Розділ 45 — Історія

Перекладач: Elein Dark

Редактор: Liliia Alon

Це було вельми чудернацьке відчуття.

Дункан міг чітко сприймати те, що відбувалося вдалині: він відчував, як “Загублений дім” безтурботно гойдається на хвилях безкрайнього Безмежного Моря; як цей живий примарний корабель під наглядом Козлиноголового невпинно прокладає нові курси на морській карті; як не надто кмітлива проклята лялька ходить трюмами, немов юна дослідниця, що вивчає кожен закапелок свого нового дому; і як темні, глибокі води океану повільно накочуються довкола, ховаючи у своїх надрах безліч моторошних див.

Водночас іншим своїм зором чоловік бачив, що сидить за прилавком антикварної крамниці в Нижньому Місті Планду. Вуличний гомін перехожих і скрегіт коліс долітали знадвору, лише підкреслюючи затишну тишу самої крамниці. Навпроти нього сиділа смертна дівчина на ім’я Ніна, яка дрібними шматочками смакувала найдешевший пиріг у цьому бідному районі.

Він був капітаном Дунканом, володарем “Загубленого дому” та рухомим лихом Безмежного Моря — і водночас сидів тут, як звичайна людина, снідаючи посеред тихої та мирної міської буденності.

Чи то йому здавалося, чи справді якась тривожна, напружена частка його душі поволі заспокоювалася. Ймовірно, це давалося взнаки тривале напруження нервів на примарному кораблі, а можливо, щось інше, проте він відчував, що це безумовно на краще.

Мабуть, помітивши його пильний погляд, Ніна підвела голову й із цікавістю поглянула на нього: — Дядьку Дункане, ви хіба не будете їсти?

Дункан глянув на її тарілку:

— Тобі вистачить?

— Вистачить, багато солодкого їсти шкідливо.

— Угу.

Дункан кивнув, узяв свій шматок пирога й надкусив. Він зосереджено вловив цей давно забутий, насичений смак, відчуваючи, як груба солодкість повільно тане на язиці... а потім чітко усвідомив, як це тіло заходилося перетравлювати проковтнуту їжу.

На душі трохи полегшало: усе йшло саме так, як чоловік і розраховував.

Це тіло виявилося набагато ‘зручнішим’ за ту першу оболонку, яку він зайняв випадково. Усі його ‘деталі’ були цілими, смерть настала зовсім нещодавно, а перехід його душі практично безшовно перезапустив життєві процеси — у жодному порівнянні з тим попереднім мерцем із дірою в грудях.

Зараз чоловік дихав, у його жилах текла кров, а серце билося. Хоча пульс здавався трохи сповільненим, він усе ж залишався в межах людської норми.

Можна було не перейматися тим, що плоть почне гнити, і не ламати голову над консервантами, та й серед простих людей тепер було набагато легше не викликати підозр.

Втім, в одному Дункан усе ще не мав певності.

Він знав, що це тіло чимось хворіло: серед поглинутих спогадів відчуття важкої хронічної недуги було значно сильнішим за решту емоцій, та й знайдені в шафі міцний алкоголь і знеболювальні таблетки служили наочним доказом.

Чоловік поняття не мав, що це за хвороба, бо спогади про перші симптоми та її причини належали до надто далекого минулого й давно розмилися. Проте зараз очевидним було одне: крім загальної слабкості, притаманної пересічній людині, він не відчував у цьому тілі жодних вад чи болю.

Хвороба зникла? Завдяки духовному переміщенню тіло зцілилося саме по собі? Чи, може, через обмеженість проєкції душі він просто не відчував реальних проблем, і здоров’я цієї оболонки насправді й далі невпинно тануло?

Дункан незворушно жував свій сніданок, поринувши в роздуми, а потім раптом підвів очі на Ніну, яка сиділа навпроти:

— Тобі сьогодні не треба на навчання?

Хоч Ніна й жила в Нижньому Місті та не могла похвалитися достатком, у місті-державі Планд базова освіта вочевидь стала цілком доступною справою. Нині вона відвідувала школу, створену спільними зусиллями церкви та мерії, опановуючи ремесло парових механізмів. Такий заклад був чимось на зразок технічного училища й призначався насамперед для підготовки вправних майстрів пари для заводів і храмів.

Половину за навчання Ніни вносив її дядько, а решту покривала субсидія від міської ради.

Для міста-держави, що вступило в епоху індустріалізації, підготовка подібних ремісників коштом скарбниці була цілком виправданою справою. І годі було заперечувати, що подібні заклади з чітким практичним спрямуванням принаймні долали неписьменність серед простого люду.

Ніна вчилася старанно. За спогадами дядька, дівчина показувала неабиякі успіхи з усіх дисциплін.

— У мене зранку більше немає занять, — кивнула вона. — Тільки дві лекції з історії після обіду. А ще ввечері маю забігти попередити пані Вайт, що ці дні ночуватиму вдома...

Дункан на мить завмер. Він пильно подивився на дівчину й запитав:

— Тобі не здається, що залишатися тут і доглядати за таким, як я — це марнування часу? Ти могла б постійно жити в гуртожитку, це пішло б лише на користь твоєму навчанню.

Ніна завмерла й ошелешено витріщилася на свого ‘дядька Дункана’, а потім раптом ображено спалахнула: — Не смійте так казати! Ви просто захворіли, от і все! Треба слухати лікаря й пити ліки... Тато з мамою довірили вас мені...

— Це тебе мені довірили твої тато з мамою, — цілком серйозно поправив її Дункан, ретельно добираючи слова на основі залишкових спогадів. — Тобі тоді було лише шість років.

— Але тепер мені сімнадцять! — насупилася Ніна, сердито встромивши виделку в останній шматочок пирога. — І ви дбаєте про себе значно гірше за мене! Якби я пішла, ви б за три дні перетворили дім на суцільний хлів. Та ви взагалі могли б дозволити мені поратися в крамниці: принаймні прибирати тут, а то у вітрини вже й зазирнути гидко...

Дункан із легкою безпорадністю слухав це сердите бурчання. Він і подумати не міг, що проста невимушена перевірка викличе в неї таку бурхливу реакцію.

Але згодом на його обличчі мимоволі зринула тепла посмішка.

Від цієї дівчини на ім’я Ніна він відчув справжнє душевне тепло... немовби стояв під лагідними променями справжнього сонця.

— Гаразд, я просто так сказав, — чоловік хитнув головою, доїдаючи рештки своєї юшки. — Кажеш, після обіду історія... І як твої успіхи з цього предмета?

— Дядьку Дункане, з вами точно все гаразд? — Ніна від подиву аж очі округлила. — Ви ж раніше ніколи... добре, принаймні останні два роки взагалі не питали про мої шкільні справи.

Дункан відкрив рота, аби щось відповісти, та дівчина вже сама заговорила далі:

— Ми якраз проходимо стародавню історію. Старий пан Морріс розповідає нам про те, що сталося після Великого Знищення... Чесно кажучи, це дуже захопливо! Стародавні часи звучать зовсім як казка, набагато цікавіше за нову та новітню історію.

Дункан замислився й із цілком серйозним виглядом підхопив:

— Звучить так, ніби ти добре все засвоїла. Тоді давай я тебе перевірю: що ти знаєш про Велике Знищення?

Сьогодні дядько Дункан був дуже дивним. Важко було сказати, у чому саме річ, але він поводився зовсім не так, як зазвичай.

Втім, Ніна не стала ламати над цим голову. Замість того, щоб розбиратися в дивацтвах дядька, ця щира дівчина просто раділа, що він нарешті підбадьорився й, схоже, був у чудовому гуморі.

А ще Ніна раділа, що питання дядька стосувалося саме того матеріалу, який вона щойно вивчила.

Тому з гордовитою посмішкою дівчина почала переказувати свіжі знання:

— Велике Знищення сталося приблизно десять тисяч років тому. Хоча через незрозумілі причини деякі меншини зі своїми унікальними традиціями — як-от ельфи, сенкінці чи гіпріоти — ведуть власні літочислення з дещо іншими датами, в археологічній спільноті загальновизнано, що Велике Знищення відбулося близько десяти тисяч років тому, наприкінці Епохи Порядку...

Дункан слухав із кам’яним виразом обличчя.

Але в голові в нього роїлася купа знаків питання.

Ельфи? Сенкінці? Гіпріоти? Що це ще за новини? Виходить, на суші живуть не лише люди? І ельфи... це взагалі ті самі ‘ельфи’, про яких він знав на Землі? Невже у добу парових технологій в Безмежному Морі існують міста-держави ельфів?

В уяві мимоволі постали доволі химерні картини, а голос Ніни тим часом продовжував лунати навпроти:

— ...У різних містах-державах літописи про Велике Знищення дещо різняться, проте всі сходяться в одному: Епоха Порядку, що передувала катастрофі, була незрівнянно багатшою, стабільнішою та безпечнішою за наш час. Тоді існували велетенські материки, океани не розливалися так безмежно, як нині, і ні на суші, ні на воді не існувало так званої ‘межі реальності’...

Ніна зробила паузу, щоб подумати, а потім продовжила:

— Період після Великого Знищення назвали ‘Епохою Морських Глибин’. Вона триває й досі, і поки немає жодних ознак її завершення. Головна прикмета Епохи Морських Глибин — Безмежне Море поглинуло майже весь світ, а від суші лишилося менше, ніж одна десята від колишніх земель. Та й та розбита на незліченні острови й ‘туманні аномалії’. Сучасні міста-держави збудовані саме на таких відносно стабільних островах, а морехідні кораблі слугують єдиним засобом зв’язку й торгівлі між ними.

— На світанку Епохи Морських Глибин вцілілі мешканці старого світу зазнали страшного удару, а колишня цивілізація була вщент зруйнована. Першим, хто піднявся з руїн, стало “Стародавнє королівство Крит” — найперша підтверджена держава нашої епохи. Хоча те королівство проіснувало менше століття, воно залишило колосальну спадщину, що вплинула на весь подальший світ. Саме вони створили першу найпростішу класифікацію морських аномалій та див, а також накопичили безцінний досвід виживання в умовах нового часу...