Розділ 7 — Безробітний

Мо Ї впізнав його обличчя.

…Чоловік, який емоційно зламався ще до початку гри.

Його обличчя спотворили страх і біль, а смерть навіки закарбувала цей вираз. Він виглядав блідо й криво, немов напіврозплавлений восковий портрет. Його тьмяні очі з жахом дивилися вдалечінь, наче дві сірі скляні намистини.

Мо Ї відступив на крок назад, напружено стримуючи бурю в шлунку, і тихо сказав Дзян Юаньбаю:

— Пішли, нам треба піднятися нагору.

Дзян Юаньбай теж виглядав блідим, зніяковіло кивнув, а потім разом з Мо Ї попрямував до сходів.

Перед ними відкрився прохід на сходи. Всередині панувала пітьма, лише слабка лампочка на стелі мерехтіла, ледь освітлюючи простір і підсилюючи відчуття тривоги.

Запах крові став ще сильнішим. Мо Ї увімкнув ліхтар, і промінь висвітив яскраво-червону кров, що повільно стікала сходами, збираючись у калюжу, яка поступово збільшувалася.

Дзян Юаньбай уже збирався підніматися сходами, але його руку міцно схопили. Він здивовано повернув голову і побачив Мо Ї з блідим обличчям і пильним поглядом на сліди крові перед ними. Той наполегливо прошепотів:

— Щось не так, не йди туди.

Дзян Юаньбай вже бачив, наскільки страхітливо точним може бути його спостережливий погляд. Почувши ці слова, він відчув, як по тілу пробіг холодок, і не наважився зробити жодного кроку вперед.

Мо Ї стиснув руку ще сильніше, дихання стало уривчастим:

— Шень Лей і компанія відокремилися від нас майже пів години тому. Вони вже давно мали б бути на третьому поверсі, але кров тече зі сходового майданчику.

Відповідь ставала очевидною: Шень Лей і його люди опинилися в пастці саме на цих сходах!

Дзян Юаньбай відчув, як у нього зʼявилися сироти, і мимоволі відступив на крок назад. Сходовий майданчик перед очима перетворився на величезну пащу, здатну поглинати світло, навіть наближення до нього викликало неприємне відчуття по всьому тілу.

Мо Ї відпустив руку, зігнув пальці та притиснув їх до губ, тихо бормочучи сам до себе:

— На першому поверсі був привид в туалеті. За логікою, чим вище, тим небезпечніше. Але на другому поверсі, крім трупів, не було жодних небезпечних надприродних явищ… Неможливо. Воно ніколи б так просто не дозволило комусь піднятися на верхній поверх.

Сказавши це, він підняв голову, насупив брови і оглянувся, його гострий погляд охоплював усе навколо. Раптом Мо Ї завмер, обернувся до Дзян Юаньбая і різко запитав:

— На кожному поверсі повинно бути п’ять груп, так?

Дзян Юаньбай розгублено кивнув.

— Я пам’ятаю, на першому поверсі сходи були між третьою і четвертою групами. Ми щойно пройшли третю, отже… з іншого боку мають бути четверта й п’ята.

Дзян Юаньбай здригнувся і подивився уперед. Далі за сходовим майданчиком він нарахував 1… 2… 3 групи.

Його пройняв холод. Він обернувся назад і побачив на дверях позаду себе яскраву табличку з цифрою "4".

Дзян Юаньбай важко ковтнув, але горло було сухим, мов випалене вогнем, навіть простий рух кадика болісно дряпав зсередини.

У цей момент Мо Ї різко обернувся і вп’явся в нього поглядом:

— Сокира! Ти взяв сокиру?

Дзян Юаньбай від несподіванки здригнувся і швидко кивнув.

Він не мав особливих здібностей до розгадування загадок, зате любив тренування і був досить сильним. Під час бігу він помітив на підлозі пожежну сокиру, вирішив, що вона може стати в пригоді, і прихопив її з собою.

Очі Мо Ї спалахнули ще яскравіше. Він нахилився до вуха Дзян Юаньбая й тихо прошепотів.

— …Ти впевнений? — розгублено перепитав Дзян Юаньбай.

Мо Ї кивнув.

— Гаразд. — Хоч Дзян Юаньбай і не розумів його наміру, він знизав плечима, підняв сокиру і з усієї сили рубонув по пожовклій фотографії, що висіла на стіні навпроти сходів.

Гостре лезо зі свистом розітнуло повітря і з різким тріском врізалося в стару групову світлину. Пролунав пронизливий, майже нестерпний крик, що, здавалося, ось-ось розірве барабанні перетинки. Уся стіна здригнулася, фотографія перекосилася й випнулася, немов щось намагалося вирватися з рамки назовні.

Дзян Юаньбай стиснув зуби так сильно, що ясна мало не закровили, у роті з’явився присмак іржі. Він міцно вхопився за руківʼя сокири й повільно натискав, вганяючи лезо дедалі глибше. Темно-червона смердюча кров стікала з розколу, залишаючи на білій стіні брудні сліди.

Хрясь.

Фотографія розкололася навпіл, і рамка брязнула на підлогу. Крик урвався, а коридор знову занурився в тишу.

Дзян Юаньбай важко хапав повітря і, задихаючись, промовив:

— Ти… ти як це зрозумів?..

Мо Ї теж почувався кепсько. У голові гуло, йому знадобився час, щоб усвідомити питання. Голос захрип, лише через секунду він зміг відповісти:

— …Здогад.

— Схоже, я вгадав. На кожному поверсі є лише одне надприродне явище. На першому була та дівчинка з м’ячем, на другому – це.

Він указав на фотографію на підлозі. Тепер її заливала смердюча кров, і розібрати, що саме було зображено, вже неможливо.

— Отже, про жахіття на цьому поверсі нам повідомили від самого початку.

Та сама фотографія, що вказувала шлях.

Дзян Юаньбай раптом усе зрозумів.

Мо Ї підвів голову й оглянувся. Коридор перед очима вже повернувся до нормального вигляду, а перед сходами знову були два класи. Він ледь помітно зітхнув із полегшенням і продовжив:

— До того ж, на фото все було навпаки. І те, як змінився коридор, тільки підтвердило мій здогад.

Дзян Юаньбай:

— … Брате Мо, ти точно тут вперше?

Та це ж, блін, занадто моторошно.

Мо Ї вже хотів щось сказати, але краєм ока глянув у вікно й одразу випростався, його обличчя стало серйозним:

— Швидше, у нас майже не лишилося часу.

Дзян Юаньбай здивувався і подивився назовні. Блакитні цифри вже показували 3:21.

Залишалася одна хвилина!

Вони більше нічого не казали й, змагаючись із часом, кинулися нагору.

Цього разу сходи здавалися особливо довгими. Липкі сходинки бридко чавкали під ногами. Але зараз було не до цього, обоє помчали вперед щодуху.

Нарешті! Третій поверх!

Та не встигли вони ступити на нього, як пролунав знайомий металевий дзвін. Монотонний і різкий, він звучав, мов вирок, викликаючи страх.

Уся будівля почала помітно деформуватися й витягуватися. Щойно близький третій поверх знову віддалився, а під ногами підлога стала м’якою та слизькою.

Мо Ї біг і краєм ока глянув назад. У рамці, що висіла наприкінці сходів, роззявилася кривава паща, гострі білі зуби жадібно пережовували дві ноги – певно, нижню частину тіла того трупа з класу.

Кількома рухами щелепа проковтнула закривавлену плоть, а тоді витягнула шию, намагаючись дістати Мо Ї та Дзян Юаньбая.

— Стрибай! — різко вигукнув Мо Ї.

Обидва зібрали всі сили й кинулися вперед до кінця сходів, потім, вимазані пилом, перекотилися й врізалися в коридор третього поверху.

Паща ще тягнулася вперед, але біля краю сходів ніби наштовхнулася на невидиму стіну й повільно відступила.

Перед очима Мо Ї потемніло, а голова запаморочилася. Мить смертельної небезпеки майже повністю виснажила його. Тремтячими руками він сперся на стіну й відчув глухий стукіт крові у вухах. Піт змочив спину, залишаючи липке й вкрай неприємне відчуття.

Він вирішив: коли повернеться, то обов’язково оформить довічний абонемент до спортзалу.

Роздумуючи про це, він відкинувся на стіну, важко хапаючи повітря. Раптове розслаблення змусило всі суглоби Мо Ї болісно відгукнутися втомою. Він притулив потилицю до холодної стіни й довго, протяжно видихнув.

Покручений коридор був тихим і темним. Сіро-зеленкувата штукатурка в тьмяному світлі нагадувала мертву шкіру, від якої віяв подих смерті.

Тиша в коридорі лякала, у вухах чувалося лише уривчасте дихання двох чоловіків.

Вони просиділи в темряві ще трохи, коли раптом Дзян Юаньбай повернувся до Мо Ї й, задихаючись, нерішуче запитав:

— Слухай… брате Мо, а ким ти працюєш там, назовні?

Яка ж професія могла виховати таку людину, як Мо Ї?

Чим більше вони взаємодіяли, тим сильнішими ставали здивування й сумніви Дзян Юаньбая.

Така вражаюча здатність до логічних висновків, надзвичайно точні судження і холоднокровність, що виходила за межі звичайного – якби не слабка фізична витривалість, він здавався лякаюче могутнім.

І це при тому, що він уперше потрапив у цю гру.

Тому Дзян Юаньбай зрештою не витримав і запитав.

Мо Ї опустив погляд, вії ледь тремтіли. Темрява приховала більшу частину його обличчя, сховавши вираз, і Дзян Юаньбай почув тиху відповідь:

— Сиджу без роботи, звичайний нероба.

Дзян Юаньбай: …

Я не дурень, щоб тобі повірити!

У цей момент Мо Ї раптом різко випростався.

Дзян Юаньбай, який ще мить тому губився в думках, від його руху здригнувся й поспішно запитав:

— Що сталося?

Мо Ї не відповів, лише зосереджено вдивлявся в підлогу перед собою.

Там безладно розсипалися зошит, який він знайшов у класі на другому поверсі, і документи з архівної кімнати – усе розлетілося під час його поспішного стрибка нагору.

Зошит лежав розгорнутим, сторінками догори.

У тьмяному світлі Мо Ї помітив: сторінки, що раніше були порожніми, тепер вкрилися дрібним почерком.