Розділ 4 — До вступних іспитів залишилося 208 днів

Лише тепер усі немов прокинулися й щосили кинулися бігти нагору.

Сходи в шкільному крилі були химерно перекручені. На них легко впасти навіть при яскравому освітленні, не кажучи вже про темряву й паніку. Пролунав різкий хрускіт кістки, від якого мороз пробігав по спині, а слідом зірвався розпачливий крик:

— А-а-а! Моя нога! Допоможіть! Не залишайте мене!

Мо Ї на мить сповільнився й уже хотів обернутися, та зі сходового прольоту долинуло дивне, нечітке "хе-хе" – ніби тихий смішок маленької дівчинки. Вона сміялася солодко й задоволено, наче нарешті отримала бажану іграшку.

У наступну мить голос пораненого обірвався, немов касета, що раптово зупинилася… і просто зник.

Крики, благання, поклики про допомогу – усе поглинула темрява, не залишивши жодного сліду.

Один за одним люди вибиралися нагору. На їхніх обличчях крім полегшення відображався страх і тяжкість, які вже неможливо було приховати.

Мо Ї оглянув усіх і тихо перелічив.

У команді, де щойно було 11 людей, тепер залишалося лише 8.

Вони ледве втекли лише з одного поверху.

На обличчях усіх лежала тінь смерті.

У цей момент знову пролунав той самий металевий дзвінок, монотонний і пронизливий, його звук заповнив увесь коридор. Коли він стих, у школі почалися швидкі зміни.

Минуло всього кілька секунд, і перед очима повністю все змінилося.

Коридор став довгим і порожнім. Стіни були білими та чистими. Класи безмовні, над головою миготіли флуоресцентні лампи. Знову відчувався знайомий гнилий холод і вогкість, ніби в похмурий дощовий день.

Здавалося, що попередня пекельна спотвореність була лише галюцинацією.

Мо Ї з тривогою підбіг до вікна і поглянув у темряву за склом, де не було жодного променя світла.

Цифри змінилися: 4:05.

Минуло рівно десять хвилин від попереднього дзвінка!

Шень Лей підійшов ближче і теж подивився в той бік. Він виглядав задумливим.

— …45 хвилин, 10 хвилин, школа. Певно, ці два стани простору чергуються за розкладом уроків і перерв.

Мо Ї кивнув.

Такий режим змін нагадав йому відому гру жахів "Silent Hill" – уроки проходять у "зовнішньому" світі, а перерви відкривають "внутрішній" світ. Лише відмінність у тому, що тут зміни відбуваються не хаотично, як у грі, а за очевидним законом.

Отже… до наступної зміни залишалося ще 45 хвилин.

Раптом він насупив брови, відчувши щось незвичайне. Сильний запах крові повільно наповнював коридор і його було неможливо ігнорувати.

Серед людей також почулися тихі скарги та шепіт:

— …Ви це відчуваєте?

— Що це за запах?

Хтось сміливо зробив кілька кроків уперед, йдучи за джерелом запаху, і заглянув у клас. Обличчя людини миттєво поблідло, він відступив кілька кроків і впав на підлогу.

Тремтячі пальці вказували на вікно, рот був відкритий, але слова не виходили – лише тихо, від шоку, вирвався хрипкий "хе-хе".

Неприємне передчуття охопило всіх. Мо Ї повільно рушив уперед разом із людьми, й завдяки своєму зросту зазирнув у вікно класу.

Клас залишався охайним і чистим, книги акуратно складені, дошка не витерта до кінця. Здавалося, ніби учні щойно пішли.

Єдина різниця полягала в тому… що в класі було ще кілька постатей.

У другому ряду біля дверей сиділа дівчина, з прямою спиною, руки складені на столі, наче уважно слухала урок.

Однак на її витонченій шиї не було голови.

Розрив рівний і чистий. Було видно зламані шийні хребці та трахею. Велика кількість крові витікала на одяг і парту – це виглядало жахливо.

У першому ряду біля вікна на парті лежав чоловік, наче задрімав на уроці, але його обличчя, повернене до дверей класу, було спотворене. На синювато-сірому обличчі були виручені очі, щелепа стиснута, ніби він побачив щось нелюдське.

Його ноги стирчали за межами парти. Нога не природньо зігнулася, гомілка була розірвана в м’ясо, білі кістки роздерли шкіру, а кров повільно стікала по стопі на підлогу.

У класі панувала майже задушлива тиша.

Побачивши таке, навіть досвідчений Шень Лей зблід. Він тяжко ковтнув слину, зробив крок уперед.

Запах крові різко посилився, щойно Шень Лей відчинив двері. Мо Ї відчув, як його нудить, і лише зусиллям волі зміг придушити це огидне відчуття.

Хтось похлопав його по спині. Мо Ї повернув голову й побачив Дзян Юаньбая, який з тривогою дивився на нього. Хоча його обличчя виглядало не краще, він тихо спитав:

— Ти в порядку?

Мо Ї стиснув зуби й кивнув.

Дзян Юаньбай прибрав руку й став серйознішим:

— Ти справді надто худий. Твої кістки впивалися мені в руку.

Мо Ї: …

Ти взагалі на тому зосереджуєшся?

Після того як Дзян Юаньбай відволік його, Мо Ї нарешті трохи заспокоївся. Він пішов уперед разом із двома відносно сміливими людьми й зайшов до класу. Інші ж або не наважувалися навіть підійти, або стояли збоку й блювали.

Тим часом Шень Лей швидко оглянув тіла. Потім він подивився на тих, хто зайшов у клас, і важким голосом сказав:

— Ці двоє – наші.

Один – власниця тієї голови, а інший – той, хто впав на сходах. А от того, кого затягнуло в туман, досі ніде не видно.

Мо Ї, втім, особливо не здивувався. Якщо імла справді була "Безіменним туманом", то поява тіла чоловіка тут стала б справжньою несподіванкою.

Над головою тихо шипіли флуоресцентні лампи.

" Металевий запах крові через деякий час став менш нестерпним ", — подумав Мо Ї.

Він зробив кілька кроків углиб класу, але раптом його погляд зачепився за кут стіни. Кров у жилах похолола, і Мо Ї вже не міг відвести очей.

На білій стіні висів напис: "До вступних іспитів залишилось 208 днів".

Точно такий самий, як у класі, де він прокинувся.

Дивні моменти, які він не встиг обдумати під час втечі, миттєво спливли в пам’яті. Шень Лей сказав, що на карті перший, другий і третій поверхи відповідають трьом класам старшої школи. Та клас, із якого він щойно вибрався, як і цей – хоч і розташовані на різних поверхах – обидва належали до третього року навчання!

Мо Ї обернувся й почав поспіхом оглядати клас.

Він швидко підійшов до однієї з парт, узяв до рук зошит, що лежав зверху на стопці книжок, і розгорнув його.

Його пробрало холодом, а ноги наче приросли до підлоги.

На титульному аркуші витонченим почерком було написано: "3-3, Джао Цьовлань".