Розділ 35

— У нього легендарний клас, але він лише 21‑го рівня? Як взагалі він може так грати? Це нереально. Його здатність не просуватися по рівнях просто вражає. Взагалі дивно, що він отримав класове завдання.

Юн Сан‑Мін не любив Шін Йон‑У. Історія гри Йон‑У підтверджувала, що він ― хлопець без таланту до гри. Тож, отримавши легендарний клас, він був як дурень, що знайшов купу грошей. Сан‑Мін вважав, що це марнування легендарного класу.

— Він ніколи в житті не стане рейтером. Через його втручання велика кількість контенту, пов'язаного з легендарним класом, буде змарнована. Тепер він ось‑ось змарнує ще більшу кількість ігрового контенту…

Директор Сан‑Мін був у цьому впевнений.

“Отрута. Він ― смертельна отрута для «Сатісфай». Перш ніж він завдасть ще більшої шкоди, ми маємо назавжди заблокувати його акаунт.”

Однак директор Сан‑Мін не мав повноважень керувати акаунтами користувачів. Тому йому не залишалося нічого іншого, як тримати свої думки при собі.

Він прокляв Йон‑У про себе, а потім серйозним тоном запитав Юн На‑Хі:

— До речі, чого шанс успіху квесту аж 9 відсотків? Є 9‑відсотковий шанс, що він врятує Аллунбатара? Дурість. Мені здається, що шанс швидше нульовий.

Інші виконавчі директори погодилися.

— Цифра явно неправильна.

— Так. Гадаю, суперкомп'ютер «Морфеус» заражений вірусом.

Це завдання було провальним. Користувач 21‑го рівня не мав жодних шансів врятувати Аллунбатара. Агресивна публічна кампанія завершилася так і не почавшись. Усі так думали і були засмучені.

Серед усіх лише Лім Чхоль‑Хо був щасливий.

“Головний герой трьох великих подій поспіль… З моменту, як він став легендарним класом, він створив епічні стріли і отримав класове завдання, так що я чомусь маю великі сподівання на нього.”

Відверто кажучи, некомпетентність Йон‑У була настільки поза межами здорового глузду, що її важко було передбачити. Чхоль‑Хо вважав, що за Йон‑У цікаво спостерігати, оскільки він створював багато змінних. Тож незалежно від результатів завдання, Чхоль‑Хо відчував радість.

З іншого боку, інші директори, включаючи Пак Ин‑Хьока і Юн Сан‑Міна, були пригнічені.

***

Ґрід зустрів Хана раніше, ніж Хурой. Він захистив кузню і оплатив його лікування. Він був великим благодійником Хана. З іншого боку, ким був Хурой? Він обмінявся з Ханом лише кількома словами.

“Тоді чому?”

Чому Хан дав Хурою грандіозне завдання «Заради жителів Вінстона»? Тим часом Ґрід отримав завдання, яке принесе йому лише 600 золотих.

“Хіба не нормально дати мені всі квести?”

Якби Хан був НІПом, який знав, як віддячити за послугу, він би передав усі свої завдання Ґріду. На жаль, ні, він був невдячним НІПом.

— Хан мав би віддячити за послугу. Але ні, може, він здурів? Коротше, треба подумати над змістом історії. Якщо я хочу, щоб НІПи мене слухали, то мені треба стати кращим в майбутньому?

Чим більше Йон‑У думав про це, тим гірше він почувався.

«Заради мешканців Вінстона» ― це масштабне завдання, яке визначатиме долю Вінстона. Для Хана цілком природно було доручити його людині, якій він довіряв найбільше.

Але він вибрав Хуроя! Це означало, що Ґрід був гіршим за когось, кого Хан ніколи не бачив!

— Чого пес, який вискочив з нізвідки, є надійнішим за мене..? Аах!

Йон‑У стояв біля вуличного кіоску неподалік від свого будинку. Він нарікав на своє життя, запиваючи гірким шочью ― японським алкогольним напоєм. Зазвичай він обмежувався однією з половиною пляшками шочью, але зараз він був настільки розчарований Ханом і заздрив тому негіднику, що перебрав.

— Увааа..!

Йон‑У випив третю пляшку шочью. Його серце все ще не знаходило спокою, і йому хотілося плакати. Чим більше він про це думав, тим більше ненавидів Хана. Він щиро вірив, що за час, проведений з Ханом, вони стали справжніми друзями, але, судячи з усього, Хан думав інакше. Хан не вірив у нього.

— Чому він не поклався на мене, а замість цього дав хороше завдання тому ноунейму? Чого… нащо? Ай в сраку!

Так чи інакше, завтра почнеться триденний дощ. Тож Йон‑У не мусив турбуватися про те, як дістатися до роботи в цей період.

Він голосно покликав власницю буфету:

— Тітонько.

Жінка середнього віку, яка різала сунде, здригнулася від його раптового голосу.

Йон‑У помітив, що її очі злегка затремтіли, коли вони зустрілися поглядами.

“…Мій шарм став максимальним через ауру самотності, яку я випромінюю?”

Самотність в його очах була схожа на хуртовину на Евересті. Дивлячись на ці тремтячі очі, жінка середнього віку, схоже, розгубилася, відчуваючи потяг до молодика, який був приблизно віку її сина.

“Я такий грішний…”

Йому було шкода жінку, але вона його не цікавила, особливо якщо вона була заміжня.

“Я не можу руйнувати сім'ю.”

Щоб жінка не мала жодних сподівань, Йон‑У перейшов до справи:

— Ще одну пляшку шочью. І можна ще рибного супу? Тільки не забудьте покласти в суп шматочок редьки як бонус…

Штик!

Жінка встромила ніж, який тримала в руці, у дошку для нарізання. Потім вона вказала на Йон‑У і крикнула:

— Це вже перебір! Мені все одно на три пляшки шочью, але я вже казала, що не буду доливати рибний суп вдев'яте! Та ще й ти щоразу просиш якийсь бонус! Загальна вартість більша, ніж алкоголь, який ти п'єш. Як тобі не соромно?

— …Ви не дуже гостинна. Як мінімум, варто подавати клієнтам рибний суп… Цей світ знову розчаровує мене. Так, як і Хан.

— Що ти там кажеш? Мені не по кишені давати тобі безкоштовні добавки!

Власниця була впертою. План Йон‑У наїстися рибним супом виявився марним.

— Час прощатися і повертатися до жорстокої реальності…

Він не став більше просити добавки і встав. Потім поклав гроші за напої на стіл, попрощався з власницею і вийшов із забігайлівки.

Коли він йшов з сумним настроєм, то почув ззаду сердитий голос:

— Гей, ти! Ти не доплатив 1 000 вон! Віддай мені 1 000 вон!

“Ах, ну так, вже в очах двоїться. Тоді спробуємо. Це шанс зекономити 1 000 вон!”

Раніше він ніколи не відчував бажання економити гроші. Однак тепер він був у боргах, тож дух економії став для нього чимось неминучим. Зі зростанням кількості консервативної молоді майбутнє Південної Кореї ставало все світлішим. Заради свого духу економії та майбутнього Кореї він мав уникнути сплати цих 1 000 вон.

“…Ні, яким би п'яним я не був, я не можу втекти. Камера мене побачила, і скоріше за все, мене заберуть до поліції.”

Хіба не соромно потрапити за ґрати через 1 000 вон? Він повернувся і віддав жінці гроші.

— Якби я був простим громадянином сучасного суспільства, я би просто втік. Але я повернувся. Хіба це не дивовижно?

— …Хіба більшість так не робить?

— Ну… Ви не знаєте, яке життя. Уявляєте, скільки безсовісних людей нині є? Такі, як я ― рідкість!

— Та ну? Ясно. Я вже все розумію, тож йди додому. Ти п'яний.

— Ага! Тітонько! Знаєте, як мені сумно? Запакуйте трохи рибного супу для хлопця, який був настільки добрий, що віддав 1 000 вон у таку холоднечу.

— … — жінка повернулася за свій прилавок, не сказавши більше ні слова.

Йон‑У чекав, поки вона знову вийде з рибним супом, але вона не повернулася ні через 5, ні через 10 хвилин.

— Ха‑ха… Мене знову зрадили. І НІПи, і люди зраджують мою вірність!

Так, життя було гірким. Він повернувся додому, усвідомлюючи, що в цьому світі він самотній.

***

— Ти мав би подзвонити мені, якщо вже приходиш пізно! Знаєш, котра година?

Була перша година ночі. Як тільки Йон‑У повернувся додому, на нього накинулася Се‑Хі, яка дивилася телевізор у вітальні.

— Ти весь цей час пив? У тебе ж нема ні дівчини, ні друзів, то чому? Не кажи, що ти пив сам? Тобі не було соромно?

— …Слухай, у тебе завтра школа, чого ти ще не спиш?

— Я переживала, коли людина, яка проводить весь час на роботі або в своїй капсулі, раптом зникає… Це ж дивно!

— Е? Ти переживала за мене? Тому й чекала до пізньої ночі?

— Що? Хто чекав? Я просто дивилася веселу передачу по телику і не могла заснути.

— Тоді чому ти така зла? Ти ще й почервоніла. Що я зробив не так?

— Хто почервонів? Це смішно. Я йду спати!

Се‑Хі повернулася і зайшла до своєї кімнати.

— Фью, дівчата‑підлітки ― це складно.

Гучний голос Се‑Хі розвіяв п’яний туман Йон‑У.

Він знову розлютився через те, що упустив завдання «Заради мешканців Вінстона».

— Блін, піду я спати.

Тоді Се‑Хі знову вийшла зі своєї кімнати. Вона підійшла до нього і стала нарікати.

— Йди хоча би почисти зуби і ноги помий. Ти п'яний, тому не йди в душ. Ну, я й не сподівалася, що ти підеш в душ, бо ти не з тих, хто миється щодня.

— …Ти ще не спиш?

— Я йду вип'ю трохи води перед сном.

— Тоді йди випий води. На добраніч.

Се‑Хі рушила до кухні, а Йон‑У пішов до ванної.

Він припинив спроби нанести зубну пасту на щітку. Йон‑У випив так багато, що очі самі собою заплющувалися.

— Я не помру, якщо один день не почищу зуби…

Зрештою, він просто помив руки і вийшов з ванної. Потім він пішов прямо до своєї кімнати. Начебто Се‑Хі кричала за дверима його кімнати, але він не переймався цим і ліг спати. День закінчився.

Більше глав та творів на нашому телеграм-каналі . Смакуйте улюблені веб-новели рідною мовою!

Також заходь у мій телеграм , там я публікую одразу готові томи у .pdf і .epub