Розділ 109

Більшість присутніх на зустрічі мали намір поглузувати з Йон‑У. Однак тепер, коли він позбувся статусу боржника й досяг успіху, ніхто не міг з нього кепкувати. Тож зустріч втратила свою головну мету й перетворилася на дуже незручну ситуацію. Зокрема, Лі Чжун‑Хо не зміг нічого сказати й пішов першим, допивши свій келих. Відтоді настрій повільно змінювався. Помітивши, що Чжун‑Хо пішов, вони почали засипати Йон‑У питаннями.

— Як у тебе з'явилася 13 серія? Ти виграв у лотерею чи що? Хіба ти не був у боргах, коли я бачив тебе востаннє?

— Йон‑У, ти став рейтером у «Сатісфай»? Ти заробив багато грошей на зйомках передач? Ми ж колись побачимо тебе по телевізору?

— Які у тебе стосунки з Юрою? Ви реально зустрічаєтеся?

— Зустрічаєшся з ідеалом кожного чоловіка… Не уявляю, як ти почуваєшся. Ти, мабуть, на вершині світу…

У очах випускників відбивалися цікавість, заздрість і ревнощі. Поки Йон‑У насолоджувався цією ситуацією, до нього підійшли дехто з його шкільних приятелів, яких він тоді вважав друзями.

— Ей… Йон‑У, пам’ятаєш, як ми дружили в школі? Тоді було весело… Ти часом не сумуєш за тими часами? Може, колись згадаємо старі часи?

— О! Це добре! Після армії і універу всі роз'їхалися, тож це буде класно!

— Хе‑хе, ти маєш тоді привести Юру. Хіба не природно знайомити друзів зі своєю коханою? Хе‑хе‑хе.

— Слухай, знаєш… Можна прокататися на машині? Я завжди хотів проїхатися на 13‑й серії… Е? Лише п'ять хвилин, нічого страшного. Будь ласка.

Ці хлопці відвернулися від Йон‑У і, коли йому потрібна була допомога, знущалися з нього, як і решта, а тепер раптом хотіли знову подружитися. Йон‑У рішуче відмовив їм.

— Ви тепер прибігли до мене і прикидаєтеся друзями? Просто замовкніть. Як і всі інші, ви дивитеся на мене із заздрістю. Я тут тільки для того, щоб посміятися з вас.

— Що?

— Ха! Ну і тон, придурку. Ти так поводишся тепер, коли у тебе все добре?

Йон‑У своїми словами влучив їм у найболючіше місце, і це їх розлютило. Він глузував з них, кажучи:

— Хіба не кумедно, що ви говорите точно так само, як Чжун‑Хо? Чого ви сміялися з мене, поки я не домігся успіху? Адже спочатку це ви, виродки, знущалися з людей, чи ні? А? А тепер подивіться на себе. Ви думаєте, я й надалі буду терпіти вас?

— Ти..!

Обличчя випускників почервоніли від гніву, проте вони не могли заперечити йому.

— Ви ― потвори, у яких підіймається самооцінка, коли ви кривдите тих, хто нижчий за вас.

Йому стало холодно. Він не мав сумнівів, що після цієї зустрічі випускників його стосунки з ними остаточно закінчилися. Він взяв пальто й пішов.

Йон‑У повернувся до 23‑го і завів його. Встановивши в навігаторі пункт призначення ― свій дім ― він увімкнув функцію автоматичного керування. Він уже збирався рушати, коли хтось постукав у його вікно. Це була А‑Хьон. Йон‑У опустив вікно, і вона подивилася на нього стурбованим поглядом.

— Ти вже їдеш?

— А‑Хьон…

Лише кілька днів тому вона була об’єктом його кохання. Він любив її настільки, що не менше сотні разів мріяв про побачення та весілля з нею. Але, що цікаво, зараз Йон‑У не відчував до неї жодних емоцій. Як тільки він усвідомив, що вона не та, за кого він її вважав, розчарування, почуття зради та будь‑які залишки емоцій зникли.

— Діти, які раніше ставилися до мене як до лайна, тепер заздрять. Ті, хто мене покинув, тепер чіпляються за мене. Я мушу піти, бо я вже помстився. Якщо я лишуся тут довше, то бійки не уникнути. Це марна трата часу.

Коли він любив А‑Хьон, то не міг нормально дивитися їй в очі. Серце билося, і він міг лише белькотіти нісенітниці. Однак тепер все було інакше. Емоцій не було, тож Йон‑У міг дивитися їй в очі й чітко говорити.

— Будь хорошою, А‑Хьон. Ти мені подобалася.

А‑Хьон схопила Йон‑У, коли він уже збирався їхати.

— П‑подобалася? Чому в минулому часі? Ти кажеш, що я тобі більше не подобаюся? Ти..! Ти мені подобаєшся!

Те, що А‑Хьон була його першим коханням, не зміниться, навіть якщо вона розтоптала його серце. Йон‑У хотів піти з найкращими спогадами, не руйнуючи її ілюзій. Він був засліплений коханням протягом 13 років, тому не хотів залишати їй жодного приводу чіплятися за нього.

— Хіба ти не бачиш? Тепер у мене є Юра, небо, з яким тебе не можна порівняти. З мого боку буде дурістю залишити її. Я нічого до тебе не відчуваю.

— Йон‑У, ти..!

Йон‑У висловився якомога цинічніше. Потім він залишив засмучену й ображену А‑Хьон.

— Для нас це кінець.

Зв’язок між ними, який раніше був лише тягарем, був остаточно розірваний. Тепер це був новий початок.

***

По дорозі додому він згадав розмову, яку раніше мав із Юрою,

Юра сказала йому:

— Після того, як гільдія «Цдака» успішно провела рейд на Малакуса, сили Церкви Ятана швидко ослабли. Тому «Цдака» тепер є головним ворогом Церкви. Вони неодмінно помстяться їм, і, як усі очікували, я є Восьмою слугою Церкви. Конфлікт між нами неминучий.

— То ти прийшла, щоб оголосити війну? Т‑ти хочеш мене тут убити? Незалежно від того, наскільки ти зла у грі, чи не занадто це ― вбивати людей у реальності?

— …Не роби з людей вбивць. Я просто хочу повернути борг за наш минулий бій

— Борг?

— Під час квесту в храмі Ятана… Хіба ти не вийшов з гри, хоча й переміг мене, щоб допомогти мені пройти квест? Завдяки цьому я змогла зміцнити своє становище в Церкві Ятана і стати Восьмою слугою. Ти ― мій великий благодійник, тому мені важко націлити на тебе зброю.

— Я навмисно вийшов з гри, щоб допомогти тобі з квестом? Про що ти взагалі?

Юра явно щось не так зрозуміла.

— Тоді я не хотів помагати тобі у твоєму квесті. Ти мені нічого не винна.

Йон‑У не розумів, як Юра так перекрутила факти, але він хотів розвіяти це непорозуміння, бо не бажав мати з нею жодних стосунків. Однак вона вже занурилася у свої хибні уявлення.

— Не розумію, чого ти це заперечуєш. Навіть якщо ти й не хотів, як щойно сказав, це не змінює факту, що ти мені допоміг, тож я сплачу цей борг.

Юра мала дуже егоїстичну натуру. Зрештою, Йон‑У не залишилося нічого іншого, як кивнути.

— Мабуть, слова не поможуть. Окей, я розумію. Роби, що хочеш. Тоді я зможу швидше розірвати цей поганий зв’язок. Як плануєш відплатити борг?

— Поганий зв’язок..? — Юра нахмурилася. Вона була настільки красивою, що навіть Йон‑У замилувався.

“Вона ― шахрайка…”

Поки він милувався нею, Юра пояснила свій план.

— Після того, як між Церквою Ятана і гільдією «Цдака» спалахне війна, я тебе не вб’ю. Я ж не можу вбити свого благодійника. Хоча можуть скластися обставини, за яких бійка буде неминучою.

— …Ти мене пощадиш? Ого, я такий вдячний, що аж сльози на очі навертаються.

Роль, яку Йон‑У виконував у гільдії «Цдака», була ковалем, а не солдатом. Він не планував втручатися в будь‑які справи гільдії, якщо це не стосувалося його безпосередньо, як нещодавній інцидент із гільдією «Гіганти». Виготовлення предметів було в сто разів вигіднішим, ніж бій, тому він волів бути ковалем гільдії. Шансів, що Юра та він зустрінуться на війні, не було.

Йон‑У заспокоївся і кивнув.

— Добре, я зрозумів, як ти погасиш борг. То ти вже закінчила? Ми дісталися місця призначення, тож давай розійдемося. Будь ласка, більше не з’являйся переді мною, бо моє серце не витримає.

Юра знищила храм Ятана, намагаючись убити Йон‑У. Бути пов’язаним із нею було не інакше, як тортурами. Він хотів швидко розлучитися з нею, але вона мала інші думки.

— Це кінець. І ще я хочу сплатити борг в іншій формі.

— Що ще?

— Пробач, але я досліджувала твоє минуле. Протягом багатьох років тебе принижували твої однокласники зі школи.

— Що?

Чому вона почала говорити про ганебне минуле чоловіка? Хіба їй не відомо про приватність?

“Вона що, сталкерка?”

Йон‑У хотів випалити ці слова, але так злякався, що не зміг відкрити рота. Вона запропонувала йому:

— Ти ж зараз їдеш на зустріч випускників? Я теж піду. Давай я буду вдавати твою дівчину перед твоїми однокласниками.

Що за маячню вона несе?

— Чому?

Юра лагідно пояснила йому:

— Як тільки вони дізнаються, що така відома, розумна й красива жінка, як я ― твоя дівчина, вони більше не будуть з тебе глузувати. Ти зможеш заткнути роти їм всім. Як тобі? Прикиньмося коханцями. Хіба це не класний спосіб віддячити тобі за допомогу?

— …

Йон‑У був майже впевнений, що Юра страждає на «синдром принцеси». Для такої знаменитої, розумної та красивої жінки, як вона, не мало сенсу робити таку пропозицію.

“Хіба це не типова сцена з серіалів та фільмів? Ролі статей помінялися місцями, але…”

Він заперечив Юрі.

— Все нормально. Для цього нема потреби. Я можу змінити своє становище власними силами.

Так, Йон‑У відхилив пропозицію Юри. Але в результаті випускники побачили, як Юра виходить з його машини, і помилково вирішили, що вона ― його дівчина. Тоді вони страшенно заздрили йому. Неможливо було б викликати таку реакцію лише за допомогою авто.

— …Чим більше я про це думаю, тим дивнішою вона мені здається. Що за людина могла так помилитися, перевірити моє минуле і спробувати повернутися борг у такий спосіб? Хіба це не абсурд? Сплачувати односторонній борг… Вона божевільна.

Судячи зі здорового глузду, Юра, здавалося, мала вужче уявлення про людські стосунки, ніж він.

“Схоже, вона стала дивною після того, як рано прославилася і почала жити окремо від інших.”

Незабаром Йон‑У прибув додому. Він одразу ж попрямував до капсули та підключився до Satisfy.

***

У боях проти Церкви Ятана Вінстон кілька разів втрачав війська: капітан лицарів був поранений, а леді викрали. Місто ставало одним із найкращих на півночі, а населення стрімко зростало, проте чисельність захисних військ була обмеженою.

Граф Стейм, дізнавшись про ситуацію, привів до Вінстона підкріплення.

— Тату!

— О! Моя люба донечко! Ти стала ще красивішою, ніж востаннє, коли я тебе бачив!

Граф Стейм був одним із найвпливовіших аристократів у Вічному Королівстві та правителем півночі. Але перед своєю дочкою Ірен він був просто люблячим батьком. Попри численних солдатів і лицарів, які спостерігали за цим, граф Стейм обійняв дочку й пустив сльозу.

— Ти, певно, дуже страждала! Пробач, що звалив на тебе такий тягар! Радий, що ти в безпеці! Дуже радий!

Ірен була єдиною дитиною графа Стейма. Замість того щоб тримати її в безпеці біля себе, він призначив її правителькою території і допустив, щоб її знову викрали, тому не міг собі цього пробачити.

Ірен сказала йому:

— Тату, ти не зробив нічого поганого. У всьому винна я. Саме тому, тату… я б хотіла, щоб про мене дбав хтось сильний.

Стейм грізно поглянув на Фенікса.

— Саме так… Тобі потрібна сильна людина… Хтось набагато кращий за цього некомпетентного капітана Фенікса…

— Будь ласка, вбийте мене!

Почуття провини Фенікса було невимовним після поразки у війні та нездатності захистити свою володарку. Стейм проігнорував його і звернувся до Ірен:

— Люба, Доран мертвий, і, на жаль, на півночі немає нікого сильнішого за Фенікса. Залиш Вінстон Феніксу і повертайся зі мною.

— Ні, тут є один, на кого я можу покластися. Він сильніший і відважніший за будь‑кого іншого.

— Хох?

Ірен була дочкою воїна. Хоча вона не мала військової підготовки, її здатність розпізнавати силу була відмінною. Вона так впевнено хвалила когось, що Стейм сповнився очікувань.

— То хто ж це?

— Він коваль.

— Е?

Відповідь, що пролунала з усміхнених вуст його доньки, була настільки несподіваною, що Стейм на мить подумав, що він неправильно почув. Він опанував себе і запитав:

— Люба, той сильний і відважний, на якого ти можеш покластися, ― коваль? Я щойно правильно почув?

Ірен без вагань кивнула.

— Саме так. Це той самий видатний коваль, який не так давно викував меч, що став сімейною реліквією, а також той, хто врятував мене від Малакуса. І не тільки це. Він ― герой, який врятував Вінстон від компанії «Меро».

— Ха! Той, про кого ходять чутки…

Судячи з досягнень, він, безперечно, був великою людиною. Але граф Стейм розгубився, побачивши обличчя Ірен.

“У моєї доньки обличчя закоханої жінки..!”

Він знав про того, хто допоміг врятувати Вінстон від злих сил компанії «Меро». Також звітували, що він мав силу легендарного коваля. Але чи міг коваль бути настільки сильним, щоб убити одного зі слуг Ятана? Стейм не міг у це повірити.

— Люба, як би я не думав, не вірю, що в цьому світі існує Хтось настільки досконалий… Він гарний? Схоже, тебе обдурив шахрай…

Ірен заявила:

— Мене не обдурили! Ти думаєш, я така примітивна жінка, що може спокусити зовнішність? До того ж, він і не дуже гарний!

Фенікс і лицарі одностайно кивнули.

— Це правда. Він хороший, але зовнішність у нього…

Графу Стейму це теж не сподобалося.

— Потворний чоловік наважився звабити мою дочку? Негідник! Я хочу його побачити! Приведіть його до мене негайно!

— Графе, він ― герой Вінстона і рятівник Ірен. Чи не слід нам привести його з повагою?

— …Так, приведіть його з повагою.

Більше глав та творів на нашому телеграм-каналі . Смакуйте улюблені веб-новели рідною мовою!

Також заходь у мій телеграм , там я публікую одразу готові томи у .pdf і .epub