Розділ 26

Сяо Мо був так збентежений двома звертаннями Чу Дзінланя «брате», що почувався так, ніби один Будда з’являється у світі, а другий возноситься на небеса . Він би залюбки перетворився на чорний туман і сховався назад у своє море свідомості або хоча б знайшов у землі тріщину, щоб провалитися туди.

Сяо Мо швидко передав йому думку, просячи притримати язика й стримати свої здібності.

— З нашою зовнішністю прикидатися братами — саме те, так іншим легше повірити. Хто старший, а хто молодший — це лише слова.

— Мм, я розумію.

Та щойно Сяо Мо хотів із полегшенням видихнути, як почув, що Чу Дзінлань знову передав думкою:

— Ти дуже кмітливо все владнав, старший брате.

Сяо Мо:

— …

Кінця цьому немає, чи не так?

— Це ти старший, я б не наважився.

Полум’я багаття танцювало на їхніх обличчях. Здавалося, напружені нерви Чу Дзінланя нарешті трохи послабилися. Відтоді як Вань Ю пішла, він був мов тятива лука, готова от-от урватися, — і якби залишався натягнутим і надалі, просто знищив би себе сам.

Нічне повітря було холодним. Навіть біля багаття Чу Дзінланю не годилося довго лишатися надворі. Сяо Мо завів його в їхній намет, що стояв зовсім поруч із наметом слуг. Тому всередині вони спілкувалися виключно подумки, аби ніхто сторонній не підслухав.

Сяо Мо пояснив, як натрапив на торговий караван і які особи вони собі вигадали. Чу Дзінлань вислухав і кивнув:

— З караваном ми швидко дістанемося міста Вей.

Сидячи в наметі, Сяо Мо перекочував флейту між пальцями.

— Головне, щоб родина Чу не прислала ще людей. Я триматиму божественне чуття напоготові. Якщо вони з’являться — придумаємо привід відійти від групи й уб’ємо їх.

Коли б тіло Чу Дзінланя не було таким виснаженим, Сяо Мо міг би вселитися в нього або просто перенести обох до міста Вей.

Чу Дзінлань опустив погляд на свою долоню. Це тіло було надто слабким і тепер гальмувало їхній шлях. Але він не міг зупинитися і не міг дозволити собі просто померти. Йому ще потрібно було помститися за матір.

Дехто ламається під тягарем помсти й обов’язку, але є ті, хто здатен рухатися вперед, навіть будучи обтяженим величезною вагою.

— Тобі треба спати, — Сяо Мо штрикнув його флейтою. — Більше відпочивай — швидше відновишся.

Чу Дзінлань ліг. Попри втому, він не міг відразу заснути, можливо, через те, що вдень надто довго був непритомним. Він дивився, як Сяо Мо проводив рукою по повітрю, а потім його погляд застиг перед ним, немов він вдивлявся в щось невидиме.

— На що ти дивишся? — сказав Чу Дзінлань.

— На свою техніку культивації, — Сяо Мо провів пальцем у повітрі, ніби торкаючись чогось невидимого.

— Вроджена здібність внутрішнього демона?

Через обмеження, які не дозволяли пояснити справжню причину, пов’язану із системою, Сяо Мо міг лише подати це термінами, зрозумілими в цьому світі:

— Щось на кшталт цього, це вроджене.

Голос Чу Дзінланя поступово став сонним:

— Якщо надалі зустрінемо демонські техніки культивації, варто бути уважними.

Здається, Сяо Мо почув щось цікаве. Він ліг поруч, підперши підборіддя рукою, й усміхаючись подивився на нього:

— Послухай себе. Це так має говорити праведний культиватор? І ще — ти не боїшся, що я поцуплю в тебе тіло?

— Я зобов’язаний тобі, — Чу Дзінлань глянув у вічі внутрішньому демону. — Цей борг доведеться віддати.

Сяо Мо тихо хмикнув. Тьмяне світло багаття ззовні підсвічувало його прекрасне обличчя, де грали тіні. Він виглядав наполовину витонченим безсмертним, а наполовину — спокусливим демоном, і ця чистота та загадковість лише підсилювали одна одну в одній людині.

Сяо Мо натягнув на нього хутряну ковдру, позичену в каравана:

— Гаразд, я запам’ятаю.

Наступного ранку, коли Чу Дзінлань розплющив очі, Сяо Мо поруч не було. Це було нормально, але чомусь у нього різко стиснулося серце, і він одразу сів.

Сяо Мо саме підняв завісу, входячи до намету, — і серце Чу Дзінланя нарешті розслабилося.

Це почуття було ненормальним, і Чу Дзінлан це знав.

Але, мабуть, через те, що за короткий час він пережив надто багато — наче виніс муки цілого життя, — він вирішив поки що дозволити емоціям текти вільно, не намагаючись їх стримувати.

Сяо Мо культивував усю ніч, не спавши. Вранці він знову приклав руку до чола Чу Дзінланя, переконавшись, що гарячка повністю спала. Почувши, як ворушаться охоронці й слуги, вийшов допомогти: назбирав трохи хмизу й приніс дві миски їжі.

У торговому каравані всі мандрівники, окрім пана, займалися фізичною працею й багато їли — ідея легкого сніданку чи меншої вечері їм була чужою. Сяо Мо спершу хотів узяти лише півтори миски, маючи намір віддати собі меншу порцію, але не зміг відмовитися від їхньої наполегливості — ті вважали, що молоді хлопці мають їсти більше, і наклали йому дві великі миски м’ясної юшки з хлібом.

На вигляд вона була проста, але мала домашній, духмяний аромат, щедро приправлений спеціями. Сяо Мо з острахом поглянув на неї:

— Ти зможеш з’їсти дві миски?

Останнім часом у Чу Дзінланя майже не було апетиту — кожен ковток ішов важко, наче камінь. Але для здоров’я йому потрібно було їсти. Він підвів погляд:

— А ти не можеш?

Як духовна форма без аналогів і прецедентів, Сяо Мо виглядав, наче звичайна людина, тому Чу Дзінлань ще не знав його особливостей.

Сяо Мо потримав миску, понюхав аромат і зітхнув:

— Учора пробував. Якщо я з’їм людську їжу, мене знудить. Мені некомфортно, якщо це не інгредієнти, що повністю перетворюються на духовну енергію.

Він втупився у великі шматки яловичини, бурмочучи:

— Як жаль, запах такий чудовий…

Так, Чу Дзінлань знав, наскільки внутрішній демон любив запах їжі, завжди з’являючись до столу вчасно просто, щоб понюхати. Тепер, навіть маючи людську подобу, він міг лише дивитися, але не їсти. Яка мука.

Отже, йому потрібна духовна їжа…

Чу Дзінлан занотував це в пам’яті.

— Залиш, я спробую.

Спершу Чу Дзінлань узяв свою порцію, ковтаючи з труднощами, але так, щоб Сяо Мо нічого не помітив: м’ясо було м’яким, із довгим ароматним післясмаком. Воно й справді було смачним, та, на жаль, його шлунок повністю відкидав їжу, щойно вона опинялася всередині.

Ледве доївши одну миску, він перелив половину з миски Сяо Мо у свою. Під кінець він уже зовсім не міг їсти.

Вони були не вдома, а в дорозі, і було б неправильно залишати їжу, яку дали з добрих намірів. До того ж, якби вони були двома звичайними юнаками, така порція не становила б жодних проблем. Не можна було викликати підозр.

Чу Дзінлань трохи помовчав, а потім знову потягнувся до миски Сяо Мо, маючи намір забрати останню половину. Але Сяо Мо повернув руку й підсунув миску до себе.

— Поглянь на свій вигляд, — сказав Сяо Мо. — Якщо ти справді більше не можеш, просто скажи. Не треба себе мучити.

Пальці Чу Дзінланя завмерли.

Гарячка щойно спала, і обличчя в нього й так було бліде. А зараз кутики очей та брів видавали, як сильно він терпів. Чу Дзінлань склав пальці в кулак, спостерігаючи, як Сяо Мо починає їсти:

— …Тобі ж буде зле?

Сяо Мо глянув на нього:

— А тобі добре?

— Давай кожен половину, — невимушено сказав він. — Справедливо.

Віддавати більшу частину солодкого іншим — до цього Чу Дзінлань був звиклий. Але ділитися навпіл гіркотою… таке траплялося вперше.

І чомусь від кількох простих слів здавалося, що гіркота в серці справді стала меншою. Почуття було невловиме.

Дивне, але безумовно не неприємне.

Після того як Сяо Мо доїв свою порцію, Чу Дзінлань також підвівся з намету. Сяо Мо дав йому миску, щоб той повернув її, а сам пішов у бік кутка — знову блювати.

Чу Дзінлань повернув миску, подякував і пішов у напрямку, де зник Сяо Мо. За якийсь час вони зіткнулися — Сяо Мо вже закінчив блювати й повертався. Він здивувався:

— Навіщо ти прийшов?

У внутрішнього демона не було крові, тож колір його губ був удаваним. Щоки також не червоніли, і навіть коли його нудило, очі не могли налитися, як у звичайної людини. Але в них усе одно стояла тривога — вологий, тремтячий блиск, мов осінні води, ніби от-от бризнуть справжні сльози.

Чу Дзінлань відвів погляд від цих осінніх хвиль:

— Караван скоро вирушає. Я прийшов за тобою.

Сяо Мо нічого не запідозрив:

— О, тоді ходімо.

Вони знову сіли в останній віз із молодими слугами: слуги були жвавими, мов пташенята, постійно цвірінькали. Сяо Мо, здавалося, чудово вмів ладнати з дітьми. Він майже нічого не казав, але завжди умів їх розвеселити.

Коли Чу Дзінлань жив у родині Чу, навіть мовчки його присутність була наче іній і сніг — така холодна, що люди не наважувалися підійти. Тепер його настрій, здавалося, почав пом’якшуватися: чи то гарячка розтопила той холод, чи то свідомість почала мінятися.

Сімнадцять-вісімнадцять років — вік, коли людина може змінюватися щодня. І він, і Сяо Мо після втечі з родини Чу також почали поступово дорослішати.

Віз нарешті дістався до міста Вей. За ці три дні їм дивовижним чином більше не трапилися люди, яких родина Чу послала навздогін. Чи то такі, як Чу Сі, побоювалися, що Чу Дзінлан має ще якісь приховані хитрощі, чи то родина Чу вичерпала запас есенційної крові й повністю втратила його слід — невідомо. У будь-якому разі, довкола було спокійно.

І це, безумовно, була добра новина для Сяо Мо й Чу Дзінланя.

Увійшовши в місто, вони попрощалися з караваном. Сяо Мо й Чу Дзінлан нишком підклали срібло та банкноти, відібрані у вбивць, серед їхніх товарів. Коли ті знайдуть їх пізніше, то навряд чи здогадаються, від кого це, та ще й, можливо, вирішать, що це приємна знахідка, яку хтось колись поклав у куток і забув.

Однак Сяо Мо залишив собі два-три цяни срібних уламків — на всякий випадок, якщо плани Чу Дзінланя підуть не так, щоб принаймні мати гроші на кілька прийомів їжі.

Сяо Мо міг обійтися без їжі, але Чу Дзінлан без харчів просто помер би з голоду.

Чу Дзінлан, здається, дуже добре знав місто Вей. Увійшовши, він ні про що не питав і впевнено вів Сяо Мо. Той, поглядаючи на вивіски дорогою, виявив, що Чу Дзінлан справді привів його на Східний провулок Хва.

Двоє зупинилися перед однією з резиденцій.

Не може ж бути, що тут живе якийсь дядька. Отже, що це за дім?

Чу Дзінлан підняв руку та постукав. Незабаром двері відчинилися, й з’явився чоловік середнього віку. Побачивши Чу Дзінланя, він одразу привітно впустив його:

— Пане, ви повернулися!

Чу Дзінлан кивнув.

Сяо Мо: «Пане?»

— Дякую, що наглядали за домом, — відповів Чу Дзінлане.

Чоловік відмахнувся:

— Пусте. Срібла, яке ви дали, вистачило. Увесь будинок я якраз прибрав два дні тому. Ви тепер поселяєтеся?

Він глянув на Сяо Мо й усміхнувся так, ніби вже був знайомий:

— А це ваш брат?

І справді, всі вважали їх близнюками. На диво, Чу Дзінлань відповів:

— Мм, мій молодший брат.

Сяо Мо:

— …

Гаразд, раз назвав його старшим братом, то раз і молодшим — рахунок зійшовся.

Він спершу хотів у відповідь гукнути «старший брате», щоб познущатися, але коли слова вже були на язиці, раптом згадав попередній погляд Чу Дзінланя. Мова завмерла, і Сяо Мо проковтнув слова назад.

…Та й годі. Якщо він справді так скаже, Чу Дзінлань, мабуть, і бровою не поведе, а сам Сяо Мо почуватиметься ніяково й прилипливо. Не варто самому підставлятись.

— Тоді я піду. Якщо будуть якісь вказівки — шукайте мене в звичному місці. Потрібна допомога з переселенням — скажіть. Усе зроблю!

Чоловік був спритний. Коли він пішов, у просторій резиденції лишилися тільки Чу Дзінлань і Сяо Мо. Тепер Сяо Мо все зрозумів — це був будинок, який Чу Дзінлань придбав потай, а той чоловік був найнятий доглядати за ним.

Як і личило молодому господарю, Чу Дзінлань не залишив усе родині Чу — він давно потай робив власні приготування.

Насправді спершу родина Чу й не думала ставитися до Чу Дзінланя погано, але коли він проявив свій талант до культивації, Вань Ю вже була доведена до межі. Передчасно дорослий і проникливий Чу Дзінлань бачив і запам’ятав вчинки Чу Тяньши та потурання родини Чу.

Те, що такий геній настільки відверто відкидав родину, було неприйнятним. Вони нарешті отримали безпрецедентний талант, і якщо вигоди не могли його зворушити, залишалося тільки тримати його і пряником, і батогом.

Однак після того, як вони використали Вань Ю, щоб прив’язати Чу Дзінланя, ресурси для його культивації родина Чу не шкодувала. А Чу Дзінлань тим часом потай накопичував потрібні речі та, уникаючи зайвих очей і вух, сховав частину в місті Вей.

Сяо Мо увійшов разом із Чу Дзінланем у двір. Це був трикамерний комплекс, і зовсім не маленький. У задньому саду росли персикові дерева, а коридори й маленькі місточки були виконані надзвичайно витончено. Коли вже сутеніло, Чу Дзінланб привів Сяо Мо до кімнати з найбільшим краєвидом на цвітіння персиків.

Відкривши двері, вони побачили туалетний столик із виткими квітами навколо дзеркала, лаковану деревину з позолоченими скриньками для косметики та золоту філігранну курильницю для пахощів. Кожен окремий предмет коштував більше, ніж ті срібні уламки, які зберіг собі Сяо Мо.

Сяо Мо раптом відчув, що даремно хвилювався.

Однак попри ретельне облаштування, багато деталей свідчили, що цю кімнату було приготовлено для жінки. Така добра орієнтація й такий двір могли бути відведені лише для Вань Ю.

Сяо Мо прикусив долоню, відчувши гіркоту на язиці, й зупинився на порозі.

Чу Дзінлань опустив штори:

— Уже пізно, відпочивай. Ти можеш зупинитися в цій кімнаті.

Але Сяо Мо не зайшов:

— Я можу повернутися до моря свідомості, щоб відпочити. Ця кімната… тобі слід залишитися тут.

Рука Чу Дзінланя торкнулася м’яких, напівпрозорих завіс — легких, немов вода. Він провів пальцями по шовкових квітах і, трохи опустивши погляд, сказав:

— Гаразд.

Доглядач виявився уважним і повернувся з їжею — якраз підходящою для вечері Чу Дзінланя. Поївши, ще до настання повної темряви, Чу Дзінлань сів за туалетний столик у кімнаті, задумавшись.

Сяо Мо постояв, придивляючись до нього, й раптом усе зрозумів. Він розвернувся й вийшов, сівши на сходи зовні.

Сяо Мо дивився, як ніч повільно огортає небо, і мовчки відмірював час у думках. Згодом із кімнати позаду долинуло приглушене ридання.

Той, хто плакав, мабуть, зціпив зуби або прикрив рот кулаком, намагаючись стримати й приглушити звуки. Ридання було тремтливим і ледь чутним, майже не схожим на плач, але з уривчастих зітхань можна було відчути, як щось рве й пече в грудях і легенях.

Немов маленький звір у лісі, що не може знайти дорогу додому.

Після кількох днів прихованого болю страждання Чу Дзінланя нарешті прорвалися — у домі, де Вань Ю вже ніколи не з’явиться, вони линули неконтрольованою бурею.

Звуки дихання всередині кімнати поступово ставали голоснішими. Сяо Мо опустив погляд, дістав флейту й підніс її до губ, м’яко загравши.

Блимай, блимай, маленька зіронька…

Як же мені цікаво, хто ти…

Темрява огорнула все навколо, Молочний Шлях простягався через нічне небо. Недосконала мелодія флейти Сяо Мо заглушила звуки з кімнати. Невідомо, чи то флейта підлаштовувалася під дихання, чи то дихання змінювалося, ховаючись за музикою. Коли звуки всередині стихли, мелодія Сяо Мо також обірвалася.

Двері не були замкнені, але Сяо Мо не зайшов. Він підійшов до вікна й постукав по зачинених стулках бамбуковою флейтою:

— Моя гра трохи поліпшилася?

За деякий час із середини пролунав низький, приглушений:

— Мм.

Куточки губ Сяо Мо ледь піднялися:

— Я повернуся в море свідомості тренуватися. Ти теж лягай раніше.

Зсередини голос Чу Дзінланя був вкрай хрипким:

— …Хіба тобі подобаються місця без світла?

— Так, не подобаються, але вправи ядра ефективніші в морі свідомості, — відповів Сяо Мо. — Та й коли занурюєшся глибоко в медитацію, світло вже не має значення.

За мить вікно відчинили зсередини.

Очі Чу Дзінланя були червоними й припухлими. Деякі люди виглядають жалюгідно, коли плачуть, але він був схожий на дикого звіра. У його налитих кров’ю очах не було місця ані жалості, ані співчуттю — лише кров ворогів могла загартувати його крижану кістку й морозну душу.

Через відкрите вікно Чу Дзінлань і Сяо Мо дивилися один на одного.

Він сказав:

— Гаразд, повертайся.

Побачивши стан Чу Дзінланя, непотрібно було говорити вголос. Коли Сяо Мо розчинився в чорному тумані, повертаючись до моря свідомості, тоненька цівка темряви торкнулася кутика ока Чу Дзінланя, ніби обережно стираючи сльозу.

Чу Дзінлань моргнув сухими очима, тихо подивився на яскраві зорі в нічному небі, а тоді зачинив двері й вікна.

Сяо Мо повернувся до свого маленького подвір’я в морі свідомості. Коли він відкрив панель, щоб поглянути на методику ядра, система втрутилася:

— Господарю, ви йому співчуваєте?

Сяо Мо навіть не підвів погляду:

— Ні.

Він перегорнув до місця, де зупинився востаннє, і невимушено сказав:

— Йому не потрібне співчуття, і я не став би його підтримувати лише з цього приводу.

Коли він уперше відкрив оригінальний роман, якби його спочатку не зачепив Чу Дзінлань, він би не відчув такого розчарування після того, як його накрила хвиля мильних драм, і не написав би потім той тисячословний відгук.

— Я хочу побачити, наскільки далеко він зможе зайти.

Сяо Мо кліпнув:

— Звісно, раз я вирішив втрутитися, то точно не хочу бачити, як він котиться шляхом, де плутається з Су Баймо.

Якби він не збирався втручатися — було б байдуже. Але якщо вже втручатися, то хто захоче, щоб його задушив якийсь скотський шов, якщо можна прочитати по-справжньому задовільну історію? Тим більше, система сказала, що сюжет після ключових точок розвитку не має значення. Він хотів супроводжувати Чу Дзінланя аж до випробування внутрішнім демоном. З таким довгим шляхом попереду, перебуваючи поряд завжди, у нього буде вдосталь можливостей зрізати в зародку будь-які почуття між Чу Дзінланем і Су Баймо.

Коли Су Баймо згодом буде оточений натовпом нових прихильників, Сяо Мо не вірив, що Чу Дзінлань, не маючи з ним емоційної основи, усе одно кинеться до нього всім серцем.

Які ще романи? Вставай і займайся кар’єрою!

Міні-сценка:

Сяо Мо:

— Ти занадто молодий для романтики. Ти маєш бути гордим небесним королем із безмежними амбіціями, якого не може зворушити ніхто!

Чу Дзінлань:

— …

Перекладачка: Astragalus Root Редакторка: Ільвія