Розділ 3 — Любий, пограй зі мною

Дзвінок стих, і в коридорі знову запанувала тиша.

Люди розгублено дивилися одне на одного, бачачи у чужих очах власний страх і тривогу.

Що означає цей дзвінок? Що буде далі? Ніхто не знав. Вони нагадували сліпців, які крок за кроком рухаються до краю прірви. Хто знає, чи не стане наступний крок останнім.

Раптом! Поруч пролунало тихе клацання!

Коридор почав розтягуватися просто на очах. Білі стіни стрімко осипалися, оголюючи сіро-зелену брудну поверхню. З-під бетону стирчала арматура, вигинаючись у потворних формах.

Світло раптово зблякло й стало тьмяним.

Дверна рама класу викривилася, роззявила жадібну пащу. У класі ворушилися тіні.

— А-а-а! — закричав хтось. Серед натовпу стояв чоловік середнього віку, блідий, мов крейда. Його очі були прикуті до стіни, а тремтячий палець вказував уперед. — Подивіться…

На сіро-зеленій стіні, невідомо коли, з’явилися великі й малі, криві криваві літери. Кров іще не висохла, густо стікала вниз, а між рядками проступала жорстокість: " Здохни ".

Мо Ї відчув, як холод пробіг йому по спині.

Його охопило дивне, невиразне відчуття, від якого волосся ставало дибки. Та воно походило не від напису, а від чогось позаду.

Він поволі обернувся.

З кінця коридору повільно насувалася густа імла. Вона наближалася беззвучно. Її край був різкий, мов відрізаний ножем, і від неї віяло німим жахом – ніби це була жива істота, що повзе просто до них. Саме звідти й виходило те зловісне відчуття, від якого ставало крижаним усе всередині.

"Безіменний туман..?" — попередня підказка, наче блискавка, майнула в думках Мо Ї.

Він крикнув:

— Тікайте!

І, не гаючи ні секунди, рвонув у протилежний бік від туману.

Інші, почувши його, теж обернулися – і побачили, як хмара імли повільно сунеться на них.

Вони хотіли побігти, але ноги ніби приросли до підлоги. Немов якийсь невидимий тягар прибив їх на місці. Погляд невідривно тягло до рухомої стіни туману, наче вона мала магічну силу, що скувала свідомість.

За мить імла вже була зовсім поруч.

Чоловік, який стояв останнім у натовпі, раптом гепнувся на підлогу. Його пальці вп’ялися в щілини між дошками, він із жахом закричав:

— Допоможіть! Щось хапає мене за ногу! Рятуйте!

Густа, каламутна імла повзла далі, повільно, невблаганно. Постать чоловіка смикнулася, і його затягло всередину.

Крик, шарудіння, звуки боротьби… усе урвалося в одну мить.

Лишилася тільки крижана мертва тиша, наче все його єство поглинув німий туман.

Його крик нарешті повернув людям розуміння того, що відбувається.

Бігти!

Невимовний жах охопив кожного. Волосся ставало дибки, спини проймав холод. Ніхто більше не сумнівався в словах Мо Ї. У свідомості всіх залишилось лише одне: Бігти!

Вони мчали щосили.

Гупання кроків змішалося з уривчастим, переляканим диханням. У порожньому коридорі звуки лунали особливо чітко – швидкі та хаотичні. Позаду повільно сунула стіна туману, спокійно й безшумно поглинаючи все: звуки, світло, життя.

Після дзвінка весь коридор дивно викривився, розтягнувся так, що кінця не було видно. На щастя, туман рухався не надто швидко, тож після кількох хвилин бігу його вже не було видно.

Мо Ї сповільнився, сперся руками на коліна й важко дихав, а щоки палали від напруження.

Інші теж, важко дихаючи, зупинилися. В очах відбивалася ледь помітна радість, що вони вижили після катастрофи.

До Мо Ї підійшов чоловік, поклав руку йому на спину, допомагаючи прийти до тями.

Мо Ї підняв голову й упізнав його: раніше саме цей чоловік кликнув його в коридорі – і він був першим, хто зреагував на небезпеку.

Зараз він примружив очі та дивився на Мо Ї.

У цей момент інший чоловік вибіг уперед, важко дихаючи, і зупинився. У його очах ще залишався відблиск страху, він явно досі не прийшов до тями. Він глибоко вдихнув кілька разів, потім розгублено та захоплено підняв голову на Мо Ї й спитав:

— Ти… ти як зрозумів, що з туманом щось не так?

Мо Ї відрегулював дихання, спершись рукою на стіну, й встав. Його голос усе ще трохи тремтів:

— Та підказка… "Туман без імені", мабуть, мається на увазі "Безіменний туман".

Навіть трохи задихаючись, він усе одно чітко вимовляв слова, кожне лягало на землю важким ударом, і в цій атмосфері його голос невимушено набував моторошного відтінку. Коли він промовив останнє слово, повітря миттєво стихло.

Усі виглядали збентеженими.

Мо Ї: …

Він потер скроню й пояснив:

— У міфології Ктулху, у "Апокаліпсисі Глаакі" згадується Безіменний Туман. Він символізує Ньярлатотепа, таємничого позаземного бога. Кажуть, ніхто не може зазирнути у прихований жах, що ховається всередині…[1]

[1] Хочу трохи пояснити. Глаакі (Glaaki англ.) – вигадане божество з оповідання Ремсі Кемпбелла "The Inhabitant of the Lake", яке існує у всесвіті міфології Ктулху Лавкрафта.

Система міфології Ктулху Лавкрафта слугувала джерелом натхнення для багатьох горор романів і була духовним кумиром численних авторів.

Але Мо Ї раптом замовк, проковтнувши довгу промову.

Він сумно окинув поглядом усіх, хто залишився спантеличеним, зробив паузу, а потім запитав по-іншому:

— Хтось читав "Туман" Стівена Кінга?

Дзян Юаньбай вагаючись підняв руку:

— …А якщо тільки фільм дивився, то зараховується?

Ще кілька людей кивнули у відповідь.

Мо Ї плавно пояснив:

— Імла у "Тумані" була заснована на цьому. Загалом – не наближайся і не торкайся.

Той чоловік кивнув, і в його погляді вже не було колишньої зневаги. Потім він пильно подивився на Мо Ї, простягнув руку і посміхнувся:

— Шень Лей.

— …Мо Ї. — він потиснув руку.

Шень Лей злегка насупив брови. Рука того хлопця була дивовижно холодною, така худенька, ніби під шкірою самі кістки. А на дотик, наче крижаний нефрит.

Він хлопнув Мо Ї по спині, той трохи колихнувся.

— Хлопче, дивись, як ти задихався. Тіло у тебе слабке. Навіть для офісної роботи треба рухатися, а в грі ти швидко помреш.

Мо Ї: Кхе-кхе

— Старший брате, прошу тебе, не бий мене більше. Інакше, ще до того, як привид мене прикінчить, я помру від твоїх рук.

Шень Лей усміхнувся й відпустив Мо Ї, потім оглянувся навколо. Усе довкола змінилося. Весь коридор нагадував абстрактну картину Пікассо: розтрощену, дивну, майже химерну. Він насупився, трохи подумав, тоді обернувся до всіх і сказав:

— Ця гра не може не залишити нам шанс на втечу, інакше це суперечило б правилам. Той туман, хоч і смертельний, рухається повільно. Якщо ми будемо достатньо швидкі, шанс вижити ще є.

Одна дівчина тихенько схлипувала і тремтячим голосом запитала:

— Т-тоді куди нам тепер іти?

— Йдемо нагору. — Шень Лей, здається, уже все продумав, тому відповів рішуче: — Я щойно оглянув увесь навчальний корпус. У будівлі чотири поверхи: перші три – для учнів, четвертий – для вчителів. Чим швидше ми доберемося на верхній поверх, тим більший шанс вижити.

Всі обмінялися поглядами, потім кивнули, погодившись із пропозицією Шень Лея.

— Сходи в кінці коридору, пішли. — Шень Лей затягнувся цигаркою і першим рушив уперед, інші пішли за ним.

Чим далі вони йшли, тим темніше ставало в коридорі. У туманній темряві навколо панувала тривожна тиша, видно було лише блідо-блакитне світло зворотного відліку на небі за вікном.

Ті, хто йшов попереду, явно були підготовлені. Вони витягли ліхтарики з рюкзаків, щоб освітлити шлях.

Минув якийсь час, перш ніж Шень Лей нарешті зупинився.

— Ми прийшли.

У світлі ліхтарика Мо Ї побачив, що перед ним зовсім інша картина, ніж раніше. Перила сходів були зламані, штукатурка злазила зі стін, оголюючи зеленуваті стіни й розбитий цемент, пил сипався вниз. Сходи, стиснуті й нерівні, нагадували руїни після землетрусу.

По всій будівлі розливався запах гниття.

Коли група збиралася підніматися сходами, здалеку почулося тихе гудіння. Солодкий дитячий голос, що лякав до кісток, співав:

— Любий… пограй зі мною…

І тут по сходах покотився чорний круглий предмет, який скотився прямо на гомілку Мо Ї.

Він нахилився і подивився.

Перед ним було розмите, сповнене страху, бліде обличчя, обплетене чорним волоссям, немов розплавлена воскова лялька.

Це було обличчя тієї зниклої дівчини.

Зі сходів котилася її голова.

Той дивний дитячий голос наближався, він солодко сміявся, співав, а потім спитав:

— Хтось бачив мій м’яч?

— Хтось бачив мій м’яч?

Кожен звук ставав дедалі чіткішим, ближчим і зловіснішим.

Мо Ї подивився на голову під ногами, глибоко вдихнув і щосили вдарив – голова відлетіла вбік.

Голова покотилася у темряву вдалині.

Дитячий голос: …

Шень Лей: …

Усі: …

Повітря наповнилося дивною тишею.

Мо Ї:

— Що ви стоїте, біжіть!!