Розділ 23

Звісно, нічого не вийшло зі справи Чу Юшена та Су Баймо. Родина Су цінувала талант Чу Дзінланя, але не Чу Юшена. Хоч в місті Му загинуло багато талановитих юнаків, нижчий світ не обмежувався лише одним містом. Не було потреби покладати всі надії на одне-єдине місце.

Дві родини зіштовхнулися в залі, підводні течії нуртували, думки хитро перепліталися. Хоч відкритого конфлікту не сталося, розмова видалася вкрай неприємною. Денне напруження перекинулося на ніч — у внутрішні покої родини Чу. Під яскравим світлом люди говорили за зачиненими дверима, і ніхто ззовні про це не знав.

Ніхто, окрім внутрішнього демона.

У цю темну й вітряну ніч Сяо Мо ліниво сидів на чиємусь даху, прислухаючись до голосів унизу.

Кожен дворик родини Чу мав захисні масиви, які активувалися при вторгненні. Але Сяо Мо достатньо було прибрати свою духовну силу й перетворитися на чисте духовне тіло і захисний бар’єр сприймав його як повітря.

Через поранення Чу Дзінлань останнім часом лягав спати раніше. Сяо Мо, який ані культивувався, ані відпочивав, вибрався з дому одразу після того, як той заснув.

Використовуючи мітки, залишені вдень, він спершу навідав одну гілку родини, а нині сидів на даху четвертої. Люди, що розмовляли всередині, за кровними зв’язками були четвертим дядьком та четвертою тіткою для Чу Дзінланя.

В Таємному Простіру гори Му вони втратили сина й носили в собі образу на Чу Дзінланя.

— Ти бачила, в якому стані сьогодні був Чу Дзінлань? Ха, так йому й треба! — сказав четвертий дядько Чу.

Четверта господиня вже кілька разів виплакалася за своїм сином — почервоніння з очей так і не зникло. Вона зі злості й безсилої ненависті промовила:

— Але мій син мертвий, а він живий. Оцей дурний Чу Юшен живий, і безхребетний Сяоши теж живий. Чому вони не врятували мого сина?! — промовивши це, вона знову розплакалася.

Її горе було справжнім, а аромат емоцій ставав дедалі принаднішим для внутрішнього демона.

В Таємному Простіру гори Му відчай учнів перетворювався на пахощі, які Сяо Мо міг відчувати. Тоді він був розгублений і не розумів причини але після прориву до стадії Зародку Душі збагнув: як внутрішній демон він може отримувати силу й підвищувати рівень культивації завдяки нав’язливим семи емоціям і шести пристрастям людей.

Кохання чи ненависть, хвилювання чи відчай — будь-яка емоція, що переходить критичну межу, стає одержимістю й штовхає людину до імпульсивних, нерозважливих вчинків. Але для внутрішнього демона це чудова пожива. Навіть короткий спалах дозволяє йому відчути аромат і поповнити сили.

А в родині Чу таких постачальників для Сяо Мо було чимало.

Слухаючи з даху, він лише насміхався. Вони тільки те й робили, що звинувачували інших. Чому б їм не дорікнути власному синові за безсилля, за те, що він тягнув Чу Дзінланя назад?

— Якби наш син був живий, то місце молодшого пана ще невідомо хто б зайняв… Не обов’язково Чу Юшен. Той тримається лише тому, що він син голови родини. Чим він кращий за нашого хлопця? — зітхнув четвертий дядько Чу. — Та зараз не поспішай думати про те, щоб забрати життя Чу Дзінланю. Хіба не болючіше — жити й страждати, ніж померти?

Від цих слів четверта господиня ще дужче залилася слізьми:

— Моя бідна дитина!

Це справді звучало трагічно але Сяо Мо залишався холодним. Він легенько повів пальцем і невидимий чорний туман поповз із тіл четвертого дядька та його дружини, ніжно торкаючись і тулячись до бездоганно білих, мов порцеляна, кінчиків його пальців.

Закручуючись і переплітаючись, чорнильно-темний туман забарвлював сліпучу білизну — краса з незбагненною магічною силою. Якби хтось це побачив, мимоволі був би зачарований.

Внутрішні демони народжуються з людського серця і найкраще вміють торкатися найтонших струн душі.

Чорний туман плавно огортав Сяо Мо й водночас увібрався в його тіло. Його очі стали темно-червоними, і він дивився на людей у кімнаті як на поживу, справді постаючи демоном.

Коли чорний туман повністю увібрався, Сяо Мо легенько принюхався до кінчиків своїх пальців. На його прекрасному обличчі промайнула задоволена посмішка — смак людських сердець і справді був солодким.

Сяо Мо ліниво потягнувся, перестав слухати ридання в кімнаті й рушив далі.

У домі Чу Вумей саме точилася сварка.

Вона втратила старшого брата, але не виглядала особливо засмученою. Після того як її батьки посперечалися вже двічі, вона нетерпляче урвала їх:

— Досить!

Ті одразу замовкли й поглянули на неї.

Чу Вумей холодно засміялася:

— Із прямої лінії нашої родини живими залишилися лише троє, і я одна з них. Це наш шанс. Десятий брат — боягуз, а Чу Юшен — дурень. Навіть якщо він тимчасово сидить у кріслі молодшого господаря, він нічого не зможе зробити.

В її очах промайнув дивний блиск:

— Тоді, коли ми підбурили його до спроби вбити Чу Дзінланя, він навіть дозволив себе спіймати. Хай зараз тішиться. Родина Чу все одно опиниться під нашим контролем!

О, несподівана знахідка. Отже, до тієї спроби вбивства був причетний не лише Чу Юшен, а й Чу Вумей.

Але в цій маленькій родині Чу з нижчого світу, вже просякнутій брудом і гниллю, що охоплювала всі риси людської природи. Коли дивитися на світ загалом, то скільки людей справді хороші, а скільки злі?

Сяо Мо витяг і їхні нав’язливі омани, поглинаючи їх.

Він відчував, що його мислення змінюється, та не був певен, чи це звичайне людське дорослішання, чи він дедалі більше зливається зі своєю сутністю внутрішнього демона. Тому, хоч людські думки пахли солодко і були корисними, Сяо Мо поки не наважувався споживати їх надто багато.

Навіть будучи внутрішнім демоном, він хотів залишатися собою.

Після кількох таких поблажок Сяо Мо чесно тренував свою техніку духовного очищення у маленькому дворику Чу Дзінланя, продовжуючи грати на флейті.

У дворі Чу Дзінланя залишився лише один слуга, через що місце ставало дедалі порожнішим і холоднішим. Наступні дні Чу Дзінлань намагався медитувати у своїй кімнаті, повільно тренуючи тіло, тоді як Сяо Мо культивувався зовні та час від часу перевіряв стан Вань Ю на прохання Чу Дзінланя.

Жалобна мелодія Сяо Мо нагадувала поклик душі й ідеально поєднувалася з зимовими воронами на стіні двору, викликаючи відчуття осінньої самотності.

Колись Чу Дзінлань вважав цю флейту нестерпним шумом, але тепер, коли став калікою, його погляд змінився. Він відчував, ніби звук флейти розвіював його смуток. Хоч мелодія й звучала неприємно, вона підходила до настрою.

Сяо Мо ліниво лежав на товстій гілці великого дерева. У нього не було тіні. Сьогодні на ньому був одяг із гібіскусового серпанку, що прикрашав дерево. Багатошарові шати розквітали серед ніжного листя, створюючи квіткові тіні — усе виглядало природно.

Коли Чу Дзінлань відчинив вікно, перед ним відкрилося поетичне видовище природи: красень, що відпочиває у гіллі лаврового дерева; його шати, мов хмари, утворюють квітучі віття.

Лише хаотичний звук флейти порушував гармонію — та й тільки.

Привабливість Сяо Мо була вродженою. Темперамент здатен впливати на те, як інші сприймають людину. Тож хоч обличчя Сяо Мо й було схоже на Чу Дзінланя на шістдесят–сімдесят відсотків, вони були абсолютно різними.

Сяо Мо якось казав, що має вигляд, у який завжди хотів вирости. Чу Дзінлань повністю з цим погоджувався — не тому, що сумнівався у власній зовнішності, а тому, що вважав: Сяо Мо повинен мати обличчя, яке відповідає його природі. На думку Чу Дзінланя, воно було б іще привабливішим.

Внутрішньому демонові пасувало яскраве вбрання — воно пасувало йому значно більше, ніж самому Чу Дзінланю.

Чу Дзінлань ще не відновив повної рухливості. Навіть дістатися до вікна було для нього складно. А між вікном і деревом лежала чимала відстань. У супроводі свистячої флейти тихий голос Сяо Мо було б важко почути.

Кілька днів тому Сяо Мо дав Чу Дзінланю метод звукової передачі, який можна використовувати лише між внутрішнім демоном і його носієм. Хоч культивація Чу Дзінланя була зруйнована, його раніше натренована духовна свідомість залишилась. Сяо Мо допоміг йому сформувати лінію в духовному чутті. Спираючись на неї свідомістю, вони могли спілкуватися думками.

Поки зв’язок між внутрішнім демоном і носієм не був розірваний, вони могли передавати звук на будь-яку відстань, не боячись підслуховування, навіть з боку могутніх майстрів.

Хоча він вивчив метод, Чу Дзінлань жодного разу ним не користувався.

Дивлячись на внутрішнього демона у дворі, Чу Дзінлань ледь торкнувся своєї духовної свідомості й передав думку:

— Сяо Мо?

Мелодія флейти у дворі раптово обірвалася. Квітка гібіскуса на дереві, злякавшись цього ледь чутного поклику, здригнулася. Він широко розплющив очі, не вірячи, і подивилася у бік Чу Дзінланя.

Уперше Чу Дзінлань назвав Сяо Мо на ім’я — не «внутрішній демон», не «ти», а саме Сяо Мо.

Сяо Мо зіскочив із гілки й легко приземлився у дворі. Він став навпроти Чу Дзінланя, між ними було лише вікно. Сяо Мо невпевнено запитав:

— Ти мене кликав?

Чу Дзінлань помітив його збентеження. В його очах промайнув ледь вловимий відблиск, і він уголос повторив:

— Сяо Мо.

Добре, що тіло духу внутрішнього демона не має крові — яким би не був емоційний сплеск, він не проявляється на обличчі. На відміну від інших, він не може почервоніти.

Здавалося, Сяо Мо просто не міг витримати, коли його так кличуть. Він нервово крутив у руках флейту й відвернувся:

— Я почув, досить кликати. Тобі треба, щоб я перевірив пані Вань Ю? Я піду.

Чу Дзінлань сперся на раму вікна, підтримуючи себе. Трохи подумав і сказав:

— Ні. Я просто раптом захотів назвати тебе по імені.

Сяо Мо мовчав, розвернувся й утік.

— Я піду до двору пані Вань Ю! — кинув він, і його голос розвіявся вітром, тоді як самого його не стало за мить.

Двір знову занурився в тишу. З дерева впав зелений листок. У вітрі, що залишився після втечі внутрішнього демона, Чу Дзінлань не втримався й тихо засміявся.

Справді хороший сьогодні день.

Дін! — у вухах Сяо Мо пролунав звук підвищення балів.

Сьогодні сварок не було — це був сплеск позитивних емоцій, що свідчив: у Чу Дзінланя був гарний настрій.

Сяо Мо мчав уперед, мов порив вітру, бурмочучи системі:

— Що він робить? Я ж чітко почув, як він двічі мене покликав. Це що, він хоче мене дратувати?

Система поглянула на підняті кутики губ Сяо Мо і його неконтрольовану усмішку, розуміючи, що господар зовсім не чекає відповіді. Вона пошукала відповідний термін. Найближче підходило — фліртує.

Хоч це звучало дивно, коли мова йде про внутрішнього демона та його носія, але коли йдеться про Сяо Мо й Чу Дзінланя це здавалося навіть доречним.

— Ем, аналіз показує, що ви мали би розуміти, що він робить, любий, — сказала система.

— Не дуже, — підняв обличчя до сонця Сяо Мо. — Навіть якщо це дивна дія, головне, що вона когось робить щасливим.

Для Чу Дзінланя він колись був лише внутрішнім демоном, приреченим битися з ним не на життя, а на смерть. Тепер усе було інакше.

Ім’я має значення.

До того ж, відколи він потрапив сюди, ніхто не називав Сяо Мо по імені. Система вживала тільки «господар» чи «ви». Почути своє ім’я після такого довгого часу було водночас знайомим і далеким, наче зі спогадів минулого життя.

Що ж він дійсно був тим, хто вже одного разу помер.

Сяо Мо був у чудовому настрої, коли двір Вань Ю з’явився перед його очима. Він уже збирався увійти, але система раптом сказала:

— Господарю, сьогодні — день Вань Ю.

Наче відро крижаної води вилили згори — рух Сяо Мо миттєво завмер.

Пахучі квіти, ясний спів птахів на гілках, безхмарне блакитне небо — день мав би бути світлим і легким.

Але Сяо Мо відчув, як холод повільно піднімається вгору, скувавши серце й кінчики пальців. Його щойно піднесений настрій миттєво провалився у прірву, з якої неможливо вибратися.

Він не забув. Просто не думав, що це станеться так швидко.

Двір Вань Ю був прямо перед ним, але ноги Сяо Мо ніби приросли до землі, не дозволяючи йому рухатися.

Після довгої паузи він нарешті вирвав ноги з тернів і крок за кроком увійшов у двір Вань Ю.

Чу Дзінлань не бачив останніх митей своєї матері. А зараз, за цими дверима, ще жила Вань Ю.

Сьогодні Вань Ю сиділа перед туалетним столиком, спокійна. Вона вдивлялася в себе в дзеркало. Коли служниця принесла ліки, вона торкнулася свого волосся.

Ця служниця, Сяо Тао, служила їй багато років і була єдиною, хто щиро про неї дбав. Усі інші давно пішли: тільки вона залишилася біля людини, яка могла будь-якої миті збожеволіти.

— Пані, ліки готові.

Служниця не могла приховати печалі. Сьогоднішня порція остання в цьому дворі. Тепер, коли Чу Дзінлань став калікою, родина Чу більше не надсилала ліків. Після цієї миски, що буде з пані?

Здавалося, Вань Ю зараз була в ясному стані. Вона махнула рукою:

— Не поспішай. Сяо Тао, допоможи мені зробити зачіску.

Служниця поставила миску з ліками й підійшла позаду:

— Яку зачіску бажаєте, пані?

— Сяньхе , — відповіла Вань Ю. — Це зачіска незаміжніх дівчат.

Сяо Тао не здивувалася:

— Гаразд.

Погода й справді була прекрасною. Тепле сонце лилося згори, лагідно освітлюючи ніжне обличчя Вань Ю. Сяо Мо стояв, спершись об дверний косяк, і дивився, як чорне волосся пані поволі закручувалося, утворюючи форму журавля з розкритими крилами — зачіску, що несла добрий знак, символізуючи удачу й здійснення бажань.

Вань Ю подивилася на себе, зняла пишну шпильку та залишила лише маленьку шпильку з персиковим цвітом. Потім узяла рум’янець і поклала яскраву краплину на губи.

Коли вона підвелася, Сяо Тао здивовано побачила, що поки пані відвернулася, вона переодяглася — тепер на ній була рожева спідниця, у якій вона виглядала юною дівчиною років шістнадцяти–сімнадцяти, у самому розквіті.

Вань Ю усміхнулася собі в дзеркалі, але одразу відчула, що вже давно не є тією молодою дівчиною. Втома й шрами в її погляді вже не зникнуть.

Дивлячись на себе, Вань Ю раптом запитала:

— Чи є Чу Тяньши сьогодні у своєму дворі?

Слуги ніколи не наважувалися згадувати Чу Тяньши при ній — боялися, що навіть його ім’я може привести Вань Ю у нестабільний стан. Вона аж ніяк не очікували, що пані сама про нього заговорить. Сяо Тао розгубилася й уважно подивилася на неї. Переконавшись, що та наразі спокійна, вона з обуренням відповіла:

— Так, він там.

Коли вона раніше ходила по їжу, то проходила повз двір Чу Тяньши й чула гучний сміх та пісні. Схоже, він знову притягнув якихось нових гостей і віддавався розпусті.

— Зрозуміло, — кивнула Вань Ю. — Кажуть, що даньтянь Дзінланя був важко пошкоджений і його культивацію зруйновано. Це правда?

У Сяо Тао серце підскочило до горла, і вона миттєво розлютилася:

— Хто посмів плести таке в присутності пані! Ці люди просто, просто…

Вань Ю спокійно спостерігала за її реакцією й усе зрозуміла:

— Отже, це правда.

Ті люди навмисно прийшли повідомити її — хотіли використати, щоб довести Дзінланя до відчаю.

— П-пані… — схвильовано промовила Сяо Тао. — Юний пан благословенний небесами, він неодмінно одужає. Не хвилюйтеся, будь ласка, спершу подбайте про себе.

Вань Ю раптом усміхнулася й погладила її по голові.

— Складним було життя в тебе поруч зі мною всі ці роки.

Від цих слів Сяо Тао ледь не розплакалася — чому пані раптом говорить таке?

— Пані, давайте спершу вип’єте ліки, добре?

— Ні, — відповіла вона та похитала головою. — Я ще ніколи не була в настільки ясному розумі.

Сяо Мо знав, що ліки, які лікували її хворобу, одночасно пригнічували й її культивацію. Саме тому зараз Вань Ю відмовлялася їх пити — з огляду на те, що вона збиралася зробити.

Вань Ю збиралася вбити Чу Тяньши.

Багато років вона страждала через психічну хворобу, але все одно лишалася культиваторкою середнього рівня Золотого Ядра.

До того, як на неї напало безумство, її свідомість була кришталево ясною але саме в цьому й крилася мука.

У моменти прояснення вона не раз думала про смерть. Її серце було надто стомлене, повністю вкрите ранами. Пробудження від безумства щоразу здавалося нестерпно заплутаним і болючим. Багато разів вона торкалася пальцями до ядра меридіанів або до шиї — й щоразу зупинялася, думаючи про Чу Дзінланя.

Вона тремтіла й опускала руку.

Вань Ю знала, що її син надзвичайно талановитий. Вона бачила в його очах надію, спрямовану на неї. Тому вона й жила далі, попри муки — хотіла залишити Чу Дзінланю хоча б щось, аби він міг пам’ятати її.

Та тепер Дзінлань був скалічений, а родина Чу все одно не зняла з неї обмежень. Вони просто хотіли використати її як важіль — вижати з Дзінланя останню краплю користі.

Якщо все підсумувати, єдине, чим тепер можна було поживитися від Чу Дзінланя, — це його духовний корінь.

Мутований крижаний духовний корінь, рідкісніший за рідкісне.

Якщо духовний корінь виривати силоміць — він буде зруйнований. Але якщо людина добровільно відмовиться від нього, корінь можна витягти, зберігши життєву силу, і пересадити іншому.

І навіть якби Дзінлань погодився — Вань Ю не дозволила б їм досягти бажаного.

Сучасною мовою кажучи, депресія Вань Ю вже давно перейшла у фінальну стадію. Багато років вона жила з думками про смерть, трималася лише заради Дзінланя. А тепер, коли син опинився в безвиході, вона хотіла, щоб її смерть мала хоч якусь цінність.

Вань Ю поправила шпильку-квітку у волоссі й повільно мовила:

— Я народилася в темному закутку. Прийшла людина з факелом, і я подумала, що побачила сонце але він завів мене в клітку й загасив факел. Лише тоді я зрозуміла, що його прихильність була брехнею, людські серця — мінливі. Я зробила помилковий вибір.

Вона взяла скриньку з коштовностями й поклала її в руки Сяо Тао:

— У моєму дворі нічого цінного. Забери це й іди.

У Сяо Тао затремтіли руки, і вона нарешті розридалася — у голосі Вань Ю виразно звучали останні настанови:

— А ви? Куди ви підете?

Вань Ю усміхнулася:

—Піду роздеру клітку заради свого сина, — у її очах спалахнув вогник. — Моє життя вже дійшло до цього, але ми з сином не повинні бути двома птахами в одній клітці. Іди, Сяо Тао. У кожного свій шлях. Нам більше не треба зустрічатися.

Перекладачка: Astragalus Root Редакторка: Ільвія