Розділ 5 — Неправильно

Мо Ї міцно стиснув зошит, його тонкі суглоби на пальцях трохи побіліли.

У вухах дзижчало, у голові панував хаос.

Раптом у його свідомості пробіг розмитий спогад, і Мо Ї різко обернувся, спіткнувшись, кинувся до дверей.

Не звертаючи уваги на те, скільки людей він штовхнув на шляху, він кулею вирвався у коридор, очі його блищали, а погляд швидко знайшов фотографію випускників на стіні – 8 червня 1994 року.

На щастя.

Мо Ї зітхнув з полегшенням. Чудово, дата на фото була іншою. Значить вони не просто блукали на тому ж поверсі, а справді піднялися на другий поверх.

Тільки тепер він почув, що ззаду хтось кличе його:

— …Мо Ї, Мо Ї!

Він розгублено обернувся й побачив Шень Лея на порозі класу, який з насупленими бровами дивився на нього:

— Що сталося? Тобі погано? Не хвилюйся, ти звикнеш.

Перш ніж він встиг відповісти, Шень Лей махнув рукою і сказав:

— Але зараз цим не час займатися, нам треба йти.

— …Йти? — здивувався Мо Ї.

— Так, — кивнув Шень Лей. — Той туман, мабуть, поступово підніметься й сюди. Це означає, що у нас є близько сорока хвилин, щоб врятуватися. Чим вище ми піднімемося за цей час, тим більше шансів залишитися живими.

Його голос став тихішим і важчим:

— …Врешті-решт, судячи з мого досвіду в попередніх іграх, якщо ми виживемо протягом п’яти годин, можна вважати гру пройденою.

Щось тут не так.

Мо Ї випростався, окинув поглядом людей навколо й насупив брови.

Усе це виглядало неправильно.

Піднятися на найвищий поверх і протриматися п’ять годин? Чи справді правила проходження такі прості? Якщо так, то який сенс підказок перед початком гри?

І цей клас з’являється знову і знову – що він намагається мені сказати?

— Мо Ї! — голос Шень Лея підвищився. Він зробив крок уперед, збирався щось сказати, та раптом передумав, а тон став трохи м’якше. — Чому твоє обличчя таке бліде?

Мо Ї глибоко вдихнув, після чого стисло і ясно розповів про те, що побачив, а також про свої здогадки. Наостанок він додав свою думку:

— Мені здається, ми занадто багато пропустили на першому поверсі, зараз не варто так легковажно залишати це місце.

Почувши це, Шень Лей теж поринув у роздуми. Він підняв голову, глянув на дату, насупив брови і лише через деякий час заговорив із серйозним виразом обличчя:

— Ти маєш рацію, але це… надто ризиковано. За моїм досвідом, дотримання правил гри і спроби протриматися відведений час дають найбільший шанс вижити. Я бачив кількох, хто шукав істину, і, чесно кажучи, у них не дуже добре все закінчилося.

Шень Лей на мить замовк, у його голосі відчувалася боротьба та біль:

— Я бачив занадто багато. Вибач, я не можу ризикувати своїм життям. Навіть попри це, ти хочеш залишитися?

Мо Ї добре розумів, наскільки це небезпечно. Він зігнув пальці й приклав до стислих губ. Сердце пекло від хвилювання. Розум говорив: "Діяти разом із усіма безпечніше", а інтуїція шепотіла: "Залишайся".

Нарешті він підняв голову і повільно, але впевнено кивнув.

Шень Лей побачив у його очах рішучість і більше не став переконувати, а лише простягнув запасний ліхтарик, що висів на поясі:

— …Бережи себе.

Він розвернувся й пішов. Кілька людей кинули на Мо Ї швидкий погляд і теж попрямували за Шень Леєм до сходів.

Мо Ї на мить заплющив очі, щоб заспокоїти серце. Потім повернувся до класу й підійшов до тієї парти, на якій раніше прокинувся.

Він відставив стілець і почав переглядати речі в рюкзаку, сподіваючись знайти якісь підказки. Раптом пролунав знайомий голос:

— Чому ти оглядаєш цю парту? Вона чимось особлива?

Мо Ї перелякано підняв голову й побачив Дзян Юаньбая, який стояв перед партою, схрестивши руки й дивився на нього з легким здивуванням.

— Ти не підеш за ними?

Дзян Юаньбай почухав голову й усміхнувся трохи напружено, але ніжно:

— Я підслухав, що ти говорив зі Шень Леєм. Мені здається, ти маєш рацію, і…

Він на мить замовк, а потім збентежено промовив:

— Хіба ми не команда? Звичайно, я маю триматися разом із товаришем.

Мо Ї усміхнувся, знову схилив голову і, оглядаючи парту, сказав:

— Подивися, лише на цій парті зошит розкритий. Коли ми були на першому поверсі, чорнило на ньому ще не встигло висохнути.

Дзян Юаньбай розгубився. Тільки після деякого часу він зрозумів, що Мо Ї відповідав на його перше запитання.

Він окинув поглядом клас. Дійсно, хоча на інших партах книги теж були нагромаджені, тільки на цій парті лежав розкритий зошит і ручка без ковпачка.

Ніби хтось сидів і писав, а потім раптом зник!

Дзян Юаньбай здригнувся, обличчя побіліло.

Мо Ї натрапив на щось. Він просунув руку в рюкзак і різко порвав підкладку. Половина внутрішньої підкладки відірвалася, а зсередини він витягнув тоненький зошит. Він явно був пришитий – без уважного пошуку його б ніхто не знайшов. Тепер зрозуміло, чому раніше ті, хто обшукував клас, нічого не помітили.

Мо Ї відкрив зошит із вже пожовклою обкладинкою. На титульній сторінці все ще витонченим почерком було написано: Джао Цьовлань.

Він перегорнув сторінки – усі були порожні, окрім останньої. На ній великими темно-червоними буквами, що займали весь аркуш, було написано хаотично і перекошено: " Здохни! "

Мо Ї на мить завагався, але все ж схопив зошит і повернувся до Дзян Юаньбая, який тим часом щось шукав на столі.

— Я піду подивлюся у коридорі.

Дзян Юаньбай здивувався:

— А? Але ж ми ще не обшукали всю класну кімнату. Що, якщо пропустимо якісь підказки?

— Я хочу перевірити одне припущення, — відповів Мо Ї. Він похитав зошит перед Дзян Юаньбаєм, і пішов уперед.

Дзян Юаньбай почухав голову, розгублено дивлячись на нього. Коли Мо Ї вже майже вийшов із класу, він швидко залишив речі на столі і побіг за ним у коридор.

Інші вже пішли, і в коридорі панувала така тиша, що можна було почути лише власне дихання. Порожнеча викликала легкий жах, а неосвітлений кінець коридору нагадував чорну діру, від цього серце билося швидше.

Мо Ї йшов у напрямку туалету, але коли майже підійшов, раптом зупинився.

Дзян Юаньбай теж наблизився і, слідуючи за поглядом Мо Ї, подивився на стіну навпроти туалету. На ній висіла групова фотографія класу. Такий самий знімок, як і знизу, але тут усі люди були повернені боком, а їхні чорні, порожні зіниці, здавалося, дивилися прямо на нього.

Раптом на фотографії всі одночасно зловісно усміхнулися, а потім повільно підняли руки, вказуючи в один бік…

— Ааа!!!! — У Дзян Юаньбая по спині пробігли мурашки, волосся стало дибки, і він закричав.

Мо Ї здригнувся і зневажливо подивився на нього:

— Чого ти верещиш? Ледь мене не налякав.

Він натякав, що Дзян Юаньбай був страшнішим за фотографію.

— Ти… ти… — Дзян Юаньбай не міг зв’язно говорити і тремтячою рукою показував на дивне фото. — Воно… воно…

Мо Ї відкрив зошит на останній сторінці:

— Дивись.

Хоч Дзян Юаньбай ще не прийшов до тями, він не втримався і нахилився ближче:

— …"Здохни"? Що це? — Він був повністю розгублений, довго намагався зрозуміти, а потім підняв голову і подивився на Мо Ї. — Окрім того, що це моторошно, чи потрібно мені ще щось знати?

Мо Ї: …

Цей хлопець безнадійний.

Він вказав на стіну з фотографією:

— Після того, як на першому поверсі пролунав дзвінок на перерву, на цій самій стіні з’явилося те саме слово. Тому я думаю, тут може бути якийсь ключ.

Дзян Юаньбай раптом все зрозумів.

Він нишком глянув на фотографію. Люди на ній вже виглядали звичайно, посміхалися у камеру яскраво та спокійно.

Нещодавнє моторошне видовище знову спливло перед очима Дзян Юаньбая. Він тяжко ковтнув, і хрипло промовив:

— Тоді… той напрямок, який вони вказували, це… куди ми маємо йти далі?

Мо Ї кивнув.

Дзян Юаньбай подивився на кінець коридору.

Там не було світла. Чи його взагалі ніколи не було, чи перегоріла лампа. Була суцільна темрява, навіть дивитися на неї було страшно.

— Ти як думаєш… там що може бути? — голос Дзян Юаньбая став ще більш сиплим, слова ледве виходили.

Мо Ї похитав ліхтариком у руках:

— Давай подивимося?