Розділ 6 — Уехара Маріка стає все більш залежною

Розділ 6: Уехара Маріка стає все більш залежною

Я вже майже щодня почала чекати на Тояму на шляху до школи. Якщо подумати тверезо, я усвідомлюю, що це схоже на переслідування.

Сьогодні я теж розрахувала час, коли проходитиме Тояма, прийшла трохи раніше і гаяла час у цілодобовому магазинчику. Якщо наглядати за вулицею з вікна біля журнального куточка, то можна помітити, коли йтиме Тояма.

— Йде!

Я миттєво вискочила з магазину й підбігла до Тоями.

— Тоямо, доброго ранку!

Я гукнула його з-за спини, вдаючи, ніби просто наздогнала. Сама про себе думаю: «Мабуть, це трохи дивно?».

— Уехаро-сан, доброго ранку.

— Ой? А де Нацукі-чян?

Нацукі-чян, яка завжди була разом із Тоямою, сьогодні не було.

— А, Нацукі сказала, що їй треба дещо зробити у школі, тому вийшла раніше.

— Справді? Шкода, що ми не зустрілися. Тоямо, тобі мабуть теж самотньо без неї?

Хоча я й казала таке, насправді я була щаслива, що ми можемо йти до школи вдвох. Нацукі-чян, вибач.

— Та ні, сьогодні мені принаймні ніхто не заважав різними речами, тож добре, що вдалося пройтися спокійно.

— Нацукі-чян аж так тобі заважає?

— Коли я сплю в кімнаті, вона заходить без дозволу й не йде, поки я не прокинуся, та й взагалі занадто сильно мною опікується.

— Мені здається, Нацукі-чян просто хоче, щоб старший братик приділяв їй увагу?

— Хм... Невже це так?

— Ага, можливо, вона ще просто не стала самостійною від брата. Але хіба ти, сам не такий самий щодо сестри?

— Припини ці жарти.

Хоч Тояма й сказав це, мені здалося, що слова про те, ніби сестра від нього не відійшла, не викликали в нього неприємних почуттів.

— Ну добре, нехай буде по-твоєму.

— Уехаро-сан, твоє зауваження якось зачіпає.

— Хлопці не мають зважати на такі дрібниці!

— Так-так.

Тояма хоч і не виглядав переконаним, але я думаю, що серед підлітків середньої та старшої школи небагато знайдеться таких братів і сестер, які б настільки ладнали між собою. У мене теж є старший брат, але в такому віці ми майже не розмовляли один з одним.

— А, точно! Тоямо, ти вільний наступної неділі? Якщо все гаразд, я б хотіла, щоб ти супроводжував мене на закупи.

Останнім часом через ситуацію з Такаї я вагалася, чи варто кликати Тояму, але, використавши як козир вдячність за бенто, я спробувала запросити його на побачення.

— Ну, особливих планів у мене немає, але...

— Тоді домовилися. Пам'ятаєш, ти казав, що віддячиш за бенто? От і віддячиш наступного вихідного.

— О, гаразд.

— Угу, час і місце зустрічі я скину повідомленням пізніше.

— Зрозуміло.

«Таааак!»

Моє серце затремтіло від радості перед першим побаченням наодинці з того часу, як ми ходили дивитися фільм «Клинок, що нищить демонів».

Я розуміла, що Тояма не зможе відмовити, і мені було трохи ніяково, що я цим скористалася, але я запевнила себе: оскільки я вирішила більше не стримуватися, то через подібні речі перейматися не варто.

◆

У день побачення, вдягнувши новий одяг, куплений спеціально для цієї події, я чекала на Тояму в обумовленому місці.

Коли я ходила купувати це вбрання, Міка, яка допомагала мені з вибором, сказала: «Купувати речі суто заради побачення — ого, як ти серйозно налаштована!». Але оскільки мені вкрай рідко випадає нагода побачитися з Тоямою у звичайному одязі, я мимоволі дуже постаралася. Втім, я обрала повсякденний стиль, тож це не мало б виглядати так, ніби я надто вже вирядилася. Було б добре, якби він мене похвалив.

— Уехаро-сан, вибач, я змусив тебе чекати?

Невдовзі після мого приходу на місці зустрічі з'явився Тояма.

— Та ні, до призначеного часу ще є хвилини, та й я сама щойно прийшла, так що все гаразд.

— Ось як, ну й добре.

— Тоямо, цей одяг — той самий, що ми разом вибирали у «FU-GU»?

— Це моє найкраще вбрання... Сам я, навіть коли вибираю, не розумію, що мені личить, тому з того часу більше нічого й не купував.

Тояма, здавалося, трохи соромився того, що має мало одягу, але я була щаслива, що він прийшов на побачення саме в тих речах, які ми вибирали разом.

— Тоді, може, сьогодні знову разом виберемо тобі щось? Я знову підберу для тебе образ.

— Хм... Я б і сам цього хотів, але зараз у мене зовсім мало грошей... Тому сьогодні навряд чи зможу щось собі купити.

— Ось як... Але ж можна просто подивитися, це теж весело, ходімо? Примірка грошей не коштує.

— Але ж ти прийшла за покупками для себе, тому краще зосередимося на цьому.

— Мені й самій весело підбирати тобі образи, до того ж я хочу, щоб ти теж допоміг мені вибрати одяг...

Мені для щастя не потрібно нічого купувати, достатньо просто проводити час із Тоямою. Тому в глибині душі я була щиро переконана, що цього вже цілком достатньо.

— Ну, добре... Нехай буде так. Хоча не знаю, чи буде з мене якась користь.

— Тобі достатньо просто говорити, личить мені річ чи ні.

Я хотіла, щоб Тояма здогадався: мені просто хочеться почути від нього, що мені личить чи що я мила.

— Ну то як... Ем... Що скажеш про сьогоднішній вигляд...?

Мені так кортіло почути відгук про нове вбрання, на яке я так витратилася, що я вирішила натякнути йому про це прямо.

— А, точно! Ну, так, кепка тобі личить, і ця джинсова спідниця... як вона там називається? Дуже гарно.

— Ця спідниця називається сарафан-салопет. Тоямо, а як ти взагалі ставишся до такого стилю в дусі ґяру?

Мій сьогоднішній образ складався з джинсового сарафана-салопета довжиною вище коліна, білої футболки з рукавами у три чверті та білої кепки з невеликим принтом — я спробувала вдягтися трохи у стилі ґяру.

— Я не дуже розбираюся в усіх цих стилях ґяру, але... думаю, тобі, це надзвичайно личить і виглядає чудово.

— Ура! Тояма мене похвалив!

— Але... коли ми з тобою, такою яскравою, стоїмо поруч, я зі своїм непомітним виглядом здаюся людиною зовсім з іншого світу...

Під час нашого попереднього побачення Тояма теж, здавалося, переймався через те, що виглядає сіро й буденно. Як на мене, у нього трохи занижена самооцінка.

— Тобі цей одяг теж дуже личить, тому можеш бути впевненішим у собі.

З іншого боку, якщо він набуде впевненості й стане красенем, то може стати популярнішим серед дівчат. А це вже створить проблеми для мене. Тому, як на мене, нехай Тояма залишається таким, як зараз.

— Д-добре, я намагатимусь так і робити.

— Ну що, ходімо вже?

Від привокзальної площі, де ми зустрілися, ми вирушили до наміченого торгового центру.

Прибувши до торгового центру, наразі ми просто розглядаємо вітрини. Навіть якщо немає грошей на купівлю одягу, можна розважитися, приміряючи речі та оцінюючи їх.

Втім, усе залежить від супутника, адже комусь іншому це, звісно, могло б і не сподобатися. Але мені з Тоямою весело за будь-якого заняття.

— Навіть без грошей і покупок так весело проводити час. Тоямо, а тобі весело?

Тому, бажаючи дізнатися, чи весело Тоямі бути зі мною, я набралася сміливості й запитала напряму.

— Звісно. Мені цікаво слухати про твої знання у моді.

— Справді?! Мені так приємно це чути. А мені весело слухати твої розповіді про манґу. Ти знаєш купу всього, чого я не знаю, і я щоразу дізнаюся щось нове.

— Та мої розповіді — це ж звичайні отакувські теревені про субкультуру.

Тояма трохи зніяковів.

— Розмовляти на тему спільних інтересів — це теж весело, але коли слухаєш про те, чого сам не знаєш, це дозволяє глибше пізнати іншу людину, і це чудово.

Дізнавшись більше про захоплення Тоями та його особисте життя, я закохалася в нього ще сильніше. Мені здається, що докладати зусиль для того, щоб пізнати партнера — це дуже важливо.

— До речі, Уехаро-сан, ти сьогодні ще нічого не купила, це нормально?

— А, так... Усе гаразд. Я прийшла сюди не тому, що мені вкрай потрібно було щось придбати.

Слова про те, що мені треба за покупками і тому потрібна компанія, були лише приводом, аби витягнути Тояму на побачення, насправді мені нічого особливого не було потрібно.

— Ось як. Тоді, може, ходімо зараз і виберемо тобі якийсь подарунок на знак вдячності?

— Точно, ти ж про це згадував. Але перед цим... Я трохи втомилася з дороги, давай десь перепочинемо?

Про подарунок як вдячність я теж не думала серйозно. До того ж Тояма сам казав, що не має грошей, тож вимагати щось із мого боку було б негарно. Краще якось зам'яти цю тему.

— Тоді зайдемо у якесь тутешнє кафе.

Тояма вказав на куточок неподалік, де рясніли заклади харчування.

— А... може, краще у фастфуд, там дешевше?

— Тоді, я бачив один заклад трохи далі, влаштує?

— Угу.

Коли місце для відпочинку було обрано, ми рушили у бік фастфуду.

— Тояма-кун!

Раптово попереду пролунав жіночий голос, що кликав Тояму по імені й долетів до моїх вух.

— С-сестро?!

Рейна-сан, старша сестра Такаї-сан, з радісною усмішкою на обличчі підбігла до нас.

— Рейна-сан, доброго дня.

— Ой, то ви з Марікою-чян разом? Що це у вас сьогодні, невже побачення?

Рейна-сан єхидно посміхалася, наче стала свідком якоїсь кумедної сцени.

— Е-е, ну, сьогодні Уехара-сан прийшла за покупками...

— Це побачення!

Побачивши, що Тояма збирався заперечити факт побачення, я трохи розізлилася, тому перебила його і випалила сама.

— Оце так, а Маріка-чян каже, що це побачення.

— ...Т-так. Це побачення...

— Яка романтика! Тояма-кун, заздрю тобі, що ти на побаченні з такою милою дівчиною! Можна мені теж до вас приєднатися?

— Е..е, Рейна-сан!

— Та я жартую. Не хвилюйтеся, я не настільки нетактовна, щоб заважати закоханій парі на побаченні. Правда ж, Маріко-чян?

«Ця жінка точно робить це навмисно... Вона ж знає, що мені подобається Тояма, і просто знущається й розважається за мій рахунок».

— С-сестро, а ти чому тут?

Тояма, збентежений цією ситуацією, поспіхом змінив тему.

— Раз уже так склалося, може разом посидимо десь за чаєм і спокійно побалакаємо?

Попри власні слова про те, що заважати вона не буде, Рейна-сан все одно запросила нас на чай.

— Ми якраз збиралися перепочити он у тому фастфуді.

— О, то це чудово. Давайте поп'ємо чаю там. Я пригощаю.

«Тоямо?! Ну чому ти не відмовився, сказавши, що у нас є плани?! Тепер Рейна-сан точно ув'язалася за нами!»

Я трохи затаїла образу на Тояму, який не виявив кмітливості у момент, коли ми так гарно проводили час удвох.

— Рейна-сан, нам якось ніяково приймати від вас частування.

— Маріко-чян, не соромся і залиш усе старшій сестрі! Ну що, Тояма-кун, ходімо.

Зрештою, піддавшись напору Рейни-сан, ми пішли пити чай разом.

Зайшовши до найближчого кафе, ми втрьох зробили замовлення.

— Я сьогодні прийшла до цього торгового центру у справах по роботі, — почала розмову Рейна-сан, коли всі отримали свої напої.

— По роботі...? Рейна-сан, але ж ви студентка?

Почувши слово «робота», я відразу уявила дорослу зайняту жінку.

Рейна-сан має досить дорослий вигляд, тому її слова про роботу зовсім не вибивалися з її образу.

— Так. Щось на кшталт підробітку? Сьогодні в павільйоні проводили один захід, і я працювала там як промоутер. Крім того, я числюся в агентстві як модель, тому час від часу підробляю хостес на різних івентах.

— А, зрозуміло... Сестра ж у нас красуня. Не дивно, що ти працюєш моделлю.

— Тояма-кун, а ти вмієш заговорювати зуби. Ти Маріку-чян так само звабив?

— Та ні, що ви! Невже я схожий на такого хлопця?

— На перший погляд, може, й ні, але за зовнішністю всього не дізнаєшся. Правда ж, Маріко-чян?

Рейна-сан перевела погляд на мене.

— Справді, так і є... Думаю, людей не варто судити за зовнішністю. Проте ви, Рейна-сан, саме така людина, якою здаєтеся на перший погляд.

— Ох? І якою ж я здаюся тобі, Маріко-чян?

— Рейна-сан... ви яскрава, товариська, вмієте працювати, маєте багато друзів... і, здається, пройшли через чималий життєвий досвід.

Під «досвідом» я мала на увазі як життєвий, так і любовний досвід, хоча й делікатно підібрала слова, щоб не казати про це прямо.

— Те, що ти сказала, я й сама про себе знаю, тож ти маєш рацію. Але ти, Маріко-чян, теж саме така людина, якою здаєшся з першого погляду.

— А якою я здаюся вам, Рейна-сан?

— Яскравою, з купою друзів, доброю і... дуже відданою одній людині, мабуть?

Цікаво, чи можна побачити цю «відданість одній людині» просто за зовнішнім виглядом?

— А ще ти неймовірно мила! Маріко-чян, цей стиль тобі шалено личить. Мені таке зовсім не підходить, тож я навіть трохи заздрю.

— С-справді? Мені приємно чути це від вас.

Почути комплімент від такої жінки, як Рейна-сан, було по-своєму приємно, зовсім не так, як від Тоями, але у позитивному сенсі.

— Маріко-чян, а не хочеш спробувати себе як читацька модель [1] ? Я можу порекомендувати тебе через свої зв'язки.

— Т-ні, мені таке не дуже цікаво... тому я краще утримаюся.

— Шкода! Ну, змушувати я тебе не можу, але якщо з'явиться інтерес — кажи в будь-який момент, домовилися?

— Думаю, навряд чи з'явиться...

— Тоді обміняємося контактами! Я з радістю з тобою товаришуватиму й надалі, Маріко-чян. Ось, відскануй мій QR-код.

— Т-так... добре.

Як і під час нашої першої зустрічі, Рейна-сан знову повністю втягнула мене у свій темп. Вона діє трохи напористо, але вміє майстерно керувати людьми.

— Усе, додала! Пиши мені коли завгодно. Тобі, Маріко-чян, я завжди буду рада.

— Д-дуже дякую, сподіваюся на гарне спілкування.

— Тояма-кун, вибач, що ми тебе зовсім покинули. Сумував?

— Та ні, я не те щоб сумував... але у вас, як завжди, збиті налаштування особистих кордонів.

Уехара-сан аж трохи зніяковіла.

— Маріко-чян, це ж не так, правда?

— Т-так, я просто подумала, що ви дуже приязні.

Заперечувати слова Тоями про те, що Рейна-сан мене трохи приголомшила, я не могла, але вирішила висловитися якомога м'якше.

— Яка ж Маріка-чян хороша дівчинка. Тояма-кун, ти, мабуть, щасливий, що твоя дівчина така мила та з таким чудовим характером?

У тоні Рейни-сан відчувався якийсь підтекст, і вона кинула на Тояму багатозначний погляд.

— Ц-це не так. Ми з Уехарою-сан не зустрічаємося.

— Ой, невже? Ви так гарно виглядаєте разом, що я була абсолютно впевнена в цьому.

«Ця жінка... Вона ж чудово знає, що ми з Тоямою не пара, і каже це навмисно».

— Усе правильно... Ми ще не зустрічаємося.

Мені здалося, ніби Рейна-сан бачить мене наскрізь, і це було настільки прикро, що я відповіла їй дещо самовпевнено.

— Ось як... Я, звісно, не можу вболівати суто за тебе, Маріко-чян, але ти мені подобаєшся, тому бажаю тобі успіху й сили.

Я подумала, що Рейна-сан сказала це, мабуть, тому, що знала про почуття своєї молодшої сестри, Такаї-сан.

— Ну що ж... Не буду вам заважати, тому мені вже пора йти. Я за все заплачу, а ви відпочивайте собі далі.

Рейна-сан, яка до цього без упину розмовляла з нами, підвелася з місця.

— О, так, дякуємо за частування.

— Рейна-сан, щиро дякую вам.

Рейна-сан взяла зі столу рахунок і попрямувала на вихід.

— Ах, точно. Тояма-кун, не змушуй дівчат плакати, добре?

— Т-та кого я збираюся змушувати плакати?! Я нічого такого не зроблю! — занепокоєно заперечив Тояма.

«Те, про що говорить Рейна-сан... це, найімовірніше, стосується Такаї-сан...»

— Тоді до зустрічі!

Рейна-сан, добряче збаламутивши нас обох, спокійно пішла до каси.

— ...

Після того, як вона пішла, між мною та Тоямою повисла тиша. І я, і Тояма чудово розуміли значення слів, які Рейна-сан залишила наостанок.

— Тоямо, може, теж будемо йти?

Не було сенсу сидіти тут далі й мовчати вдвох.

— Твоя правда... Треба ж ще зробити твої покупки.

Ми попередили офіціанта, що за нас уже заплатили, і вийшли із закладу.

Вийшовши з кафе, ми без жодної конкретної мети блукали торговельним центром.

— Те, що Рейна-сан сказала наприкінці... Це ж стосувалося її молодшої сестри, Такаї-сан, правда...?

— Ц-це...

На моє тихо питання Тояма лише зніяковіло запнувся, не знаходячи слів.

— В-вибач. Тобі, мабуть, теж ніяково, коли я про таке питаю...

Я розумію, що у Тоями є свої причини не говорити про це зараз. Але через палке бажання дізнатися, що в нього на душі, я мимоволі висловила це вголос.

Я торкнулася руки Тоями.

— Уехаро-сан...

Тояма стиснув мою руку у відповідь. Він зрозумів, чого мені зараз хотілося.

Та чи справді я хочу знати правду? Чи, можливо, навпаки — є почуття, що я не хочу цього знати. Адже навіть якщо я не знаю, ми все одно ось так торкаємося одне одного.

Після зустрічі з Рейною-сан ми продовжили наше побачення, ховаючи глибоко в душі кожен свої таємні думки.

Зрештою, так нічого й не купивши, ми залишили торговельний центр і зараз йшли до вокзалу, щоб роз'їхатися по домівках.

— Уехаро-сан, тобі точно нічого не потрібно?

Тояма, здавалося, все ще переймався через те, що так і не купив мені нічого як вдячність за бенто.

— Угу, все гаразд. Мені було весело вже від того, що ми просто побули разом, цього цілком достатньо.

— Ось як... Ну, якщо так, то добре. Але якщо тобі щось знадобиться, ти завжди можеш мені сказати, домовилися? — ніжно промовив Тояма.

— Тоді... а що, як я попрошу тебе поцілувати мене?

Почувши мої слова, Тояма від подиву зупинився.

— ...Прямо зараз, тут...?

Він справді сприйняв це всерйоз? Тояма подивився на мене вкрай серйозним поглядом.

— Та я жартую! Якщо я зроблю таке в місці, де повно людей, то стану схожою на якусь збоченку.

— Ну що ти... від таких жартів серце в п'яти ховається...

«А що, якби я сказала, що це серйозно — він би поцілував мене?»

Мені здалося, що від Тоями йшла якась така атмосфера, ніби він справді був готовий поцілувати мене. Тому я подумки зненавиділа себе за те, що все перевела на жарт.

— Ой, невже ти трохи пофантазував?

Аби приховати власний жаль, я навмисно почала жартувати.

— Та ні, не те щоб фантазував...

Тояма, здається, трохи зніяковів, і його обличчя злегка почервоніло.

«Ой? Невже це означає, що у мене є шанси...? Н-ні, не можна плекати марних надій».

Я подумки наказала собі не втрачати голову.

— Ну, дивись... Якщо ти пригостиш мене чаєм у шкільному автоматі, то будемо вважати, що ти віддячив за бенто.

— А, якщо тільки цим, то я можу пригощати тебе щодня... хоча ні... десь раз на два дні точно зможу.

— Тоямо, щось ти раптом дав задню?

— Ну бо останнім часом я став часто кудись ходити, та й книжок накупив забагато, тому зараз я справді на мілині.

Тояма став часто гуляти з нами після уроків, а також, схоже, частенько кудись ходив із Такаї-сан. У мене є свої думки з цього приводу, але я не в тому становищі, щоб просити його припинити.

— Тоді чому б тобі не влаштуватися на підробіток?

— Мої батьки повертаються пізно, тому я маю допомагати по господарству вдома, тож навряд чи вийде. Але... іноді треба хоч на якісь одноразові підробітки ходити, бо кишенькових грошей катастрофічно не вистачає...

— Ех, я теж не підробляю... Самих кишенькових грошей і справді мало... Може, мені таки спробувати стати читацькою моделлю?

— Що-о?! Але ж ти щойно казала, що тобі це нецікаво?

— Сама модельна сфера мені нецікава, але якщо на цьому можна заробити, то я могла б подумати.

Хоч я і сказала, що мені нецікаво бути читацькою моделлю, але те, що мені потрібні гроші — чиста правда. І як казала Рейна-сан, якщо це разові заробітки, то чому б і ні, такі думки в мене промайнули.

— Ось воно як... Але мені здається, у тебе б вийшло, Уехаро-сан.

— Та ні, мабуть, все-таки ні. Для мене це занадто — щоб на мене витріщалася така купа людей. Це робота для таких, як Рейна-сан.

— Для неї це, мабуть, і справді покликання...

— Правда?

Поки ми розмовляли з Тоямою дорогою, час пролетів непомітно, і ми вже прийшли на вокзал.

— Ну тоді, Уехаро-сан, бережи себе.

— Тоямо, дякую за сьогодні. Було дуже весело.

Попрощавшись із Тоямою, ми розійшлися кожен до свого перону.

Я зупинилася й озирнулася назад.

«Якби навколо на вулиці не було людей... цікаво, ми б поцілувалися...?»

Дивлячись у спину Тоямі, яка ставала все меншою вдалині, я просто не могла не плекати надій на наше майбутнє.

[1] Читацька модель ( 読モ ) - в Японії це надзвичайно популярне явище. На відміну від професійних моделей: це звичайні люди (студенти, старшокласники, офісні працівники), які знімаються для журналів у стилі «вулична мода» або ведуть блоги.