Розділ 2 — Час для уроку

— Мене звати Дзян Юаньбай, а тебе?

Той чоловік із м’якими рисами обличчя йшов поруч і тихо представився.

Мо Ї підняв голову на мить, глянув на нього й тихо відповів:

— Мо Ї.

— Приємно познайомитися, — гірко посміхнувся Дзян Юаньбай, знизивши голос. — Я тут вдруге.

У його очах промайнув невимовний страх, а в голосі з’явилася легка тремтливість.

— Не знаю, який гріх я вчинив у минулому житті, що доводиться переживати такий жахливий… кошмар, — глибоко видихнув Дзян Юаньбай, намагаючись приховати емоції в голосі, а потім напружено усміхнувся й неприродно змінив тему: — А ти? Скільки разів ти вже тут?

— Перший.

Мо Ї уважно роздивлявся групове фото на стіні коридору, і відповів, не відводячи очей.

То була фотографія випускного класу. Краї фото пожовкли, ймовірно, через давність. Обличчя людей на ньому розплилися, але можна було побачити їхні щирі усмішки.

Нижче дрібним чорним шрифтом було написано: "8 червня 1995 року. 1 група, 3 клас старшої школи".

У горор іграх числа зазвичай мають значення, особливо такі, що можна запамʼятати. Можливо, вони ще стануть у пригоді.

Мо Ї провів рукою по підборіддю, запамʼятовуючи це число.

— Перший?! — поруч Дзян Юаньбай розгублено вигукнув, привернувши увагу інших. Лише потім він зібрався, пригнув голос і продовжив: — Ти надто… надто спокійний.

Мо Ї випрямився і глянув на нього.

— …О.

Він зовсім не був спокійним.

Це ж не роман. Хто, чорт забирай, захоче брати участь у реаліті-грі на виживання, де ти ризикуєш життям?

— Ти, схоже, не дуже любиш говорити?

Дзян Юаньбай почухав голову й посміхнувся трохи безпорадно та самоіронічно, а потім тихо додав:

— Насправді більшість новачків заходять з доволі… бурхливою поведінкою. Я сам, коли зайшов уперше, не поводився краще за того, хто щойно кричав. Нікого такого спокійного, як ти, я ще не бачив.

— …Справді? — тихо промовив Мо Ї, одночасно оглядаючи весь коридор.

Коридор виглядав майже новим: білі стіни були чистими й гладкими. З одного боку йшли вікна, між кожним з яких висіла фотографія, схожа на ту, що він щойно роздивлявся, всього п’ять штук. З іншого боку були класні кімнати – також п’ять, поруч із кожними дверима висіли таблички від першої до п’ятої групи.

Між третьою та четвертою групами були сходи. Очевидно, що це був перший поверх, але двері, які вели назовні, були щільно зачинені, а вузькі сходи вели вгору в темряву. Двоє людей стояли на сходах і намагалися відчинити двері.

Безуспішно.

Раптом із кінця коридору пролунав різкий крик.

Мо Ї здригнувся й миттєво рушив у напрямку звуку великими кроками. Дзян Юаньбай, потерши носа, швидко пішов слідом.

***

Лі Юнья маленькими кроками побігла до туалету, її серце калатало від тривоги.

Вона страшенно хвилювалася.

Хоч це був її перший раз у так званій "грі", вона знала: зараз йти в туалет точно не найкраща ідея.

Але терпіти вже не було сил. Ще двадцять хвилин тому дуже хотілося в туалет, і вона ледве стримувалася до цього моменту.

На щастя, її товариші по команді, після численних прохань, погодилися почекати біля дверей, поки вона швидко зробить справу. Тоді проблем, швидше за все, не виникне.

Лі Юнья так заспокоювала себе в думках.

Туалет тут старомодний, доводилося присідати, відокремлений темно-зеленими перегородками. Замок на дверях вже трохи іржавів і зачинявся з певними труднощами. Хоч усе виглядало старим, у кабінках було досить чисто – відмітила вона про себе.

Півхвилини по тому.

Лі Юнья швидко впоралася з фізіологічною потребою і вибігла з туалетної кабінки.

Вона спершись руками на коліна, глибоко видихнула. Поки була в туалеті, кадри жахливих фільмів, які колись бачила, промайнули перед очима, як слайди, змушуючи серце шалено битися. Кожні дві секунди їй хотілося піднімати голову й перевіряти, чи не з’явилося щось над перегородкою.

На щастя, вона лише лякала себе.

Лі Юнья з самоіронією похитала головою, підійшла до крана й відкрила його. Гучний шум води лунав у порожньому туалеті, а холодний потік обмив пальці, трохи її заспокоївши.

Раптом вона відчула, що щось торкнулося її гомілки.

Лі Юнья здивовано насупила брови і нахилила голову.

На підлозі лежав брудний, безбарвний м’ячик.

М’яч? Як він тут опинився?

Лі Юнья застигла, але наступної секунди вона ніби щось згадала.

Туалет у цій школі був невеликий і досить чистий. Як зайдеш – відразу видно все приміщення, а раніше тут зовсім не було м’ячика.

Він ніби… з’явився з повітря.

Її обличчя миттєво поблідло, холодний піт проступив на шкірі.

— …Фан Тін? — волосся на тілі Лі Юнья стало дибки. Вона важко ковтнула і, тремтячим голосом, кликала свою подругу: — Ти тут?

Ніхто не відповів.

Туалет занурився у моторошну тишу.

Ще недавно можна було почути голоси за дверима, а тепер – нічого.

Ніби вона потрапила в інший вимір.

Ця думка лякала Лі Юнья. Вона кинулася до дверей, намагаючись якомога швидше їх відчинити, але вони були наче заварені. Вона розгублено сіпала дверний засув, безнадійно стукала по дверях і голосно кликала подругу.

Раптом позаду пролунало тихе постукування.

Тук. Тук. Тук.

Вона застигла на місці, крик, що мав вирватися, застряг у горлі. Лише серце шалено билося, краплі поту котилися по блідому обличчю й капали в комір одягу.

Лі Юнья насилу обернулася, щільно притиснувши спину до дверей.

З третьої зачиненої кабіни продовжувався наполегливий стукіт.

Тук. Тук. Тук.

Зіниці Лі Юнья звузилися. Вона притиснула руки до рота, намагаючись не видати паніки. Сльози котилися беззвучно, а тіло тремтіло, немов листок на вітрі.

Вона почула ледь чутний приспів з кабіни.

Наївний дитячий голос у тихому туалеті звучав особливо зловісно. Він повторював одну й ту ж мелодію, і навіть якщо Лі Юнья була надто налякана, щоб прислухатися, звук усе одно доходив до її вух.

— Люба…пограй зі мною…

Ноги Лі Юнья тремтіли, тіло не витримало ваги, і вона повільно сповзла, сховавшись у кутку біля дверей. Бліде обличчя було перекошене від страху, очі щільно закриті, руки притиснуті до рота. Вона безнадійно молилася.

Але… нічого не сталося.

Пройшла хвилина, п’ять хвилин, десять хвилин – і все одно нічого.

Стукіт у двері зник.

Навіть голос тієї дівчинки більше не лунав.

У всьому туалеті було чути лише шипіння лампи над головою та ритмічний звук крана. Кап-кап. Кап-кап.

Все здавалося абсолютно нормальним.

Зрештою сумнів переміг страх. Вії Лі Юнья тремтіли, вона наважилася відкрити очі і, охоплена панікою, окинула поглядом кімнату – усе нормально, навіть м’ячика не було, ніби попередній звук був лише вигадкою її розуму.

Невже вона справді уникла небезпеки?

Лі Юнья не стримала тихого всхлипу, великі сльози покотилися по щоках.

Кап-кап.

Щось капнуло їй на обличчя. Вона ридма витерла це рукою.

Кап-кап. Ще краплі падали.

Лі Юнья підняла голову.

— Любий, пограй зі мною.

Цього разу дитячий голос лунав прямо над головою.

***

Фан Тін нетерпляче стояла біля дверей туалету. Вона вже втретє глянула на свій годинник. Лі Юнья була там надто довго, але досі не виходила.

Нарешті її терпіння урвалося. Вона штовхнула двері й зайшла всередину:

— Та ти вже закінчила чи ні…

Решта слів застрягла в горлі, перетворившись на пронизливий крик.

Усі кабінки були розчинені, а підлогу заливала яскраво-червона кров, що повільно витікала назовні.

Саме таку картину побачив Мо Ї, коли прибув на місце.

Досвідчений на вигляд чоловік насуплено підійшов ближче, оглянув усе й, похитавши головою, промовив:

— Тіла немає.

На обличчях усіх застиг вираз жаху. Судячи з кількості крові, зникла людина навряд чи залишилася живою. У натовпі дедалі гучніше лунали ридання.

Мо Ї проштовхнувся крізь натовп і підійшов ближче, щоб уважно оглянути туалет. Кров розбризкалася по всьому приміщенню, лише третя кабіна залишалася дивно чистою.

Він насупив брови, збентежено дивлячись на неї. Щойно зробив крок уперед, як один із тих, хто перевіряв це місце, раптом крикнув. Мо Ї миттєво підбіг і глянув туди, куди дивився той чоловік.

На внутрішньому боці дверей виднілися моторошні подряпини, змішані з кров’ю та частинами нігтів. Одного лише погляду було достатньо, щоб сироти побігли спиною. А стеля, ближче до дверей, була вкрита кривавими відбитками дитячих долонь.

Погляд Мо Ї зупинився на центрі калюжі крові: там було маленьке кругле місце, без жодної плями.

Він завмер, у голові майнула швидка думка, але щойно спробував її осмислити – вона зникла.

Раптом у коридорі пролунав різкий, монотонний дзвінок. Усі здригнулися. Гучний звук луною прокотився порожніми класами й коридорами, надаючи всьому ще більш страшного вигляду.

Мо Ї швидко глянув у вікно, його погляд загострився.

За склом цифри непомітно змінилися на 4:15.

Від початку гри минуло сорок п’ять хвилин.

Саме стільки триває один урок.