Розділ 25

Місто Вей лежало більш ніж за чотириста лі від міста Му — подорож, яку на мечі можна було здолати за кілька годин, тоді як каретою зі зупинками дорога займала три-чотири дні.

Над шляхом, що пролягав через гірські ліси, зависли двоє культиваторів рівня Формування Основи, стоячи на мечах. Вони тримали в руках відстежувальні компаси, ніби когось шукали, водночас неквапно балакаючи.

— Гей, — один із них озвався з насмішкуватим тоном. — Щоб убити всього одного каліку, четвертий пан Чу найняв аж культиваторів рівня Заснування? От щедрий.

Інший усміхнувся та відповів:

— Та хто ж не любить заробити? Робота чудова. О, ми його знайшли.

Стрілка компаса зупинилася, вказуючи на постать у лісі, одягнену в розкішні шати.

Здавалося, він ледве тримався на ногах, важко просуваючись стежкою в горах. Двоє культиваторів звірили його вигляд із портретом, який дав їм четвертий пан Чу, і підтвердили, що це справді їхня ціль — Чу Дзінлань.

Яким би славетним генієм він колись не був, сьогодні він мав стати примарою під їхніми мечами, а його голову обміняють на гроші.

Більше того, Чу Дзінлань до каліцтва був на піку Золотого Ядра і тепер він мав померти від рук якихось культиваторів рівня Заснування. Ця думка приносила їм химерне задоволення.

Маючи справу з таким калікою, вони навіть не вважали за потрібне нападати нишком. Вони спустилися на мечах, прямо перегородивши Чу Дзінланю шлях.

— Молодий пане Чу, зупиніться.

Раптово заблокований двома людьми, Чу Дзінлань не виявив ані паніки, ані подиву. Він і справді зупинився, спокійно підвівши повіки та кинув на них байдужий погляд.

Попри жалюгідний стан, його погляд був зверху вниз, наче він дивився на них із великої висоти, чи то й зовсім не помічаючи їхнього існування.

Цей погляд наступив одному з культиваторів на нерви. Той насупився:

— Ми тебе «молодим паном» назвали, а ти вже чванишся. Досі вважаєш себе генієм Золотого Ядра?

Чу Дзінлань справді виглядав знесиленим, його холодний погляд пронизував їх, і він навіть не спромігся відповісти.

Така зневага лише розпалила двох, які прийшли знущатися над ним. Один із них підніс вістря меча до обличчя Чу Дзінланя:

— Ми прийшли по твою голову. Родина Чу повністю тебе покинула. В тебе серце розбите, Чу Дзінланю?

Коли меч торкнувся його обличчя, Чу Дзінлань нарешті підвів погляд. На мить його вираз застиг.

Обидва культиватори подумали, що він нарешті злякався, і вже хотіли продовжити гратися зі здобиччю, аж раптом байдужий вираз Чу Дзінланя зник. Брови м’яко вигнулися, і він усміхнувся їм.

Чу Дзінлань був вродливим, тож усмішка виходила гарною від природи. Але чомусь саме ця усмішка змусила серця культиваторів тьохнути. “Чу Дзінлань” ліниво поглянув на вістря меча й запитав:

— Я повинен злякатися?

Його тон, лінивий і грайливий, зовсім не збігався з тим Чу Дзінланем, якого описували їм у розвідці. Один із культиваторів раптом відчув сильний неспокій. Він вирішив припинити провокувати ситуацію й підняв руку, щоб добити Чу Дзінланя але несподівано їхні погляди зустрілися.

У темно-чорних очах “Чу Дзінланя” заструменіло темно-червоне світло, і він повільно промовив:

— Убий того, що стоїть зліва.

Культиватор поруч зареготав:

— Ха, що за маячня ти… Ааа!

Він із невірою глянув униз — у його власні груди увійшов меч товариша, який повинен був бути спрямований у Чу Дзінланя. Лезо пробило його наскрізь.

Він ворухнув губами, помираючи, так і не зрозумівши, чому його напарник раптом зрадив його.

Вижилий культиватор ошелешено забурмотів:

— Убити… убити…

Голос “Чу Дзінланя” повільно вливався йому у вуха:

— Так, а тепер — покінчи з собою.

Це був наказ, який у нормальних умовах неможливо було б виконати, та культиватор рівня Заснування Основи без жодних вагань притиснув меч до власної шиї й різко провів, падаючи на землю.

Кров простяглася стежкою.

Двоє культиваторів рівня Заснування, що прийшли впоратися з одним калікою, загинули в одну мить.

Червоне світло в очах “Чу Дзінланя” згасло, вираз обличчя знову став байдужим. Сяо Мо завершив одержання й матеріалізувався поруч із Чу Дзінланем.

Це була їхня перша спільна дія, здійснена через контроль Сяо Мо над тілом Чу Дзінланя.

Як демон стадії Зародку Душі, Сяо Мо мав величезний радіус відчуття. Він завчасно помітив двох переслідувачів рівня Заснування Основи, що рухалися слідом дорогою. Оскільки Чу Дзінлань у своєму стані не міг битися, йому довелося покладатися на Сяо Мо.

Перше одержання було незвичним для обох, та досвід виявився цікавим: для Сяо Мо це означало нарешті отримати фізичне тіло. Коли він узяв контроль, відчуття було напрочуд реальним — уперше за довгий час він знову відчув биття живого серця й все ж у цьому було певне відчуження, ніби між ним і тілом лежав тонкий туман: наче користуєшся справною машиною, яка не є твоєю власною.

Для Чу Дзінланя все було ще важче: він мав добровільно віддати своє тіло, безпорадно спостерігаючи, як ним керує інша істота, стримуючи інстинкт вирвати контроль назад. Це нагадувало маріонетку на нитках — і почуття втрати контролю було аж ніяк не приємним.

Попри внутрішні труднощі, зовні їхня співпраця виявилася успішною — вони без проблем позбулися переслідувачів.

Сяо Мо поглянув на два тіла на землі. Хоч він особисто й не розмахував мечем, ці двоє справді загинули від його рук. Це було його перше вбивство, і хоча він почувався не зовсім комфортно, страх був значно меншим, ніж він собі уявляв.

Можливо, тому що в Таємному Просторі гори Му він надивився надто багато жахливих смертей; а можливо, через те, що під час одержання їхні душі були майже переплетені — навіть страх і неприємні відчуття розділялися між ними.

— Лиходії помирають через те, що забагато говорять, — сказав Сяо Мо. — Хоча, зрештою, вони б померли, навіть якби й мовчали.

Техніка зваблення з «Посібник демонічного звуку» була по суті чарами, що впливали на розум. Для тих, чия культивація значно поступалася його власній, Сяо Мо не потрібно було навіть грати на флейті — одного погляду вистачало, щоб захопити їхню свідомість.

Чу Дзінлань вже присів біля тіл, обшукуючи їхні речі.

Сяо Мо чорним туманом знищив відстежувальний компас. Як підказувала назва, це був інструмент пошуку людей, у якому містилася кров Чу Дзінланя — взята з лампи душі, що зберігалася в родовому храмі Чу. Коли Чу Дзінланя вигнали з родини й лампу прибрали з храму, четвертий пан Чу забрав кров і помістив у компас, щоб відстежувати його місцеперебування.

Але крові в лампі душі було мало, і, мабуть, цим використанням її вичерпали до кінця.

— Четвертого пана Чу доволі швидко відправив посланців. Родина Чу помітить щось підозріле, якщо ми їх уб’ємо? — запитав Сяо Мо.

— Оскільки кров вичерпана, родина Чу більше не зможе постійно відстежувати наше місцезнаходження. Якщо тільки особисто не прийде культиватор рівня Зародку Душі, то ми… ти впораєшся.

— Ми впораємось. Без твого тіла я теж не зміг би їх убити, — звузив очі Сяо Мо.

— Так, ми, — легко виправився Чу Дзінлань.

Один — без культивації, інший — демон, що не може сам вбивати напряму. Щоб вижити, вони тепер справді були зв’язані однією долею.

Старійшини родини Чу ставилися до Чу Дзінланя так, ніби каліка не вартий жодних турбот: їм було байдуже, чи він живий, чи мертвий. Якщо їхні підлеглі надсилали вбивць, вони робили вигляд, що не помічають.

Четвертий пан Чу ненавидів його за те, що той не врятував його сина, але міг дозволити собі найняти хіба культиваторів рівня Заснування Основм. Культиватори рівня Зародку Душі в нижньому світі були стовпами, що захищали секти: їм не до того, щоб особисто йти вбивати його.

Задоволений, Сяо Мо допоміг обшукати тіла:

— Якщо б це був експерт рівня Золотого Ядра, здатний убивати супротивників вищого рівня, тоді мені теж було б важко з ним впоратися.

Сяо Мо не міг накопичувати демонічну енергію в тілі Чу Дзінланя, тож, використовуючи демонічні техніки, він передусім користувався духовною енергією безпосередньо.

Через це сила технік зменшувалася, зате швидкість була більшою. Інший варіант — матеріалізовувати демонічну енергію на місці, що було потужніше, але повільніше.

Поки вони розмовляли, з тіл уже витягли гаманці. Усередині виявилися лише кілька срібних уламків, низькоцінні банкноти та поширені лікувальні трави.

— Вони настільки бідні? — розчаровано похмурився Сяо Мо.

У них навіть артефактів зберігання немає!

Не кожен у нижньому світі міг дозволити собі артефакти зберігання — вони були дорогими. Навіть Чу Дзінлань, коли був молодим паном, мав лише артефакт на десять квадратних метрів. До того ж ці двоє йшли вбити каліку й не очікували, що їм щось знадобиться.

Увесь їхній трофей від двох культиваторів рівня Заснування Основи: п’ятдесят монет у банкнотах, десять лян срібних уламків і дві пляшечки звичайної медицини.

Мізерно, але для двох злиднів, одного людського, одного демонічного, — це вже багатство. Скаржитися не доводилося.

Від смерті Вань Ю до вигнання з родини Чу події розгорнулися надто швидко. Сяо Мо встиг забрати з подвір’я Чу Дзінланя лише трохи трав, жодних цінностей. Родина Чу відправила Чу Дзінланя геть зовсім порожнім, навіть без мідяка.

Чу Дзінлань зібрав усе в один гаманець. Сяо Мо простягнув руку:

— Я потримаю.

Чу Дзінлань без вагань передав йому гаманець.

Тепер вони обоє мусили покладатися один на одного. Сяо Мо пояснив свої техніки й здібності щодо зберігання — Чу Дзінлань зрозумів це як кишеньковий простір, що загалом недалеко від істини.

Коли вони підвелися, Чу Дзінлань раптом відчув запаморочення й мало не похитнувся. Сяо Мо швидко підтримав його.

Поглянувши на обличчя Чу Дзінланя, Сяо Мо здивовано підніс руку та торкнувся його чола.

Чу Дзінлань відчув прохолодний дотик, який виявився несподівано приємним. Він почув стривожений голос Сяо Мо:

— Чу Дзінланю, у тебе жар!

Коли Сяо Мо одержував його тіло, він не відчував болю чи нездужання: усе це доводилося лише на частку Чу Дзінланя. Тіло Чу Дзінланя так і не відновилося повністю, а шлях виснажив його до краю.

Бліде обличчя Чу Дзінланя набуло гарячкового рум’янцю. Він важко дихаючи промовив:

— Нічого страшного.

Та це явно було не «нічого страшного»!

Сяо Мо допоміг йому сісти:

— Відпочинь трохи.

Посадивши Чу Дзінланя, спершись на дерево, Сяо Мо сів поруч і відкрив свій інтерфейс, щоб перевірити інвентар. Спочатку переглянув трави, принесені з родини Чу — жодної, що знижує жар. Потім поглянув у крамницю — теж нічого підходящого.

Тоді Сяо Мо запитав про єдине, що могло бодай теоретично допомогти:

— Системо, він може прийняти піґулку Відновлення Ці?

Система, яка поводилася як недолікований лікар, що може поставити діагноз, але не вміє лікувати, чесно відповіла:

— Його даньтянь не здатний зберігати духовну енергію, він не може циркулювати її, щоб зняти симптоми. Піґулка Відновлення Ці лише підвищить температуру.

— Такий величезний магазин і жодної піґулки від гарячки. У вас є рейтинг обслуговування? Я б залишив відгук, — похмуро зітхнув Сяо Мо.

Система поперхнулася й тремтливим тоном відповіла:

— На жаль, ні, любий.

Щойно Сяо Мо хотів щось додати, він відчув, як щось важке опустилося йому на плече. Збентежено озирнувшись, він побачив, що Чу Дзінлань непритомніє від гарячки й падає на нього.

— Чу Дзінланю? Чу Дзінланю? — двічі покликав він, але не зміг розбудити його.

Як духовне тіло, демон не відчував температури, тому Сяо Мо доторкнувся до обличчя Чу Дзінланя ще раз. Той був такий гарячий, що здавалося, рука зараз розтане — так продовжуватися не могло.

Сяо Мо стулив пасма і потім підняв Чу Дзінланя собі на спину. Він наклав на себе два шари духовної сили: зовнішність не змінилася, але під його ногами з’явилася тінь.

На стадії Зародку Душі він міг контролювати, як його форма виглядає для інших. Тепер, якщо хтось пройде повз, він побачить, що Чу Дзінлань на спині Сяо Мо, а не те, що той дивним чином ширяє у повітрі.

Якби Чу Дзінлань був здоровий, Сяо Мо давно б узяв його на мечоліт. Але в такому стані навіть вітер від польоту міг би погіршити гарячку.

Сяо Мо не знав дороги до міста Вей, зате знала система. А завдяки широкому відчуттю простору, притаманному стадії Зародку Душі, він міг відчути присутність живих істот на десятки лі навколо. У термінах гри — наче вид зверху з туманною 3D-картою.

Сяо Мо заплющив очі й перевірив околиці. На вузькій стежці, що вела вниз із лісу, з далекої точки рухався караван. У групі було двоє культиваторів пізньої стадії Конденсації Ці, решта — звичайні люди. Караван був надто далеко, щоб визначити мету, але за складом було зрозуміло, що то не шляхетна родина й не загін секти.

Сяо Мо вирішив спробувати вдачу і дізнатися, чи зможуть вони напроситися на підвезення: Чу Дзінлань не міг лишатися ночувати в лісі.

Голова Чу Дзінланя лежала на шиї Сяо Мо, його гаряче від гарячки дихання було таким пекучим, що могло засмажити демона.

Караван із п’яти возів уже деякий час рухався гірською стежкою й перебував приблизно за пів дня від головної дороги, коли раптом з узбіччя вибіг хтось, налякавши переднього коня.

Один із найманих караваном охоронців рівня Конденсації Ці різко смикнув поводи й насторожено гукнув:

— Хто там?

Придивившись, вони побачили двох людей — юнака у вишуканому одязі, який ніс когось на спині.

Юнак був напрочуд вродливим. Якби не переляк на його обличчі, його легко можна було б прийняти за лісового духа з оповідей — тих, що заманюють людей у хащі.

Попри вигук охоронця, очі юнака проясніли, і він побіг до них із людиною на своїй спині.

— Допоможіть… допоможіть нам…

Власник каравану відхилив дверцята воза:

— Що сталося? — зустрівшись поглядом із юнаком, він на мить застиг.

— Це ви тут головний? Ми з молодшим братом прямували до міста Вей, щоб відвідати родичів, але на нас напали розбійники. Ми віддали всі цінності й ледве втекли, але тепер у мого брата сильна гарячка. Він весь палає, — сказав Юнак.

Він прикусив пасма, обережно зняв брата зі спини, підтримуючи його однією рукою, а другою поліз у рукав і витяг невеликий срібняк:

— Я… я зміг трохи сховати. Чи могли б ви довезти нас до найближчої офіційної станції? Ось плата за проїзд. Якщо ні, то хоча б дайте ліки від гарячки — ми будемо вічно вдячні за вашу доброту.

Почувши це, купець уважно глянув на них: обидва були в дорогому вбранні, зовсім не схожі на дітей бідняків. Той, хто говорив, дивився на нього стривожено, але з надією, а другий, здавалося, знепритомнів — його голова лежала на плечі брата. Хоч обличчя було не повністю видно, неприродний рум’янець на відкритій частині справді свідчив про гарячку.

Охоронець рівня Конденсації Ці прошепотів купцеві:

— Вони не культиватори. Навколо них немає жодної духовної сили.

— На ваш віз напали. Де слуги та інші супутники? — Купець був доброю, але обережною людиною. Заможні молоді паничі не подорожують до родичів удвох.

— Ми з братом займаємось бойовими мистецтвами. Цього разу вирушили лише вдвох, нам вистачало двох коней. Але розбійники були дуже сильними — навіть наші мечі поламали… — знову прикусив пасма Юнак.

Говорячи про свою поразку, він виглядав трохи наляканим і засмученим — як юнак, що вперше зазнав невдач у пригоді.

Купець глянув на них, відчуваючи співчуття. Оскільки вони не культиватори, а в його каравані є охоронці-культиватори, допомогти їм не становило небезпеки.

— Сідайте. Ми теж прямуємо до міста Вей, тож можете їхати з нами, — він на мить замислився і узяв срібняк із руки юнака. — Це буде ваша плата.

— Дякую! Ви справді добра людина! — засяяло обличчя юнака.

Він говорив так щиро, що купець не зміг не усміхнутися, жестом запрошуючи:

— Хутчій, у нас є лікар, він огляне твого брата.

Юнака провели до останнього воза, де було складено різний крам і сиділи двоє слуг. Віз зупинився, слуги вийшли розім’ятися та звільнити місце, щоб лікар міг оглянути хворого.

Юнак подякував їм і обережно поклав свого брата. Потім він важко видихнув — прикидатися було складно, але, на щастя, їм трапилися добрі люди, які не надто розпитували.

І справді, тими двома юнаками, що нібито їхали відвідати родичів, але стали жертвами пограбування, були Сяо Мо та Чу Дзінлань.

Сяо Мо пощастило натрапити на торговий караван із лікарем — ідеальний збіг обставин.

Скориставшись тим, що Чу Дзінлань не міг говорити, Сяо Мо взяв на себе роль старшого брата — той, що знепритомнів, автоматично став молодшим.

Коли лікар прибув, купець наказав зупинити караван і сам підійшов поглянути. Тепер, коли обличчя Чу Дзінланя було видно чітко, він зауважив:

— Ви й справді схожі як брати.

Сяо Мо, приховавши відмітку червоного лотоса на лобі, усміхнувся:

— Так, нам часто кажуть, що ми близнюки.

Лікар каравану був звичайною людиною, незнайомою з певними видами травм, властивих культиваторам. Взявши пульс Чу Дзінланя, він серйозно зауважив:

— Кров циркулює повільно, ці й кров вичерпано. Йому потрібне відновлення сил.

— Так, він отримав внутрішні травми під час занять бойовими мистецтвами кілька років тому. Ми з того часу постійно його підліковуємо, — підхопив Сяо Мо.

— Гарячку вилікувати нескладно. Зараз зварю ліки — двох доз має вистачити, щоб збити температуру, — кивнув Лікар.

— Дякую вам, лікарю, — швидко сказав внутрішний демон — і не забув подякувати й купцеві. — Ми справді дуже вам вдячні.

— Та що там, не згадуйте. До того ж, ви сплатили за проїзд, — усміхнувся добродушний кремезний купець. — У мене вдома теж діти. Дивлячись на вас, згадую, що давно їх не бачив.

Коли віз знову рушив, двоє слуг повернулися всередину. Сяо Мо дав Чу Дзінланю спиратися на своє плече. Молоді слуги, не соромлячись, всміхнулися до нього, їхні очі сяяли:

— Молодий пане, ви обидва такі вродливі.

— Дякую. Ви двоє теж дуже милі, — у відповідь теж усміхнувся Сяо Мо.

Від цієї усмішки обидва слуги навпроти почервоніли ще більше.

Лікар у передньому возі розпалив маленьку пічку, зварив відвар і передав його назад. Двоє слуг одразу зголосилися:

— Ми допоможемо!

Вони підтримали Чу Дзінланя, поки Сяо Мо взяв миску з ліками — подув, щоб остудити, та непомітно застосував духовну енергію, аби ще трохи охолодити миску. Відчувши, що температура підходяща, він підніс ложку до губ Чу Дзінланя.

Але Чу Дзінлань був у глибокій непритомності, тримаючи рот міцно стисненим. Слуги спробували підвести йому щелепу, щоб відкрити рот, але навіть непритомний пацієнт мав кістки, наче з каменю: шия його також немов вперто опиралася.

Сяо Мо здивувався. У перші дні після того, як Чу Дзінлань утратив силу, він таємно годував його ліками другого рангу, поки той був без свідомості — і тоді все проходило легко.

Збентежений, він передав миску одному зі слуг і простяг руку:

— Дозвольте, я спробую.

Його холодні пальці торкнулися щелепи Чу Дзінланя. Той насупив брови, ворухнувся навіть у непритомності. Шия ще мить тому була напружена, але від прохолодного дотику напруга спала — під легким натиском губи трохи розімкнулися.

Один із слуг усміхнувся:

— Он як… Навіть уві сні рідного впізнає.

Хлопець сказав щиро, але лише Сяо Мо знав правду — він ж йому не родич.

Сяо Мо потер пальці, на яких і досі зберігалося тепло від контакту. Він сам не міг цього пояснити й нарешті вирішив, що, мабуть, його незвична температура була приємною для людини у гарячці.

Бо окрім того, що він холодний, мов лід, жодних особливих властивостей у ньому не було.

Молодий слуга допомагав тримати миску з ліками, поки Сяо Мо однією рукою підтримував щелепу Чу Дзінланя, а іншою годував його. Їм вдалося дати йому всю миску відвару без жодних проблем.

Через деякий час Сяо Мо приклав руку до чола Чу Дзінланя й відчув, що температура й справді знижується — тільки тоді він видихнув із полегшенням.

До настання темряви караван розбив табір обабіч дороги. У них вистачало наметів, і для Сяо Мо з Чу Дзінланем виділили один. Слуги й охоронці розвели вогонь, поставили казан, смажили м’ясо й варили кашу і вони принесли дві миски Сяо Мо.

Погодувавши Чу Дзінланя, Сяо Мо глянув на власну миску духмяної каші зі смужками м’яса. Хоч він і безперечно любив смачну їжу, тепер, коли перед ним стояла така ароматна страва, раптом затримався в нерішучості.

Після короткої паузи він усе ж з’їв її, не змінюючи виразу обличчя. Було смачно — людська їжа, смак якої він давно не відчував.

За мить Сяо Мо довелося попросити молодого слугу тимчасово приглянути за Чу Дзінланем. Засоромившись, він вказав на кущі:

— Мені треба справити нужду.

Слуга кивнув, запевнивши, що все буде гаразд. Сяо Мо поспішив до кущів, відійшовши трохи далі. Він притиснув руку до живота, нахилився й відкрив рота, виплюнувши трохи чорного порошку. Здалеку це виглядало, ніби він спльовує чорно-червону туманну кров.

— Тьфу, кхе, кхе-кхе!

Внутрішнім демонам, звісно, не потрібно їсти, але оскільки він удавав звичайну людину без духовної сили, мусив це робити. Якби страва була з духовних інгредієнтів, він просто перетворив би її на духовну енергію — але звичайна людська їжа містила забагато домішок.

Чорний порошок і був цими домішками, які, залишившись у його духовному тілі, спричинили б лише дискомфорт.

— Кхе…

Позбувшись домішок, Сяо Мо використав техніку очищення, щоби витерти губи, й з гіркуватою усмішкою сказав:

— Нарешті випала нагода нормально поїсти — і вона обернулася мукою.

А смак був таки чудовий.

— Нічого, господарю, — утішило його системна. — Коли Чу Дзінлань відновить культивацію та проникне в справжню секту, ви зможете їсти скільки захочете духовної їжі.

— Гм-м, — байдужим тоном відповів Сяо Мо. — Буду чекати.

На цьому етапі в оригінальному романі сюжет уже перейшов на перспективу Су Баймо, описуючи його вступ до секти Хваньдзянь у середньому світі.

Користуючись врятованим життям як боргом Дай Дзишена, він здобув прихисток у секті, ресурси й захист Дай Дзишена, культивуючись, водночас заплутуючись у нових почуттях і ненависті.

Про випробування Чу Дзінланя на шляху відновлення культивації роман майже не згадував. Коли він з’являвся знову, то був уже блискучим молодим талантом із верхньої сфери.

Так, ніби його каліцтво було лише сном, і він завжди був небесним генієм, сяючим, як місяць.

Його повернення описували з точки зору Су Баймо — елегантним, вражаючим, що змушувало читачів схвильовано зітхати: він справді гідний бути першим коханням. Здавалося, ця чистота юнацьких почуттів підкорювала всіх, а читачі були переконані, що автор особливо любить Чу Дзінланя, бо завжди показує його настільки прекрасним.

Сяо Мо тільки пирхнув. Наче фаворит? Дурниці.

Вони щойно залишили місто Му і вже ледь трималися: які ще випробування чекають Чу Дзінланя попереду, він не знав, але роман усе це просто випустив із уваги. Він дозволив бачити… ні, дозволив Су Баймо бачити лише сяючого, талановитого Чу Дзінланя.

Страждання ніби нічого не важили. Усі думали, що він народжений у небесах, і ніхто не зважав на ті рани, які він пережив.

Сяо Мо повернувся до табору й сів біля вогнища, дозволяючи голові Чу Дзінланя спочивати в нього на плечі, поки той спав.

Йому було байдуже, чи хвилювалися інші — він усе одно збирався супроводжувати Чу Дзінланя в цій мандрівці, бути свідком усього. Згадуючи власний опір і рішення не втручатися, коли він лише прибув… ах, як ніяково.

«Що вдієш», — подумав Сяо Мо. Адже людина поруч — жива, з плоті й крові, а не персонаж на папері.

Усі досі сиділи навколо вогнища й розмовляли. Чоловік поруч недбало звернувся до Сяо Мо:

— Молодим людям корисно подорожувати й переживати труднощі. Усе це — частина досвіду.

Сяо Мо кивнув погоджуючись. — До яких це ви родичів їдете? — запитав інший.

— До нашого дядька. Ми давно його не бачили, — на ходу вигадав внутрішний демон.

— А де він живе? Може, я його бачив! — втрутився місцевий Вея.

Сяо Мо мовчав — це було гарне питання. Звідки він мав знати, де живе вигаданий дядько в місті, в якому ніколи не був?

— Системо, швидко знайди якісь назви вулиць у місті Вей!

— Вже шукаю! — відповіла система.

Поки Сяо Мо вагався, голос над його плечем неспішно підхопив розмову:

— Східний провулок Хва. Хоч наш дядько і старшого покоління, але приблизно нашого віку: він любить сидіти вдома й читати, рідко виходить.

Чу Дзінлань прокинувся — його голос був трохи хрипким.

Невідомо, скільки він чув, але підхопив вигадку Сяо Мо напрочуд гладко. Чудова командна робота.

— Якщо він так рідко виходить, то я справді міг його й не бачити, — засміявся чоловік.

Чу Дзінлань повільно відхилився від плеча Сяо Мо. Сяо Мо торкнувся його чола й із полегшенням сказав:

— Гм, гарячка спала.

Коли прохолодний, ніжний дотик торкнувся його шкіри, плечі Чу Дзінланя напружилися — можливо, через слабкість він не зміг ухилитися. Відчувши приємний холод на чолі, його плечові кісточки тихо розслабилися, і він лагідно озвався у відповідь.

— Добре, що ти прокинувся! Хлопче, тобі пощастило з таким розумним братом. Подякуй йому як слід, він доглядав тебе, поки ти хворів, — навпроти вигукнув чоловік.

Брат? Чу Дзінлань повільно поглянув на Сяо Мо.

Сяо Мо, який сам скористався ситуацією, не думав почувати провину. Він упевнено кивнув:

— Не хвилюйтеся, мій брат слухняний і дуже поважає старшого брата.

Говорив так переконливо, що всі довкола лише ще більше похвалили їхню братню прихильність. Після недовгої паузи Чу Дзінлань нарешті повільно й виразно промовив:

— Так, я завжди пам’ятатиму його доброту. Ми підтримуємо один одного, бра-ате, — останні два склади містили незбагненне тепло.

Інші цього не помітили, але як внутрішній демон Чу Дзінланя, Сяо Мо відчув усе надто виразно. Він мимоволі притиснув язика до зубів: «Чому це прозвучало так… лоскотно?»

Хіба не він був тим, хто користався ситуацією?

Побачивши, що Сяо Мо замовк, Чу Дзінлань повільно й навмисно повторив:

— Так, бра-ате?

Полум’я відбивалося в його очах, глибоких і незбагненних. Його погляд разом із тим голосом огорнув Сяо Мо повністю — так, що холод пройняв і кістки, і серце.

Оскільки духовні тіла не мають кісток, тремтіння охопило все його єство.

— … — Сяо Мо.

Допоможіть… я помилився. Будь ласка, перестань так мене називати. Ти можеш бути старшим братом, добре?

Перекладачка: Astragalus Root

Редакторка: Ільвія