Розділ 7 — Новий крок Такаї Юмі

Розділ 7: Новий крок Такаї Юмі

Я прийшла не до «Хансейдо», а до місцевої книгарні середніх розмірів. Хоча асортимент товарів тут і поступається «Хансейдо», але книжкові новинки та бестселери завжди в наявності, тому я час від часу заходжу сюди.

— Набір на підробіток... — пробурмотіла я, розглядаючи оголошення про вакансію, прикріплене біля входу до книгарні, і згадуючи те, про що останнім часом часто говорив Юкі.

«Останнім часом витрат побільшало, тож у мене геть немає грошей».

Відтоді як запрошувати Юкі до себе додому стало складно, я часто кликала його в інтернет-кафе чи подібні місця. Юкі, який став більше спілкуватися з Окуямою-куном та іншими хлопцями, казав, що його витрати на дозвілля зросли, і кишенькових грошей тепер не вистачає.

— Може, і мені спробувати підробіток?

Я не ходжу в клуби, і навіть коли після школи повертаюся додому, мій день минає лише за навчанням та читанням — я не роблю нічого продуктивного. Можна навіть сказати, що я марную дні впусту.

— Якщо я зароблятиму гроші, то зможу платити і за Юкі, і тоді ми будемо разом...

З цими думками я переступила поріг книгарні.

Я почала спостерігати за працівниками, які метушилися в залі. Вони виглядали заклопотаними: упорядковували полиці, обгортали книжки в термозбіжну плівку. Я спробувала уявити себе на місці такого працівника.

— Здається, це весело...

Коли я уявила, як працюю в оточенні книжок, моє серце, всупереч моєму звичному характеру, трохи злетіло від радості.

Я знову повернулася до входу в магазин і цього разу вже уважніше перечитала оголошення про роботу.

«Два дні на тиждень, від чотирьох годин. Беремо старшокласників».

Побачивши ці слова, я знову зайшла всередину, набралася сміливості й звернулася до молодого продавця, який саме розставляв книжки на полиці.

— Перепрошую... Я побачила оголошення про підробіток, що висить біля входу...

Зібравши всю свою мужність, я зробила перший крок назустріч чомусь новому.

◆

Через кілька днів після того, як я звернулася до продавця з бажанням підробити в книгарні, я принесла резюме, пройшла співбесіду і мене благополучно прийняли на роботу.

Сьогодні мій перший робочий день. Після уроків я не стала заходити до шкільної бібліотеки, а в шкільній формі попрямувала безпосередньо до магазину.

Стоячи перед входом, я неймовірно нервувала. Для мене, людини, яка зазвичай живе, майже не контактуючи з іншими людьми, підробіток здавався занадто високою планкою.

Але якщо просто стояти на місці, нічого не зміниться. Тому, набравшись рішучості, я переступила поріг магазину і звернулася до молодого продавця.

— Пере...перепрошую, я Такаї, мене прийняли на підробіток від сьогодні.

— А, о! Це ж та старшокласниця, що днями до мене підходила!

Цей продавець виявився саме тією людиною, до якої я безпосередньо звернулася в той день, коли вирішила почати підробіток.

Це був молодий чоловік, на вигляд студент, який, попри моє раптове звернення тоді, і бровою не повів, а відповів дуже ввічливо.

— Я Тацуя Аокі. Сподіваюся на плідну співпрацю.

— Юмі Такаї. Мені також дуже приємно.

Ми з Аокі-саном обмінялися вітаннями в залі.

— Тоді я зараз усе покажу, йди за мною.

— Добре.

Ми пройшли через підсобне приміщення, і він провів мене до кабінету.

— Директорко, я привів Такаї-сан, у якої сьогодні перший день підробітку.

Директором цього магазину була жінка, саме вона проводила зі мною співбесіду.

— Такаї-сан, рада, що ви прийшли. У роздягальні в шафці для вас уже готова форма, тож переодягніться і повертайтеся до кабінету.

— Так, зрозуміло.

— Тоді, Аокі-кун, проведи Такаї-сан до роздягальні.

— Зрозумів.

— Такаї-сан, роздягальня ось сюди.

Я знову пішла за Аокі-саном.

— Оце жіноча роздягальня. Сама кімната не замикається, тому обов'язково закривай свою шафку на ключ.

— Так, зрозуміло.

— Тоді, як переодягнешся, повертайся до кабінету й чекай на вказівки директорки.

— Так, дуже дякую, що приділили час попри вашу зайнятість.

Аокі-сан квапливо повернувся до своєї роботи.

— Хух... Ну й розхвилювалася я. Але добре, що Аокі-сан з виду хороша людина.

На грудях фартуха моєї робочої форми, в яку я переодяглася, висів бейдж із написом «Стажер».

— Директорко, я переодяглася.

— Тоді, Такаї-сан, одразу беремося до справ. Зараз ходімо в зал.

— З... зрозуміло.

Нарешті починається мій пам'ятний перший підробіток.

Через хвилювання у мене трохи тремтіли ноги.

— Такаї-сан, під час стажування ти будеш з іншим персоналом, і поки не звикнеш, спілкуватися з покупцями не доведеться, так що все гаразд. Не нервуй так сильно.

— Т... так.

Директорка намагалася підбадьорити мене, щоб я не хвилювалася, але в цій справі залишається тільки звикати.

Зал магазину, в який я зробила крок у робочій формі, виглядав зовсім інакше, ніж тоді, коли я приходила сюди як звичайний покупець. Це був початок мого нового світу.

— Аокі-кун, сьогодні навчання на тобі. Пояснюй усе в тому порядку, про який ми щойно домовилися.

Схоже, директорка не збиралася особисто вчити мене роботі. Якщо подумати, директорка, мабуть, дуже зайнята, тому в неї немає часу панькатися з кожним новачком.

— Так, зрозуміло. Покладіться на мене.

— Тоді, Аокі-кун, залишаю це на тебе.

Директорка повернулася до кабінету.

— Що ж, іще раз приємно познайомитися.

— Т... так, мені теж приємно.

— Ти добряче нервуєш? Ти казала, що старшокласниця, але це твій перший підробіток?

— Т... так, перший.

— Тоді не дивно, що ти хвилюєшся. Для початку треба просто звикнути до атмосфери.

— Т... так.

Здається, від самого початку я не кажу нічого, окрім «так». Наскільки ж сильно я нервую... Мені стало трохи соромно.

— Тоді спершу я покажу тобі зал, тож запам'ятовуй назви кожної локації.

Я дістала з кишені фартуха маленький блокнот і пішла за Аокі-саном.

— До речі, коли ти вперше заговорила до мене, мені здалося, що я десь тебе бачив. А потім добре подумав і здивувався, коли зрозумів, що ти наша постійна клієнтка. — заговорив до мене Аокі-сан дорогою до підсобки.

— Е? Ви знали про мене?

— Ну так, ти часто приходила до магазину, і я думав, яка ж мила дівчина.

Я була настільки постійною клієнткою, що продавці запам'ятали моє обличчя, і від цього мені стало трішки ніяково.

— Мила... та що ви таке кажете...

— Коли ти одного разу прийшла в магазин із коротко підстриженим волоссям, я аж підстрибнув від несподіванки. Але теперішня зачіска тобі теж личить.

— Д... дякую.

Аокі-сан, мабуть, розмовляв зі мною, щоб допомогти зняти напругу, але я, маючи проблеми зі спілкуванням, просто не знала, як реагувати.

— О, мабуть, казати таке було нечемно з мого боку?

— Н... ні, зовсім ні... Все гаразд.

Оскільки Аокі-сан був студентом і ми були близькі за віком, його невимушений тон допоміг мені — я відчула, як хвилювання потроху зникає.

— Ну й добре. Тоді я почну пояснювати, а ти занотовуй і запам'ятовуй.

— Т... так.

— До речі, ти ж сьогодні до закриття, правильно?

Сьогодні Аокі-сан весь час не відходив від мене і вчив роботі, і ось настав час закриття магазину, а з ним завершився і мій перший робочий день.

— Так, у дні, коли наступного дня треба до школи, мені дозволили працювати до закриття о двадцять першій годині.

Насправді після закриття магазину ще залишалися справи, але директорка подбала про те, щоб дівчата не поверталися додому запізно.

— Хоча цей район і вважається безпечним, дівчатам усе одно небезпечно затримуватися допізна. У нас є ще одна співробітниця-старшокласниця, вона теж працює лише до закриття магазину.

— О, то тут є ще одна старшокласниця.

— Сьогодні в неї немає зміни, але, гадаю, скоро ви зустрінетеся. Коли побачитеся, поладнайте з нею, добре?

— Так, добре. Дуже дякую вам за сьогодні.

— Такаї-сан, дякую за роботу.

— Вам, Аокі-сан, теж дякую за роботу.

Ось так, уперше в житті відчувши, що таке праця, я вирушила додому, відчуваючи приємну втому.

◇

Після уроків Тояма сидів за стійкою в шкільній бібліотеці й відчував легкий сум через те, що на звичному місці за столом не було знайомої постаті.

— Тоямо! Я прийшла погратися!

— Уехаро-сан, це не місце для ігор.

Цей діалог, який повторювався вже звичним чином, став приносити радість і самому Тоямі.

— О, а Такаї-сан сьогодні немає.

Уехара перевела погляд на стіл, де зазвичай сиділа Такаї.

— Ага, вона нещодавно почала підробляти в книгарні. Тож сьогодні в неї, схоже, робочий день, і вона пішла прямо туди.

— Е-е-е?! Такаї-сан почала підробляти? І чого це вона так раптово?

Тоямі теж без жодного попередження просто сказали: «Я почала підробляти», тож для нього це стало справжнім громом серед ясного неба.

— Сказала, що просто хоче заробити грошей.

— Може, вона хоче купити собі щось?

— Ну, про це я вже не питав. Але взагалі, пробувати щось нове — це хороший досвід. Я б теж не відмовився від грошей і хотів би спробувати десь підробити.

— Це правда. Може, і мені варто спробувати? Хочеться мати трохи більше вільних грошей.

— Зрештою, усе зводиться до грошей.

Як для Тоями, так і для Уехари, бажання підробляти заради грошей було цілком реалістичним поглядом на речі.

— До речі... Серед наших знайомих мало хто підробляє?

— Ага, дійсно... Чіхіро не підробляє... А як щодо Аїзави-сан?

Після уроків Аїзава часто йшла додому раніше за Тояму та інших, тож, можливо, вона десь працювала.

— Міка підробляє у фастфуді. Тоямо, ти хіба не знав?

— Ні, вперше чую. Мені здається, ми раніше ніколи не порушували цю тему.

— Ну, про підробіток ми з тобою ніколи й не розмовляли, хіба що тоді, коли зайшла мова про Рену-сан та роботу моделю для журналів.

— Якщо подумати, Уехаро-сан, а ти не хочеш спробувати себе в ролі моделі?

— Тоямо, ти хочеш, щоб я стала моделлю?

— Ну... якось не дуже... Здається, ніби ти віддалишся від мене.

Тояма, схоже, переживав, що якщо Уехара почне працювати моделлю для журналів, до неї стане важче наблизитися.

— Я ж не зірка шоу-бізнесу... Але не хвилюйся. Я не піду на підробіток, який тобі не до душі.

— Т...тобі не варто зважати на мене. Тобі слід займатися тим підробітком, яким ти сама хочеш.

Хоч Тояма й сказав це, на душі в нього було приємно.

— Коли я зберуся підробляти, то обов'язково пораджуся з тобою, так що не хвилюйся.

Було чітко видно, що Уехара завжди ставить Тояму на перше місце. Така турбота була йому приємною.

◆

Минув приблизно тиждень відтоді, як я почала підробляти в книгарні. Хоча я виходила на зміну лише кілька разів, але вже трохи звикла, тому нервувала значно менше.

— Такаї-сан, зараз будемо обгортати новинки в термозбіжну плівку та готувати їх до викладки в залі, так що підходь сюди.

— Так, уже йду.

Тримаючи в руці блокнот, я підбігла до Аокі-сана.

— Ми обгортатимемо книжки в плівку за допомогою цього апарату, тож запам'ятовуй, як ним користуватися.

— Зрозуміло.

— Працює це так: ми кладемо книжку в цей прозорий пластиковий пакет, під дією тепла він стискається і щільно облягає книжку за її розміром.

— Так.

— Спочатку заздалегідь підготуй книжки, поклавши їх у ці прозорі пакети. Потім, коли ввімкнеш тут живлення, апарат почне прогріватися. Як тільки загориться ось цей індикатор — усе готово.

— Далі просто викладаєш книжки на конвеєр приймального отвору, а з протилежного боку вони виходитимуть уже обгорнутими, і ти їх забираєш. Якщо плівка сидітиме занадто вільно, можна за допомогою цього регулятора зменшити швидкість конвеєра або пустити книжку по другому колу. І зверни увагу на важливий момент: якщо книжка застрягне на виході, всередині виникне затор із товару, він перегріється і зіпсується, тому будь обережною. Ну що... Спробуй тепер сама зробити так, як я щойно показав.

— Т... так, я спробую.

Я з острахом почала класти товар — книжку за книжкою — до апарату.

— Так-так, саме так. Просто, чи не так?

Забираючи з виходу обгорнуту в плівку книжку, Аокі-сан усміхнувся мені.

— Так, а я думала, що це буде значно складніше.

— Тут немає нічого мудрованого, головне — зважати на те застереження, про яке я казав, і все буде гаразд.

— Так, я буду обережною.

— Ой, а ця книжка…?

Аокі-сан пильно вдивлявся в книжку, яку щойно забрав після обгортання.

— Аокі-сан, щось не так із цією книжкою? Я... я що, десь припустилася помилки?!

— Ні, справа не в цьому... Просто я згадав, що нещодавно вийшов фільм, знятий за цим романом.

— О, цей роман я теж читала. Він дуже цікавий.

— Я теж нещодавно його прочитав, і він дійсно хороший. Дуже хотів подивитися екранізацію. Інші романи цього автора теж цікаві. У нього унікальна атмосфера й неповторний стиль, особисто для мене це улюблений письменник.

Одне з задоволень від роботи в книгарні — це можливість отак поговорити про книжки з тими, хто їх любить. Аокі-сан, мабуть, і сам затятий книголюб, раз пішов підробляти саме сюди.

— Справді? Коли матиму час, обов'язково пошукаю його твори.

Легкий доступ до інформації про книжки — це також привілей роботи в книгарні.

«Просимо підтримки на касі».

У підсобному приміщенні пролунало оголошення по гучномовцю. Настав час, коли працівники офісів повертаються додому, і біля кас, схоже, зібралися черги.

— Такаї-сан, я піду допоможу на касі. Будь ласка, обгорни в плівку всі книжки на цій полиці. Пакети лежать ось у цій шухляді, вони розсортовані за розмірами.

— Усі, ось ці, правильно?

— Ну все, залишаю це на тебе.

Махнувши рукою, Аокі-сан повернувся до залу.

— Що ж, треба постаратися і все закінчити.

Я мовчки продовжувала обгортати стоси книжок, що лежали на полиці. Схоже, така монотонна робота мені цілком підходила, і завдяки тому, що я зосередилася на завданні, час пролетів непомітно.

— Такаї-сан, дякую за роботу.

Настав час закриття. Коли я розкладала обгорнуті книжки, Аокі-сан зазирнув до підсобки, щоб оголосити про закінчення зміни.

— О, дякую за роботу. Всі книжки, про які ви просили, вже обгорнуті й посортовані на полиці.

— Дякую. Далі я сам про все подбаю, тож ти можеш йти збиратися.

— Добре, тоді залишаю все на вас. Аокі-сан, я піду. До побачення.

— Ага, дякую за роботу.

Сьогодні я освоїла ще одну нову справу. Коли отак крок за кроком збільшується кількість завдань, які ти вмієш виконувати, приходити на роботу стає дедалі приємніше.

Сьогодні я знову завершила день у чудовому настрої, сповнена приємного відчуття задоволення від виконаної праці.

◇

Під час обідньої перерви дівчата та хлопці зібралися навколо парти Тоями, жваво обговорюючи те, про що на ранковій п'ятихвилинці розповідала класна керівниця, пані Міямото.

Мова йшла про те, що під час подовженої класної години в другій половині дня потрібно буде обрати членів виконавчого комітету з проведення спортивного фестивалю, який відбудеться у вересні.

Від кожного класу мають обрати по одному хлопцю та одній дівчині, загалом двох людей. Проте через те, що це додає зайвих обов'язків, які відволікають від навчання, мало хто зі студентів палає бажанням ставати членом комітету.

Особливо уникають членства у виконавчих комітетах таких заходів, як спортивні чи культурні фестивалі, через великий обсяг роботи: інколи доводиться затримуватися допізна після уроків або взагалі приходити до школи у вихідні.

— Сказали, що обиратимемо сьогодні, але невже знайдеться хтось, хто захоче? Я так точно нізащо, — бурмотіла Аїзава з щирою відразою на обличчі, тримаючи в роті соломинку від соку в паперовому пакеті.

— Навряд чи знайдеться такий дурник, який сам напроситься. Судячи з того, що розповідали торішні члени комітету, щодня доводиться затримуватися допізна, та ще й у вихідні до школи ходити, — Окуяма, як і очікувалося, теж не мав жодного бажання цим займатися.

— Тоді чому б вам, як солодкій парочці, не взятися за це удвох? Так усе й вирішиться, хіба ні? — Аїзава перевела погляд на Окуяму та Коджіму, які зустрічалися.

— Чому це ми?! Тоді в мене зовсім не залишиться часу, щоб гуляти з Шотою! — обурилася Коджіма.

— Але якщо ви будете в комітеті разом, то зможете весь час проводити удвох. Ось і розв'язання проблеми, — Аїзава, схоже, понад усе хотіла спихнути це на Окуяму та Коджіму.

— А от мені здається, що це чудово — бути в комітеті разом, якщо ви пара. Як і каже Міка, ви зможете весь час бути разом, — якщо Аїзава хотіла скинути з себе клопіт і перекласти його на когось іншого, то Уехара щиро цим захоплювалася.

— Ну, тоді, Маріко, чому б тобі самій не викликатися? — Коджіма скористалася моментом і зробила Уехару своєю ціллю.

— Ц... це залежить від того, з ким. Не те щоб мені було байдуже, з ким саме... — Уехара скосила очі на Тояму, який сидів поруч.

— А як щодо того, щоб Юкі та Уехара-сан зробили це разом? — Окіта, який нічого не помічав, озвучив пропозицію, якої всі решта уникали.

— Ч... чому це Тояма? — збентежено запитала Уехара в Окіти.

— Просто, Уехаро-сан, ти постійно поглядала на Юкі, коли ми про це говорили, от я й подумав, що ти, мабуть, хочеш бути з ним разом.

Останнім часом Уехара навіть не намагалася приховати свою симпатію до Тоями, тому це помітив навіть Окіта. Щоправда, сам Окіта, схоже, не сприймав це як романтичні почуття чи щось подібне.

— Т... Тоямо... як щодо... разом? — Уехара, знизу вгору поглянувши на Тояму, чекала на його згоду. Навряд чи в класі знайшовся б хлопець, який зміг би відмовити Уехарі, якби вона так попросила.

— Я... я вже в бібліотечному комітеті, тому бути в обох одночасно трохи...

Навіть Тояма, хоч його й попросила Уехара, насправді хотів уникнути суміщення двох комітетів одночасно.

— Ну так, звісно... — Уехара, яка, мабуть, трішки сподівалася на іншу відповідь, похнюпилася й виглядала розчарованою.

— Якщо так, то добровольців-диваків точно не знайдеться, і все вирішить жеребкування... А в мене завжди погано з лотереями. Ой, чи в таких випадках краще мати погану вдачу? — Окуяма бідкався через якісь дурниці, але, мабуть, більшість учнів у класі думали точно так само.

— Залишається тільки сподіватися, що з'явиться якийсь доброволець, — зрештою, як і сказала наостанок Аїзава, вибору не було: або покластися на те, що хтось зголоситься сам, або сподіватися на долю під час жеребкування. Ніхто тут не збирався добровільно брати на себе зайвий клопіт.

Післяобідні уроки закінчилися, і настав час класної години, де мали визначити членів виконавчого комітету спортивного фестивалю.

Мабуть, майже кожен учень у класі молився про те, щоб не витягнути нещасливий квиток.

— Зараз ми оберемо двох членів виконавчого комітету спортивного фестивалю, — оголосила Міямото-сенсей, класна керівниця, сигналізуючи про початок зборів. — Комітет складатиметься з одного хлопця та однієї дівчини. Спочатку прошу підняти руки тих, хто хоче зголоситися добровільно.

Міямото-сенсей з-за вчительського столу закликала до висування кандидатур і оглянула клас.

«Усе-таки нікого немає... Ой, зачекайте...?!»

У той самий момент, коли Тояма вирішив, що добровольців не знайдеться, у класі піднявся шепіт.

«Уехара-сан?!»

Уехара була єдиною в усьому класі, хто підняв руку.

— Добре, серед дівчат обрано Уехару-сан. Тепер визначимо одного хлопця. Чи є добровольці? — тепер Міямото-сенсей закликала хлопців.

Як і слід було очікувати, більше половини хлопців у класі підняли руки. Коли з'явилася можливість працювати в комітеті разом із популярною в класі Уехарою, справа набула зовсім іншого оберту.

Уехара, яка сиділа на другій парті спереду, повернулася й озирнулася довкола. Її погляд зустрівся з Тоямою, який руку не піднімав. Тоямі здалося, що очі Уехари про щось благають.

Не встоявши перед цим благальним поглядом, Тояма, несміливо озираючись на інших, теж підняв руку.

Побачивши Тояму з піднятою рукою, Уехара миттєво засяяла від радості.

— Ого, скільки у нас добровольців... Що ж мені робити? — пані Міямото, дивлячись на Тояму, навмисно вдала, що розгубилася. — Тоді... нехай Уехара-сан, яку вже затверджено, сама обере когось серед тих хлопців, які підняли руки. Уехаро-сан, ти не проти?

— Т... так, я згодна.

У класі, де й так панував гамір, стало ще галасливіше. Всім, окрім тих, хто підняв руки, було неймовірно цікаво, кого ж із хлопців ушанує своїм вибором Уехара. А самі претенденти, мабуть, молилися, щоб обрали саме їх.

— Тоді я хочу назвати ім'я... — схоже, Уехара визначилася.

У класі, де щойно було так шумно, в одну мить запала тиша. Весь клас, затамувавши подих, спостерігав за нею.

— Я б хотіла попросити Тояму-куна стати другим членом виконавчого комітету спортивного фестивалю!

У той самий момент, коли з уст Уехари вилетіло ім'я Тоями, класом прокотився крик, схожий на загальний зойк розпачу.

Здавалося б, вона просто назвала напарника для роботи в комітеті, але в ситуації, коли про цих двох і так ходили чутки, це фактично виглядало як зізнання Уехари в коханні Тоямі.

— Так, тихо всі, будь ласка. Членами виконавчого комітету спортивного фестивалю призначено Уехару-сан та Тояму-куна. Будь ласка, допомагайте їм, щоб їхня робота просувалася злагоджено.

Ось так і завершилася ця бурхлива класна година. Проте учні, чиє збудження ще не вщухло, продовжували активно пліткувати.

«Ну все, тепер точно. Вони таки мутять».

«Я в повному шоці. Хто б міг подумати, що обранцем Уехари-сан стане Тояма...»

«А я так і думав...»

«Ну що ж... забудь про неї».

«Уехара-сан така смілива. Це ж практично те саме, що зізнатися, хіба ні?»

«Радше не зізнатися, а камінг-аут?»

Поки учні шушукалися між собою, одна постать поспіхом виходила з класу.

Спина цієї людини виглядала страшенно самотньою; вона тихо залишила кабінет, намагаючись не привертати нічиєї уваги.

«Такаї!»

Тояма, який помітив Такаї, що виходила з класу, хотів було кинутися наздогін, але саме в цей момент разом з Уехарою отримував від пані Міямото пояснення щодо обов'язків спортивного комітету, тому не міг вирватися.

Тоямі залишалося лише проводжати поглядом самотню спину Такаї.

◆

Минуло вже близько двох тижнів відтоді, як я почала підробляти в книгарні. Я нарешті звикла до роботи, і завдань, які я могла виконувати самостійно, побільшало. Я почала відчувати, що навіть така людина, як я, може бути корисною, і це приносило мені радість, проте на душі все одно було похмуро.

А все тому, що на класній годині, яка відбулася сьогодні в другій половині дня, Уехара-сан призначила Юкі своїм партнером у виконавчому комітеті спортивного фестивалю, і тепер у класі всі вважали їх парою.

У теперішній ситуації, навіть якщо вони заперечуватимуть, що є закоханими, їм уже ніхто не повірить.

«Що ж я... що ж я робила досі?»

Уехара-сан, не зважаючи на те, що відбувається навколо, віддано йшла за Юкі. А я лише приймала все те, що Юкі робив для мене, сама ж не робила жодних кроків і не вживала ніяких дій.

А що, як Юкі теж закоханий в Уехару-сан... Від цієї думки моє серце готове було розірватися на шматки.

Якийсь час я зосереджено розставляла книжки на свої місця, і завдяки тому, що це відволікало мене від зайвих думок, мені стало трохи легше. Коли я перебуваю в оточенні книжок, моя душа заспокоюється — точно так само, як і в шкільній бібліотеці.

— Такаї-сан, відклади поки що повернення книжок і давай разом зі мною розпакуємо та перевіримо товар, який завтра з'явиться на полицях магазину.

Аокі-сан, який щойно повернувся із залу, вказав на стос упакованих книжок, що лежали в підсобці.

— Так, добре.

Потрібно було перевірити, чи збігаються назви та кількість із накладною, відокремити індивідуальні замовлення покупців та розставити все на полиці в підсобному приміщенні. Переконавшись у відсутності пошкоджень, товар слід було внести в базу обліку.

До журналів іноді додаються додатки, тому не можна забувати перевіряти й це, формуючи журнали в комплект із додатками.

— Коли перевіриш, що додатково завезене підраховано й внесено до залишків магазину, можеш одразу виносити це в зал.

Процес розпакування мені подобається, адже так можна першою побачити книжкові новинки. Відтоді як я почала працювати в книгарні, я отримала можливість дізнаватися про вихід нових книжок значно раніше, ніж до того, як прийшла сюди — це просто не йшло ні в яке порівняння.

— Такаї-сан, ти виглядаєш такою щасливою.

Схоже, сама того не помічаючи, я заусміхалася, і Аокі-сан із теплою посмішкою спостерігав за мною.

— Мені стає так спокійно на душі, коли навколо мене книжки. Тому в школі я теж майже весь вільний час проводжу в бібліотеці.

— О, як я тебе розумію. Я теж люблю книги, тому неймовірно радий, що пішов на цей підробіток. Та й із тобою зміг познайомитися.

— А, е-е... так, дякую вам...

Оскільки мені ніколи нічого подібного не говорив жоден хлопець, окрім Юкі, я просто не знала, як на це реагувати.

— Ой, вибач, я, мабуть, бовкнув щось зайве. Але у нас із тобою так збігаються смаки в книгах, і мені справді дуже подобається працювати разом, от я й висловив те, що спало на думку.

Аокі-сан ніяково посміхнувся, почухавши щоку. Цей його жест нагадав мені Юкі в ті часи, коли ми тільки-но починали спілкуватися в бібліотеці, і від цього мені стало трохи сумно.

Після цього розмова між мною та Аокі-саном урвалася, і ми обоє зосередилися на роботі.

— Слухай, Такаї-сан... Ти вільна цієї суботи?

Посеред тиші Аокі-сан раптом заговорив і запитав про мої плани. Субота — мій вихідний від підробітку, тож, можливо, це якась розмова щодо зміни графіка?

— У суботу? Школи немає, якихось особливих планів теж... А що таке?

— Та ні... просто... як щодо того, щоб разом сходити на той фільм за романом, про який ми нещодавно говорили?

— Е? Ми з вами удвох...?

Я думала, це якесь питання щодо робочих змін, але щоб це виявилося запрошенням у кіно... та ще й лише удвох. Аокі-сан — добрий, хороший і приємний хлопець, якого зазвичай назвали б красенем. Проте я не збиралася йти кудись наодинці з жодним іншим хлопцем, окрім Юкі.

— Якщо ви підете зі мною, вам точно буде нудно, — відповіла я. Оскільки мене ніколи раніше не запрошували хлопці, я зовсім не вміла правильно відмовляти.

— Та ну, зовсім ні. У нас із тобою спільні теми для розмов, тож нудно точно не буде! Тому не переймайся через таке. Ну що, пішли?

Мабуть, слід відмовити чітко й прямо? Але Аокі-сан продовжував наполягати.

«Але... якщо Юкі дізнається, що мене запросив інший хлопець, цікаво, чи буде він ревнувати?»

Весь цей час я так сильно переживала через Уехару-сан і носила в собі це пригнічене почуття. Якщо Юкі відчує те саме, можливо, він нарешті подивиться на мене як на дівчину.

— ...Дайте мені подумати. Я відповім у мій наступний робочий день. Вас це влаштує?

Розуміючи, що використовувати Аокі-сана заради такої мети негарно, я все ж навмисно відклала відповідь на потім.

— Добре... Сподіватимуся на позитивну відповідь.

Аокі-сан, який навіть на таку непевну відповідь і бровою не повів, справді був дуже хорошою людиною. І через це я не могла не відчувати провини перед ним.

◇

Як і зазвичай, Окіта, Аїзава та Уехара зібралися навколо Тоями. Закінчивши обідати, усі четверо сиділи біля парти й невимушено розмовляли.

— Юкі, у мене є до тебе розмова, можна? — звернулася до Тоями Такаї, яка вкрай рідко обідала разом із ними.

— Ага, що таке?

— Вибач, але я б хотіла поговорити не тут, а в іншому місці.

«Розмова, яку не повинні чути інші... Що б це могло бути?»

За виразом обличчя Такаї Тояма відчув, що це навряд чи якась хороша новина.

— Зрозумів. Ходімо в коридор?

— Угу.

З цими словами Тояма разом із Такаї вийшов із класу.

— Цікаво, що сталося з Юмі? Мені здалося, вона була якась пригнічена... — Аїзава теж помітила, що Такаї поводиться трохи інакше, ніж зазвичай.

— Міко, я відлучуся до вбиральні, — Уехара, яку занепокоїла ця ситуація, збрехала про вбиральну і поспішила за ними з класу.

Вискочивши з кабінету, Уехара помітила їх обох трохи далі в кутку коридору. Щоб її не помітили, вона сховалася за поворотом і почала прислухатися до їхньої розмови.

— Тож, Такаї, про що ти хотіла поговорити?

Мабуть, це було щось таке, про що важко говорити вголос, адже Такаї довго не могла наважитися відповісти на запитання Тоями.

— Ну... розумієш... днями один старший колега по підробітку... ну, тобто... запросив мене цієї суботи... в кіно. І я вирішила порадитися з Юкі, як мені бути.

Опустивши голову, Такаї винувато поглянула знизу вгору на Тояму, наче намагаючись вгадати його реакцію.

— І... і що ж ти... що ти йому відповіла?

— Сказала, що мені треба подумати...

Тояма заплющив очі й на мить замислився, а потім повільно розплющив їх і подивився прямо на Такаї.

— ...Ось як... Якщо ти не відмовила йому одразу на місці... то, мабуть, подумала, що й сама не проти сходити з ним у кіно. І взагалі, я думаю, що не маю права втручатися в це.

Запинаючись на кожному слові, Тояма видавив із себе цю відповідь.

— Е-е...? Юкі... Тобі... зовсім байдуже, навіть якщо я піду в кіно з іншим хлопцем?

Почувши з уст Тоями такі неочікувані слова, Такаї вирішила перепитати, не розуміючи, чи це його справжні думки.

— Якщо ти хочеш подивитися фільм, то я не маю права... забороняти тобі лише тому, що твій супутник — хлопець.

— ...Юкі... Ти справді... справді так вважаєш?

Такаї сподівалася, що якщо вона порадиться з Тоямою щодо походу в кіно з іншим хлопцем, він зупинить її або, принаймні, проявить ревнощі. Однак слова, які злетіли з уст Тоями — незалежно від того, що він відчував насправді, — не були ні забороною, ні ревнощами. Вони звучали як «роби що хочеш», що можна було сприйняти як повну байдужість.

— О-ось як... Ну що ж... Т-тоді я робитиму те, що хочу... Юкі, ти дурень!

Зі сльозами на очах Такаї ледь чутно прошепотіла це і кинулася навтьоки, залишивши Тояму самого.

«І як я мав учинити...? Хіба я маю право казати їй: "Ні, не ходи"? Але хіба не цього Такаї від мене чекала? Невже вона навмисно заговорила про зустріч з іншим хлопцем, щоб просто перевірити мене? Я нічого не розумію».

Уехара, яка потайки спостерігала за цією сценою від початку до кінця, була збентежена не менше за Тояму.

— Тояма і Такаї-сан... не зустрічаються? — закрадався сумнів у голову Уехари, яка бачила всю їхню розмову. Якби вони зустрічалися, він точно сказав би їй «не йди». Але Тояма чітко промовив: «Я не маю права тобі забороняти».

«Я нічого не розумію... Які ж узагалі стосунки між Тоямою та Такаї-сан...?»

Уехара була вкрай спантеличена, адже запитань ставало дедалі більше.

«Бідна Такаї-сан...»

Вона, мабуть, так хотіла, щоб Тояма її зупинив, тому й зважилася на цю розмову. Проте в результаті замість того, щоб почути заборону, вона отримала безжальну відповідь: «Я хочу, щоб ти вирішувала сама».

З іншого боку, Уехара була не в тому становищі, щоб утішати Такаї. Зрештою, Такаї — її суперниця в коханні.

«Але... якщо у Такаї-сан усе складеться з тим хлопцем, то, можливо, Тояма дивитиметься лише на мене».

Співчуття до Такаї та суперечливе усвідомлення того, що вихід суперниці з гри відкриє перед нею великі шанси, почали фарбувати думки Уехари в темні кольори.

— Ой, треба повертатися до класу...

Зі змішаними почуттями на душі Уехара попрямувала назад до кабінету.

Коли Уехара зайшла, ні Тоями, ні Такаї ще не було на місці.

Вона сіла за свою парту й розсіяно дивилася в простір, аж раптом ззаду до неї хтось звернувся:

— Уехаро-сан, можна тебе на хвилинку?

— Тоямо...? Що таке?

Тояма, який щойно повернувся до класу, теж виглядав трохи пригніченим. Звісно, після такої розмови з Такаї це було цілком природно.

— Ти вже чула, що цієї суботи нам потрібно буде прийти до школи на збори комітету спортивного фестивалю?

— Ні... я не знала.

— Я й сам щойно дізнався від Міямото-сенсей, коли зустрів її в коридорі, тому подробиць іще не знаю.

— Ось як. Що ж, ми погодилися на це, знаючи, на що йдемо, тому нічого не вдієш.

Саме в цьому й полягала причина, чому ніхто не хотів ставати членами виконавчого комітету. Адже доводилося приходити до школи навіть у вихідні дні. Коли виникала потреба в тривалих обговореннях, на які після уроків просто бракувало часу, доводилося виділяти для цього вихідний день.

— Тоямо-кун, вибач мені. Через те, що ти пішов у комітет за компанію зі мною, твої вихідні тепер теж зіпсовані.

Уехара, яка сама ж і обрала Тояму, мабуть, відчувала за це відповідальність.

— Уехаро-сан, не переймайся через це. Я ж і сам у підсумку підняв руку.

— Але ж ти зголосився саме заради мене?

Схоже, той факт, що Тояма підняв руку заради Уехари, не залишився для неї таємницею.

— Ну... мабуть, воно десь так і є... Але я й справді хотів займатися цим разом із тобою. Тому, Уехаро-сан, тобі точно немає за що хвилюватися.

— Угу, дякую. Якщо я з тобою, мені взагалі ніякі вихідні не потрібні...

Уехара подивилася на Тояму палким поглядом — у цей момент вираз її обличчя видавав у ній закохану по вуха дівчину.

— Т... тоді я повертаюся на своє місце.

Помітивши, що поведінка Уехари стає аж надто бентежною, Тояма поспішив утекти до своєї парти.

«Такаї... Вона й справді зовсім без настрою».

Такаї, яка після розмови з Тоямою, судячи з усього, ходила до шкільної бібліотеки, повернулася до класу прямо перед самим закінченням обідньої перерви. На її обличчі, як завжди, не було жодних емоцій, проте і Тояма, і Уехара чітко бачили, що її душу огорнула темна тінь. Проте ніхто з цієї трійці нічого не міг вдіяти з цією ситуацією, тож їм залишалося лише мовчки спостерігати один за одним.

◆

Після уроків у той день, коли я порадилася з Юкі щодо запрошення в кіно, я йшла в напрямку своєї роботи.

— Що ж мені робити... Добре, що сьогодні в Аокі-сана вихідний, але ж колись усе одно доведеться дати відповідь...

Навіть на підробіток, який раніше приносив радість, тепер було йти тужливо.

— Але я маю відповісти як слід...

Навіть якщо Юкі хотів, щоб я обирала сама, відповідь у мене лише одна. Тому я берегтиму це почуття.

Навіть коли я розпаковувала товар у підсобці, в моїй голові крутилася розмова з Юкі під час обідньої перерви.

«Невже Юкі справді байдуже, навіть якщо я буду наодинці з іншим хлопцем?»

Я хотіла, щоб Юкі сказав мені: «Ні». Я вірила, що навіть якщо ми не пара, Юкі думає саме так. Проте ці мої думки виявилися лише власними ілюзіями.

Від таких роздумів сльози знову підступали до очей.

«Добре, що я в підсобці... Покупцям у залі таке бачити не можна».

— Ой, Юмі, що сталося? Ти що, плачеш?

— Канако-сан... Н-нічого...

Канако Фуджіморі, яка теж підробляла тут і була моєю одноліткою, помітила, що я плачу.

— Та як це нічого! Що трапилося? Ану викладай, я вислухаю.

Фуджіморі-сан навчалася в такій же старшій школі, як і я, на другому курсі, і була моєю старшою колегою по роботі. Вона виглядала як дівчина-гяру, але була дуже доброю і завжди турбувалася про мене.

— Дякую. Але ми зараз на зміні, тому...

— Ось як... Зрозуміло. Але потім обов'язково розкажи мені. Навіть якщо просто виговоришся, стане легше на душі.

— Угу...

— Тоді я повертаюся на касу, якщо щось знадобиться — одразу кажи.

Фуджіморі-сан із турботою в очах пішла назад у зал.

«Ось і побачили мене... Треба зібратися з думками й працювати, інакше я лише завдаватиму клопоту іншим».

Завдяки тому, що Фуджіморі-сан заговорила до мене, я трохи заспокоїлася. Я постаралася не думати про Юкі та Уехару-сан і знову взялася за роботу.

Зміна закінчилася, і ми з Фуджіморі-сан збиралися додому в роздягальні.

— Юмі-чян, ти вже заспокоїлася? — Фуджіморі-сан із хвилюванням зазирнула мені в обличчя.

— Так, тепер усе гаразд. Дякую, що так турбуєшся про мене, Фуджіморі-сан.

— Та пусте. Слухай, а заскочимо по дорозі ненадовго в магазинчик? Я так зголодніла, хочу перекусити щось перед домом.

— Добре, давай. Хвилин на тридцять я можу затриматися.

— Чудово! Тоді домовилися. Швиденько переодягаємося і йдемо.

Фуджіморі-сан була веселою та товариською. Вона так тепло спілкувалася зі мною, хоча зі мною зазвичай важко знайти спільну мову.

— Директорко, ми пішли. До побачення!

— Директорко, я пішла-а!

Фуджіморі-сан спілкувалася у своїй невимушеній манері навіть із директоркою, проте за її ставленням до роботи було видно, що вона щиро її поважає. Директорка це розуміла, тому нічого й не казала.

— Так, дівчата, дякую за роботу. Повертайтеся обережно.

Вийшовши через службовий вихід, ми попрямували до найближчого мінімаркету.

— Юмі-чян, ти вже звикла до роботи?

— Так, завдяки тому, що ти й Аокі-сан усе так терпляче пояснюєте, я вже непогано орієнтуюся.

— Справді? І як, збираєшся працювати тут і далі? Просто серед персоналу немає дівчат нашого віку... Тож я дуже хочу, щоб ти залишалася на цьому підробітку.

Інші жінки в колективі були або заміжніми домогосподарками на частковій зайнятості, або штатними працівницями, тобто значно старшими за нас. Тому Фуджіморі-сан хотіла, щоб поряд була я — така ж старшокласниця.

— Мені подобається робота, і тут усі такі хороші люди, тому я хочу продовжувати.

— Ура! Коли ти поруч, мені теж значно веселіше, так що я дуже рада!

— Я теж рада, що ти тут є, Фуджіморі-сан.

— Ой, Юмі-чян, ну ти й умієш сказати приємне!

Раніше в моєму житті не було людей, які б так до мене ставилися. Тому я була справді щаслива, що пішла на цей підробіток.

За кілька хвилин ми дійшли до мінімаркету. Зробивши покупки, ми зупинилися на парковці, де наша розмова розгорілася з новою силою.

— Юмі-чян, а ти нічого не їстимеш?

— На мене вдома чекає вечеря.

Зараз ми з сестрою готуємо вечерю по черзі. У дні моїх змін я прошу про це її, тож сьогодні вечерю точно приготувала сестра.

— А ти, Фуджіморі-сан, прийдеш додому і теж вечерятимеш?

— Ні, в дні змін я вдома не вечеряю. Якщо їсти запізно, можна погладшати. Тому я завжди з'їдаю трішки біля мінімаркету і тоді йду додому.

— Може, і мені краще не вечеряти...

— Ну, я просто легко набираю вагу, тому стежу за цим, а от у тебе, здається, з цим усе супер, хіба ні?

Фуджіморі-сан почала роздивлятися мене з ніг до голови, наче вивчаючи кожен сантиметр.

— Щ... щось не так?

— Та ні... Просто в тебе від талії до стегон усе так еротично виглядає...

Вона мала на увазі широкі стегна, як у жінок, що легко народжують?

— Взагалі-то, я через це комплексую...

— Т-та ні, я ж не кажу, що це погано! Навпаки, це круто! Дуже привабливо.

Мені було важко зрозуміти, чи це справді комплімент.

— І цьому варто радіти?

— Ще б пак! Була б я хлопцем — точно не пройшла б повз!

— О... ось як... Дякую...?

Я не могла порадіти цьому від щирого серця, але оскільки Фуджіморі-сан так палко мене хвалила, я вирішила просто прийняти її слова.

— Так от... Хто ж усе-таки змусив плакати таку чарівну Юмі-чян? Хлопець?

Грайливий тон Фуджіморі-сан миттєво змінився на серйозний.

— Ну, це...

Я вагалася, чи варто про це розповідати.

— Виговорися, і відразу полегшає!

Я подумала, що Фуджіморі-сан, яка не пов'язана зі шкільними інтригами, цілком можна відкритися. Або ж... мені просто хотілося, щоб мене хтось вислухав.

— Добре... Послухаєш мене?

— Звісно!

Те, що я комусь розкажу, не розв'яже проблему. Але... якщо тримати все в собі, можна заплутатися в лабіринтах власних думок і ніколи не знайти виходу. Тому в пошуках бодай промінчика світла я вирішила говорити.

У кутку парковки біля мінімаркету я розповіла Фуджіморі-сан про заплутані стосунки між мною, Юкі та Уехарою-сан. Я промовчала про те, що ми з Юкі — секс-партнери, назвавши його просто коханою людиною, а також згадала про Аокі-сана, який запросив мене в кіно, і про те, як важко мені тепер йому відмовити.

— Ого, ну й каша у вас там. Але ця Уехара, судячи з твоїх слів, дівчина дуже високого польоту.

— Так... У неї багато друзів, вона добра, має чудову фігуру, популярна і взагалі неймовірна людина.

— Вона твоя суперниця, а ти її так розхвалюєш.

— Бо вона справді чудова...

— Я її не бачила, тому не знаю... але ти, теж красуня. Впевнена, ти нічим не поступаєшся тій Уехарі. Проте... — Фуджіморі-сан подивилася мені в очі й продовжила: — З того, що ти кажеш, те їхнє обрання у виконавчий комітет цього фестивалю — це, звісно, удар нижче пояса.

— Так...

Через це в усьому класі миттєво поширилася думка, що Юкі та Уехара-сан — пара.

«Цікаво, що сам Юкі думає про ці чутки навколо них із Уехарою-сан?»

Я так хотіла дізнатися, що у нього на душі, але з мого боку було б егоїстично вимагати цього, адже я й сама ніколи не відкривала йому своїх справжніх почуттів.

— Ой?!

Фуджіморі-сан раптом міцно обійняла мене.

— Якщо буде важко, я готова слухати тебе скільки завгодно, тому не тримай усе в собі й не сумуй наодинці.

Вона притискала мене до себе, промовляючи ці теплі слова.

— Добре, дякую...

— І все ж... Що ти робитимеш із кіно та Тацуя-куном? Чому б тобі не сходити з ним на побачення бодай раз? Я не кажу забути про Тояму-куна, але, можливо, варто дізнатися, які бувають інші хлопці? — відсторонившись від мене, запитала Фуджіморі-сан.

— Ні... Давати надію Аокі-сану було б нечесно з мого боку... До того ж я не хочу йти кудись наодинці з іншим чоловіком, щоб Юкі потім усе неправильно зрозумів.

— Що ж, логічно... Тацуя хлопець хороший, непоганий варіант, але опускати руки щодо Тоями ще дійсно зарано...

Мені здалося, Фуджіморі-сан натякала на те, що зустрічатися з Аокі замість Юкі теж було б непоганим виходом.

— Слухай... Якщо тобі важко відмовити, у мене є крутий план. Довіришся мені? Наша наступна зміна якраз випадає на нас трьох, правильно?

— Так, здається, саме так.

— Я не зроблю нічого поганого, обіцяю!

— Д... добре... Тоді я покладуся на тебе, Фуджіморі-сан.

— Ага! Залиш це мені!

Оскільки Фуджіморі-сан запропонувала це, вже знаючи про мої справжні почуття, все мало бути гаразд.

Сьогодні, коли я поділилася своїми переживаннями, мені нарешті стало значно легше дихати.

◇

У вихідний день, у суботу, оскільки мали відбутися збори виконавчого комітету спортивного фестивалю, Тояма та Уехара прийшли до школи, попри те, що занять не було.

— Сьогоднішня зустріч починається з першої половини дня, потім буде перерва на обід, і в другій половині дня ми теж працюватимемо. Я так недоспав, що тепер переживаю, як би не заснути...

Учора Тояма засидівся допізна, тому поспав зовсім трохи.

— Тоямо, на нас чекають такі важливі збори, а ти чим учора займався?

Почувши про недосипання в день важливої зустрічі, Уехара подивилася на нього з явним докором.

— Я читав книжку. Вона виявилася такою цікавою, що я просто не міг відірватися. У результаті поспав усього три години.

— Три години — це жорстко. Дивись не засни посеред зборів. Мені ж соромно буде.

Якщо представник класу спатиме на зборах, то не лише він стане посміховиськом для всіх, а й над усім класом глузуватимуть.

— Ну, я постараюся.

— Якщо почнеш засинати, я тебе розбуджу.

— Сподіваюся на твою допомогу.

Самі збори проходили у формі жвавих дискусій, і всі були настільки зайняті, що часу на сон просто не залишалося, тож Тояма якось перетерпів першу половину зустрічі.

Обідню перерву Тояма та Уехара проводили у своєму класі.

— Обговорення в першій половині дня було досить палким?

Як і сказала Уехара, від самого початку зборів розгорілися запеклі суперечки, в яких головну роль відігравали учні, що вже мали досвід роботи в комітеті. Тояма та Уехара, які займалися цим уперше, не могли за ними встигнути, тому лише спостерігали за розвитком подій.

Який клас за які обов'язки відповідатиме, вибір видів змагань — справ, які потрібно вирішити, була ціла купа. Звісно, за сьогодні все не вирішиться, але багато чого необхідно затвердити ще до початку літніх канікул. Пообідні обговорення, мабуть, будуть не менш палкими.

— Ну, насправді, коли нам, новачкам, раптом кажуть видати якусь ідею, ми все одно не зможемо цього зробити, тож залишається тільки мовчки слухати, що кажуть досвідчені люди, — Тояма ще з першого дня вирішив перекласти все на інших.

— Казали, що сьогодні визначать розподіл обов'язків для кожного класу.

— Е? Хіба про таке говорили? — Уехара перепитувала Тояму, але, схоже, зовсім цього не пам'ятала.

— Тоямо... Очі в тебе були розплющені, але ти, випадково, не спав?

— Я цього не пам'ятаю, тож, можливо, і спав...

— Після обіду тримайся бадьоро, добре? Якщо ти пропустиш щось важливе, буде соромно.

Уехара з докором дивилася на Тояму, який так відверто спав.

— Я трохи подрімаю перед другою половиною дня, тож розбуди мене, коли прийде час.

— Угу, добре... Тоямо, хочеш, я покладу тебе собі на коліна? — Уехара грайливо поплескала себе по колінах, ніби піддражнюючи його.

— Серйозно? Це б дуже допомогло.

Тояма, розуміючи, що це жарт, не зніяковів, а проявив упевненість, відповівши цілком невимушено.

— Т... та це ж жарт.

— О, то це жарт... Шкода.

— Я-якщо ти так сильно цього хочеш... то я можу дозволити?

— Та годі, я спати.

«Якщо подумати, сьогодні ж той самий день, коли Такаї йде в кіно зі своїм старшим колегою по підробітку... Цікаво, вони вже разом...?»

Притулившись обличчям до парти, Тояма крізь напівсонний стан згадав про Такаї.

«Якось це неприємно...»

З цими думками, що крутилися в його згасаючій свідомості, Тояма поринув у глибокий сон.

— Ну от... а я ж справді збиралася дозволити йому лягти мені на коліна... Тоямо, гарних снів.

Уехара оберігала сон солодко сплячого Тоями аж до самого закінчення обідньої перерви.

Обідня перерва закінчилася, і нарада відновилася. Головною темою пообідніх зборів став розподіл обов'язків між класами, і за Тоямою та Уехарою закріпили загальне управління інвентарем, який використовуватиметься на спортивному фестивалі.

Щойно обов'язки розподілили, сьогоднішні збори добігли кінця, і представників класів відпустили.

— О-о-ох... Нарешті кінець...

Вийшовши з кабінету для нарад, Тояма солодко позіхнув, підняв догори обидві руки й потягнувся.

— Тоямо-кун, ти молодець, після обіду, здається, зовсім не спав.

— Це тому, що мені вдалося трохи поспати під час обідньої перерви. Навіть така дрібниця дуже допомагає.

— Наступного разу виспися як слід, добре? Мені було досить важко стежити, щоб ти не заснув.

Під час пообідніх зборів Уехара кожні кілька хвилин продовжувала смикати Тояму розмовами, завдяки чому він і не заснув.

— Вибач, Уехаро-сан. Наступного разу я буду обачнішим.

— Бо якщо виявиться, що ти спав і нічого не чув, це буде так ніяково.

— Я закарбую це собі на носі...

Причина недосипання була суто особистою, і виправдовуватися цим було не можна.

— Ну що, тож ходімо додому?

— Ага, залишатися в школі більше немає сенсу.

Тояма та Уехара повернулися до свого класу, щоб забрати речі.

— О, Тоямо, а давай по дорозі зайдемо кудись випити чаю?

— Ну... добре... Заскочимо кудись, — Тояма на мить завагався, але все ж вирішив погодитися на пропозицію Уехари.

— Ура! Поп'ємо чаю біля вокзалу!

Уехара, мабуть, була неймовірно рада: її обличчя миттєво засяяло, і вона розпливлася в широкій усмішці.

Поки вони вдвох ішли від школи до вокзалу, Уехара весело про щось розповідала Тоямі.

— І от, уявляєш, Міка мені й каже…

Уехара, яка досі безперервно говорила, раптом замовкла на пів слові й повернулася до Тоями, який виглядав відчуженим і дивним.

— Тоямо-кун, що з тобою? Ти якийсь розсіяний... Усе ще спати хочеш?

Тояма був ніби не тут.

— А, ой... Мабуть, я все ще не прокинувся до кінця... Так про що ти казала, Уехаро-сан?

— Та нічого, я просто сама з собою розмовляла, так що не звертай уваги.

Після цього вони йшли до вокзалу в повній тиші. Уехара відчувала, що Тояма думає про щось зовсім інше. Аж до самого вокзалу вони так і не промовили ні слова.

— Ну що, зайдемо в якесь кафе тут поблизу? — запитала Уехара Тояму, коли вони вийшли з житлового кварталу ближче до вокзалу, де почали з'являтися перші крамнички. — Тоямо...?

Не дочекавшись відповіді, Уехара здивовано подивилася на нього.

— ...Уехаро-сан... Я тут згадав про одну справу, тому сьогодні я піду першим. Мені справді дуже шкода.

— Е...?

Навіть не дочекавшись її відповіді, Тояма розвернувся і збирався піти в бік вокзалу.

— Ні! Тоямо, не йди... — Уехара схопила його за руку, зупиняючи.

— Уехаро-сан...

— Тоямо-кун... Ти ж збирався піти до Такаї-сан, правда?

— Звідки ти...

Уехара зрозуміла, що Тояма поводився дивно саме тому, що всі його думки були зайняті Такаї.

— Днями я підслухала вашу розмову в коридорі...

«Уехара-сан нас чула?!»

Тояма пошкодував про свою необачність, але було вже пізно: Уехара почула розмову, яка могла викликати ще більше підозр щодо його стосунків із Такаї.

— Тоямо, тобі ж неприємно, що Такаї-сан зараз із іншим хлопцем? Тому ти збирався піти й зупинити її.

Тояма сказав Такаї, що не має права забороняти їй гуляти з іншими хлопцями, але це були лише слова. Насправді йому було неприємно. І це почуття десь глибоко в душі не давало йому спокою.

— Але... все гаразд. Такаї-сан не піде кудись наодинці з іншим хлопцем. Я це знаю... тому що... — зі сльозами на очах, затинаючись, Уехара щосили намагалася втримати Тояму. — Тому... не йди... Зараз дивись лише на мене...

Руки Уехари, що тримали Тояму, стиснулися міцніше. Він відчув її непохитне рішення нізащо його не відпускати.

— Добре... Я не піду. Тому... будь ласка, не плач.

— У-у... — почувши ці слова Тоями, Уехара більше не могла стримуватися, і сльози, які вона стримувала, рясно покотилися по її щоках.

Тояма, попри те, що вони стояли посеред людної вулиці, притягнув Уехару до себе і мовчки обійняв.

— Тоямо...

Скільки часу він тримав Уехару в обіймах? Напевно, не минуло й тридцяти секунд. Уехара трохи заспокоїлася, і її сльози висохли.

— Уехаро-сан, давай сьогодні вже повертатися додому. Я теж піду прямо додому, — сказав Тояма, відпускаючи її.

Він розумів, що зараз, коли емоції обох зашкалюють, вони не можуть мислити тверезо, тому для того, щоб охолонути, їм потрібно на якийсь час розійтися.

— Так, твоя правда... Сьогодні я піду додому.

Мабуть, Уехара теж відчула потребу розібратися у власних почуттях.

— Я проведу тебе до турнікетів.

— Угу...

Хоч їм і потрібно було їхати різними лініями, Тояма, хвилюючись за Уехару, вирішив провести її до станції.

— Уехаро-сан...?!

Коли вони рушили до вокзалу, Уехара ззаду легенько торкнулася його руки. Тояма відповів на цей жест і міцно стиснув її м'яку долоню.

Усю дорогу до вокзалу вони йшли, тримаючись за руки, наче справжня закохана пара. Біля турнікетів Тояма лагідно переконав Уехару, яка ніяк не хотіла йти, сісти на потяг, і провів її поглядом.

— Ну що ж... Мені теж пора додому, треба хоч трохи поспати...

Відчуття м'якої долоні та тепла руки Уехари все ще залишалося на його долоні.

◆

Зараз я, Аокі-сан та Фуджіморі-сан утрьох закінчили дивитися фільм і попрямували до вокзалу, щоб роз'їхатися по домівках.

Чому все склалося саме так? Справа в тому, що в день, коли я мала дати відповідь щодо походу в кіно, під час перерви, коли ми з Аокі-саном були в кімнаті відпочинку, туди раптово увірвалася Фуджіморі-сан і випалила:

— Юмі-чян, а пішли цієї суботи в кіно?

Вона вдала, ніби не знає, що мене вже запросили, і прямо перед Аокі-саном запропонувала сходити на той самий фільм.

— Ф... Фуджіморі-сан... ну... насправді Аокі-сан уже запросив мене на цей самий фільм...

— А, серйозно? Ну то ходімо втрьох! Тацуя-кун, ти ж не проти? Сходити в кіно з двома милими старшокласницями — це ж мрія, хіба ні?

Якщо піти втрьох, то мені не доведеться відмовляти, а мета Аокі-сана буде наполовину досягнута.

— Ну... гаразд... Тоді домовилися. Я сам усе забронюю, а час потім скину в повідомленні.

Вираз обличчя Аокі-сана змінився лише на мить, але після цього він не виявляв жодного невдоволення і поводився як зазвичай — як хороша людина. Завдяки кмітливості Фуджіморі-сан та доброзичливості Аокі-сана моя дилема була вирішена.

Завдяки Фуджіморі-сан мені не довелося відмовляти Аокі-сану, і ми таки пішли в кіно.

Оскільки квитки вдалося забронювати лише на пізній сеанс, після завершення фільму ми відразу вирішили розходитися.

— Ну що, Юмі-чян, Тацуя-кун, побачимося на роботі!

Біля вокзалу ми попрощалися з Фуджіморі-сан, яка їхала іншою лінією, і ми з Аокі-саном удвох рушили до станції.

— Аокі-сане, дуже дякую вам за сьогодні — і за бронювання, і за все інше.

— Та нічого, хоча все пішло трішки не за планом, — Аокі-сан злегка зніяковіло, але щиро всміхнувся.

— В... вибачте...

Знаючи про витівку Фуджіморі-сан заздалегідь, я почувалася трохи винною.

— Та ні, Такаї-сан, ти ні в чому не винна, тож не варто вибачатися.

Аокі-сан, який навіть у такій ситуації не показав і тіні незадоволення, справді був дуже хорошою людиною. І від цього я не могла не відчувати провини.

— Але ж...

— Ну, плани хоч і змінилися, але те, що під кінець ми все ж залишилися вдвох — це якраз за планом.

— Що ви маєте на увазі...?

«Плани змінилися, але все йде за планом?»

Не розуміючи, про що він говорить, я повернула голову до Аокі-сана.

— Такаї-сан. Ну... ти не хотіла б з…зустрічатися зі мною?

— Е...?

«Зустрічатися... Тобто бути хлопцем і дівчиною...?»

Ці слова пролунали без жодного натяку чи підготовки, тому мені знадобився час, щоб просто усвідомить їхній зміст.

— А... Аокі-сане... що це означає...

— Те й означає, що написано: чи не хочеш ти стати моєю дівчиною?

«Це що, освідчення?»

— А... але ж ми з вами, щойно познайомилися...

— Насправді... ти мені сподобалася ще тоді, коли приходила як покупець. А коли ми почали працювати разом на підробітку і я ближче пізнав твій характер, то закохався ще сильніше.

— Т... та що ви... така, як я...

Я сама досі так і не змогла сказати Юкі «люблю». Тому я не могла приховати свого подиву від того, як легко й просто Аокі-сан освідчився мені. Невже це справді так просто?

— Ой, я в жодному разі не кажу це легковажно. Мені б дуже хотілося, щоб ти це зрозуміла. Просто в питаннях кохання я намагаюся нічого не ускладнювати. Якщо любиш — то любиш. Якщо спало на думку — треба діяти відразу, бо інакше хтось інший тебе випередити може.

Слова Аокі-сана глибоко впилися мені в серце. Поки я зволікала, Уехара-сан уже почала завойовувати серце Юкі, і теперішня ситуація склалася саме через мою нерішучість.

— Ну то як...? Я не кваплю тебе з відповіддю просто зараз, але чи не могла б ти подумати над цим?

Скільки б часу не минуло, відповідь у мене була лише одна. Як і казав Аокі-сан, немає сенсу відкладати це на потім.

— Аокі-сане... вибачте мені.

Тому я відповіла відразу.

— ...Ось як... Можна дізнатися причину?

На мить на обличчі Аокі-сана з'явився сум, але він одразу повернув собі звичний вираз і запитав про причину.

— У мене... є людина, яку я люблю. Тому я не можу зустрічатися з вами, Аокі-сане.

— Зрозуміло... А ви з цією людиною зустрічаєтеся?

— ...Ні, не зустрічаємося.

— Тоді... у мене ще є шанс? Що ж, мені й цього достатньо.

— Мені справді дуже шкода...

— Ні, Такаї-сан, тобі немає за що вибачатися. Це ж я нав'язав тобі свої почуття. Це ти вибач, що так раптово обрушив усе на тебе.

— Що ви, зовсім ні...

— Тоді сьогодні попрощаємося тут. Мене все ж таки відмовили, і мені боляче, тож я трохи пройдуся біля вокзалу, щоб заспокоїтися перед поверненням додому.

— ...

Я, відмовивши Аокі-сану, нічого не могла на це відповісти.

— Коли побачимося наступного разу, я не кажу «забудь про сьогоднішній день», але, будь ласка, не переймайся і поводься як зазвичай. Я робитиму так само.

— Так, добре. Я б теж дуже хотіла й надалі залишатися з вами в хороших стосунках.

— Радий це чути... Що ж, бережи себе по дорозі додому.

З цими словами Аокі-сан усміхнувся і пішов. Проте, згадуючи його слова про те, що йому боляче, я розуміла, що ця посмішка була змушеною, і від цього моє серце стиснулося від жалю.

«Неможливо зробити так, щоб нікому не було боляче...»

Я можу поранити когось, або ж поранять мене. Чи зможу я знайти в собі сили прийняти це...?