Розділ 77

— Вау…

— Ооо!

Група Чжун‑Хо затремтіла. Вони вперше бачили таку вражаючу посилену зброю.

“Він і справді надзвичайний, якщо здатен впоратися з каньйонським павуком.”

“Може, він і виглядає неотесаним, але його рівень явно високий! Неймовірно. Коли ж ми зможемо стати такими?”

Під їхніми заздрісними поглядами Йон‑У одним ударом розрізав павутину, що прилипла до стіни. Група Чжун‑Хо знову відчула захоплення.

“Він так легко розрізав павутину, яку ми разом не змогли навіть пошкодити.”

Йон‑У знизав плечима, коли їхні очі засяяли від захоплення.

— Той, хто не може розірвати павутину, чесно кажучи, є досить некомпетентним і жалюгідним.

— …

Справді неприємний тон! Чжун‑Хо та Кі‑Ван обурилися. Зазвичай запальний характер Чжун‑Хо підштовхував його до миттєвих лайок, але цього разу він стримався, оскільки зараз перебував у нижчому становищі.

— А‑ха, у нас ще малий рівень… Нам важко впоратися з павутинням, так що поможи нам, будь ласка. Якщо не допоможеш, ми не зможемо звідси вибратися і рано чи пізно помремо.

Чжун‑Хо посміхнувся злегка покірно. Для Йон‑У це було справді нове явище.

“Він же ніколи нікого не боявся. А тепер ось так поводиться.”

Йон‑У ледь стримав сміх. Він підпер підборіддя рукою й ліниво махнув рукою.

— Хм… і чого я маю вас рятувати? Що я з цього матиму? Як правило, я не люблю робити щось просто так.

Чоловік у шоломі відверто попросив оплату! Чжун‑Хо вважав його безсовісним негідником, але у нього не було вибору.

— Ми витратили більшу частину грошей на зілля, тож у нас залишилося лише трохи.

— Не треба бідкатись. Ви так низько оцінюєте вартість своїх життів?

— …Ми ж сказали, що у нас небагато грошей, бо ми ще лоулевели.

— Судячи з вашого спорядження, ви як мінімум 80‑го рівня? Якщо складетесь, то вийде пристойна сума, ні?

— Якщо ми віддамо тобі всі наші гроші, як ми будемо жити..? Будь ласка, просто звільни.

Йон‑У був у захваті, почувши, як Чжун‑Хо благає. Він відчував себе так, ніби 10 років страждав від запору, а тепер нарешті його попустило.

“Він завжди поводився зі мною грубо… Ахах, ну добре! Нині я виплесну всю свою злість! Це ідеальний шанс відплатити за всі образи. Лють коваля!”

[«Лють коваля» активовано. Ваша сила та швидкість атаки значно збільшились на 20 секунд.]

Йон‑У пообіцяв собі показати йому, як це ― бути жертвою знущань. Потім він без попередження почав бити Лі Чжун‑Хо.

— Хреек!

Його били голими руками, а Чжун‑Хо кричав, хоча відчуття було таке, ніби його били молотом. Це не було перебільшенням. Йон‑У був лише 86‑го рівня, але його сила перевищувала 700. До того ж він використав «Лють коваля».

Навіть якби Йон‑У не мав легендарного класу чи високих характеристик, Чжун‑Хо був звичайним воїном 88‑го рівня, який вклав більшу частину своїх характеристик у силу, а не в захист, тож сила атаки Йон‑У представляла загрозу.

Чжун‑Хо не мав спеціального обладунку, тож йому загрожувала смерть від 200 ударів голими руками Йон‑У. А вдарити людину 200 разів було дуже легко, коли вона не могла чинити опору.

— З‑за що?

Йон‑У посміхнувся йому. Це була посмішка, наче у демона. «Ти не збираєшся давати мені гроші, але все одно просиш мене врятувати тебе? Безсовісний!

— А‑а‑ак!

Кулак Йон‑У влучив йому в живіт. Чжун‑Хо виплюнув трохи крові, а Йон‑У підняв кулаки. Потім він вдарив Чжун‑Хо в щелепу.

— Кхе! Н‑ні! Ти нас відпустиш, якщо ми дамо тобі гроші? Але чому взагалі я маю тобі їх давати?

— Хіба твої зілля не цінні?

— Ти справді хочеш, щоб я віддав тобі все, що маю?

— Так, придурку!

Удар!

— Ух! П‑почекай! Припини мене бити. Подумай! Ти хочеш, щоб я віддав тобі все тільки за те, щоб ти розрізав кілька павутинок?

— Кілька павутинок? Так, саме так. Для мене це просто павутиння, а як щодо вас? Ви не зможете звільнитися з цієї павутини і помрете!

Удар‑удар!

— Ай! Я‑я зрозумів! Пробач! Я все зрозумів. П‑помилуй мене! Я віддам усе!

— Та все норм.

— Га?

— Я не хочу грошей.

— Це… це був прикол? Ха‑ха! Ха‑ха‑ха! Ей, а ти смішний. Ти, значить, розважаєшся, бо все одно нас врятуєш!

— Га? Я вас врятую?

— Що? Хіба я не казав, що віддам тобі все, що маю, якщо ти мене врятуєш?

— Ти, бовдур, звідки мені знати, що ти справді віддаси мені все? Може, у тебе є 100 золотих, а ти віддаси мені 1 золотий і скажеш: «Ну сорян, це все, що маю». А?

— Ні! Я б такого не зробив

— Ах. Я не врятую тебе, навіть у такому випадку.

— Але чому?

— Я не хочу тебе рятувати, бо ненавиджу безкультурних людей!

Бам‑бам‑бам!

У вікні групи шкала здоров’я Чжун‑Хо поступово зменшувалася. Здоров’я воїна помітно знижувалося лише від ударів голими руками? Чан‑Сун і Кі‑Ван злякалися.

“Чжун‑Хо вклав більшість своїх очок у силу, але базовий запас здоров’я воїна дуже високий. Але шкода від голих рук… Сильний… Він дуже сильний. Не дивно, що він може полювати на каньйонських павуків. Але!”

“Блін!”

Навіщо застосовувати насильство проти того, хто попросив про допомогу? Якщо він не хотів, то міг просто не допомагати.

Бам‑бам‑бам!

Чжун‑Хо побили, і він не міг поворухнутися, наче бідна собака, прив’язана до дерева у дворі. Ці двоє не любили Чжун‑Хо, але в цій ситуації не могли мовчати.

— Ей! Чого ти почав бити його? Ми ж нічого поганого не зробили, — запитав Кі‑Ван. Йон‑У перестав бити Чжун‑Хо і перевів погляд. Він здригнувся від подиву.

“Ну і погляд… це не очі звичайної людини!”

Очі Йон‑У, що проглядали крізь шолом, ніби сяяли божевіллям…

Бам‑бам‑бам!

— Аак! Еек! Ух! Угх!

На відміну від Чжун‑Хо, Кі‑Ван був магом, тому його базовий запас здоров’я був дуже низьким. Тож половина здоров’я Кі‑Вана зникла після вже після кількох ударів. Кі‑Ван хотів лаятися, але не наважився промовити ані слова.

— Перестань…

Йон‑У широко розплющив очі.

— Що? Перестати бити? Ха‑ха‑ха‑ха! Ти хочеш жити? А? Ти хочеш жити? Га? Ва‑ха‑ха‑ха! Ей… чого такий переляканий? Ну добре, я продовжу!

— А‑а‑а‑а!

— …

Чан‑Сун спостерігав за цією ситуацією і хотів, щоб це був сон. Людина, до якої вони звернулися по допомогу, виявилася божевільним, який хотів їх убити! Як таке могло статися?

“Він професійний ВГашер?”

У грі Satisfy були ВГ‑гравці, тобто вбивці гравців, щоб пограбувати їх або на чиєсь замовлення. Але кількість таких гравців була невеликою через різні недоліки. Звичайний користувач, який грав у Satisfy щодня, рідко зустрічав ВГ‑гравця. Однак ось зараз такий з’явився прямо перед ними. Він з’явився в повній глушині! Хіба ситуація не стала ще гіршою?

— …Дивись не перестарайся.

Чжун‑Хо, який мовчав деякий час після побиття, заговорив, поки Кі‑Ван отримував удари. Погляд Йон‑У повернувся до Чжун‑Хо.

— Що ти щойно сказав?

Очі Чжун‑Хо були сповнені вбивчого наміру, і він крикнув:

— Я кажу: не перестарайся там, сука!

Ревіння відгукнулося по всій печері. Це була суть воїна. Кі‑Ван, обличчя якого було в крові, з надією поглянув на Чжун‑Хо.

— Так, Чжун‑Хо! Покажи цьому психу! Ти не простий хлопець

Кі‑Ван сам лише слідував за Чжун‑Хо і повторював його дії. З іншого боку, Чжун‑Хо був народженим хуліганом. Він нічого не боявся. Ходили чутки, що навіть його батьки не сміли йому суперечити.

Кі‑Ван знав його давно, тож добре усвідомлював жорстоку вдачу Чжун‑Хо. Він вважав, що той міг би якось протистояти божевільному в шоломі. Але…

— Ну і голосно ти кричиш. Лайняк. Ти ж просто худоба. А?

Удар‑удар!

— Якщо я не зупинюся, що ти зробиш? Га? Га?

Бам‑бам‑бам!

— Ти спочатку розріж хоча би павутину? Бездарний виродку.

Бам‑бам‑бам!

Чжун‑Хо, можливо, і був сильним у реальності, але це була Satisfy. Тут справжня сила не мала жодного значення. Сильна людина, закономірно, мала би бути на вершині. А тут Йон‑У був набагато сильнішим за Чжун‑Хо.

Бам‑бам‑бам!

Чжун‑Хо деякий час боровся з павутиною, а потім грізно поглянув на Йон‑У. Він промовив тремтячим від гніву голосом:

— Слухай, кретин. Де ти живеш? А? Наважишся зустрітися зі мною в реалі? Хочеш померти? Скажи мені, де ти живеш, прямо зараз! Я прийду і вб’ю тебе!

Інстинкти були справді страшними. Йон‑У знав, що він перебуває у набагато вигіднішому становищі, але не міг не здригнутися від слів Чжун‑Хо. А потім, через мить, Йон‑У згадав, що він ніколи не зможе з’ясувати його особу, і сміливо відповів:

— Я? Я живу в Аргентині.

Аргентина! Будучи восьмою за величиною країною світу, за чисельністю населення вона поступалася Південній Кореї, яка посідала 109‑те місце у світі. Країна, відома своїми футбольними гігантами! Це була країна, відома своєю кулінарною культурою, зокрема асадо (м’ясо на шпажках, запечене на вугіллі). Але найголовніше, що вона знаходилася на іншому боці планети від Південної Кореї.

Бам‑бам‑бам!

Дізнавшись, що божевільний мешкає далеко, Чжун‑Хо зрештою змінив своє ставлення.

— М‑мені шкода. Я був неправий, тож, будь ласка, зупинись… Я не розумів ситуації. Мені справді шкода. Тож, будь ласка, перестань. Я ж справді помру…

На відміну від Йон‑У, який міг полювати на високорівневих монстрів завдяки своїм предметам та високим характеристикам, Чжун‑Хо був звичайним гравцем. Щоб відновити втрачений після смерті досвід, треба було багато часу. Крім того, при смерті він втрачав предмети.

Тому Чжун‑Хо щиро не хотів помирати. Він був сильним перед слабкими і слабким перед сильними. Серед випускників Чжун‑Хо називали скаженим псом, але він був типовим хуліганом.

Якби тіло Чжун‑Хо не було заплутане в павутині, Йон‑У дав би йому шанс лизати йому ноги.

— Гавкай, як пес. І називай мене хазяїном. Тоді я тебе врятую.

— С‑справді?

— Так.

— Тоді так. Га..!

У той момент, коли Чжун‑Хо вже збирався вигукнути, Чан‑Сун перервав його:

— Чжун‑Хо, ти реально будеш це робити?

Чан‑Сун не любив його. Однак Чжун‑Хо був його другом, тож цілком природно, що він став на його бік, а не на бік божевільного.

— А що поганого в тому, щоб померти один раз? До того ж, хіба є якась гарантія, що він помилує тебе, якщо ти зробиш те, що він каже?

Йон‑У переконався в цьому, побачивши, що Чан‑Сун залишається спокійним на тлі переляканих Чжун‑Хо та Кі‑Вана.

“Чан‑Сун..! Він насправді стоїть за ним! Він ― бос. Чан‑Сун завжди стояв за Чжун‑Хо ще в шкільні роки!”

Нарешті Йон‑У підійшов до Чан‑Суна. І почав бити його.

Удар!

У Чан‑Суна був слабкий захист, тож він отримав найбільшу шкоду. Але замість того, щоб розлютитися, він лише розсміявся.

— Так, вбий нас. Краще загинути від рук маніяка, ніж стати їжею для павука чи самогубцем, вийшовши з гри.

— Ти…

Йон‑У не хотів вбивати групу Чжун‑Хо. Він просто хотів якомога сильніше принизити їх і побити. Він хотів завдати їм усього того болю, який сам переніс. Він хотів побачити, як Чжун‑Хо буде благати. Однак Чан‑Сун зміг гордо протистояти йому.

— Ти… свиня! Ти дійсно не боїшся померти? Тобі все одно, навіть якщо після смерті ти втратиш свій досвід і предмети? А? Тобі не шкода померти? А ще це буде боляче.

Satisfy використовувала надзвичайні технології, щоб відтворити всі відчуття точно так, як у реальності. Те саме стосувалося й болю. Але у випадку з болем його інтенсивність була зменшена до менше ніж 1/12 порівняно з реальністю. Наприклад, удар ножем відчувався як укол голкою. Якщо ж ударили кулаком, то це був лише легкий біль.

Однак це було схоже на те, як люди п’яніють від алкоголю. Щоразу, коли вони отримували удар, їхнє здоров’я зменшувалося, а розум затуманювався. Крім того, людина, природно, відчувала страх, побачивши кров.

Satisfy відтворювала реальність, тому деякі гравці ставали психологічно слабкими, коли зазнавали значних ушкоджень. Це було явище, яке відчували багато гравців і яке стало соціальною проблемою. Але психіка Чан‑Суна була міцною. Він чітко розумів, що це гра, тому залишався спокійним, незважаючи на кров у своїх очах. Він не боявся насильства Йон‑У.

— Ганьба ― покінчити з собою. А тепер вбий мене. Мені байдуже.

— Це справді відповідь фінального боса…

— Фінального боса?

Поки Чан‑Сун почувався збентеженим незрозумілими словами, Йон‑У був дуже схвильований.

“Чорт, якщо з ним так піде далі, я не отримаю жодного задоволення від помсти.”

З іншого боку, Чжун‑Хо та Кі‑Ван переконалися, що після слів Чан‑Суна буйний запал божевільного вщух. Тоді вони почали шепотітися між собою.

— Слухай, а, може… псих вже не хоче нас вбивати після цих слів?

— Може. Зазвичай психопати одержимі чимось… Може, з ним теж так?

— То він психопат, який вбиває, коли люди благають про життя, і не хоче вбивати тих, хто благає, щоб його вбили?

— Мабуть…

— Гаразд!

Вони обмінялися поглядами й почали кричати.

— Так, правильно! Вбий нас! Краще вже померти! Ми ліпше помремо, ніж будемо принижуватися!

— …

Тепер Чжун‑Хо і Кі‑Ван поводилися так само, як Чан‑Сун. Тоді Йон‑У замислився.

“Чорт, я не знаю, що робити… Вбити їх? Ні, ні, я стану ВГшером, моя репутація впаде, і мене ув'язнять. Лайно. Сука!”

Це зайняло деякий час, але врешті‑решт Йон‑У прийняв рішення.

— Та пофіг. Я йду. Робіть, що хочете. Помирайте з голоду в тій павутині, — заявив Йон‑У і вийшов із печери. Це було справді гарне прощання. Чжун‑Хо та Кі‑Ван панікували, дивлячись на його спину.

— …Ми не цього хотіли.

— Хух! Не було гарантії, що він нас врятує, але й вбивати нас йому не було потреби!

Зрештою, все повернулося до початку. Троє людей мусили обирати. Вони могли або померти з голоду, або накласти на себе руки, вийшовши з гри. Вони все одно помруть.

Чжун‑Хо тремтів.

— От блін! Якщо він не хотів нас вбивати, то нащо нас побив? Чортова наволоч. Чого нам трапився такий тип?

Чжун‑Хо та Кі‑Ван благали безумця в шоломі помилувати їх. Зокрема, Чжун‑Хо ледь не почав гавкати, як собака. Це буде ганебний спогад, який вони запам’ятають назавжди.

Тим часом Йон‑У вийшов із печери і…

— Павуків нема? Якщо можливо, я б хотів зловити одного і запустити в печеру. Ці гади мають відчути на собі, як це ― бути з’їденими.

Йон‑У не хотів упустити шанс на помсту, який подарувало йому небо. Тож він щодуху побіг шукати каньйонського павука. Однак чи можна було так легко зловити такого? Шанси перемогти його в поєдинку один на один все одно були мізерними. Тепер він хотів його зловити, а не вбити? Для Йон‑У це було неможливо.

Зрештою, йому не вдалося зловити павука, і група Чжун‑Хо померла від голоду.

Під місячним світлом Ґрід кричав так, ніби хотів розбудити всіх монстрів у каньйоні.

— Я упустив золоту нагоду для помсти! Бля‑я‑я‑я!

Йон‑У шукав павука заради своєї ідеальної помсти. У процесі він полював на всі види монстрів, тож тепер був на 92‑му рівні. Тому він не запанікував, коли побачив п’ятьох каньйонських вовків, що кинулися на нього через шум.

Гав‑гав! Гав!

— Та заткніться!

Гав!

Після запеклої сутички п'ять вовків було вбито, а голодний Ґрід з'їв їхнє м'ясо.

— Вже пізно, треба йти спати… Завтра закінчу квест.

Тепер північний скелястий берег був недалеко.

Більше глав та творів на нашому телеграм-каналі . Смакуйте улюблені веб-новели рідною мовою!

Також заходь у мій телеграм , там я публікую одразу готові томи у .pdf і .epub