Розділ 24

Сяо Мо йшов позаду Вань Ю і, трохи подумавши, все ж надіслав повідомлення Чу Дзінланю.

Раптом ще був шанс на останню зустріч?

— Чу Дзінлань.

— Гм?

— З твоєю матір’ю щось не так. Вона сама йде до двору Чу Тяньши.

— Я знайду спосіб прийти!

Самовладання Чу Дзінланя було зруйноване.

Тепер він уже задихався після кількох кроків. Було незрозуміло, скільки часу йому знадобиться, щоб дістатися від місця, де він зупинився. Тим часом Вань Ю, хоч і здавалася крихкою та повільною, швидко дісталася до двору Чу Тяньши.

Двері були не замкнені. Коли вона їх відчинила, Чу Тяньши у дворі віддавався розпусті з гуртом танцівниць, цілком насолоджуючись. Це був перший раз, коли Сяо Мо бачив Чу Тяньши на власні очі.

Він напівлежав, п’яний, на шезлонгу: його колись гарне обличчя стало слабким і виснаженим від років розкоші. Тіло було виснажене настільки, що навіть найкращі риси зблякли. Колись риси Чу Дзінланя могли нагадувати риси Чу Тяньши, але тепер вони виглядали зовсім інакше.

Сяо Мо насупився від смороду алкоголю, що пронизував увесь двір.

Чу Тяньши тримав у обіймах танцівницю і зовсім не відреагував, коли відчинилися ворота. Лише коли слуга, що підливав йому вино, нерозбірливо пробурмотів:

— Пане, здається, це мадам…

Чу Тяньши повернув голову й пробелькотів, захриплим від п’янства голосом:

— Ма… мадам? Яка мадам?

Слуга затнувся:

— Е-е… мадам.

Сяо Мо стояв поруч, стиснувши кулаки, але в цей момент Вань Ю засміялася й легко рушила вперед:

— Чу Лан, це я.

Її голос був подібний до співу іволги. Слова «Чу Лан» змусили Чу Тяньши завмерти, ніби він раптом перестав розуміти, де і в якому часі перебуває.

Нарешті він витріщився на новоприбулу: його затуманеним алкоголем очам довелося довго фокусуватися. Спочатку він бачив лише граційний рожевий силует. Коли ж нарешті розгледів обличчя Вань Ю, у його затемненому розумі промайнула рідкісна мить ясності.

— Це… це ти…

Колись Чу Тяньши хотів одружитися з Вань Ю через її вроду. Навіть розважаючись на стороні, він не міг розлучитися зі своєю прекрасною дружиною й був готовий пестити її вдома. Лише коли Вань Ю збожеволіла, він втратив терпіння терпіти божевільну й повністю занедбав її.

Сьогодні ж, у своїй млі, він, здається, знову бачив ніжну та чарівну Вань Ю минулих років.

Алкоголь повністю затуманив думки Чу Тяньши, тож ясності в ньому залишилося дуже мало. Але після такої довгої розлуки краса Вань Ю все одно захопила його. Він не втримався й простягнув руку:

— Кра… красуня, справді красуня. Ти одужала?

Вань Ю повільно підійшла й м’яко відповіла:

— Так, одужала.

— Ось і добре, ходи, дозволь мені обійняти тебе!

Він притягнув її за талію. Танцівниця, яка щойно була в його обіймах, кокетливо надула пасма, але щойно подала голос, як зустріла погляд Вань Ю — холодний, наче дивився на комаху.

Танцівницю пройняло сильне тремтіння, і вона негайно відступила, опустивши голову й більше не намагаючись кокетувати.

Але Чу Тяньши цього не помітив. Він думав лише про те, що тримає красуню, й хитаючись від п’янства, белькотів:

— Добре, що ти більше не божевільна. Мм, ми будемо сім’єю з трьох, так, гік, житимемо разом щасливо!

Темні очі Сяо Мо знову почервоніли. Послухати таке — хіба це людська мова? Чу Дзінлань став калікою, а цей батько не виявив і краплі турботи, піклуючись тільки про власні втіхи. А тепер говорить про те, що вони житимуть сім’єю?

Вань Ю була в нього на руках: однією рукою спиралася на його груди, іншою поправляла скуйовджене волосся Чу Тяньши. Вона м’яко промовила:

— Не треба. Дитина вже виросла. Хай живе своїм життям. Я просто заберу тебе з собою.

— Добре, добре, ми вдвох… угх!

Ніхто не очікував, що ніжна біла рука Вань Ю, така м’яка й тендітна, наступної ж миті різко увійде просто в груди Чу Тяньши. Перш ніж хто-небудь встиг отямитися, вона пробила йому грудну клітку. Чу Тяньши видав лише один зойк, після чого кров заповнила його горло, лишивши його тільки хрипіти.

Кров бризнула на сцену мнимої ніжності — яскраво-червоні краплі зіпсували спідницю танцівниці. Та нарешті опам’яталася й видала пронизливий крик:

— Вбивство! Вбивство!

Очі Чу Тяньши були широко розкриті. Він був беззахисний. Не активувавши духовної енергії, його тіло залишалося простою смертною плоттю, без жодного захисту. Він намагався схопити руку Вань Ю, але вона вже вирвала його серце. Нехотя відштовхнула його порожню оболонку, і та скотилася з шезлонга, не вартуючи й погляду.

Вартові, які досі трималися на відстані, щоб не заважати розвагам Чу Тяньши, тепер кинулися вперед із оголеними мечами. Усі вони були на стадії Формування Основи. Вань Ю, тримаючи в одній руці серце, іншою вихопила меч і безвиразно вбила трьох вартових.

Кров розтікалася навкруги. Слуги й танцівниці, кричачи, розбіглися, але Вань Ю їх не зупиняла. Вона дозволила їм тікати. Однією рукою тримала меч, другою підняла серце на рівень очей.

Дівчина в рожевому з невинним виразом обличчя, оточена трупами, — моторошна сцена, що водночас мала у собі абсурдну красу.

Вань Ю звернулася до серця — її обличчя, схоже на квітку персика, пронизувала тихенька туга:

— Чу Лан, я колись щиро хотіла постаріти разом з тобою, розділити і щастя, і горе, але ти наполіг на зраді. Тож нехай ніхто з нас не стане перешкодою для Юшена. Я заберу тебе із собою — тебе до пекла, а себе в потойбіччя. Хай у наступному житті ми більше не зустрінемось, — щойно вона це сказала, бліді пальці різко зімкнулися, розчавивши серце Чу Тяньши.

Сам Чу Тяньши був мертвим уже тоді, коли вона договорила. Ледь-ледь у родовому храмі Чу згасла лампа душі, старійшини роду відразу зрозуміли, що сталося, ще до того, як утікачі-слуги встигли доповісти.

Великий старійшина, майстер середини стадії Зародку Душі, миттю охопив усе помістя Чу своєю духовною свідомістю. Побачивши, що трапилося, він вибухнув люттю:

— Отруйна жінко, як ти сміла!

Вань Ю дозволила уламкам розчавленого серця вислизнути з руки й спокійно глянула на трьох старійшин, які з’явилися перед нею в ту ж мить: одного на середині стадії Зародуку Душі, двох — на початковій. Вона не могла перемогти жодного з них, та все ж посміхнулася рівно й холодно.

— Сміла чи ні — я вже це зробила. Якщо я отруйна жінка, то ви всі — лиходії. Ніхто з нас не кращий за іншого.

Сьогодні вона не прийняла свої ліки, тож її розум тримався на волосині, хиткий і нестабільний. У її очах спалахнуло безумство, й вона сама пішла в атаку, піднявши меч на великого старійшину!

Другий старійшина негайно перехопив її мечем, а великий старійшина скористався нагодою, щоб ударити долонею зверху вниз — прямісінько по тімені Вань Ю, наміряючись убити її на місці.

Але його удар не досяг цілі, бо Сяо Мо без жодних вагань кинувся перед нею, зустрівши атаку власною долонею.

— Господарю! — закричала система.

У цьому ударі Сяо Мо використав усю свою духовну енергію. Якби він був культиватором початкової стадії Зародку Душі, можливо, витримав би кілька вдихів. Але він був внутрішнім демоном, жорстко обмеженим законами цього світу. Він зміг зупинити великого старійшину лише на мить, після чого його відкинуло далеко назад, і він ударився об землю.

На мить Сяо Мо подумав, що помер.

Було так боляче…

Зір Сяо Мо темнів хвилями, тіло судомило від болю. Здавалося, ніби його кістки й душу порізали на шматки — усе його єство розсипалося. Небачений досі, жахливий біль поглинув його, і він бажав лише смерті.

Це був не удар великого старійшини — це було покарання законів для Сяо Мо. Чим більше сили він використовував, тим жорстокішим був зворотний удар.

— Господарю, прошу, зберіть себе докупи! — система була в розпачі. — На жаль, я можу ввімкнути режим безболісності лише тоді, коли тобі шкодить оригінальне тіло, а не в інших випадках!

— Навіщо ви так вискочили? Ви ж знали, що це марно. Ви ж повинні бути раціональним і розумним!

Система завжди робила вибір лише після ретельних обчислень. Саме тому, навіть маючи ідеально налаштований емоційний модуль, вона ніколи не могла стати по-справжньому людською.

Але Сяо Мо був людиною. Він міг радіти, сумувати, а інколи піддаватися емоціям і робити те, що робиться лише в цю мить.

«Марно», — думав він затуманено. Навіть якщо марно, що з того? Він просто не міг стояти осторонь і нічого не робити.

Світ культивації більше не був для нього просто книгою: люди, з якими він взаємодіяв, були живими істотами з плоті й крові.

Уся рука Сяо Мо розсіялася в чорний туман. Він не міг підвестися з землі. Коли зір трохи прояснився, він почув звук, як лезо розриває плоть.

Кінчик меча стирчав зі спини Вань Ю, пробивши її груди й серце.

— Ні…

Сяо Мо борсався, але одна-єдина рука не могла підняти тремтяче тіло. Біль не вщухав, тіло не слухалося. Він корчився безпорадно, не в силі навіть підвестися.

Саме тоді пролунав роздираючий душу крик — Чу Дзінлань дістався сюди.

Не маючи змоги швидко ходити, він користувався інвалідним візком, несамовито крутячи дерев'яні колеса доти, доки руки не пішли кров’ю, і таки доїхав.

В оригінальній історії Чу Дзінлань не встиг. Тепер же, коли він побачив її востаннє, Сяо Мо навіть не знав, чи добре це для нього.

Тіло Сяо Мо надто боліло. Він повернувся у море свідомості чорним туманом, але продовжив дивитися очима Чу Дзінланя.

Чу Дзінлань підвівся з візка, хитнувшись. Кров сочилася з грудей Вань Ю, її погляд уже туманився. Її хвороба розуму більше не стримувалася. Можливо, вона й не бачила Чу Дзінланя ясно, але посміхнулася й розкрила обійми:

— Мій… мій сину… — скажено всміхнулася Вань Ю — Віднині світ такий широкий. Куди я тільки не можу піти? Я можу піти будь-куди…

Її тіло повільно впало. Чу Дзінлань кинувся ловити її.

— Ні, матінко, ні, ні… — його голос був хрипким до невпізнання

В його обіймах Вань Ю ніби щось відчула. Вона підняла руку, забризкану кров’ю, і м’яко поплескала його по руці, тихо наспівуючи, немов заспокоюючи дитину перед сном.

Але цього разу це була не дитина, яку вкладали спати. Її рука опала, і вона заплющила очі востаннє.

Половину свого життя вона провела в клітці і лише тепер стала по-справжньому вільною. Більше ніхто не зможе скувати її. Журавель розкрив крила і злетів у небеса.

Чу Дзінлань відчайдушно тримав її тіло, але він не міг зупинити кровотечу чи стримати кволе тіло від того, щоб вислизнути.

Стільки років він чекав, невтомно культивував, терпів приниження. Зносив безглузді вимоги родини Чу й підступність інших — усе заради дня, коли він зможе забрати Вань Ю.

Не для цієї миті — тримати в обіймах тіло, що вже ніколи не прокинеться.

Очі Чу Дзінланя налилися кров’ю. З його горла вирвався низький, нелюдський стогін — зламаний і сповнений відчаю. Від його тіла йшла аура, від якої внутрішні демони божеволіли б від насолоди.

Але Сяо Мо заплющив очі в морі свідомості — він більше не міг на це дивитися.

Старійшини не очікували, що Чу Дзінлань з’явиться тут. Вони перекинулися поглядами, і великий старійшина ступив уперед, легко збивши його з тями. Другий старійшина погладив бороду:

— Що нам з ним робити?

Хоч Чу Тяньши й був нікчемним гульвісою, він усе ж належав до крові Чу. Тепер, коли його вбито, старійшини мусили за нього помститися. Вань Ю померла на місці, і це питання закрилося, але Чу Дзінлань — зовсім інша справа.

Старійшини Чу, які бачили, як він виріс, добре знали, наскільки впертим він був у глибині душі. Якби не використання його матері як прив’язі, цей юнак давно б вирвався з лап сім’ї Чу. А тепер, коли він на власні очі побачив загибель Вань Ю від їхніх рук, ця ворожнеча закарбувалася назавжди.

Третій старійшина зітхнув:

— Ми ж хотіли, щоб він добровільно віддав свій духовний корінь, але тепер це неможливо.

— Що робити? Вбити його чи…

Великий старійшина трохи подумав і ухвалив рішення:

— Чу Дзінлань уже скалічений і не становить загрози. Він крові Чу й нічого поганого не зробив. До того ж нещодавно врятував людей з інших родів, тому якщо він помре від наших рук, цим можуть скористатися, щоб нашкодити нам. Це вплине на наші плани в місті Му.

— Але його серце вже не з родом Чу. Тримати в нашому домі того, хто таїть злобу проти всієї родини, — означає накликати непокої.

Третій старійшина одразу все зрозумів:

— Відпустімо його. Якщо він помре десь зовні — це не матиме стосунку до сім’ї Чу. До того ж перша та четверта гілки сім’ї найбільше його ненавидять. Якщо щось станеться, хто взагалі знатиме?

Старійшини перезирнулися й посміхнулися — так було вирішено долю Чу Дзінланя.

У родині Чу сталася чергова велика подія: Чу Тяньши та його дружина померли не своєю смертю, а Чу Дзінланя вигнали з сім’ї. Чужинці лише здогадувалися про причини цих змін. Дехто вгадав істину, дехто так і не зміг збагнути.

Проте всі знали одне: колись сяюча зірка сім’ї Чу впала на самісіньке дно, ставши ніким.

Дай Дзишен тим часом був зайнятий власними справами глибоко в горах. Коли він увійшов до міста й почув балачки на кожному розі, був шокований — так дізнався про нещастя, що спіткало Чу Дзінланя. Але окрім родини Чу, ніхто не знав, куди той подівся.

Дай Дзишен поспішив знайти Су Баймо, але той лише знизав плечима.

— Що нам робити? — Дай Дзишен справді непокоївся. — Я зараз перебуваю в тій маленькій хатині. Якщо він прийде до мене, я зможу забрати його до середнього світу. Якась там сім’я Чу — ніщо. Вона навіть не зрівняється з мізинцем моїй секти Хваньдзянь!

Погляд Су Баймо ледь блиснув:

— Ти — учень секти Хваньдзянь?

— А… — Дай Дзишен зрозумів, що проговорився, але оскільки вже закінчив свої справи й збирався повернутися до секти, приховувати це надалі не було сенсу. — Так, якщо чесно, я — молодий пан секти Хваньдзянь. Я хотів розкрити свою особу двом своїм благодійникам після завершення справ, але тепер…

Він тяжко зітхнув. Хто б міг подумати, що на Чу Дзінланя звалиться таке лихо!

До того ж, хіба Су Баймо не подобався йому так сильно? Чому ж він виглядав не надто схвильованим?

Дай Дзишен відчував, що щось тут не так, але ніяк не міг збагнути, що саме.

Су Баймо витер кутики очей — його вираз був скорботним і меланхолійним.

— Брат Дзінлань напевно не хоче, щоб ми бачили його в такому жалюгідному стані. Він такий гордий, а зараз повністю зруйнований. Давай ще раз пошукаємо поблизу міста Му, можливо, він усе ще там.

Почувши це, Дай Дзишен відкинув свої хаотичні думки й кивнув. На цей момент кращого плану справді не було.

— Сподіваюся, ми зможемо знайти брата Дзінланя, — м’яко сказав Су Баймо, піднісши руку й легенько потягнувши Дай Дзишена за край його одежі. — Якщо ми все ж не зможемо його знайти, я більше не хочу залишатися в цьому скорботному місці. Чи не міг би ти відвести мене до секти Хваньдзянь?

Його слова були такими жалісливими й зворушливими, що Дай Дзишен, який уже був зобов’язаний Су Баймо за врятоване життя, тому просто не міг відмовити. Він негайно відповів:

— Звісно, без проблем!

— Дякую, — крізь печаль вимучено всміхнувся Су Баймо.

Тихо, непомітно він міцніше вчепився в край одежі Дай Дзишена, ніби тримався за нову рятівну нитку.

Тим часом за східними воротами міста Му Чу Дзінлань без руху спирався на свіжонасипану могилу.

Родина Чу вигнала його зі свого дому, конфіскувавши всі накопичувальні артефакти та майно. Вони не залишили йому навіть монети — тільки одяг, який він зазвичай носив. Ці шати були з тонкої, дорогої тканини й випромінювали шляхетність, та тепер здавалися жорстокою насмішкою. Позбавлений усього, навіть ці одежі ніби кепкували з нього.

Тіло Вань Ю спершу призначалося для безіменної ями на полі масових поховань. Проте біля міських воріт її колишня служниця Сяо Тао підкупила носіїв трупів сріблом, щоб забезпечити для своєї пані окрему могилу. Сяо Тао хотіла залишити трохи грошей і Чу Дзінланю, але він відмовився й урочисто подякував їй.

Сяо Мо, який пів дня відновлювався в духовному морі Чу Дзінланя, нарешті почувався трохи краще, попри те, що біль ще не відступив. Він прихилився до Чу Дзінланя — двоє скалічених істот, що підтримували одне одного.

Сяо Мо простяг руку до Чу Дзінланя, показавши шпильку для волосся. Персиковий цвіт на її кінці був забруднений кров’ю, яку неможливо було змити — це була персикова шпилька Вань Ю, і Сяо Мо зберіг її.

Чу Дзінлань дуже обережно взяв шпильку й стиснув її в руці. Його спустошений погляд холодно впирався в далечінь, наче в прірву — порожній та примарний.

Він заговорив:

— Якщо я віддам тобі своє тіло, ти зможеш убити їх усіх?

Навіть такий гордий, як Чу Дзінлань, хто зберігав гідність попри те, що став калікою, тепер був готовий відмовитися від усього. Він розглядав себе як дешеву розмінну монету й без вагань кидав усе на шальку терезів.

Під його крижаним поглядом палала буря люті така сильна, що здавалося, могла поглинути все — навіть його самого.

Сяо Мо, сьогодні вбраний у біле, стояв холодніший за самотню могилу поруч.

— Якщо ми нападемо зненацька, зможемо вбити одного з трьох старійшин. Але щойно родина Чу помітить нас і організує контратаку — нам кінець. Великий старійшина Чу перебуває на середній стадії Зародку Душі — я ж щойно досяг початкової стадії й не знаю більшості технік. Ми не переможемо.

Якщо вони не зможуть перемогти — загинуть обоє. Сяо Мо сказав це рівно, без порад чи вмовлянь, ніби був готовий піти разом із Чу Дзінланем навіть на безрозсудну помсту просто зараз.

Чу Дзінлань приклав шпильку до грудей і прошепотів:

— Одного мало. Я хочу, щоб їх не стало — усіх до одного.

Коли він це сказав, у його голосі не було й крихти вбивчого наміру — це звучало як проста фраза, сказана сама собі. Але Сяо Мо знав: коли Чу Дзінлань робив такі заяви, він завжди мав на увазі кожне слово.

В оригінальній історії, після того як він відновив свою культивацію й знову постав як геній, що вражав і середній, і верхній світи, Чу Дзінлань шокував усіх немислимим учинком: він винищив усю свою батьківську родову лінію.

Серед усіх прямих нащадків роду Чу в живих залишився лише один переляканий свідок — Чу Юшен, який розніс новину про різанину всюди, щоб ніхто не залишився не в курсі того, хто відповідальний.

Хоч винищення власного роду й не було нечуваною річчю в таємних колах, робити це так відкрито, як Чу Дзінлань — та ще й спрямовуючи удар на власний клан — було безпрецедентно.

Відтоді репутація Чу Дзінланя стала полярною: усі знали, що чіпати його не варто, бо, доведений до божевілля, він не визнавав ні родинних зв’язків, ні будь-яких меж.

Помітивши, що Чу Дзінлань намагається підвестися, Сяо Мо простяг йому руку, щоб підтримати. Хоч сам Сяо Мо теж страждав від болю, він усе ще міг літати й рухатися без труднощів.

Чу Дзінлань став на коліна перед могилою Вань Ю та тричі вклонився до землі, тоді як Сяо Мо глибоко вклонився поруч.

Після того як вони віддали шану могилі, Сяо Мо запитав:

— А далі що?

Чу Дзінлань витер рукавом порох із надгробка Вань Ю.

— Спершу вирушимо до міста Вей, а потім я знайду спосіб потрапити до середнього світу — я не можу залишатися калікою, якщо хочу їх усіх убити.

Він збирався дістатися середнього світу і почати культивацію з нуля.

— Якщо хочеш туди потрапити, чому не звернешся по допомогу до Дай Дзишена?

Надгробок був із дешевого каменю — коли Чу Дзінлань змахнув останню порошинку, він відповів:

— Найкращий цілитель середнього світу має давню ворожнечу зі сектою Хвандзянь. Якщо я пізніше захочу звернутися до цього цілителя, краще поки не пов’язувати себе з Хвандзянем.

Чу Дзінлань зовсім не був недосвідченим молодим паном, навпаки, він був надзвичайно кмітливим і розважливим. Щоб піднятися з рівня скаліченого до того, хто здійметься над усіма, потрібні були неймовірні зусилля.

Щоразу, коли йому раніше випадала можливість потрапити до середнього світу, він ретельно збирав інформацію. План, який він склав щодо міста Вей, спершу був призначений для нього самого і Вань Ю — але тепер Вань Ю більше не могла ним скористатися.

Спершись на надгробок Вань Ю, Чу Дзінлань підвівся:

— Мати… я йду.

Коли він повернеться одного дня, то принесе їй спокій на небі, піднісши кров їхніх ворогів як жертву.

Порив вітру пронісся крізь ліс — холодний, але рішучий, — немов прощаючись із ними, перш ніж зникнути вдалині.

І хоч попереду було невідоме… відтепер ніхто з них не крокував туди самотнім.

Перекладачка: Astragalus Root Редакторка: Ільвія