Розділ 6 — Цього не повинно бути

Світло від ліхтарика хиталося по коридору, у густій темряві воно виглядало моторошно й зловісно.

Рівномірні кроки відлунювали в порожньому коридорі. Навіть яскраво освітлені класи не могли заглушити зло, що просочувалося з самого нутра будівлі.

Мо Ї йшов без зупинок, ступаючи в темну частину коридору. Долоня, яка стискала ліхтарик, трохи спітніла, але його кроки залишалися напрочуд спокійними.

Ззаду долинало шипіння лампи.

Раптом Мо Ї зупинився.

Дзян Юаньбай, який йшов позаду, ледь не врізався йому в спину. Ніби боячись потурбувати, він набрався сміливості й тихо запитав:

— …Що сталося?

Мо Ї похитав ліхтариком, щоб той сам подивився.

Дзян Юаньбай повільно вийшов з-за його спини, простежив за світлом й також завмер.

Коридор попереду був звичайним, нічим не відрізнявся, за винятком освітлення.

Зовсім не те, що вони уявляли!

Він розгублено почухав голову, підійшов і приклав долоню до стіни в кінці коридору. Від холодної й вологої поверхні побігли сироти. Дзян Юаньбай збентежено сказав:

— …Цього не повинно бути.

Чи не помилилися вони в своїх припущеннях?

Саме в цей момент позаду пролунав гучний тріск розбитого скла. Дзян Юаньбай здригнувся, і ще не встиг обернутися, як почув голос Мо Ї:

— Відійди.

Дзян Юаньбай автоматично відскочив убік.

Сильний порив вітру пронісся повз нього. Мо Ї міцно стискав у руках пожежну сокиру і, не вагаючись, двічі вдарив нею по стіні. Лезо з гучним звуком глибоко врізалося у стіну, а після цього осипалися цегла й каміння.

Зі сторони Дзян Юаньбая було добре видно металеве сяйво дверей за цегляною кладкою.

— Боже мій, як ти додумався… — здивовано промовив Дзян Юаньбай. Він обернувся до Мо Ї, але решта слів застрягла в горлі.

Мо Ї, напівживий, сперся на стіну, тримаючи сокиру однією рукою. Він зігнувся і тяжко дихав, наче всі сили пішли на ті два удари.

…Пф.

Дзян Юаньбай ледве втримався, щоб не розсміятися.

Він кілька разів прокашлявся, взяв сокиру з рук Мо Ї і сказав, стримуючи сміх у голосі:

— Кхм, давай це зроблю я.

Мо Ї, поклавши руки на стегна, безсилено кивнув.

Дзян Юаньбай почав бити по стіні там, де щойно вдарив Мо Ї. Цегла виявилася не дуже міцною, наче її недавно поклали. Вже за кілька хвилин утворилася велика діра.

— Брате Мо, тобі справді варто було б краще тренувати тіло.

Мо Ї:

— …Та бий ти стіну.

Якщо зможе вибратися, то він обов’язково купить щорічний абонемент.

Дзян Юаньбай працював швидко, і менш ніж за кілька хвилин пробив у стіні отвір, достатній, щоб пройшли двоє. Він спробував штовхнути двері – практично без зусиль вони тихо відчинилися, показавши чорну порожнину.

Мо Ї вже оговтався. Увімкнув ліхтарик і кивнув Дзян Юаньбаю. Вони разом увійшли всередину.

Холодний і вологий запах вдарив у ніс, змусивши Мо Ї закашлятися. Цей запах був таким насиченим, наче кілька місяців дощового сезону зібрали в одній кімнаті – схоже, саме з цього місця він поширювався по всьому коридору.

Світло ліхтарика трохи мерехтіло.

Мо Ї оглянув приміщення і здивувався.

У невеличкій кімнаті стояло кілька полиць, вкритих товстим шаром пилюки. На них горами лежали старі, пожовклі від часу папери. Різкий запах цвілі та гниття майже душив.

Це покинутий архів.

Але чому його замурували? Та ще й таким радикальним способом?

Мо Ї обережно пройшов углиб. Його кроки здійняли клуби пилу. Він повернувся до Дзян Юаньбая:

— Розділимось. Ти шукай там і подивись, чи є щось корисне. Треба поспішати – часу майже немає.

Дзян Юаньбай пригадав про ті сорок п’ять хвилин. Його обличчя напружилося. Він кивнув, дістав зі свого рюкзака ліхтарик і рушив у протилежний бік архіву.

Мо Ї пішов у інший бік, переглядаючи папки на полицях.

Через надмірну вологість більшість документів злиплися й розмокли до стану каші, лише окремі розмиті рядки ще можна було розібрати. Він зупинився, розгублено дивлячись на непридатні матеріали.

Він насупив брови й відвів очі. Його погляд впав на одну із полиць.

На ній була прибита невелика металева пластинка. Вона заіржавіла, але напис усе ще можна було прочитати. Придивившись, Мо Ї розібрав: 1993 рік.

У нього промайнула думка.

Мо Ї відчув, як по спині пробіг холодок, але разом із ним з’явилося й хвилювання. У тиші він майже чув власне пришвидшене серцебиття.

Він вийшов із проміжку між полицями і швидко пішов уздовж ряду, перевіряючи маленькі металеві таблички: 1989-й, 1990-й… і аж до 1995-го року.

Отже, архівну кімнату, найімовірніше, замурували після 1995-го.

Мо Ї згадав випускне фото, яке бачив на першому поверсі. На ньому стояла дата – 1995 рік.

І якщо класи на кожному поверсі повністю однакові… чи не означає це, що вся школа застрягла в одному й тому ж часі? У той момент, коли випускники 1995 року пішли, а наступна група учнів у цьому ж році перейшли у випускний клас.

Мо Ї затамував подих.

А ті, хто у 95-му перейшли у випускний клас… це якраз набір учнів 93-го року! Він нарешті зрозумів іншу підказку перед початком гри: "9 3 3, безногий Янь". Якщо він не помиляється, "9 3 3" – 93-й набір, 3-й клас.

А той клас, де вони знайшли трупи, – саме 3-й.

Наче кров ударила в голову, і Мо Ї стрілою кинувся до полиці з написом "1993 рік".

Як і очікувалося, під самим низом полиці, під товстим шаром розмоклих і знищених сторінок, тихенько ховалася ціла і неушкоджена папка.

Вона ніби зовсім не постраждала від часу чи вологи – сторінки були чисті, білі, мов нові.

Раптом у повітрі розірвався пронизливий крик.

Він пролунав з боку коридору!

Мо Ї не вагався. Шквидко схопив папку, притиснув її під пахвою й кинувся назовні.

Коли він вибіг із архівної кімнати, крик уже стих. У школі стояла така тиша, що мороз продирав шкіру. Мо Ї підвів голову й поглянув у вікно: 3:32.

Залишилось 12 хвилин до дзвінка.

Слідом за ним вибіг Дзян Юаньбай. Він перелякано запитав:

— Що сталося? Що це було?

Не чекаючи відповіді, він підняв голову, вдихнув повітря й насупився:

— …Тобі не здається, що запах крові став набагато сильнішим?

Мо Ї завмер. Дійсно, запах крові в повітрі значно посилився, просто він був так зосереджений на часі, що не звернув на це уваги.

Його погляд загострився. Він швидко підійшов до дверей 3-го класу й зазирнув усередину.

Там з’явилося ще одне тіло.

Він сидів перед учительським столом. Його тьмяні, безжиттєві очі нерухомо впивалися в Мо Ї. З якоїсь причини він здавався неприродно низьким. Мо Ї поглянув під стіл – і холод пройняв його наскрізь.

Нижньої частини тіла не було.

Половина нутрощів звисала з-поміж ніжок стільця, кров швидко розтікалася по підлозі. Його рука лежала там, де колись була талія, напівзігнуті пальці ніби намагалися втримати тіло від розриву.