Розділ 158 — Вона повернулася

«Повернутися до свого світу».

Додому.

Ю Жубін стояла приголомшена.

«Дім» — саме про це вона найбільше мріяла й безперестанку думала, щойно опинилася в тілі тутешньої Ю Жубін.

Чи хотіла вона повернутися назад?

Хотіла. Але лише на самому початку — і тільки на початку.

Зараз же все, чого вона прагнула всім серцем — це повернутися до Тан Ханьцьов. Її справжній дім тепер був тільки там.

Люди за своєю природою завжди тягнуться туди, де краще. У її рідному світі вона була абсолютно сама, огорнута безмежною, глухою самотністю. А у світі Тан Ханьцьов вона мала все, її життя було сповнене щастя й тепла — навіщо їй повертатися назад?

А головне — у тому, рідному світі не було Тан Ханьцьов.

Вона вже більше не була тією колишньою Ю Жубін, яка могла сяк-так перебиватися на самоті й миритися з життям. Їй потрібна була Тан Ханьцьов; вона хотіла прожити з нею пліч-о-пліч усе своє життя.

Де Тан Ханьцьов — там і вона.

Втім, якщо її дійсно відправлять назад — це теж не кінець світу, адже 008 свого часу казав: знайти "Бюро часу й простору" — і вихід знайдеться.

Доки є вихід, панікувати нема чого.

Ю Жубін підвела очі на жінку, що стояла біля дверей, і прямо запитала: «Ти справді збираєшся відправити мене додому?»

Справді повертає назад, чи знову задумала якісь брудні викрутаси?

Богиня раптом ледь помітно посміхнулася: «Звісно».

«А щоб компенсувати твої страждання, я навіть приготувала для тебе подарунок. Він тобі обов'язково сподобається».

Першою думкою Ю Жубін було: тут щось нечисто.

Вона миттєво насторожилася: «Ой, невже? Щось не віриться».

Ця Богиня гралася з Тан Ханьцьов, мов із маріонеткою, самовпевнено роздмухувала пожадливість у кожному своєму хості, навіть якщо людина не мала в собі нічого подібного.

Безмежно самовпевнені істоти зазвичай страждають на абсолютну гординю — настільки непомірну, що не терплять ані найменшого спротиву й тим паче не прощають тих, хто посмів зламати їхні «іграшки».

Тож вона мала б лютувати й розривати її на шматки — з якого б це дива їй раптом проявляти доброту й підносити компенсаційні подарунки?

Богиня: «...»

Чи не занадто зухвало звучить її тон?

Ю Жубін просто відмахнулася: «Слухай, просто поверни мене назад і годі. Подарунок залиш собі, не треба мені цих зайвих фокусів».

Хрін його знає, яку підлість ти спробуєш мені всунути; не марнуй мій час на пошуки «Бюро часу й простору», красно дякую.

«Ні, раз я вирішила зробити подарунок – ти зобов'язана його прийняти. Мені ніхто не сміє відмовляти», — Богиня підняла руку й натиснула сенсор на панелі біля дверей.

Ю Жубін остовпіла: «Ти що, думаєш, що ти якийсь владний генеральний директор?!»

Іще й командувати надумала!

Богиня проігнорувала її репліку.

Потім різкий, пронизливий біль раптово пронизав потилицю, ніби її щось укололо, а потім все стало зовсім темним.

Це було абсолютно несподівано.

В останню секунду перед тим, як утратити свідомість, Ю Жубін устигла лише подумати: Твою ж дивізію, собача богиня, усе-таки справді з брудними фокусами...

…

Коли Ю Жубін знову розплющила очі, вона побачила, що глуха пітьма навколо розсіялася під м'яким, теплим електричним світлом. Вона стояла в передпокої, а просто перед її очима на дверях висів перевернутий догори дриґом ієрогліф «щастя».

Папір помітно вицвів і пошарпався, увібравши в себе плин усіх чотирьох пір року.

Він здавався таким болісно знайомим.

І ці двері...

Усе це було наче...

«Ти вже повернулася?»

Позаду пролунав чоловічий голос — низький, рідний до болю.

Ю Жубін різко обернулася. Чоловік, який пішов із життя понад десять років тому, у потертій кухликовій фартусі на поясі тримав у руках тарілку з гарячою свининою, обсмаженою із зеленим перцем, і, злегка накульгуючи, виходив зі старої кухні, що навіки закарбувалася в її дитячих спогадах.

Він поставив тарілку на стіл, витер долоні об фартух, повернувся до неї й лагідно помахав рукою: «Знімай взуття, мий руки й сідай вечеряти».

Ю Жубін не кліпаючи дивилася на це рідне обличчя, давно сховане в найпотаємніших глибинах її пам'яті. У грудях піднялася гаряча хвиля почуттів; вона боялася навіть раз моргнути, аби видіння не розтануло.

«А щоб компенсувати твої страждання, я навіть приготувала для тебе подарунок. Він тобі обов'язково сподобається».

Ось що насправді мала на увазі та богиня під словом «подарунок».

Вона відправила її в минуле — повернула Лао Ю до її життя.

Вона надто чітко пам'ятала сьогоднішній день — день, коли Лао Ю назавжди залишив її.

Вона розуміла, що все це лише ілюзія, штучний подарунок... але хіба могла вона відмовитися?

Не могла.

Богиня не дала б їй відмовитися, та й власне серце не дозволило б.

Вона вже так давно, так нестерпно давно не бачила Лао Ю...

Вона застигла в передпокої, не зводячи тужливого, прив'язаного погляду з батька, який давно став лише далеким спогадом, і стояла нерухомо, наче заніміле дерев'яне поліно.

Помітивши її заціпеніння, Лао Ю здивовано запитав: «Ти чого там застигла, мов укопана?»

«Швидше скидай черевики, мий руки й гайда їсти», — пролунало те саме звичне, безкінечно рідне бурчання.

Ю Жубін повільно кліпнула; у горлі зрадницьки перехопило подих, а голос сам собою затремтів від підступного слізного клубка: «Угу...»

Вона повільно розв'язала теплі зимові черевики, взула пухнасті капці з візерунком цукерок, зняла своє рожеве пальто й звичною рукою потягнулася повісити його на вішалку.

Рука раптом завмерла. Погляд прикипів до цієї рожевої тканини.

Коли вона тоді втекла з дому, Лао Ю кинувся шукати її саме з цим пальтом у руках... і з двома цукерками в кишені.

Коли вона злилася, двох цукерок завжди вистачало, щоб заспокоїти її образи.

Ось тільки того дня Лао Ю так і не зміг особисто віддати їй ті дві цукерки.

Батько виніс із кухні ще одну миску з гарячою стравою і, побачивши, що донька знову застигла біля вішалки, здивовано пробурчав: «Та що з тобою сьогодні, знову в хмарах літаєш? Боїшся, що батько сваритиметься?»

Сьогодні вона наговорила капостей тітці Пан і довела її до сліз, тож ображена сусідка прибігла скаржитися йому.

Він спочатку не на жарт розлютився й твердо збирався влаштувати їй добрячу прочуханку, але коли побачив цю розгублену, перелякану й беззахисну дитину, серце миттю розм'якло.

Рідна дитина все-таки, хіба повернеться язик сказати їй щось жорстоке?..

«Не сваритиму я тебе. Біжи мий руки й сідай за стіл».

Ю Жубін ледь чутно прошепотіла: «Добре».

Вона пройшла до ванної, слухняно й мовчки вимила руки з милом, а потім попрямувала на кухню, допомагаючи батькові виносити решту посуду й накладати гарячий рис.

Сидячи за скромним домашнім столом і спостерігаючи, як Лао Ю дбайливо підкладає їй шматочки м'яса, Ю Жубін відчувала, ніби минуло ціле життя.

Батько підкладав їй найкращі шматки й не переставав бурчати: «Вам, студентам, важко живеться, треба добре харчуватися, інакше мізки варити не будуть!»

«Тобі незабаром доведеться вчити купу реплік, готуватися до захисту диплома — роботи буде повно, їж більше».

«І дивися мені, щоб я не бачила, що ти схудла».

В очах Ю Жубін затремтіло світло: перед очима мимоволі постав образ Тан Ханьцьов.

Їй так шалено, так відчайдушно хотілося привести її сюди й показати Лао Ю...

Хотілося гордо вигукнути: «Лао Ю, поглянь! Це моя дівчина! Скажи, вона ж неймовірно красива?»

Але вона... ніколи не зможе цього зробити.

Опустивши погляд, вона заворушила паличками й дбайливо поклала шматочок м'яса батькові в миску: «Ти теж натомився, Лао Ю. Їж більше».

«І ще... — тихо додала вона, — пробач мені».

Я не повинна була того дня сваритися з тобою.

Я не повинна була так безглуздо й уперто тікати з дому.

Я не повинна була...

Це я вбила тебе...

Я виявилася найжахливішою донькою у світі...

На її обличчі проступило таке нестерпне почуття провини, уся її постать випромінювала такий розпач і втому, ніби вона пройшла крізь роки крижаних буревіїв, пережила надто багато болю, і її серце було пошматоване на друзки.

«Я була дуже поганою донькою», — промовила вона.

Лао Ю опустив піалу на стіл і важкою, шкарублою долонею лагідно поплескав її по спині: «А твій батько вважає зовсім інакше».

Ю Жубін повільно повернула до нього голову.

Він гладив її по спині й тепло бурчав: «Лао Ю знає, що його Сяо Ю — найкраща донька у світі. — А потім усміхнувся: — Хоч іноді від неї в Лао Ю голова йде обертом».

Ю Жубін нарешті посміхнулася й крізь тихий сміх вимовила: «Лао Ю, давай ми більше ніколи не будемо сваритися, добре?»

Батько розсміявся: «Не сваритися — це ж чудово, я тільки за!»

Очі Ю Жубін зігнулися в півмісяці: «Лао Ю, на вулиці так холодно...»

Того фатального дня вона сказала цю саму фразу мертвому Лао Ю, який нерухомо лежав на крижаному асфальті, але він їй тоді так і не відповів.

А сьогодні, сидячи за цим столом, коли вона повторила ці слова знову, Лао Ю підвівся, дістав гарячу гумову грілку й рішуче запхав їй прямо в руки: «Тримай поки що. Швидко доїдай і біжи приймати гарячий душ, треба як слід прогріти кісточки».

Грілка була приємно гарячою, наче її щойно наповнили кип'ятком; притиснута до грудей, вона дарувала долоням неймовірне, цілюще тепло.

Ю Жубін зі щасливою посмішкою відігріла пальці, а потім переклала грілку на коліна Лао Ю й мовила: «Я вже зігрілася, тепер твоя черга. На вулиці мороз, дивися не застудися! І не смій валятися на холодній землі — це занадто небезпечно».

Почувши це, Лао Ю жартівливо обурився й знову запхав грілку їй назад: «Ти на кого натякаєш? Твій батько міцний, як віл! — Він із гордістю ляснув себе по широких грудях: — Здоров'я хоч відбавляй!»

«Та я навіть на голій землі спатиму — і нічого мені не буде, не переживай дурно!»

«Угу, — ніжно підтакувала Ю Жубін. — Мій Лао Ю найміцніший і найздоровіший, ти обов'язково проживеш цілих сто років!»

Батько посміхнувся у відповідь: «І моя Сяо Ю теж. Рости здоровою й сильною. — Він тицьнув пальцем у бік її рота: — Тільки от за зубами дивися краще!»

Наминає стільки цукерок, що дивись — зуби випадуть завчасно.

Ю Жубін миттю розтягнула губи в широкій посмішці, демонструючи білосніжні зубки: «Та в мене зуби ідеальні! Поглянь сам — залізо можна гризти!»

Скільки вона себе пам'ятала, її зуби росли немов за магією: жодної пломби чи дірочки за все життя.

«Добре, добре, залізна ти моя, їж давай швидше!» — з удаваною байдужістю відмахнувся батько.

Ю Жубін жартівливо надула губи: «Яка нещира відповідь!»

Після вечері Ю Жубін перемила весь посуд і лише тоді пішла у ванну. Коли вона вийшла після душу, Лао Ю сидів на дивані у вітальні й дивився телевізор: за весь вечір він жодним словом так і не дорікнув їй через сварку з сусідкою.

Ю Жубін сама підійшла до нього, сіла поруч, обхопила його руку обома долонями й поклала голову йому на плече.

Батькові здалося, що сьогодні вона поводиться якось занадто незвично, наче сповнена незрозумілої меланхолії: «Ти чого це? Тебе там хтось на вулиці образив, чи що?»

Ю Жубін тихо засміялася: «Хто мене образити посміє? Я ж сама кого завгодно до сліз доведу!»

Лао Ю легенько клацнув її по кінчику носа: «Ох і шибениця... ех», — але продовжувати докори не став.

Ю Жубін задоволено хихикнула й раптом тихо попросила: «Лао Ю, я хочу цукерок. Дай мені дві штучки, га?»

Батько кивнув у бік жерстяної коробки на журнальному столику: «Хочеш солодкого — сама візьми!»

Ю Жубін затялася й почала вередувати, як у дитинстві: «Не хочу сама, я хочу, щоб дав саме ти!»

Лао Ю не зміг встояти перед її благаннями, підвівся й дістав їй дві цукерки, поки вона за його спиною наполягала: «Дай саме дві штуки! Ті самі, якими ти мене завжди заспокоював, коли я злилася!»

Батько приніс їй дві маленькі карамельки, які завжди беріг спеціально для її примх: «Тільки зуби потім почистити не забудь».

Ю Жубін тремтячими пальцями взяла цукерки, повільно й акуратно розгорнула перший шелесткий папірець, закинула одну до рота, потім другу, і крізь сльози посміхнулася: «Які ж вони смачні, Лао Ю...»

Цукерки, які ти тоді так і не встиг мені віддати... я нарешті скуштувала їх.

Вони справді неймовірно смачні.

Цей солодкий знайомий смак був точнісінько таким самим, як у тих солодощах, що вона їла до своїх шістнадцяти років.

Вона посміхалася з невимовним полегшенням, але перед очима все повільно розмивалося, і великі, важкі сльозини одна за одною падали на її коліна. Вона більше не могла їх стримати.

«Пробач мені, Лао Ю... — По юному обличчю котилися гарячі солоні струмки; вона з усіх сил намагалася посміхатися, але посмішка виходила беззахисною й тремтячою. Схиливши голову, вона плакала й захлинаючись шепотіла: — Я обов'язково виросту сильною й здоровою».

«Якщо в нас буде наступне життя — давай знову будемо батьком і донькою».

«Обіцяю, тоді я буду дуже слухняною й більше ніколи не злитиму тебе».

Вона набралася мужності, підвела сповнені сліз очі й щосили видавила з себе найсяйливішу посмішку: «Пробач мені, Лао Ю... Я була безмежно рада побачити тебе знову, але мені вже час поспішати назад до неї...»

Її Лао Ю давно загинув. Він ніколи більше не зможе повернутися.

Усі ці «подарунки» — лише примарна, жорстока ілюзія.

Адже 008 казав цілком однозначно: ніхто у всесвіті не здатний повернути час назад.

Ніхто. Навіть ця клята Богиня.

Але можливості побачити батька ще один останній раз було цілком достатньо, щоб у її душі не залишилося жодного жалю.

Мертвих уже не повернути; треба берегти тих, хто живий і чекає на тебе поруч. Тому вона не мала права залишатися в цьому солодкому сні — їй треба було якнайшвидше повернутися до Тан Ханьцьов.

Остання прозора сльозина скотилася її щокою, і тепле світло домашньої лампи в цій краплині розчинилося, поглинуте густим чорнилом непроглядної пітьми.

Коли Ю Жубін знову розплющила очі — вона вже стояла в офісі «Хваяо».

А Тан Ханьцьов стояла прямо перед нею й, повернувшись до неї спиною, тривожно розмовляла телефоном.

Вона повернулася.

----------(Автор має що сказати)--------- Ех, я ж казала, що над ними обома ніхто не знущатиметься й скла не буде, усе вірно — бо система взагалі не людина.

Та й яке тут у біса знущання! Не панікуйте!

[Жага вижити змушує мене переконувати всіх зберігати спокій? Бо я помітила, що моє розуміння «скла та страждань» дуже відрізняється від читацького... Мені здається, що це дрібниці, а людям це бачиться дитячим свавіллям і тиранією? (Спокійний аналіз.jpg)]

------(Перекладач має що сказати)------ Не думаю, що все закінчено…