Розділ 31

Сяо Мо сидів на гілці дерева, спостерігаючи за людьми внизу, й запитав систему:

— Чи приходив Су Баймо до Чорного лісу?

Після того як Чу Дзінлань став калікою, у романі фокус значною мірою змістився на Су Баймо. Сяо Мо пропустив більшу частину цих розділів — у нього не вистачало терпіння стежити за кожною подробицею заплутаної мережі любові й ненависті Су Баймо.

Система відповіла:

— В оригінальному романі про це не згадувалося. Ймовірно, у Чорному лісі не відбувалося жодних значущих романтичних подій, тому цю частину просто побіжно оминули.

Тут оминули, там оминули — а собачої крові все одно понаписували з надлишком. Що ж, це дуже в дусі оригіналу.

Погляд Сяо Мо ледь помітно здригнувся:

— А шлях зростання Му Дзянь уже завершено?

Система без вагань відповіла:

— Ще ні. Залишається одна фінальна подія: під час усамітненого культивування його майстер не зможе здійснити прорив і помре. Після прощання з учителем Му Дзянь перебере на себе посаду володаря піку. На цьому його арка буде завершена.

І Му Дзянь, і Дай Дзишен були прямими учнями секти Хваньдзянь, але мали різних наставників. Як молодий глава секти, майстром Дай Дзишена був не хто інший, як його батько — сам глава секти. А майстер Му Дзянь був одним із володарів піків секти Хваньдзянь і старшим братом глави секти.

Сяо Мо задумливо хмикнув і зауважив дещо цікаве:

— Дивно. Хоча в оригінальному романі так багато уваги приділено точці зору Су Баймо, ключові події в арках Чу Дзінланя й Му Дзянь як наріжних персонажів узагалі не мають до Су Баймо жодного стосунку. То я все-таки читаю роман із собачою кров’ю чи ні?

Система відповіла впевнено:

— Романи можуть дозволяти собі бездумну собачу кров, але коли вони розгортаються у світ, то мусять підкорятися логіці. Усе, що існує, — живі істоти й кола причин та наслідків — має формувати стабільний потік долі між небом і землею. Інакше який сенс у цьому світі? Без порядку все розвалиться.

Замислившись над цим поясненням, Сяо Мо усвідомив, що уникав звертати увагу на Су Баймо через сильну відразу до нього. Тепер, коли вже про це зайшла мова, він байдуже запитав:

— А що з аркою зростання Су Баймо?

— Залишилося дві події: прорив до стадії Розділення Духа та вступ до альянсу Безсмертних верхнього світу, — відповіла система.

Виходило, що шлях зростання кожного ключового персонажа майже не мав стосунку до романтики, а зосереджувався на загартуванні духу, проривах у культивуванні та змінах статусу — усе це формувало повноцінних і реалістичних персонажів.

А, ні. Су Баймо — виняток.

Бо і його культивування, і його становище залежать від допомоги інших. Хоча вузлові точки його зростання начебто не пов’язані з романтикою, шлях, який він обрав, був нерозривно пов’язаний саме з цим словом.

Думки Сяо Мо вже встигли далеко заблукати, коли в морі його свідомості раптом пролунав голос Чу Дзінланя:

— Чому ти зупинився?

Чу Дзінлань не чув розмови Сяо Мо із системою. Хоч їхні божественні свідомості майже стикалися, кожна займаючи половину простору, здавалося, ніби вони перебували в різних чатах. Кожен розмовляв зі своєю групою.

Ці групи виглядали так: у Сяо Мо, Чу Дзінланя та системи були власні сольні чати; окремо існували малі групи Сяо Мо з Чу Дзінланем і Сяо Мо з системою.

Хтось завжди залишався поза якоюсь групою.

Сяо Мо вийшов зі свого чату з системою й напівжартома відповів Чу Дзінланю:

— Побачив кількох старих знайомих. Ніяких думок із цього приводу?

Божественна свідомість Чу Дзінланя залишалася холодною:

— Ніяких.

Сяо Мо подумав, що і добре.

Незалежно від того, чи доведеться їм знову неминуче зіткнутися із ситуаціями, пов’язаними із Су Баймо, доки поруч буде Сяо Мо, жодних іскор не виникне — особливо тепер, коли тіло Чу Дзінланя перебувало під контролем Сяо Мо.

Флірт? Навіть не думайте.

Унизу Дай Дзишен відчував роздратування через суперечку між товаришами по секті.

Хоч він і був молодим главою секти Хваньдзянь, але не належав до тих, хто покладався виключно на чужий захист. Усередині однієї секти учні часто змагалися між собою: допомога була проявом доброї волі, а не обов’язком. Втім, у Дай Дзишена склалися дуже близькі стосунки з Му Дзянь та кількома старшими братами — вони трималися, мов одна родина, і часто підтримували одне одного.

За наявності такої кількості культиваторів Золотого Ядра взяти Су Баймо на другий рівень, щоб той набрався досвіду, взагалі не мало б бути проблемою.

Зрештою, Су Баймо був його рятівником. Дай Дзишен ніяк не міг зрозуміти, чому Му Дзянь так наполегливо заперечував проти того, щоб узяти Су Баймо із собою.

Му Дзянь кинув на Су Баймо суворий погляд, але звертався саме до Дай Дзишена:

— Я вірю, що ти здатен його захистити. Але що з твоїм власним тренуванням? Якщо хочеш вступити до академії Лін’ань для подальшого культивування, тобі потрібно якнайшвидше сформувати ядро. Цього разу наша головна мета — підтримати тебе. Якщо трапляться непередбачувані обставини, ми не зможемо змоги подбати про нього.

У найкращого лікаря-культиватора академії Лін’ань були певні конфлікти з одним із володарів піків секти Хваньдзянь. Проте якщо Дай Дзишен відповідатиме вимогам академії, навчання в інших наставників усе одно принесе йому величезну користь.

У Му Дзянь проявилася риса вимогливих батьків:

— Якщо ти зараз не зосередишся на головному, то скільки ще збираєшся зволікати?

Ці слова на мить позбавили Дай Дзишена мови — заперечити було нічого.

Це була правда. Кілька днів тому йому виповнилося двадцять, і він планував сформувати ядро саме в день народження. Але цей план відклався. Його рівень культивування та розуміння вже були достатні: подальше зволікання не дало б кращого прориву, а лише послабило б його імпульс.

Дай Дзишен частково погодився, але все ще виглядав розгубленим. У цей момент Су Баймо нарешті заговорив. Як завжди, його слова були сповнені тактовності:

— Усе гаразд. Я вже отримав достатньо досвіду. Я зачекаю на вас за межами Чорного лісу.

Сяо Мо подумки різко розкритикував його: якщо ти не хотів ставити Дай Дзишена в незручне становище, то чому не заговорив раніше? Навіщо тягнути аж до цього моменту?

Договоривши, Су Баймо зробив кілька кроків назад і з небажанням глянув на Дай Дзишена. Пройшовши два чи три кроки, він ніби згадав про щось забуте, обернувся й помахав Дай Дзишену рукою:

— Я йду. Побачимось пізніше.

Душевний розлад Дай Дзишена ще не встиг ущухнути, як він помітив згаслу надію в очах Су Баймо, ледь помітну, ненавмисно проявлену розчарованість і його самотню постать, що стояла всього за кілька кроків від них, ніби його виключили з кола, — виглядав він до крайності жалюгідно.

Дай Дзишен: «…»

Дати своєму рятівникові відчути таке — хіба це і є відплата за врятоване життя?

Дай Дзишен зробив крок у бік Су Баймо й відкрив рота, щоб щось сказати. Та, на жаль, перш ніж він устиг вимовити хоч слово, згори пролунав незнайомий голос:

— Якщо йдеш — то йди. Навіщо вся ця тягуча вистава? Ти що, п’єсу розігруєш?

Учні секти Хваньдзянь миттєво стрепенулися й насторожено вихопили мечі:

— Хто тут?!

Лише тепер вони помітили людину, що стояла на сусідньому дереві.

Обличчя Му Дзянь напружилося — вони зовсім не відчули її присутності!

Або ця людина неймовірно добре приховувала себе, або ж значно перевершувала їх за рівнем культивування. Але якщо вона весь час ховалася, то навіщо раптом заговорила? Якби не ці слова, учні секти Хваньдзянь так і не дізналися б, що хтось підслуховував.

Сяо Мо легко зіскочив із дерева. Він приглушив голос і змінив тембр — це вже був не чистий голос юнака, а голос цілком дорослого чоловіка. Стоячи перед учнями секти Хваньдзянь, він виглядав спокійним і невимушеним.

— Я просто проходив повз і не збирався підслуховувати. Але ви перегородили дорогу.

Завдяки формаціям на землі Чорний ліс був поділений на три рівні. Кожен рівень мав лише кілька входів, і Сяо Мо обрав той, що був найближче до нього й водночас вів просто до останнього рівня.

Учні секти Хваньдзянь одразу відчули ніяковість. Му Дзянь помовчав мить, а тоді відійшов убік:

— Перепрошуємо. Проходьте, будь ласка.

Сяо Мо з елегантною невимушеністю кивнув і зробив два кроки вперед, а тоді раптово обернувся.

Му Дзянь та інші ще не послабили пильності — вони уважно стежили за кожним рухом Сяо Мо. Коли він різко розвернувся, їхні руки знову міцніше стиснули руків’я мечів.

Та Сяо Мо лише здалеку глянув на Су Баймо й запитав:

— Чому ти на мене витріщився?

Су Баймо на мить завмер, здивований тим, що звернулися саме до нього:

— Я не… вибачте.

«Усі ж на тебе дивляться — чому ж виділили саме мене?» — обурено подумав він.

Він розгублено дивився на фігуру в масці, бо її силует нагадав йому когось знайомого — дуже знайомого… Чу Дзінланя.

Спину Чу Дзінланя він бачив безліч разів.

Золота маска закривала більшу частину обличчя. Якщо судити лише з губ і лінії підборіддя, між ними й справді була певна схожість — але впевненим бути не можна.

Та щойно Су Баймо зустрівся поглядом із очима під маскою, він одразу зрозумів, що помилився.

Погляд Чу Дзінланя завжди був спокійним, мов сніг, — навіть холодним, але прозорим, наче іній на льоду. А очі цієї людини були легковажні й розслаблені, з невимовним присмаком небезпеки та безоглядності.

Су Баймо ще раз вибачився, а у відповідь почув ледачий голос:

— Якби ти раніше був рішучішим, то не марнував би часу всіх присутніх. Мені зовсім не хочеться слухати ваші дивні суперечки між молодшими.

Роль старшого він відігравав надзвичайно переконливо. Потім у його голосі з’явилася нотка прозріння:

— Ти постійно озираєшся. Чекаєш, що хтось побіжить за тобою?

Те, що його маленький задум так безцеремонно викрили, змусило Су Баймо яскраво почервоніти. Він поспіхом заперечив:

— Зовсім ні! Будь ласка, не кажіть нісенітниць!

На першому рівні лісу всі були зайняті полюванням на демонічних звірів. Із чудовиськами другого рангу культиваторам Формування Основи зазвичай доводилося трохи попітніти, але зараз найпрудкіші вже тікали, рятуючи життя. Ті ж, кого було легше впіймати, одразу ставали мішенню, тож особливої небезпеки не було.

Сяо Мо ковзнув по Су Баймо глузливим поглядом, ніби питаючи: «То чого ж ти ще тут стоїш?»

Су Баймо вже сказав, що піде, тож тепер просити Дай Дзишена провести його означало б остаточно втратити обличчя. Він прикусив губу від образи й сорому, розвернувся й побіг геть. Дай Дзишен міг лише крикнути йому вслід:

— Чекай нас за межами лісу! Ми потім знайдемо тебе!

Сяо Мо тихо усміхнувся й ступив на другий рівень.

Він міг обрати обхідний шлях і зайти через інший вхід, тримаючись якнайдалі від Су Баймо. Але якщо доля вперто зводила їх знову й знову, уникнути один раз не означало уникнути вдруге.

Замість того щоб постійно ухилятися, краще розтрощити вперту долю на шматки й виткати для себе новий шлях.

Юнацький дух — зухвалий. То чому б не бути трохи безрозсудним?

Сяо Мо був у доброму гуморі, і Чу Дзінлань відчував, як губи його тіла вигнулися в усмішці — усмішці, що належала виключно Сяо Мо.

Чу Дзінлань спостерігав за всією сценою, але не побачив у ній нічого, що заслуговувало б на радість. Це була одна з відмінностей між ним і Сяо Мо: Сяо Мо завжди вмів знаходити задоволення в дрібницях.

Якби Сяо Мо був звичайною людиною, він, імовірно, чудово знав би, як насолоджуватися життям у світі смертних.

Та одне все ж бентежило Чу Дзінланя. Він вважав, що Сяо Мо не надто зважатиме на Су Баймо, однак біля входу той навмисне обернувся й кинув йому кілька зайвих слів.

Ще тоді, коли вони перебували в родині Чу, Чу Дзінлань якось обережно запитав:

— Тобі небайдужий Су Баймо?

Тоді внутрішній демон у своїй маленькій формі спалахнув гнівом і швидко відмахнувся від цієї теми.

А тепер Чу Дзінлань мимоволі повернувся до старих сумнівів: чи справді Сяо Мо звертає увагу на Су Баймо?

Сяо Мо швидко пройшов другий рівень, між іншим зібравши ядра двох демонічних звірів третього рангу, і прибув на третій рівень. На його подив, суперників було значно менше, ніж він уявляв.

Культиватори на піку Золотого Ядра могли впоратися з демонічними звірами четвертого рангу, але для самотніх вільних культиваторів полювання в зонах із великою концентрацією таких звірів було надто небезпечним. Варто було потрапити в оточення — і єдиним виходом залишалася втеча.

У командах середніх сект далеко не всі мали рівень Золотого Ядра. З огляду на безпеку своїх учнів, кількість тих, хто наважувався заходити на третій рівень, суттєво зменшувалася.

А що до культиваторів cтадії Зародку Душі — вони й дивитися не хотіли на ядра звірів четвертого рангу. Одне ядро, що коштувало десять середніх духовних каменів, зовсім не спокушало їх виконувати чорну роботу.

Кого ви намагаєтеся образити?

Дайте сотню духовних каменів — тоді, можливо, я ще подумаю.

Те, що культиватори Зародку Душі були такими бідними, як група Сяо Мо — переймалися кількома низькосортними духовними каменями, — було справжньою рідкістю.

Тож більшість тих, хто перебував на третьому рівні, становили культиватори альянсу Безсмертних, які бурчали, переслідуючи демонічних звірів. Урешті-решт, ніхто не любив понаднормову роботу — особливо коли за неї майже не платили.

Лише Сяо Мо гнався за великими грошима з явним ентузіазмом.

Він не встиг пройти й далеко, як зустрів свого першого демонічного звіра четвертого рангу. З іншого боку, один із учнів альянсу Безсмертних спершу переслідував здобич, але, побачивши, що хтось уже прийшов, просто махнув рукою й пішов геть, навіть не маючи наміру змагатися за звіра.

Сяо Мо зітхнув:

— Добре, що всі вони багаті.

Під впливом коливань духовної жили ці демонічні звірі були надзвичайно збуджені. Можливо, через те, що звірі четвертого рангу вже могли розуміти людську мову, Сяо Мо навіть відчув слабкий присмак бажання, перетвореного на нав’язливу одержимість, що виходив від цього звіра.

Це теж можна з’їсти?

Білий тигр четвертого рангу з напівопущеними очима вже був доведений культиваторами до шаленства. Не зумівши точно відчути ауру Сяо Мо, він роззявив криваво-червону пащу й стрибнув уперед — щонайменше на п’ять метрів угору. Його масивне тіло обрушилося з повітря, націлюючись одним укусом відірвати людині голову.

Гострі ікла були вже за лічені сантиметри від здобичі, ніби от-от мали пролити кров і вп’ятися в землю.

Але людина залишалася спокійною — лише підвела погляд.

І білий тигр завмер у повітрі.

Зависнувши в моторошній позі, він відчайдушно борсався, та наче був зв’язаний чимось невидимим, що стискалося дедалі сильніше з кожним рухом.

Сяо Мо неквапливо підійшов до нього, і лише тоді тигр усвідомив страх, затремтівши всім тілом.

Але було вже запізно.

Навіть не поворухнувши пальцем, Сяо Мо скував тигра чорною імлою просто в повітрі.

Хотів зробити з мене обід? Треба було спершу перевірити, чи достатньо гострі в тебе кігті.

Демонічний звір четвертого рангу, з яким культиватору на піку Золотого Ядра довелося б битися з усіх сил, у руках культиватора Зародку Душі не становив нічого.

Сяо Мо навіть спробував пожерти збурені думки тигра.

Зазвичай, коли Сяо Мо пожирав думки людей, Чу Дзінлань цього не бачив. Але тепер, коли Сяо Мо був прив’язаний до нього, Чу Дзінлань бачив усе надзвичайно чітко. З тіла тигра випливали чорні нитки й тягнулися до Сяо Мо.

Ці нитки не проходили крізь тіло Чу Дзінланя — здавалося, їх безпосередньо вбирав божественний сенс Сяо Мо.

Чу Дзінлань запитав:

— Що це таке?

— Серце думок, — пояснив Сяо Мо і додав: — Будь-яка емоція, яка перевищує певний поріг, може стати їжею для внутрішнього демона.

— Раніше я пожирав лише думки людей — не очікував, що демонічні звірі теж їх мають. Але це логічно: усе живе має дух. А де є серце — там є й думки, — замислено смакував він. — Смак трохи прісний, мабуть, через недостатньо розвинений розум.

— …У цього є смак? — спитав Чу Дзінлань.

— Звісно! Наприклад, цей на смак був як варена риба: пахне свіжо й приємно, але без приправ. Їсти — прісно.

Чу Дзінлань запідозрив, що Сяо Мо просто зголоднів через те, що так довго не міг їсти справжню їжу, — але жодних доказів у нього не було.

Білий тигр і далі борсався в повітрі, а Сяо Мо саме міркував, чи не покласти йому край швидким ударом. Та в цей момент його погляд зустрівся з тигровими очима.

Раптом у голові Сяо Мо з’явилася інша думка.

Хм… раз у нього є розум, то, можливо, ним можна й керувати?

Щойно ця думка сформувалася, в очах Сяо Мо спалахнуло червоне світло, і він уп’явся поглядом у звірячі зіниці тигра.

Зіниці скажено борсального тигра розширилися, а його судомне тіло поступово заспокоїлося. Погляд став порожнім і мертвим.

Сяо Мо спробував навіяти білому тигрові думку: «Відведи мене до інших демонічних звірів».

Беззвучно повторивши наказ кілька разів, він побачив, що тіло тигра лише тремтить, але далі жодної реакції не було. Тоді Сяо Мо дістав флейту, підніс її до губ і різко засвистів.

Звук флейти ніс у собі духовну енергію, змусивши тіло тигра шалено затремтіти. У його порожніх очах ніби спалахнуло світло боротьби, що намагалося вирватися назовні, але зрештою знову було пригнічене.

За кілька миттєвостей колись лютий і скажений білий тигр перетворився на слухняного великого кота. Він підняв голову й низько гаркнув у бік Сяо Мо.

Сяо Мо опустив тигра на землю. Білий тигр повільно зробив два кроки вперед, подаючи знак іти за ним — він був готовий вести Сяо Мо до інших демонічних звірів.

Сяо Мо постукав флейтою по долоні:

— Вийшло.

Деякі демонічні звірі четвертого рангу добре вміли ховатися, але білий тигр міг вистежувати їх за запахом і допомагати в полюванні. Мати ще одного помічника — чому б і ні?

Дуже задоволений, Сяо Мо рушив слідом за білим тигром і водночас заговорив із Чу Дзінланем у морі свідомості:

— Тепер я можу керувати навіть демонічними звірами. До речі, ти раніше ніби напружився — здивувався?

Чу Дзінлань відповів:

— …Ні, я просто замислився. Нічого особливого.

Сяо Мо тихо всміхнувся, зацікавлений:

— Ти теж умієш відволікатися?

Звісно, міг. Але причину свого відволікання він пояснити не міг.

У ту мить, коли бамбукова флейта торкнулася його губ, Чу Дзінлань виразно усвідомив: це та сама флейта, на якій Сяо Мо грав щодня.

Тепле й водночас трохи прохолодне відчуття нагадало йому ту ж прохолодність пальців Сяо Мо — тепер притиснутих до його власних губ.

Божественна свідомість Чу Дзінланя повністю завмерла.

Сяо Мо, здавалося, зовсім цього не помітив. Він без жодних вагань грав на флейті, а його рухи та манера триматися були настільки природними, що якби Чу Дзінлань звернув на це увагу, ситуація стала б лише ще незручнішою.

…Годі. Коли він користувався власним тілом, але техніками Сяо Мо, подібні моменти були неминучі. Зрештою, Сяо Мо не був мечником. Таке ще не раз повториться в майбутньому — до цього потрібно звикнути.

Та відчуття флейти, притиснутої до його губ, ніяк не зникало. Коли він рухався й відчував, як вітер ковзає по ньому, ледь помітний сверблячий поколювальний відгомін ніби врізався в його божественну свідомість, уперто не бажаючи розвіюватися.

Чу Дзінлань: «…»

Уперше він усвідомив, що звикати до чогось нешкідливого й дріб’язкового може виявитися напрочуд складно.

Перекладачка: Astragalus Root

Редакторка: Ільвія