Розділ 47 — Перед статуєю

Перекладач: Amor

Редактор: Elein Dark, Liliia Alon

Ніна була щаслива.

Давно вже не траплялося нагоди ось так спокійно поснідати з дядьком Дунканом, поговорити про школу й побачити як він посміхається. Цей ранок навіть нагадав давні часи, коли дядько ще не хворів. Відколи Ніна втратила батьків у шестирічному віці, Дункан був її єдиною рідною людиною у світі. Він був їй радше батьком, ніж дядьком. Та чотири роки тому невідома хвороба, яку не могли розпізнати навіть лікарі, змінила його до невпізнання. Ці роки видалися важкими. Неймовірно важкими.

Він і досі оплачував її навчання, дбав про те, щоб вона мала все необхідне для життя. Проте Ніна не могла не помічати, як усе навколо поступово змінювалося. Колись ця маленька крамниця була для них осередком надії, місцем, де зароджувалися плани на майбутнє. Та рік за роком надії згасали, поступаючись місцем запаху спирту, брязкотінню блістерів із пігулками та похмурими, гнітючими посиденьками із підозрілими ‘друзями’, які раз у раз навідувалися до дядька. Ніна вже не наважувалася сподіватися, що життя колись знову стане таким, як раніше.

Але навіть невелике поліпшення було для неї приводом для щастя.

Дункан теж віддавався цій радості.

Нарешті йому вдалося дізнатися більше про прихований устрій цього світу. Тепер перед ним почали вимальовуватися обриси історії. Хай навіть відкрилася лише невелика частина, відчуття було таке, наче вдалося трохи відхилити густу завісу туману. Доісторична Епоха Порядку, безповоротно втрачена в глибинах минулого. Велике Знищення, що змінило сам устрій усього сущого. Епоха Морських Глибин, яка триває і досі. Аномалії та дива, розкидані по всьому світу…

Усе це, про що раніше він нічого не знав або мав лише невиразне уявлення, нарешті починало набувати чітких обрисів. Сніданок добіг кінця. Ніна підвелася і заходилася прибирати посуд. Рухи дівчини були швидкими та вправними — було очевидно, що вона робила це не вперше. Неважко було здогадатися і про те, хто підтримував лад у спальні на другому поверсі. Чоловік, виснажений хворобою, яка наче роз’їдала його зсередини, і який до того ж витрачав більшу частину решток життєвих сил на справи культу, навряд чи переймався хатніми клопотами.

Проте Дункан не зміг просто стояти осторонь і дивитися, як дівчина порається сама. Він підвівся і забрав із її рук велику тацю.

— Нумо я понесу. Тобі буде важко самій тягти її нагору.

Ніна здивовано поглянула на дядька. Вона ще не встигла і слова сказати, як той уже попрямував до сходів.

Дівчина поспішила за ним.

— Дядьку, обережно! Лікар казав, що ваш стан досі нестабільний…

— Лікар?... Альберт?

Дункан не озирнувся. Підіймаючись сходами, чоловік спробував відшукати в уламках власних спогадів бодай щось про цього лікаря, але знайшов лише кілька невиразних уривків.

— Та нічого страшного. Він досі не з’ясував, що зі мною не так. А найдієвіше, що зміг призначити, — знеболювальні.

— Але поради лікаря все одно слід виконувати, — пробурмотіла Ніна, йдучи слідом за ним на другий поверх і прямуючи до кухні. — Принаймні він знає, як підтримувати нормальний розпоря…

Закінчити речення дівчина не встигла. Раптом пролунав гучний лопіт крил. Обоє повернули голови на звук і побачили, як за щілиною прочинених дверей спальні майнула тінь.

— Дядьку Дункане, у вашій кімнаті щось промайнуло! — вигукнула Ніна.

Вона ступила вперед і схопилася за дверну ручку.

— Невже це сусідський кіт..?

— Зачекай, не…

Дункан устиг вимовити лише половину застереження, перш ніж Ніна рвучко розчинила двері. Голуб, який ховався всередині, опинився просто перед їхніми очима. Ай стояв на шафі, затиснувши в одній лапці смажену картоплю, і запихав її собі в дзьоб. Від несподіваного гуркоту дверей птах завмер як укопаний. Так і залишився стояти в безглуздій позі: одна лапка досі тримала картоплину, а крихітні очі, схожі на зелені горошини, безтямно дивилися — один на Ніну, а інший — на стіну.

А тоді голуб побачив Дункана.

Він двічі гучно змахнув крилами.

— А… гу-гу?

У Дункана сіпнулося око. Поруч було навстіж відчинене вікно — очевидно, саме через нього Ай вибирався назовні. А далеко за вікном ледь помітно виблискував на сонці причал. Отже, цей клятий птах устиг дістатися морського порту й поцупити собі смажену картоплю.

— Голуб..? — Ніна нарешті отямилася і здивовано витріщилася на птаха, що сидів на шафі. — Дядьку Дункане! У вашій кімнаті голуб!

— Бачу, — незворушно відповів Дункан. — Я його не знаю.

Почувши це, Ай негайно випустив картоплину з лапки, змахнув крилами, підлетів до Дункана й умостився на його плечі, погойдуючи головою туди-сюди.

— Гаразд, — зітхнув Дункан. — Сьогодні вранці залетів у вікно. Мабуть, чийсь ручний голуб, тільки розуму в нього небагато. Я трохи його підгодував, а тепер він і не думає відлітати.

У відповідь Ай голосно заворкував. Якби поруч не було сторонньої людини, а Дункан заздалегідь не попередив його, птах неодмінно почав би на весь голос волати: «Ага, ага, ага!». Однак Ніна анітрохи не засумнівалася в словах дядька. Вона лише захоплено дивилася на голуба, а тоді обережно наблизилася, уважно стежачи за його реакцією.

— То… ви залишите його собі? Можна мені доглядати за ним?

Усі думки дівчини читалися на її обличчі. Для Ніни Ай був просто гарненьким білим голубом, милим і чарівним. Птах нахилив голову, поглянув на Дункана й запитально курликнув. Дункан раптом збагнув, що розуміти цього голуба набагато легше, коли той тримає дзьоба на замку. Трохи помовчавши, чоловік удав, ніби обмірковує прохання, а тоді кивнув.

— Гаразд. Але тільки якщо він сам захоче залишитися. Хто знає, може, одного дня візьме й полетить. Тож потім не нарікай.

Ніна миттю засяяла від радості.

— Чудово! А я знала, що ви насправді дуже добрий, дядьку Дункане!

…

У центральній молитовній залі великого собору Церкви Шторму міський єпископ Валентайн стояв перед священною статуєю Богині Шторму. На ньому була чорна ряса із золотими візерунками, а обличчя мало похмурий, зосереджений вираз. Валентайн був високим, худорлявим літнім чоловіком із рідким сивим волоссям та очима, спокійними й темними, немов морська безодня.

У величезному канделябрі молитовної зали тихо горіли свічки, освітлюючи приміщення благословенним полум’ям. На високому помості стояла священна статуя Гомони. Богиня не мала обличчя. Її голову вкривала чорна вуаль, а довга сукня, оздоблена хвилястими візерунками, спадала аж до краю помосту. Хоча перед присутніми була лише кам’яна статуя, священна присутність чітко проявлялася через неї. Від усього образу віяло величною, майже приголомшливою аурою. Кожен, хто стояв поблизу, міг ледь відчути на собі божественний погляд. Водночас виникало дивне відчуття, ніби сама богиня оберігала його.

І це відчуття було справжнім.

Саме під божественним поглядом і захистом Ванна, яка прийшла обговорити з єпископом важливі справи, нарешті змогла відверто розповісти про все, що побачила уві сні.

— Якщо ваш сон відповідає дійсності, тоді це справді був “Загублений дім”.

Міський єпископ Валентайн повернувся до молодої інквізиторки, яка завітала до нього рано-вранці. У церкві інквізитори, відповідальні за застосування сили, та міські єпископи, на яких покладалися обряди, посідали рівне становище. Проте, коли йшлося про оцінювання надзвичайних явищ, для інквізитора було цілком природно звернутися до єпископа по пораду чи навіть попросити його про наставництво.

— То це справді був “Загублений дім”? — Ванна вже здогадувалася про відповідь, проте, почувши підтвердження єпископа, не стримала здивування. — А я думала, може…

— Ви гадали, що корабель давно перетворився на легенду? На ще одну байку про корабель-привид, якими лякливі моряки обмінюються в тавернах?

Валентайн чудово розумів, що вона мала на увазі.

Старий похитав головою. Його голос звучав низько й урочисто.

— Усі міста-держави та церква визнають існування “Загубленого дому”. Це не легенда. Його існування підтверджують навіть церковні архіви.

— Я знаю, — серйозно відповіла Ванна. — “Загублений дім” безперечно існував. У державних архівах Планда досі зберігаються деякі креслення його конструкції та документи, що стосуються початку будівництва.

Вона на мить замовкла, а тоді продовжила:

— Проте всі ці достовірні, документально підтверджені відомості обриваються на тому етапі, коли корабель ще плавав у світі смертних. Тоді капітан Дункан ще був звичайною людиною.

Говорячи це, Ванна кинула погляд на священний образ за спиною єпископа. Що ближче вона підступала до певних тем, то обережнішою ставала її поведінка.

— Проблема в тому, що в документах чітко зазначено: корабель провалився в підпростір. Понад століття тому тисячі біженців з Тринадцяти островів Візерланду на власні очі бачили, як “Загублений дім” разом із їхньою батьківщиною був поглинутий межовим розривом і затягнутий у темряву підпростору. Упродовж наступних десятиліть раз у раз надходили повідомлення від очевидців, які стверджували, що корабель знову з’являвся у світі смертних. Проте жодне із цих свідчень не супроводжувалося переконливими доказами. Чимало науковців від самого початку сумнівалися в тому, що корабель справді повернувся. Його так зване повернення і досі залишалося предметом суперечок.

Ванна замовкла, а тоді подивилася старому просто у вічі.

— Невже щось, поглинуте підпростором, справді може повернутися у світ смертних?

— Досі невідомо жодного випадку, коли щось, провалившись у підпростір, поверталося б до світу смертних. Єдиний можливий виняток — “Загублений дім”. Та навіть щодо нього ми маємо лише пізніші свідчення очевидців. І справді, науковці в усьому світі досі сумніваються, чи повернувся цей корабель насправді.

Старий говорив повільно, ретельно добираючи слова. А тоді подивився на Ванну з незвично суворим виразом обличчя.

— Але це не головне питання. Головне питання, інквізиторко, ось у чому: чого саме ви боїтеся?