я чую внутрішні думки Чу Дзінланя?

— Треба знайти спосіб змусити родину Чу зняти обмеження з матері.

Усі думки Чу Дзінланя оголилися в голові Сяо Мо, та той не відчув радості — тільки паніку. Він хаотично намагався припинити потік і в метушні вхопився за якусь точку, що спливла в його морі свідомості.

Наче підказаний інстинктом, він натиснув на неї, ніби на кнопку і голоси, що мало не потопили його розум, щезли.

Сяо Мо повільно видихнув.

Комусь можливість чути чужі думки могла б здаватися великою силою, але коли чийсь внутрішній хаос раптово вривається тобі в голову — тут недовго й з глузду з’їхати. Пояснити це відчуття майже неможливо.

На щастя, Сяо Мо міг це контролювати й односторонній зв’язок розірвати.

— Системо, — Сяо Мо вже приблизно здогадувався про причину, — я почув його думки, бо різниця в нашому рівні культивації тепер занадто велика?

Система, яка останні дні тихенько сиділа собі, боячись зайвий раз дратувати господаря, відразу відповіла:

— Так. Якщо ви забажаєте, думки Чу Дзінланя можуть бути відкриті для вас у будь-який момент. Він цього не відчує, доки не підніме свою культивацію.

Сяо Мо не мав наміру користуватися цим безперервно, але мислив швидко, тож одразу провів паралель:

— Тоді, коли культивація Чу Дзінланя перевищить мою, він теж зможе підслуховувати мої думки?

Система пояснила:

— Коли різниця в культивуванні незначка, тілу носія дуже легко помітити, якщо він намагається підслухати ваші думки.

— Навпаки, внутрішньому демонові легше таємно чути думки носія. Але коли його культивування та духовне відчуття стабільні, він теж може перекрити розумовий голос, як ви щойно зробили.

Зрозуміло. Це вроджена перевага внутрішнього демона. Здібності демона спрямовані саме на тіла носія. Недарма їх називають природними ворогами. Якби ці здібності діяли й на інших — Сяо Мо давно б перевернув родину Чу догори дриґом.

Чу Дзінлань, звісно, нічого не знав про розмову між внутрішнім демоном та системою. Він закінчив писати лист про розірвання заручин, поклав пензель і вперше за весь час промовив:

— Якщо більше нічого, я повернусь до себе.

Голова роду насупився. Коли Чу Дзінлань увійшов, він не привітав старших, і це йому пробачили лише раз. А тепер він ще й піти хоче — з таким холодним обличчям, ніби зовсім не визнає сидячих угорі.

Він уже хотів було його вилаяти, але Чу Юшен нетерпляче перебив:

— Кузене, не поспішай. Зараз ми якраз обговорюємо мої заручини з Баймо. Як член родини Чу, ти маєш послухати про союз двох молодих панів наших сімей.

Обличчя Чу Дзінланя лишалося втомленим, тоді як Су Баймо, почувши це, явно засмутився. Він різко вирвався з рук своїх родичів і кинувся до інвалідного візка Чу Дзінланя, миттєво розплачавшись.

Сльози струмками котилися його щоками, і він, захлинаючись, ридав:

— Брате Дзінланю, я не хотів цього. Я не хотів розривати заручини, але я нічого не вирішую. Вони всі змушують мене відмовитися від тебе! — його обличчя було мокре від сліз, він плакав так жалібно. — Але… але я вірю в тебе. Я вірю, що ти зможеш відновити свою культивацію. Брате Дзінланю, я чекатиму на тебе, скільки б часу не минуло!

Після цих слів вирази на обличчях присутніх стали вельми цікавими. Обличчя Чу Юшена миттєво почорніло, як дно казана. Що це означало, те, що сказав Су Баймо?

Члени родини Су ж обмінялися прихованими поглядами, про себе хвалячи Баймо за кмітливість.

Вони зовсім не цінували культивацію Чу Юшена і не прагнули цього шлюбного союзу. Тепер, коли Су Баймо висловився так, навіть якщо голова родини Чу підніме питання про заручини, вони могли б удавати, що співчувають дитині і поважають його вибір і ввічливо відмовити Чу Юшену.

А чекати на Чу Дзінланя чи ні — вирішували вони самі.

Великий старійшина родини Чу сказав суворо:

— Баймо, ти ще молодий. Не кажи таких дурниць.

Родина Су одразу прикрила обличчя руками:

— Ох, дитина виросла, має свої почуття. Я зворушений його відданістю. Наш Баймо такий чуйний.

Обидві сторони почали свою виставу.

Хоча Чу Дзінлань і був причиною всього, що сталося сьогодні, він ніби стояв осторонь, далеко в хмарах, дивлячись згори на цю жалюгідну виставу з опущеним поглядом.

Ті, хто колись заздрили йому або ненавиділи його, сьогодні перетворилися на високомірну жалість, насмішки, глузування та жадібне бажання стати свідками його занепаду.

Кожен дюйм його кісток став для них розвагою після вечері.

А ще був Су Баймо — єдиний, хто проливав сльози.

Для кого ці сльози? Для Чу Дзінланя чи для самого Су Баймо?

Чу Дзінлань підвів очі, щоб подивитися на Су Баймо, але щойно він підняв погляд, перед ним раптом постала чиясь фігура, закриваючи той краєвид.

Су Баймо стояв у трьох кроках від нього. А Сяо Мо між ними.

Огидні погляди й шепотіння наче розбилися об цю струнку постать, ніби хтось відгородив його від бруду глибокою водою. Наче спокійне глибоке озеро, що несе на собі гілку верби — так Сяо Мо підняв і огорнув його.

Усі брудні, злі думки опускалися на дно під тиском Сяо Мо, не торкаючись Чу Дзінланя.

Погляд Чу Дзінланя мимоволі хитнувся.

Відтоді, як Вань Ю занедужала й збожеволіла, і він утратив єдиний захист, Чу Дзінлань ніколи й гадки не мав, що хтось стане перед ним.

Він думав, що який би вітер, дощ, лід чи сніг не обрушився — усе це природно було лише його ношею.

Він уже йшов болотом, і, утративши культивацію, став для смердючих риб і гнилої креветки, які давно заздрісно чекали нагоди, ідеальною здобиччю: вони навалилися на нього, ніби хотіли поховати там же, у багнюці.

Але, як не дивно, знайшовся той, хто захотів розчистити для нього цю смердючу багнюку.

Холодок у куточках рота Чу Дзінланя замерз у кінці зими, але у силуеті Сяо Мо він, здавалося, розтанув у тьмяній теплості ранньої весни.

Су Баймо, з очима, наповненими сльозами, побачив його вираз і стояв там у здивуванні.

Чи посміхнувся Чу Дзінлань йому?

Зі скряженим обличчям Сяо Мо уважно стежив за кожним рухом Су Баймо. Побачивши, як Су Баймо раптом застиг, він насупився: «Він так розплакався, що став дурним?»

Ні, це не так. Скоріше, він щось побачив.

Сяо Мо, стоячи тут, міг закрити Чу Дзінланю вид на Су Баймо, але це не заважало Су Баймо бачити Чу Дзінланя. Його приголомшений вираз мусив мати якесь відношення до Чу Дзінланя.

Оригінальна історія надто акцентувала на цій сцені сліз. Серце Сяо Мо здригнулося, губи стиснулися. Він одразу обернувся, боячись, що зараз опиниться в обливі театральної мелодрами.

Коли він повернувся, його погляд випадково зустрівся з поглядом Чу Дзінланя.

В очах Чу Дзінланя не було Су Баймо, був лише внутрішній демон, який безстрашно стояв перед ним.

Сяо Мо, здавалося, помітив легкий подих вітерцю в куточку ока Чу Дзінланя, але він був настільки слабкий, що здавався ілюзією.

Він почув, як Чу Дзінлань сказав:

— Пішли.

Що мали спільного Чу Юшен чи Су Баймо з ними?

Сяо Мо повільно подивився на Чу Дзінланя, не пропускаючи жодного виразу. Але скільки б він не шукав, не знайшов жодного натяку, що сльози Су Баймо зачепили Чу Дзінланя.

Якщо цього не можна довести, чи означає це, що цього не існувало?

Це була суть емоційної сюжетної лінії Чу Дзінланя, яку читачі знайшли, переглянувши оригінальний роман. Сяо Мо не відчував повної впевненості. Він одним оком поглянув на Су Баймо, а потім зосередився на реакції Чу Дзінланя.

Чу Дзінлань не знав, що робить Сяо Мо, але тихо чекав його відповіді.

Су Баймо, через коротку посмішку Чу Дзінланя, відчув, як його серце здригнулося.

Чу Дзінлань був найгарнішим, кого він коли-небудь бачив, але завжди був мов місяць над високою горою: видимий, але недосяжний. Він ніколи не посміхався йому так раніше і ось на мить ніби безсмертний спустився у смертний світ — цілком досяжний.

Серце Су Баймо билося, як барабан. Це через нього?

Не все, що він говорив раніше, було брехнею. Одне було правдою: якщо Чу Дзінлань справді зможе відновити свою культивацію, він буде готовий бути з ним.

Навіть такі, як Чу Юшен, не порівняються з пальцем Чу Дзінланя. Але він не був настільки дурний, щоб лише чекати Чу Дзінланя.

Чу Дзінлань не міг його захистити зараз, тому потрібно було знайти місце, яке могло б його прихистити. І що в цьому поганого? Звісно, всі могли б це зрозуміти.

Су Баймо думав, що Чу Дзінлань виявляє до нього добру волю, і в серці пробудилася прихована радість. Він не втримався і зробив ще один крок уперед, але на цій відстані помітив щось невідповідне.

Погляд Чу Дзінланя, здавалося, не був спрямований на нього. Але перед Чу Дзінланем стояв тільки він, чи не так?

Сяо Мо помітив рух Су Баймо вперед, повіки піднялися, і він відразу припинив аналіз, сказавши Чу Дзінланю:

— Добре, пішли.

Він не дав би Су Баймо шанс наблизитися.

Чу Дзінлань, отримавши відповідь, сам повернув інвалідний візок до дверей. Слуги навіть не встигли зреагувати, а Сяо Мо стояв позаду, тримаючи ручки й використовуючи свою силу, щоб допомогти Чу Дзінланю, штовхаючи його вперед.

У залі Чу та Су таємно змагалися між собою, і ніхто не звернув уваги на відхід Чу Дзінланя. Лише Су Баймо на мить застиг, а потім поспішив його наздогнати, кличучи ззаду:

— Брате Дзінлань!

Чу Дзінлань не озирнувся.

Саме Сяо Мо обернувся, кинувши погляд назад і побачив Су Баймо з обличчям, сповненим здивування, сльози ще висіли на його щоках, виглядаючи тендітним і невинним.

Су Баймо не зрозумів би, що обраний ним шлях змусить його втратити багато важливих речей.

Сяо Мо трохи підняв кінчики пальців, і кілька клубків чорного туману проскочили над Су Баймо, проникнувши в зал і обвиваючи кількох членів сім’ї Чу — це не була атака, лише маркер.

Сяо Мо відчув приємний запах від цих людей — аромат, який міг відчути лише внутрішній демон.

Він поки не міг їх вбити, але міг хоча б зробити їх корисними якимось чином. Пізніше він відвідає цих людей.

Не потрібно повідомляти Чу Дзінланю про це.

Прихована червона іскра пройшла через зіниці Сяо Мо, коли він неквапливо повернувся. Людина та демон залишили шум і гам залу позаду, виходячи спокійно і без поспіху.

Перекладачка: Astragalus Root Редакторка: Ільвія