Розділ 28

Работорговець, звісно, хотів заробити якомога більше грошей, тож із запалом почав розхвалювати дітей.

— Ці двоє дітей — брат і сестра, народжені одночасно. Їм лише по вісім років, вони вміють читати й походять із порядної родини. Зараз їм ні на кого покластися, тож якщо їх купить господар, вони неодмінно служитимуть йому всім серцем. — Трохи подумавши, він додав: — Вони народилися від наложниці в одному домі. Тепер господар помер, наложниця теж, і нікому їх прихистити. Їх вигнали, але це хороші діти.

Говорячи це, работорговець зітхав і з удаваним жалем тер долоні.

Погляд Сяо Мо затримався на двох дітях. За словами торговця, вони мали бути різностатевими близнюками: брат і сестра були не надто схожі між собою, але обидва доволі гарні.

Пан академії Ліньань Янь Чвень і молода лікарка Чу Ся справді були братом і сестрою. Сяо Мо замислився, чи не вони це.

Гм… якщо подумати, саме він знайшов цих двох дітей. Це було трохи дивовижно.

Хоча навіть якби його тут не було, Чу Дзінлань усе одно знайшов би їх.

Работорговець говорив так багато лише для того, щоб підняти ціну: чи справді він співчував — було сумнівно. Уміння читати вважалося навичкою, що давала їм перевагу над багатьма неграмотними.

Зрештою работорговець отримав крім початкової ціни ще одну в’язку монет і, з широкою усмішкою, зважував гроші в руці.

Чу Дзінлань повів брата й сестру та малого жебрака далі — шукати людей на вулицях і в провулках. Малий жебрак раптом наблизився до них, налякавши дітей. Брат, усе ще насторожений щодо нового господаря й майбутнього оточення, стис вуста, прикрив сестру й відступив убік, подалі від жебрака.

Жебрак надувся й побіг наздоганяти Чу Дзінланя, невдоволено бурмочучи:

— Що в них такого гарного? Чому вони вартують більше за мене?

Сяо Мо, якого дратував запах, ще тісніше притулився до шиї Чу Дзінланя, бажаючи просто зараз накласти закляття очищення.

Чу Дзінлань коротко відповів:

— Грамотність.

Жебрак запротестував:

— Зате я вмію битися!

Чу Дзінлань кинув на нього холодний погляд, і жебрак одразу замовк.

Зрештою, жебрак уже намагався вкрасти в Чу Дзінланя, але був спійманий на гарячому й без зусиль знешкоджений. Тож заявляти тепер, що він уміє битися, перед Чу Дзінланем було зовсім непереконливо.

Жебрак і сам це зрозумів і ніяково почухав потилицю. Сяо Мо помітив, як із його волосся на зап’ястя виповзла комаха. Не втримавшись, він потай використав кілька чорного туману, щоб вбити жука.

Жебрак, нічого не помітивши, вигукнув:

— О, раптом перестало свербіти!

Сяо Мо відчув легку задуху, але якщо цей хлопець і справді був майбутнім уславленим майстром золотого ножа Мо Джи, то його шлях від малого жебрака до великого культиватора був би справді надихаючим.

Утім, він міг і не бути тим майстром золотого ножа, адже четверта людина ще не з’явилася.

Після ретельних пошуків, так і не знайшовши більше підходящих дітей, вони вирішили повернутися до маєтку й продовжити завтра.

Для секти потрібно щонайменше п’ятеро людей, тож їм бракувало ще одного. Але, дивлячись на цих трьох дітей, Сяо Мо раптом усвідомив іншу проблему.

Якщо Чу Дзінлань привів із нижнього світу чотирьох людей, то чому на пізніших етапах на нього працювали лише троє? Що сталося з четвертим? Вони розійшлися чи з ним щось трапилося ще на самому початку?

Чу Дзінлань повів трьох дітей до маєтку. Дійшовши до передньої зали, брат із сестрою мовчали, а малий жебрак захоплено вигукнув:

— Вау! Я ніколи не був у такому великому домі. Невже я й справді житиму тут відтепер?!

Повернувшись до резиденції, Сяо Мо знову набув людської подоби, залишаючись поряд із Чу Дзінланем, але не показуючись трьом дітям. Чу Дзінлань подивився на них — у його погляді не було ні жалю, ні ніжності — й заговорив дуже прямо:

— Мені потрібні віддані підлеглі, які зможуть працювати на мене в майбутньому. Я можу забрати вас до середнього світу й вивести на шлях культивації.

Усі троє дітей були приголомшені. Вони думали, що прийшли стати слугами, і вже вважали щастям мати що їсти, а тут — стати культиваторами?!

Очі брата й сестри широко розкрилися, а жебрак почав підстрибувати на місці:

— Ви маєте на увазі безсмертних — тих, що літають і зникають зі свистом? Ви й самі такий?!

Радість з’явилася надто раптово, і Сяо Мо похитав головою — діти все ж були трохи наївні. Якщо з неба справді падає пиріг, то навряд чи без твердого камінця всередині, яким можна вдавитися.

І справді, наступної миті Чу Дзінлань, мов засніжена гора, вилив на їхні голови відро крижаної води:

— Але ви мусите підписати зі мною кровний договір. Відтоді ваші життя будуть під моїм контролем. Будь-яка зрада — смерть без пощади.

Його тон не був ані гучним, ані навмисне загрозливим. Навіть вимовлені холодним голосом, слова «смерть без пощади» випромінювали вбивчий намір, змусивши трьох недосвідчених дітей затремтіти з голови до п’ят.

Сяо Мо, дивлячись на налякану трійцю, цокнув язиком:

— Ти їх налякав.

Чу Дзінлань байдуже відповів подумки:

— Я тут не для того, щоб няньчитися.

Без Вань Ю, після відходу з родини Чу, його стиль і справді став холоднішим — стриманим, прямим і цілеспрямованим. Зате це заощаджувало чимало клопоту, і Сяо Мо не бачив у цьому нічого поганого.

Діти й справді були залякані. Чу Дзінлань сказав:

— Якщо ви не згодні, забирайте гроші й можете йти просто зараз.

Малому жебракові Чу Дзінлань дав трохи срібла, а брата з сестрою за потреби ще можна було тимчасово повернути работорговцю.

Жебрак почухав потилицю й просто сів на підлогу, замислившись. Чу Дзінлань не квапив їх: налив собі чашку чаю й половину чашки — Сяо Мо, щоб той міг відчути аромат.

То був витриманий чай: кип’яток вивільнив осілий аромат, наповнивши кімнату свіжими пахощами. Сяо Мо почувався дуже затишно серед чайного запаху, але перед ним троє дітей переживали внутрішню боротьбу. Він зітхнув:

— Раптом мені здається, що ми — лиходії.

Чу Дзінлань мовчав, зате система озвалася:

— Порівняно з лиходіями з оригінального сюжету, ви — ніщо.

Повiки Сяо Мо опустилися:

— Будь ласка, не порівнюй нас із ним.

Найбільший лиходій оригінальної історії, нинішній володар демонічного світу, грався з Су Баймо в примусове кохання: викрадав його, робив те й се. Насправді Су Баймо був силоміць втягнутий у стосунки не лише з ним, але читачі одностайно вважали саме володаря демонів найбільшим лиходієм.

Імовірно, тому що той від природи був жорстоким і нездатним на будь-яке тепло. Навіть зациклившись на Су Баймо, він залишався божевільним, осліпленим коханням.

Сяо Мо дивився на прозорий колір чаю в чашці, розмовляючи з системою, і раптом згадав, що коли в оригінальній історії Чу Дзінлань загинув у демонічному світі, володар демонів усе ще залишався тим самим лиходієм.

Пролунав чистий, приємний звук — чайний посуд торкнувся стільниці: Чу Дзінлань поставив чашку. Нарешті хтось заговорив.

Це був брат із пари близнюків.

Він і справді добре вчився і навіть уклонився Чу Дзінланю:

— Насправді ми давно знали, що щойно нас продадуть у рабство й купить господар, наші життя належатимуть йому. Ми… ми згодні.

Сестра швидко наслідувала його приклад і теж вклонилася.

Хоч він і сказав це, його руки й ноги тихо тремтіли. Зрештою, вони не знали, що таке кровний договір, а невідомість завжди лякає. Але після того, як їх вигнали з маєтку просто на вулицю — з теплих кімнат у сніг і кригу, — він зрозумів, що життя нелегке. Щоб вижити разом із сестрою, йому доводилося робити вибір.

Малий жебрак подивився на брата й сестру, які були готові схилити голови, й стиснув зуби. Він був жебраком із дитинства: хоч життя й було важким, він звик до безтурботної, дикої волі. Можливо, він і не знав слова «свобода», але відчуття неприкутості давно в’їлося йому в кістки, тож тепер, коли його намагалися зв’язати, інстинкти чинили опір.

Та, глянувши на розкішний маєток, який був у сто разів кращий за напівзруйновані храми й вулиці, він урешті зціпив серце й ляснув себе по стегну:

— Гаразд, цей дідусь теж згоден!

Після їхньої згоди Сяо Мо нарешті перестав стримуватися. Він одразу наклав закляття очищення, і брудне тіло малого жебрака миттєво стало чистим і свіжим: уся кіптява й нечистоти з його рук зникли. Той здивовано й із цікавістю втупився в себе:

— Вау, ви такий крутий!

Усі подумали, що це зробив Чу Дзінлань.

Тепер, коли все було чисто, Сяо Мо нарешті відчув полегшення.

Чу Дзінлань уклав із трьома кровні договори, а потім дістав камінь для перевірки духовних коренів, визначаючи їхню стихійну належність.

У брата були подвійні духовні корені — металу й землі, у сестри — металу й дерева, а малий жебрак, на диво, мав один-єдиний духовний корінь вогню.

Чим менше духовних коренів, тим зосередженішою може бути культивація. Хоч їхні корені й не були видатними, вони аж ніяк не були поганими. Знайти таких людей — уже велика вдача.

Чу Дзінлань запитав:

— Ваші імена?

Малий жебрак почав загинати пальці:

— Боягуз, смердючий пес, кулька гною… будь-яке підійде, кличте як хочете!

Брат, тримаючи сестру за руку, вклонився:

— Ми не маємо зв’язку з минулим. Просимо, господарю, дарувати нам імена.

Ось воно. Сяо Мо пожвавішав, чекаючи, які імена дістануться цим трьом.

Він саме збирався перевірити свою здогадку, коли почув ментальну передачу Чу Дзінланя:

— Хочеш сам дати їм імена?

Сяо Мо завмер і повернув голову до Чу Дзінланя.

Він? Давати їм імена?

У серці Сяо Мо раптом з’явилося дивне відчуття — ніби дотик долі. Перед ним лежав чистий аркуш, і те, як розгортатиметься сюжет, залежало від того, що він на ньому напише.

Навіть коли він трохи втручався в лінію Су Баймо й Дай Дзишена, відчуття не були такими сильними. А тепер просте надання імен здавалося справжнім кроком у бурхливий потік долі.

Це було дивне — невимовне, нереальне й туманне відчуття.

Сяо Мо стис вуста. Він уже мав у голові три імені, але мимоволі замислився: «А що, як дати їм інші?»

Та старший учень, молода лікарка і майстер золотого ножа з’являлися нечасто й мали з Су Баймо поверхневі взаємини. Їхні сюжетні лінії не були важливими для стабільності світу, тож, можливо, зміна імен нічого не зруйнує.

Сяо Мо кліпнув очима, виринаючи з дивної вирви відчуттів. Після короткої паузи він указав на брата й сестру:

— Брата назвемо Янь Чвень — «щебет ластівки навесні», а сестру — Чу Ся — «раннє літо». Як тобі?

Він усе ж обрав ці два імена.

Чу Дзінлань не заперечував і так і назвав брата з сестрою. Нарешті він подивився на малого жебрака:

— Ти зватимешся Мо Джи.

Отже, це й справді був майбутній майстер золотого ножа! Усі майбутні великі культиватори ідеально відповідали теперішнім дітям!

Мо Джи ошелешено моргнув:

— А? Це якось складно запам’ятати…

Чу Дзінлань відповів:

— Тобі потрібно вчитися читати й опановувати більше речей.

Сяо Мо не втримався від підозри, що Чу Дзінлань дав йому це ім’я саме для того, щоб змусити його більше читати книжок.

Чу Дзінлань дістав три початкові посібники з культивації й роздав їх усім трьом, наказавши вивчати самостійно й приходити з питаннями, якщо щось буде незрозуміло. Він також доручив Янь Чвеню й Чу Ся навчити Мо Джи грамоти та розподілив для них кімнати.

Їхнім першим завданням у домі господаря була не хатня робота, а подальше навчання. Янь Чвень і Чу Ся приємно здивувалися, і їхня настороженість щодо нового середовища дещо зменшилася. Лише Мо Джи ніяково чухав потилицю, думаючи, що фізична праця була б значно кращою за вивчення ієрогліфів!

Оскільки в домі не було кухаря, увечері Чу Дзінлань вивів трьох дітей повечеряти надвір, а також купив їм новий одяг. Сяо Мо спостерігав, як власник крамниці з одягом навіть допоміг упорядкувати волосся Мо Джи. Дивно, але щойно цього малого бешкетника відмили й привели до ладу — без пташиного гнізда на голові та з відкритим обличчям — він виглядав цілком пристойно.

Чу Дзінлань домовився з господарем ресторану, щоб упродовж наступних кількох днів їжу доставляли прямо до резиденції. Рано-вранці наступного дня Сяо Мо й Чу Дзінлань знову вийшли шукати людей.

Зважаючи на те, що Мо Джи вони знайшли серед жебраків, цього дня вони розподілили обов’язки: Чу Дзінлань вирушив на рабські ринки, а Сяо Мо облітав різні місця скупчення жебраків у місті, сподіваючись знайти ще когось.

Зрештою, у своїй духовній формі він міг літати, тож відстань не була проблемою — це було дуже зручно.

Та, можливо, через надто щедрий улов першого дня, на другий день вони шукали цілий день і не знайшли нікого.

Беручи за мірило здібності й потенціал трьох дітей, ті, хто був занадто посередній, навіть не привертали уваги. Коли Сяо Мо зустрівся з Чу Дзінланем, він сказав:

— Я перевірив кілька найбільших місць, де збираються жебраки в місті, але кандидатів не знайшов. Решта надто розпорошені, тож можемо покладатися лише на вдачу.

Як і у випадку з Мо Джи, який буквально наштовхнувся на них, — це була чиста випадковість.

Чу Дзінлань відповів:

— Є ще один невеликий рабський ринок у західному провулку міста Вей, куди ми ще не ходили.

Насправді на рабських ринках кожні кілька днів з’являлися нові люди, але Чу Дзінлань не міг безкінечно чекати в нижньому світі. Там не було нічого, що могло б відновити його культивацію, тож він встановив семиденний термін для пошуку людей.

Коли вони повернулися додому, то побачили трьох дітей у головній залі. На столі стояли коробки з їжею з ресторану, а Мо Джи, дивлячись на них, ковтав слину. Стіл також був завалений папером і слугував письмовим столом. Чу Ся легенько торкнулася ручкою голови Мо Джи:

— Гей, дивись на ієрогліфи, ще не час їсти!

Папери на столі були розкидані. Деякі ієрогліфи виглядали по-дитячому, але вже показували потенціал — інші ж можна було з милосердя назвати курячими подряпинами. По підлозі валялося багато зім’ятих паперових кульок, які Янь Чвень саме збирав, нахилившись.

Побачивши, що Чу Дзінлань повернувся, усі троє негайно підвелися з-за столу й уклонилися йому:

— Господар повернувся!

Не лише Чу Дзінлань — навіть Сяо Мо на мить розгубився.

Мо Джи був збуджений, певно, через те, що нарешті можна було поїсти. Голос Чу Ся був дзвінким і солодким, а тепер, коли вона стала менш настороженою до чужих, — значно жвавішою. Янь Чвень був найстриманішим і, попри юний вік, уже мав гідний, серйозний вигляд.

Будинок, який раніше був порожнім і тихим, раптом наповнився життям і гамором, людським теплом.

Сяо Мо мимоволі згадав, як у минулому житті вперше потрапив до притулку, де купка дітей дивилася на нього сяйливими очима.

Він легенько штовхнув Чу Дзінланя ліктем:

— Вони чекають, щоб поїсти разом із тобою.

Чу Дзінлань і сам це помітив.

До того ж у домі трохи прибрали, а в порожній вазі біля вікна навіть з’явилася квітка. Хоч загалом зміни були невеликі, ці дрібниці додали відчуття домашнього затишку.

Сяо Мо усміхнувся й постукав флейтою по долоні:

— Я спочатку хвилювався, що ми витрачаємо так багато духовних каменів, забираючи людей нагору, але тепер здається, що все це того варте.

Чу Дзінлань не сказав багато. Він підійшов до столу — Янь Чвень і Чу Ся вже прибрали письмове приладдя — і всі троє дивилися на нього з очікуванням.

Чу Дзінлань відкрив коробки з їжею, і в повітрі розлився аромат страв. Він сказав:

— Ви можете користуватися кабінетом у східному крилі.

Янь Чвень і Чу Ся зраділи:

— Дякуємо, господарю!

Мо Джи, всією душею зайнятий їжею, теж відгукнувся:

— Дякую, господарю!

Коли страви розставили, Чу Дзінлань без зайвих церемоній дозволив їм їсти за одним столом. Проте для столу на чотирьох було поставлено п’ять стільців. Янь Чвень уже збирався старанно прибрати зайвий, але Чу Дзінлань сказав:

— Не потрібно.

Янь Чвень одразу ж прибрав руку:

— Добре.

Сяо Мо, сидячи на стільці, з усмішкою дивився, як дитина відсмикує руку. Щойно рука Янь Чвеня пройшла крізь його одяг, Сяо Мо подумав, що ця дитина й справді була дуже старанною.

Після трапези ті, кому треба було вправлятися в письмі, писали; ті, кому слід було культивувати, — культивували. Ще один день минув. Потім настав третій день, четвертий… аж до п’ятого, і ані Сяо Мо, ані Чу Дзінлань так і не знайшли ще одного кандидата.

Навіть Сяо Мо це здавалося дивним. Хто ж, у біса, був цією четвертою людиною? Йому мимоволі стало дуже цікаво.

Вони вдвох сиділи в залі, а троє дітей — у кабінеті. Після кількох днів безрезультатних пошуків Чу Дзінлань насупився. Сяо Мо поруч сказав:

— Нічого страшного, у нас ще є час. Продовжимо пошуки.

Якщо чесно, Чу Дзінлань і так вважав, що вже неабиякою удачею було знайти Янь Чвеня, Чу Ся та Мо Джи. Він не розумів, звідки в Сяо Мо стільки впевненості, ніби той переконаний, що вони неодмінно зберуть усіх потрібних.

Стривай… людей?

А обов’язково це мали бути люди?

Погляд Чу Дзінланя затримався, ковзнувши по Сяо Мо: його раптово осяяло. Він дістав зі сховища камінь для перевірки духовних коренів, поклав його на стіл і підштовхнув до Сяо Мо.

Сяо Мо погрався з ним, не розуміючи:

— Гм?

— Спробуй, — сказав Чу Дзінлань. — У відомствах, що відповідають за реєстрацію нових сект, а також у різних сектах під час прийому учнів усі користуються такими каменями для перевірки духовних коренів.

Спершу Сяо Мо не надав цьому великого значення, але раптом зустрівся поглядом із Чу Дзінланем. Хоч той і не озвучив найважливішого, їхнє взаєморозуміння не підвело й цього разу. Сяо Мо майже миттєво вловив хід його думок і зрозумів, що саме той хоче, аби він спробував.

Він перестав крутити камінь у руках і подивився на Чу Дзінланя з часткою невпевненості й ще більшою недовірою.

Чу Дзінлань притис камінь до столу й підсунув його ближче:

— У цьому камені є духовна енергія, яка виявляє коливання духовних коренів у людському тілі. Ти від природи — духовна форма, тож, можливо, зможеш створити щось на кшталт каналів духовних коренів, щоб обдурити камінь.

Сяо Мо дивився, як повільно рухаються губи Чу Дзінланя, коли той сказав:

— Якщо це справді спрацює, останнє місце в секті буде твоїм.

Перекладачка: Astragalus Root

Редакторка: Ільвія