Розділ 49 — Наближення подвійної загрози

Перекладач: Amor

Редактор: Elein Dark, Liliia Alon

оги перебували в божественному світі, віддаленому від світу смертних. Люди вірили, що цей дивовижний вимір є наріжним каменем усього сущого. Та всупереч здоровому глузду, цей наріжний камінь лежав не в основі буття, а на самій його вершині — у найвищій точці всіх вимірів. У літописах, що дійшли до наших днів від Стародавнього королівства Крит, будову світу описували так:

«На вершині височіє наріжний камінь світу, який оберігають вічні істина й порядок. Усередині нього перебуває божественний світ — самосущий і вічний.»

Нижче божественного світу простягається реальність, у якій живуть усі смертні створіння. На цьому рівні вони користуються відблисками порядку, що дозволяє їм існувати у відносно стабільному та безпечному світі смертних. Ще нижче розташований світ духів — місце, що вже виходить за межі людського розуміння. Там божественне благословення поступово слабшає, натомість дедалі більшої сили набувають викривлені й потворні сутності.

Під світом духів простягається Морська Безодня — глибоке море. Воно вже непридатне для життя, а владу над ним перебрали дивні й жахливі сили. Це місце ледве можна вважати частиною матеріального світу. Радше воно нагадує відображення, відкинуте самою порожнечею. За Морською Безоднею, глибоким морем, лежить саме дно світу — глибини підпростору, де збираються тіні всього сущого. Там причаїлися надзвичайно небезпечні прадавні боги та справжні тіла незліченних лиховісних істот.

За описом Крита, боги уклали свій заповіт усередині наріжного каменя. Саме він став джерелом усіх законів світу та мірилом їхньої непорушності. З нього порядок струменів униз, визначаючи правила, за якими існувало все суще під небесами. Проте що глибше спускаєшся, то слабшим стає його вплив, аж поки підпростір поступово не починає брати гору. Наріжний камінь, де перебували боги, і підпростір були двома полюсами світу — верхнім і нижнім. Між ними порядок поширювався лише в одному напрямку: згори донизу.

Цей безцінний спадок в Епосі Морських Глибин залишила нащадкам блискуча цивілізація, яка першою проклала шлях до пізнання світобудови десять тисяч років тому. Впродовж багатьох століть незліченні вчені присвячували життя дослідженню цієї ‘багатошарової структури’, проте нікому так і не вдалося виявити в ній жодної суперечності. Зрештою вона стала загальновизнаною ‘стандартною моделлю’ будови світу. Згідно із цією моделлю, смертні могли спускатися дедалі глибше, переходячи з одного рівня на інший, але майже ніхто не повертався назад. Лише декому зі щасливців вдавалося вибратися зі світу духів до світу смертних. Однак ніхто ніколи не чув про істоту, настільки зухвалу перед небесами, щоб вона змогла дістатися зі світу смертних до наріжного каменя, де перебували боги.

Саме тому повернення “Загубленого дому” з підпростору до світу смертних стало безпрецедентним явищем. Воно вщент суперечило всім усталеним уявленням про будову світу. І все ж, якщо поглянути на ситуацію з іншого боку, повернення корабля підпадало під дію стародавнього закону, що визначав природу аномалій і див, — закону постійної хибності щодо аномалій та див. Попри це, ні єпископ Валентайн, ні Ванна не вірили, що примарний капітан здатен помститися Богині Шторму Гомоні. Навіть якби він цього прагнув, йому просто забракло б сил.

Річ у тім, що наріжний камінь і світ смертних не були суміжними рівнями. Між ними не існувало такого безперервного переходу, як між світом смертних і світом духів або між світом духів та Морською Безоднею. На цих рівнях можна було спускатися дедалі глибше, а матерія все ще могла переходити з одного світу до іншого. Натомість досі жоден учений не знайшов доказів того, що наріжний камінь і світ смертних можуть сполучатися безпосередньо. Навіть самі боги могли впливати на нижні світи лише опосередковано — через проєкції, одкровення та подібні явища.

Тож як корабель-примара міг завдати удару у відповідь божественному світові? Якщо сама Богиня Шторму Гомона була для нього недосяжною, залишалася лише одна можлива ціль — її послідовники у світі смертних.

Святий Собор Шторму — головна святиня вірян Богині Шторму — був своєрідним ‘паломницьким ковчегом’, що потай плавав Безмежним Морем, несподівано з’являючись і зникаючи. Його Святість, який перебував на борту ковчега, від імені богині мав владу над штормами. Легкою здобиччю він аж ніяк не був. Набагато привабливішою ціллю видавався Планд. Місто-держава мало постійне місце розташування, його було легко знайти, а доступ для чужинців не обмежувався. До того ж вісімдесят відсотків населення Планду поклонялися Богині Шторму.

Ванна вже дійшла висновку, що примарний капітан повернувся заради помсти. Сто років тому “Загублений дім” загинув під час страшного шторму і провалився в підпростір. Окрім цього, вона не могла придумати жодного іншого пояснення, чому корабель, який стільки років вважався зниклим безвісти, раптом повернувся до світу смертних і взяв курс на Планд.

Але що саме задумав примарний капітан? Ванна насупилася. Після тривалого мовчання вона нарешті запитала:

— Єпископе Валентайне, як гадаєте, чи може “Загублений дім” бути пов’язаний із нещодавньою активізацією послідовників культу Сонця в місті-державі?

Вона на мить замовкла, а тоді тихіше додала:

— Минулої ночі уві сні я бачила, як палаюче сонце та “Загублений дім” одночасно з’явилися в Планді. Два лиха, що насуваються водночас… Можливо, саме це й було віщуванням, яке богиня надіслала мені.

— Але не забувайте про те, що сталося на місці підземного ритуалу, — похитав головою єпископ. — Та заражена скверною жертва вбила жерця темного сонця. А той був посланцем, який уже пройшов обряд хрещення. Принаймні під час тієї сутички “Загублений дім” і чорне сонце опинилися по різні боки.

Ванна замовкла, поринувши в роздуми. Старий почекав трохи і продовжив:

— Щодо послідовників культу Сонця, то сьогодні вранці я отримав певні відомості з Луньси…

Ванна відразу підвела голову.

— Які саме відомості?

— Єретики Сонця активізувалися не лише в Планді. Останнім часом вони пожвавили свою діяльність у багатьох містах-державах. Велика група пройшла через Луньсу й порт Морка, а тепер збирається в Планді. Декого з них уже вдалося схопити.

Старий єпископ ствердно кивнув.

— Під час допитів єретики згадували про ‘уламки сонця’.

Обличчя Ванни вмить змінилося.

— Уламки сонця… Ті самі рештки, які, за їхнім віровченням, відкололися, коли ‘істинний Бог Сонця’ розколовся на частини? Вони вважають, що один із цих уламків прихований у Планді?

— Схоже на те.

Єпископ Валентайн зберігав спокій.

— Ніхто не знає, звідки вони отримали цю інформацію. Можливо, це розвідувальні дані, а можливо, одкровення, породжене божевіллям. У будь-якому разі тепер вони твердо переконані, що десь у цьому місті прихована частина останків їхнього володаря. І вважають її запорукою воскресіння Сонця.

— Божевільні покидьки! — вилаялася Ванна собі під ніс. — Скільки життів вони вже занапастили, намагаючись повернути до життя цю блюзнірську потвору?

— ‘Чорне сонце’ — це наша назва, — похитав головою Валентайн. — У їхньому ж уявленні Бог Сонця палає яскравим світлом і уособлює найчистіший порядок. Не варто сподіватися, що люди, які вже втратили здоровий глузд, раптом згадають про совість лише тому, що їхні руки по лікті в крові. Вони щиро вірять, що кожне їхнє слово й кожен учинок праведні. З такими людьми є лише дві мови, які мають сенс, — калібр і вага снаряда.

Це було настільки в дусі Церкви Шторму, що Ванна мимоволі ледь помітно всміхнулася.

— Схоже, роботи в нас буде чимало.

— Безмежне Море ніколи не знало спокою, а міста-держави розташовані посеред нього, — промовив Валентайн. — Капітани борються зі штормами на воді, а ми маємо справу з бурями, які здіймають дурні у світі смертних. Інквізиторко, готуйтеся. На Планд, схоже, чекає тяжке випробування.

— Два випробування, — серйозно поправила його Ванна. — Послідовники чорного сонця — це одна загроза. Загадковий примарний капітан — зовсім інша. Якщо “Загублений дім” і чорне сонце справді не на одному боці, то замість однієї загрози маємо тепер дві.

Валентайн замислився.

— Або ж є ще одна можливість. З огляду на те, що сталося на місці ритуалу в каналізації, “Загублений дім” може зрештою вступити в бій із послідовниками чорного сонця.

Ванна втупилася в нього.

— Тоді ці дві загрози перетворяться на одне лихо, здатне знищити весь світ, єпископе Валентайне. Корабель-привид, що повернувся з підпростору, зграя культистів, які полюють на уламки сонця просто в Планді, а на додачу ще й можливе повернення чорного сонця. Не уявляю, що може бути гірше.

Валентайн важко зітхнув. У цьому питанні він мусив визнати її правоту.

— Хай там як, почнімо з простішої цілі, — сказала Ванна.

Позбувшись психологічного впливу “Загубленого дому” й повернувшись до звичної для себе сфери діяльності, вона знову мислила чітко й зосереджено.

— Об’єднаємо зусилля з Корпусом міської варти й виловимо всіх єретиків чорного сонця, які проникли до міста-держави. Якщо вдасться придушити загрозу культу, перш ніж ситуація вийде з-під контролю, це вже буде чималим досягненням. А щодо корабля-привида… Ми гадки не маємо, що він задумав, тож поки що не можемо вжити жодних конкретних заходів. Залишається лише посилити спостереження за світом духів і водами навколо міста-держави…

На цих словах юна інквізиторка похитала головою. Її обличчя було похмурим, а в погляді читалася безпорадність.

— От же ж дідько! Хто, у біса, знає, що цей примарний капітан утне наступного разу?

…

— Додай мені ще трохи кетчупу, — звернувся Дункан до Ніни, показавши на пляшку через стіл. — Просто передай. Далі я сам.

Ніна відразу простягнула йому кетчуп.

— Добре, дядьку Дункане.

Була вже дванадцята година дня. Дункан і Ніна обідали на другому поверсі, у маленькій кухні. Їжа в антикварній крамниці була простою: місцеві страви Планду — ситні смажені млинці, які подавали з кетчупом або гострим соусом, і густа овочева юшка на додачу. До розкішного бенкету було далеко, проте обоє їли з неабияким апетитом. Дункан уже дуже давно не мав нагоди скуштувати такої звичайної домашньої їжі. Ніна теж.

І що довше він залишався тут, то більше йому подобалося це місце.