Розділ 20

У Satisfy піднявся галас, коли відомі гільдії почали пошуки таємничого коваля. У різних ЗМІ та інтернеті епічні стріли стали гарячою темою для обговорення. Хто був цей майстер з великим талантом та потенціалом, але без досвіду та репутації? Багато людей шукали його місцеперебування.

“Це важчий шлях, ніж у інших. Я завжди робив все, що міг. І все‑таки є коваль, кращий за мене?”

Панмір лише двічі зробив епічні предмети. Він мав титул найпершого виробника епічних предметів. Однак в описі його епічного предмета не було згадки про «майстра». Хто ж був тим, кому дали титул майстра, якого не дали навіть ковалю, що посідав перше місце в рейтингу?

Ттан! Ттан!

Панміра охопило почуття конкуренції з невідомим ковалем.

Тим часом Шін Йон‑У, людина, яка привертала увагу всіх, їв локшину з чашки в цілодобовій крамничці перед тим, як піти на роботу.

— Який же він козел. Бере 1 000 вон за чашку локшини? Він хоче, щоб такі як я померли з голоду? Ех, люди дійсно не можуть жити, не роблячи брудних справ, — бурмотів він, смакуючи локшину.

***

Була 5:30 ранку. Хоча це була неділя, в біржі праці завжди було багато людей. Однак часи, коли студенти щодня приходили шукати роботу, минули. Сьогодні молодь відвернулася від фізичної праці! Іноземні робітники вже давно зайняли їхнє місце, що робить майбутнє Південної Кореї досить похмурим.

“Голова болить.”

Йон‑У все ще не звик до запаху сигарет і алкоголю рано вранці.

“Хочеться швидше закінчити роботу, і піти додому відпочити.”

Поки Йон‑У сидів, молодий чоловік у будівельному одязі вигукнув:

— Шукаємо чотирьох робітників на будівництво Shinwoo Building!

Працівники будівельного майданчика займалися прибиранням, перенесенням цегли та деревини, а також перекиданням піску. Фізична праця була важкою, і під час неї часто треба було дихати порохами, але Йон‑У вже звик до цього.

Тому він не вагаючись підняв руку.

— Тут! Я піду… кхе!

П'яниця чи запеклий курець вдарив Йон‑У в живіт! Його відштовхнули в куток, і він втратив шанс влаштуватися на роботу на будівництві.

— Вони безсердечні! Треба спочатку відправляти бідних молодих людей! — роздратовано скаржився Йон‑У.

Тим часом чоловік середнього віку в сорочці з короткими рукавами вигукнув:

— Мені потрібні три сильних плиточники. Досвід роботи обов'язковий.

Помічник плиточника мав слідувати за головним плиточником і допомагати йому переносити матеріали, такі як плитка, цемент і пісок. Працювати з поганим плиточником було б неприємно, і треба було бути обережним, щоб не розбити плитку, але це була пристойна робота.

Йон‑У підняв руку.

— Я! Я вже 10 разів був на такій роботі… Уф!

Його знову відсунули в куток старші чоловіки, і він втратив шанс влаштуватися на роботу, оскільки було ще троє людей, більш досвідчених за нього.

— Є ще хтось?

— Я! Я хочу… Ай!

Було кілька компаній, які шукали робітників, але Йон‑У не влаштували на роботу через постійне втручання.

— Ах, ви! Ви пошкодуєте, що не побачили моєї цінності!

Старші чоловіки заважали йому. Схоже, їм не подобалося, що він зазіхав на їхні місця.

— Хто прийде сюди, бо йому це подобається? Ти не думаєш, що я теж хочу працювати на пів ставки, як інші молоді? Я заробляю на життя так само, як і ти! Залиш мені теж щось!

Один лише їхній вигляд достатньо розлютив Йон‑У. Це нагадувало вигляд гавкаючої собаки. Однак його опоненти були дорослими людьми, тому він не міг сказати нічого поганого і знову сів.

— Так‑так‑так, — керівник, який читав газету за своїм столом, подивився на Йон‑У.

Керівнику було, мабуть, близько 30 років? Він успадкував цю посаду від свого батька. Він помітив, що з кожних 10 разів, коли Йон‑У приходив сюди шукати роботу, три рази він повертався додому з порожніми руками.

Керівник розглядав Йон‑У, коли з'явилася ще одна людина.

— Хто може тягнути електропроводи? Досвід не обов'язковий. Я плачу 110 000 вон на день, тож приходьте швидше.

Це було на 20 000 вон більше, ніж звичайна зарплата. Однак Йон‑У не рушив з місця. Адже була причина для вищої зарплати.

“Ніколи не забуду, як це було жахливо.”

Він пробував тягнути електричні кабелі лише один раз. Тягнути величезний кабель було дуже просто. Однак це вимагало величезних фізичних зусиль. До того ж кабелі були дуже товстими і важкими. Робота полягала лише в тяганні, але… навіть у рукавицях на його руках з'являлися мозолі, і він страждав від болю в м'язах щонайменше два дні.

“Це ілюзія оазису взимку…” — Йон‑У все ще пам'ятав кошмар минулої зими.

Інші чоловіки, що були присутні, дивилися вдалину, свистіли або виходили покурити.

— Ніхто? — знову запитав чоловік з бентежним виразом обличчя.

Тоді один із чоловіків вказав на Йон‑У.

— Він дуже добре це вміє.

— Так. Він дуже моторний і сильний.

— Хіба не він вже перетягав тони кабелів? Він експерт, експерт.

“Ну і кончені!” — Йон‑У грізно подивився на них, щоб вони припинили, але інші чоловіки продовжували рекомендувати його.

Тоді людина, яка пропонувала роботу, вказала на Йон‑У.

— Ну то як, підемо? Ви виглядаєте сильним.

Якби Йон‑У піддався атмосфері, він би сьогодні потрапив до пекла. Він поглянув на начальника, але той лише посміхнувся.

Врешті‑решт Йон‑У підніс телефон до вуха, ніби отримав дзвінок.

— Так, це Шін Йон‑У. А, є місце? Так, зараз…

Дзіньк‑дзіньк…

— …

З телефону біля його вуха пролунав стандартний рингтон.

Зрештою, інші працівники там сміялися, аж поки сльози не виступили їм на очі.

Роботодавець також засміявся.

— Тоді ходімо.

Хто міг зателефонувати Йон‑У так рано вранці? До того ж йому взагалі майже ніколи не дзвонили. Тож чому йому зателефонували саме в цей момент? Тоді він з запізненням побачив номер абонента і поспішно підняв слухавку.

Це був незабутній голос.

— Алло… Це фінансова агенція «Материнське серце щасливе». Клієнт Шін Йон‑У, ви ж знаєте, що термін закінчується завтра, правда?

— …Вже?

— Якщо ви забули, це означає, що грошей немає?

— Звичайно, є. Так, я розумію. Я підготую суму до завтра.

— Дякуємо, борж… тобто, клієнте. Гарного дня. «Материнське серце щасливе» сподівається, що ви сьогодні посміхнетеся…

Дзвінок закінчився.

— Ці срані…

Йон‑У грав в ігри та ігнорував реальність, забувши, що він боржник.

Він мав важко працювати, щоб виплатити відсотки. Це була важка робота, а не легка, яка вивела б його з цього становища.

— Перепрошую… Ви справді заплатите 110 000 вон?

— Так!

— Це правда?

— Звичайно! Ви ніколи не будете голодувати, працюючи на мене!

Йон‑У зрештою пішов у пекло.

*

Того вечора…

— Е‑ей, Йон‑У? — заїкнулася Се‑Хі, побачивши виснаженого брата, який повернувся додому.

Він навіть не зміг зняти взуття, перш ніж рухнути на ліжку.

— Блін… Він сказав правду, але… так важко працювати, щоб отримати лише кремовий хліб..? Там навіть молока не було..! Що за люди дають кремовий хліб і не дають молока?! Арх… Я маю пограти… Стріли… продані…

Йон‑У не пам'ятав нічого, що сталося після цього. Це тому, що він заснув.

***

Коли він прокинувся, то почувався так, ніби його розчавило сталевим пресом. Усе тіло боліло, і він ледве зміг перевірити час. Була 5:20 ранку.

— Ой!

Це було серйозно. Враховуючи відстань між його будинком і біржою праці, він уже запізнювався. Йон‑У поспішив переодягнутися в робочий одяг, турбуючись про те, чи отримає він хорошу роботу. Якщо він запізниться, то може статися те саме, що й учора.

— А..! Я пішов.

Після сплати відсотків за позику у нього залишиться лише 9 220 вон. Йому треба заробити гроші, щоб сплатити внесок за гру через тиждень.

Коли він взувався, не вмиваючись, до нього підійшла мати і поплескала його по плечу.

— Іди снідай.

— Не можу. Я вже спізнююсь, — поспішно відповів він.

— Йон‑У, — раптом серйозним голосом промовила його мати.

Він мимоволі здригнувся. Було очевидно, що вона почне його докоряти. Мати знала про його борги. Вона дивувалася, чому він так захопився іграми, і сумувала, що він після цього все рідше ходив до школи. Потім вона жалілася, що він має борги і живе в таких умовах.

Однак, коли він озирнувся, її очі були спокійними і привітними.

— Йди їсти, — сказала вона.

— Ч‑чому? Мені треба бігти в офіс, — відповів він.

У цей момент відчинилися двері, і з'явився його батько.

Батько сів за стіл, розгорнув газету і тихо сказав:

— Сьогодні віддихни.

Йон‑У запитав:

— Віддихнути? Мені не причулось?

— Кхе, кхе, — батько лише кахикнув і зазирнув в газету.

Мати прошепотіла йому на вухо:

— Вчора ти повернувся дуже втомленим. Тато хвилювався і навіть відніс тебе до спальні….

— Що? — вигукнув Йон‑У.

— Ми твої батьки. Ми не хочемо бачити, як наш син страждає. Хіба ти не страждав учора? Нині тобі треба відпочити.

— М‑мамо… — Йон‑У був зворушений тим, що його батьки все ще піклувалися про нього, незважаючи на все розчарування, яке він їм приніс за останній рік.

У цей момент Се‑Хі вийшла зі своєї кімнати, позіхаючи, і подала йому щось. Це був пластир зі знеболюючим ефектом.

— Наклей. У тебе ж вчора було повно клопотів?

— С‑Се‑Хі…

“Ах! Яка хороша сім'я!”

Він голосно скрикнув, обіймаючи матір і Се‑Хі.

Йон‑У думав, що він самотній у цьому складному світі, але насправді у нього була така дружня сім'я. Члени його сім'ї були як ангели для свого горе‑сина і брата. Він був щиро вдячний за те, що мав таку сім'ю.

— Га? Куди лізеш? Хоча обійми приємні… А, ні. Це ж недобре? — тихо буркнула Се‑Хі, обіймаючи його у відповідь.

Тим часом його мати тихо гладила його по голові.

Після цього Йон‑У зняв робочий одяг і сів за стіл, вперше за кілька місяців скуштувавши суп із реберцями.

— Тоді, тату, можеш виплатити мій борг?

Його батько, який тихо їв, подивився на нього і кинув ложку.

Йон‑У скрикнув, коли ложка влучила йому в лоб, а його мати клацнула язиком і подала батькові нову ложку.

— Хіба я тобі вже не казав? Ми хочемо, щоб ти був самостійним. Тобі вже 26 років. Ти маєш нести відповідальність за свої дії, — заявив батько.

Атмосфера була настільки гармонійною, що Йон‑У навіть не уявляв, що ложка може полетіти. Поки він потирав лоба, батько вручив йому конверт.

Батько сказав:

— Я дам тобі трохи грошей на сьогодні. Ти відпочиваєш через нас, тому я не можу дозволити тобі прогоріти.

— Тату… — Йон‑У був зворушений. Його батько, який зазвичай був різким, сьогодні піклувався про нього. Він з радістю прийняв гроші.

— Тоді…

Він помацав кінчиками пальців кількість купюр у конверті. Сума здавалася трохи замалою..? Коли він заглянув у конверт, то побачив сім купюр.

Відчуваючи розчарування, він обережно сказав:

— Тату, мінімальна оплата праці в наші дні зараз мінімум дев'я…

Його батько подивився на нього з жалем.

— А, реально? На жаль, це всі гроші, які я маю при собі зараз. Задовольняйся цим.

Він казав Йон‑У, щоб той не просив решту пізніше. Йон‑У забув, але його батько був досить стриманим, коли йшлося про витрати. Якщо він купував курку, то вважав, що сім'я має з'їсти її за три прийоми їжі. Тому Йон‑У був змушений погодитися на 70 000 вон.

“Принаймні він дав щось.”

Більше глав та творів на нашому телеграм-каналі . Смакуйте улюблені веб-новели рідною мовою!

Також заходь у мій телеграм , там я публікую одразу готові томи у .pdf і .epub