Розділ 1 — Шкільний кампус. Stay Alive

Він падав.

Тяжка темрява, пронизана холодною тишею, нахлинула на його рот і ніс, мов хвиля. Задушливе відчуття, ніби його топлять, стискало грудну клітку, а мертва тиша поглинала подих і крик.

Втекти було нікуди.

Серце безсило стискалося, наче камінь, що падає вниз. Останній подих життя нарешті покинув його. Усі звуки й кольори повільно згасали, і безкрая темрява, немов спокуса, кликала його у спокій. Вічна тиша лагідно розкрила обійми й прошепотіла на вухо:

— Залишайся …

Мо Ї різко відкрив очі, дихаючи уривчасто, але беззвучно, й примружився від сліпучого світла.

Легка тканина одягу прилипла до спини від поту, а холод пробіг хребтом, пронизуючи нерви.

Знову цей сон…

Мо Ї повільно випрямився, відчуваючи, як скутість і біль тягнуться від шиї вниз. Він мляво кліпнув, і коли очі звикли до занадто яскравого білого світла, погляд поступово сфокусувався.

Побачене змусило його завмерти.

Це була порожня класна кімната.

Звичайна стара класна кімната старшої школи. На дошці залишилися сліди крейди, ніби її витерли не до кінця. У кутках ще виднілися слабкі лінії, а посередині було написано кілька математичних формул. В одному куті дошки неохайно намальовано простий малюнок – щось схоже на спотвореного птаха.

Дерев’яні парти й стільці стояли рівними рядами, на кожній лежала ціла гора тестів і навчальних зошитів. Стіни навколо були пофарбовані в білий, а посередині рівно наклеєно великий напис: "До вступних іспитів залишилося 208 днів".

Над головою тихо шипіли енергозберігаючі лампи.

Весь клас був наповнений гнітючою тишею.

…Що відбувається? Де він?

Мо Ї насупив брови, намагаючись пригадати, та його пам’ять ніби обірвалася. Він чітко пам’ятав, що був удома і задрімав, бо надто втомився. Але чому тоді прокинувся в порожньому класі?

Він опустив погляд на парту, на якій лежав. На дерев’яній поверхні хтось вирізав прості малюнки, а написи ручкою й олівцем хаотично перекривали одне одного. На парті лежав розгорнутий зошит і ручка без ковпачка. Рівний почерк тягнувся рядками, та обірвався на півслові.

Він обережно провів пальцем, і на подушечці залишився слабкий слід блакитного чорнила.

Лише тоді Мо Ї усвідомив причину дивного відчуття всередині себе.

У цій класній кімнаті здавалося, що все відбувається лише наполовину, наче вчителі й учні раптово зникли.

Йому стало тривожно, і він різко підвівся.

Він сильно вдарився попереком об кут сусідньої парти. Гострий біль миттєво пробіг уздовж хребта та пробудив замерзлі від тривалого сидіння кінцівки, повернувши його до тями.

Верхня книга на стопці хитнулася від його руху і впала.

Мо Ї зупинився та нахилився, щоб її підібрати.

На титульному аркуші витонченим почерком було написано: "3-3, Джао Цьовлань". [1]

[1] 3 група, 3 рік старшої школи. Надалі я буду скорочувати, якщо зміст не потребує розгорнутого значення. Тобто, 1-3, 2-3 тощо.

Його серце здригнулося.

Саме в цей момент з-за дверей зчинився гамір, ледве чутний, наче хтось сперечається. Мо Ї підскочив, швидко поклав зошит на парту і великими кроками рушив до виходу.

Відкривши двері класу, він відчув неприємний, вологий запах, ніби кімнату кілька місяців не провітрювали. Повітря було тягуче й важке, майже душило.

Мо Ї рушив на звук.

У темному кінці коридору під тьмяним світлом нарешті почали вимальовуватися силуети. Мо Ї окинув їх оком і нарахував приблизно 11-12 людей.

Звуки стали ще чіткішими.

Це був чоловік із грубим голосом:

— …Хто ви такі? Де ми, чорт забирай??? Якщо не скажете, я зателефоную в поліцію!

У шумі було чути й тихі ридання дівчини.

Раптом один із людей збоку групи підняв голову. Його пронизливий погляд зупинився на Мо Ї, після чого він голосно промовив:

— Новачок? Сюди.

Сказавши це, він підняв ліву руку, затиснувши сигарету між пальцями, а дим розмив обриси його обличчя.

Він одразу знизив голос і додав глузливим, трохи холодним тоном:

— Тц… Сподіваюся, ти не такий психічно слабкий, як той чоловік.

…

Мо Ї раптово відчув тривожне передчуття.

Він прискорив крок і рушив уперед. Ще до того, як встиг щось сказати, пролунав приємний жіночий голос:

[ Вітаємо! Ласкаво просимо на велику реаліті-гру – Stay Alive .]

Голос був ефемерним та мелодійним. Якби не моторошна шкільна атмосфера, люди могли б навіть насолоджуватися ним. Але тут… панував лише страх і тривога.

Чоловік, який раніше кричав і ставив питання, поводився наче перед смертельною загрозою. Його бліде обличчя було покрите потом, він панічно крутився на місці і голосно погрожував у порожнечу:

— Ви що, якась знімальна група? Я вам кажу! Це незаконно! Повірте, мій адвокат вас розорить!

Жіночий голос залишався спокійним і мелодійним, здавалося б, незворушним:

[ Ваше єдине завдання: вижити на території школи протягом п’яти годин. Ось ваші підказки: 9 3 3, безногий Янь, 7 1 2, туман без імені. Бажаю приємної гри. ]

Перш ніж хтось встиг відповісти, у повітрі за вікном з’явився світло-блакитний таймер: 4:59, що зловісно мерехтів у темряві.

На якийсь момент запанувала дивна тиша.

Передчуття біди здійснилося.

Мо Ї холодно дивився на те, що відбувається.

В голові крутилося безліч думок, і він не знав, з чого почати.

Хоч він і любив грати в горор, але ніколи не думав, що колись доведеться пережити це у 3D.

І це, чорт забирай, зовсім не мало жодного стосунку до його спеціальності.

Саме тоді дівчина, якій, судячи з усього, було не більше двадцяти трьох-чотирьох років, раптом зробила кілька кроків уперед і схопила за рукав чоловіка, який щойно звертався до Мо Ї. Сльози все ще блищали на її ніжному обличчі, вона здавалася беззахисною. Тремтячим голосом, розгублено й налякано, вона промовила:

— Старший брате… Що відбувається? Це жарт, правда? Прошу, скажи мені.

Чоловік холодно відкинув її руку і, глянувши на решту, сказав:

— Це не жарт. Помреш тут – помреш і у реальному світі. Раджу вам серйозно поставитися до підказок і ретельно їх обдумати, можливо, це врятує вам життя.

Після цих слів він дещо роздратовано потер скроні. Хоча голос став тихішим, прихована у ньому тривога чітко відчувалася:

— Розділіться на групи по дві-три особи, шукайте підказки, спробуйте знайти бодай щось пов’язане з ними. Може, це допоможе нам вижити.

Чоловік, здається, був знайомий із двома людьми поруч. Кивнувши їм, вони першими рушили вперед. Інші розгублено перезиралися й почали збиватися в групи. У коридорі стало шумно та метушливо.

Мо Ї залишився стояти на місці. Його брови повільно зійшлися, а задумливий погляд зупинився на вікні.

З його місця крізь шибку, окрім тьмяного відблиску цифр у повітрі, не було видно жодного світла.

Густа темрява, мов жива, обплела будівлю з усіх боків. Здавалося, ніби цей навчальний корпус плаває в безкрайньому мороці, наче самотній острів. Або…могила.

Це моторошне порівняння блискавкою промайнуло в його свідомості, настільки раптово, що він сам здригнувся.

Мо Ї криво всміхнувся й похитав головою, ніби намагаючись викинути з голови цю зловісну думку.

Раптом хтось смикнув його за руку. Мо Ї здивовано озирнувся.

Біля нього стояв чоловік з мʼякою зовнішністю. Його світле та витончене обличчя видавало певну скутість. Побачивши, що Мо Ї дивиться на нього з подивом, він швидко стримано усміхнувся:

— Привіт… Е-е, може, об’єднаємося в команду?