Розділ 44 — Сніданок пересічної людини

Перекладач: Elein Dark

Редактор: Liliia Alon

Примірник “Пландського вісника” коштував дванадцять песо — стільки ж, скільки скромний сніданок або найдешевший десерт на перехресті. Газету можна було купити у хлопчака-газетяра, що снував повз, або пройти трохи далі й узяти свіжий номер у кіоску на розі сусідньої вулиці.

Маючи в кишені жменю монет, Дункан підійшов до кіоску й купив місцеву газету. Господарем виявився заглиблений у читання чоловік середніх років. Почувши дзенькіт монет у коробці, так і не підвівши голови, він лише махнув рукою, мовляв, ‘беріть самі’.

Дункан краєм ока зазирнув у те, що з таким захватом читав чоловік. То був аналітичний розбір минулого тиражу лотереї, вкритий строкатими лініями та марними сподіваннями.

Він опустив погляд на щойно придбану газету. Головний заголовок першої шпальти виявився саме тією новиною, яка цікавила його найбільше:

«Доблесний загін вартових Церкви під проводом інквізиторки Ванни Вейн успішно знищив кубло культистів Сонця, затримав на місці безліч єретиків та врятував кількох містян...»

Поруч із новиною була надрукована фотографія самої ‘пані інквізиторки’. На диво Дункана, вона виявилася зовсім молодою жінкою. Попри помітний шрам біля лівого ока, інквізиторка залишалася дуже вродливою. На знімку вона стояла поруч зі своїми підлеглими, височіючи над кожним із чоловіків щонайменше на пів голови.

Інквізиторка була вдягнена в легкі лати та бойову спідницю, тримаючи в руках дворучний меч, що ніби зійшов зі сторінок хронік епохи холодної зброї — справжня відважна войовниця в середньовічному дусі. Проте позаду цієї леді та загону вартових височіла масивна парова машина, на броні якої чітко вирізнялася важка гарматна башта...

Дивовижне, гротескне поєднання, сповнене протиріч, але водночас на диво гармонійне.

Дункан довго не зводив очей із цієї фотографії.

Новина про розгром сховища культистів була для нього доброю звісткою. Тепер, коли загроза викриття минула, він міг без жодного докору сумління спостерігати, як мерзотників, що приносили в жертву живих людей, запроторюють за ґрати. З іншого боку, його значно більше цікавила інформація, яку приховував цей знімок.

Інквізиторка, натренована для знищення культистів; важкі парові броньовані ходуни; церковні війська, озброєні як холодною, так і вогнепальною зброєю...

Відомості, які на борту “Загубленого дому” годі було роздобути, у цивілізованому світі можна було легко дізнатися всього за дванадцять песо.

Усе було саме так, як він і міркував раніше: поки “Загублений дім” ціле століття безцільно дрейфував у небутті, епоха невпізнанно змінилася.

Навіть якщо не міряти все примітивним ‘хто кого подужає’, суспільство смертних, утілене в місті-державі Планд, розвинулося до... воістину вражаючого рівня.

Вулиця була не найкращим місцем для читання. Дункан скрутив газету в трубочку й засунув під пахву. Згадавши, що в крамниці на нього чекає ‘небога’ Ніна, він вирушив у зворотний шлях.

Порівняно з безцільним блуканням незнайомим містом, місцева мешканка, яка від самого початку відчувала до нього беззастережну довіру, була значно надійнішим джерелом інформації.

Щодо “Загубленого дому”, то Дункан анітрохи не хвилювався: навіть під час перебування в потойбіччі він виразно відчував усе, що коїлося на кораблі, та стан свого справжнього тіла. Козлиноголовий стояв біля штурвала, Аліса теж поводилася тихо й слухняно — тож чоловік міг затриматися тут ще на деякий час.

Зрештою, навіть у правилах для екіпажу чорним по білому було сказано, що ‘капітан іноді залишає корабель’. Якщо він відлучиться на день-два у духовну подорож, це ж не кінець світу?

До того ж, із кожною новою спробою Дункан помічав, що дедалі впевненіше контролює це особливе ‘перенесення душі’. Можливо, невдовзі він навчиться керувати обома тілами одночасно — і тоді примарний корабель взагалі не доведеться залишати без нагляду.

Раптом із боку вулиці долинув солодкий, приємний запах. Дункан машинально зупинився й повернув голову: на першому поверсі сусіднього будинку розташувалася пекарня, де на вітрину виставляли щойно спечені ласощі.

Це було Нижнє Місто Планду, тож на вишукані кондитерські вироби годі було сподіватися, але навіть прості, грубо випечені солодощі змусили Дункана пригальмувати.

У кишені брязкало кілька монет — менше двадцяти песо, проте на шматок випічки цього вистачало з головою.

Трохи повагавшись, він підійшов до віконця й узяв найпростіший медовий пиріг. Продавець загорнув покупку в шорсткий, дешевий цупкий папір.

Стискаючи в руках газету та згорток із пирогом, Дункан рушив до крамниці, відчуваючи дивну, незвичну легкість на душі.

Крокувати міською вулицею, говорити з людьми, робити покупки, повертатися додому — такі прості, буденні речі раптом викликали в нього відчуття, ніби минула ціла вічність. Він мало не з насолодою смакував кожен подих свіжого повітря на суходолі, сприймаючи цю звичайну рутину як безцінний життєвий досвід.

На “Загубленому домі” жити теж було цілком терпимо: балакучий Козлиноголовий хоч і набридав, але на нього можна було покластися, Аліса теж виявилася кумедною супутницею — проте відчути під ногами справжню землю було справжнім благом.

Невдовзі Дункан уже підходив до ґанку. Перед тим як узятися за ручку, він знову підвів погляд на вивіску: рядок літер “Антикварна крамниця Дункана” усе так само непорушно висів над дверима, виблискуючи старовиною, ніби його вирізьбили ще десяток років тому.

Чоловік штовхнув двері, дзеленкнув мідний дзвоник, і майже тієї ж миті з боку сходів залунали поспішні кроки.

Молода дівчина з довгим каштановим волоссям стрімголов збігла вниз і різко загальмувала на останніх сходинках. Вхопившись за перила, вона витріщилася на Дункана круглими очима, у яких змішалися тривога та переляк.

— Дядьку Дункане, де ви були? — квапливо заговорила вона. — Сказали, що просто виглянете надвір, а самі зникли... Я вже подумала, що ви знову пішли до шинку чи грального дому...

Дункан трохи здивувався. Він чітко чув: дівчина дійсно непокоїлася й переживала за нього.

Вона щиро турбувалася за свою єдину рідну людину на цьому світі — нехай навіть той був безпутним п’яницею, затятим картярем, запальним невдахою, та ще й потайки водив дружбу з кривавими єретиками.

У грудях ворухнулося невиразне тепле відчуття, проте зовні Дункан анітрохи не змінився на обличчі:

— Та просто вийшов пройтися й купив дещо.

Говорячи це, він підійшов до прилавка й поклав туди газету зі згортком. Помітивши це, Ніна ніби вмить заспокоїлася й тут же побігла назад нагору, кинувши на ходу:

— Дядьку, почекайте хвилинку, я зараз спущу сніданок! Ви ж напевно знову не їли зранку. Я зварила суп із кукурудзи та цукрових буряків...

Дункан навіть рота не встиг розкрити, як дівчина розчинилася на сходах. За кілька хвилин вона обережно зійшла вниз, несучи велику тацю.

На ній стояв простий сніданок на двох.

Дункан із деяким здивуванням спостерігав за її метушнею. Він бачив, як спритно вона розчистила куток на захаращеному прилавку, розставила миски, а потім притягла з глибини кімнати ще один стілець для себе...

Дівчина рухалася напрочуд легко й вправно, немовби випромінюючи дивну, щиру радість.

Дункан спостерігав за її рухами, відчуваючи бажання допомогти, але зрозумів, що йому тут просто немає де приткнутися.

У своєму минулому житті він мав справу з багатьма молодими людьми цього віку, проте навряд чи бачив бодай когось настільки хазяйновитого та моторного.

На Землі вона була б звичайною ученицею старшої школи, та й тут, схоже, ще продовжувала навчання.

Дункан раптом подумав про те, наскільки нелегко було жити під одним дахом із ’дядьком’, який з головою пірнув у божевільний культ. Але ця дівчина на ім’я Ніна, схоже, повністю призвичаїлася до такого далеко не безхмарного життя й навіть навчилася знаходити в ньому власні приводи для радості.

— Сідаймо снідати, — вимовила Ніна, коли все було готове, і поглянула на Дункана, продовживши звичним тоном, ніби повторювала це вже сотні разів: — Лікар Альберт казав: якщо ви будете вчасно снідати й не падатимете духом, це в довгостроковій перспективі допоможе значно краще за міцну випивку... і навіть краще за знеболювальні.

Дункан нічого не відповів, лише мовчки дивився на Ніну. Перш ніж на її обличчі встигло проступити зніяковіння, він притягнув куплений згорток, розгорнув його й посунув до дівчини.

Ніна здивовано закліпала очима, розгублено втупившись у частування:

— Це... що це?

— Пиріг, на розі купив, — недбало кинув Дункан. — Тобі треба рости, молодий організм потребує нормального харчування.

Ніна завмерла. Вона приголомшено дивилася на скромні ласощі й лише згодом, немовби сама до себе, стиха прошепотіла: — З вами... з вами точно все гаразд?

— Звісно, все гаразд, — Дункан тримався максимально спокійно. — Просто згадав, що давно не купував тобі нічого солодкого.

— І то правда... вже більше року минуло... — тихо пробурмотіла Ніна, але наступної ж миті її обличчя осяяла тепла посмішка. Вона схопила столовий ніж: — Тоді поділимо порівну! Лікар Альберт казав, що вам поживна їжа теж конче потрібна.

На душі в Дункана стало незвично й дивно, проте після короткої паузи він усе ж кивнув:

— ...Гаразд.