Розділ 5 — Перший досвід

Розділ 5: Перший досвід

— Нарешті ми тут! Омріяні Гаваї!

— Та ні, це не Гаваї, а Окінава . До того ж ми все ще в аеропорту Наріта і навіть у літак не сіли.

Тояма одразу ж зреагував на дурницю Ре й ни.

Нарешті настав день подорожі на Окінаву, і компанія Тоями прибула до аеропорту Наріта.

— Тоямо-кун, дякую за влучне зауваження. Старша сестричка так рада, що ти так виріс.

— Що ви в біса робите? Хоча, Ре й но-сан, ви й справді надто розгулялися, чи не так?

Аїзава з безпорадним виразом обличчя спостерігала за Тоямою та Рейною, які влаштували справжню комедійну виставу в лобі аеропорту.

Рейна, схоже, так раділа подорожі, що її піднесення просто зашкалювало.

— Ну звісно я розгулялася! Адже момент, коли ти ось-ось вирушиш у подорож — найбільш хвилюючий. Хіба аеропорт не викликає у вас трепету?

— Ну, якщо чесно, у мене це викликає радше мандраж, ніж трепет…

На противагу Рейні, Тояма, здавалося, трохи нервував.

— Ой, Тоямо-кун, невже ти боїшся літаків?

— Не те щоб боюся, просто я летітиму вперше…

— Тоді не дивно, що ти нервуєш… А у вас як справи?

Рейна перевела погляд на Аїзаву, яка стояла поруч.

— Я вже літала, тому все гаразд.

— А ти, Чіхіро-кун?

— Я теж літав уже кілька разів, тому все добре.

— А от Маріка-чян… схоже, не зовсім у порядку…

Погляд Рейни зупинився на Уехарі, чиє обличчя помітно звело судомою.

— Маріко-чян, ти теж уперше на літаку?

— Т-так… До того ж я боюся висоти…

Її ситуація виглядала серйознішою, ніж у Тоями, який просто побоювався незвіданого польоту.

— Якщо сильно нервувати, то може укачати, тому просто розслабся — і все буде добре. Про всяк випадок краще випити таблетку від заколисування.

Рейна дістала з косметички ліки від заколисування і протягнула їх Уехарі.

— Рейно-сан, дякую…

— Клянуся, варто один раз злетіти — і ти звикнеш. Літак закритий з усіх боків, тому висота майже не відчувається.

Зазвичай висота відчувається там, де є лише поручні або щось подібне. У місці, яке вважаєш безпечним, навіть на великій висоті страху майже немає. Звісно, якщо ти не вважаєш сам літак небезпечним.

— Юмі… ти давно не літала, але ж усе гаразд?

— Ага, все гаразд.

— Скільки ж років минуло відтоді, як ми з Юмі разом літали? Років десять?

— Гадаю, десь так. Я вже майже нічого не пам'ятаю з того часу.

Тоді їхні батьки ще не були розлучені, і Такаї ще не мала жодних комплексів щодо старшої сестри.

— А от я чудово все пам'ятаю. Нам не вдалося забронювати місця біля вікна, а ти так вередувала, що хочеш саме туди, аж поки якийсь добрий чоловік не помінявся з нами місцями. Юмі, пам'ятаєш?

— Т-трохи пам'ятаю.

— Не можу навіть уявити, як Юмі вередує. Хотілося б на це подивитися.

— Попри теперішній вигляд, вона була досить вередливою. До того ж такою пестункою — постійно бігала за мною хвостиком, така мила була.

Рейна поринула в спогади і почала розчулено розповідати про минуле.

— С-сестро, припини, мені ж соромно…

Хоч це й справи минулих днів, їй, схоже, було ніяково через те, що вона була так прив'язана до сестри.

— Рейно-сан, уже час реєструватися, ходімо?

Оскільки термінал лоукостерів розташований трохи далі, за підказкою Аїзави вони вирушили до пасажирського термінала трохи раніше.

Завершивши реєстрацію та здавши багаж, Тояма та решта вирішили оглянути фудкорт у залі вильоту.

— Подивись, Тоямо! Тут є окономіякі та купа всього іншого, так апетитно виглядає!

Уехара, яка ще зовсім нещодавно нервувала, тепер весело щебетала. Здається, з плином часу напруга зникла.

Хоча порівняно новий пасажирський термінал мав дещо тимчасовий вигляд, завдяки різноманітним закладам харчування та магазинам тут було цілком комфортно коротати час.

— І справді. Хотілося б щось з'їсти, але ми плануємо повечеряти одразу після прильоту, тому треба потерпіти.

— Твоя правда, але на таке навіть просто дивитися весело.

Третій пасажирський термінал аеропорту Наріта був значно меншим за інші, але для Уехари та Тоями, які опинилися в аеропорту вперше, усе довкола було в новину.

— Тоямо, Маріко, скоро рушаємо на посадку, тож сходіть у туалет чи куди вам треба.

Не помітно для всіх Аїзава перебрала на себе роль екскурсовода. Що ж до Рейни, яка мала б бути опікуном, то вона розглядала якісь дрібнички в сувенірній крамниці.

— Ой, зачекайте, Рейно-сан! Нам уже час іти! Не блукайте тут!

— Міці так личить ця роль, — тихенько засміялася Уехара, спостерігаючи здалеку за Аїзавою, яка вичитувала Рейну.

— Та взагалі, реально не розбереш, хто з них тут дорослий.

Проте Тояма чудово знав, що в разі потреби на Рейну завжди можна покластися.

Пройшовши зону огляду без жодних пригод, компанія дісталася до зали очікування автобуса на посадку.

— І звідси ми сідаємо в літак?

Літака ніде не було видно, і Уехара, чиї очікування не справдилися, пробурмотіла це ні до кого конкретно не звертаючись.

— Уехаро-сан, звідси нас повезе автобус до місця, де стоїть літак, — відповів на її запитання Окіта.

— Га? Ми поїдемо звідси на автобусі?

— Ага, у лоукостерів низькі тарифи, бо вони платять менший збір аеропорту. Натомість для пасажирів місця посадки розташовані в не зовсім зручних зонах.

Окіта терпляче й доступно все пояснив Уехарі.

— Ого… Ось чому так дешево? Окіто-кун, ти так добре на цьому знаєшся.

— Я вже кілька разів літав лоукостерами, тому цікавився цим.

— Тоямо, а ти знав про це?

Уехара повернулася до Тоями, залучаючи його до розмови.

— Ні, взагалі не знав. Я ж до цього ні разу літаками не користувався.

Розмовляючи про це з Окітою, Тояма та інші чекали на час посадки.

— Юкі, вже починається посадка.

Такаї вказала на вихід, де персонал аеропорту розпочав підготовку.

Коли настав час, оголосили порядок посадки, і компанія почала уважно слухати оголошення, щоб не проґавити свої номери.

— Тоямо-кун, під час посадки спочатку кличуть пасажирів із хвостової частини літака, а потім уже передні ряди.

— Сестричко, а чому так?

— Вхід у літак розташований спереду. Як гадаєш, що буде, якщо першими пустити пасажирів із передніх рядів?

—…А-а, точно! Якщо пасажири стоятимуть у проході, вони заважатимуть, і люди з хвостової частини не зможуть нормально пройти.

— Саме так. Якщо хтось застрягне в проході, складаючи речі на полиці над сидіннями, він створюватиме затор.

— Ого… А це продумано.

Для когось це було елементарною річчю, але для Тоями, який летів уперше, це стало справжнім відкриттям.

— Ну що ж, назвали наші номери, ходімо? Тримайте квитки напоготові, щоб швидко показати.

Коли оголосили номери їхніх місць, Аїзава впевнено рушила першою до виходу на посадку.

— Тоямо, нарешті цей момент настав.

Уехара, яка після прибуття в аеропорт виглядала наляканою, тепер, здавалося, палала захватом від свого першого польоту.

— Уехаро-сан, з квитком усе добре?

— Ага, все гаразд. Ось, дивись.

Уехара дістала з кишені квиток і показала Тоямі.

— Добре, тоді ходімо.

Доїхавши до літака автобусом, Тояма піднявся трапом і зайшов всередину салону.

— Ого, ось який він зсередини… А тут неочікувано тісно… — пробурмотів Тояма сам до себе.

— Так… де ж наші місця…

— Юкі, сюди!

Поки Тояма шукав свої крісла, звіряючись із номерами на квитку, він почув голос Такаї.

Цього разу їм пощастило: вдалося забронювати два ряди по три місця поруч на шістьох, тож нікого не розсадили окремо.

— Ого, ну й вузько! До спинки переднього сидіння від кінчика носа немає й тридцяти сантиметрів, чи як?

Тояма був шокований такою малою відстанню до сусіднього крісла.

— І справді… Хоча для ніг місця ніби більше, ніж здавалося?

Якщо навіть Тоямі та Уехарі зі своєю стандартною статурою здавалося затісно, то крупним людям тут точно було б несолодко.

— Для лоукостерів це норма. Летіти всього якихось три години, тому, Тоямо-кун, Маріко-чян, доведеться потерпіти.

У першому ряду біля вікна сіла Такаї, посередині Рейна, а з краю Тояма. У ряду за ними: біля вікна Окіта, посередині Аїзава, а з краю Уехара.

Коли всі пасажири зайняли свої місця, бортпровідники розпочали інструктаж із техніки безпеки та демонстрацію використання обладнання.

Більшість пасажирів не надто вслухалися, але Тояма та Уехара, які опинилися в літаку вперше, спостерігали за цим неймовірно пильно.

Після перевірки пасків безпеки та багажних полиць бортпровідники також сіли на свої місця й пристебнулися. Нарешті настав момент зльоту.

Літак повільно рушив руліжною доріжкою, і серцебиття Тоями почало прискорюватися в такт цьому руху. Виїхавши на злітну смугу, реактивні двигуни вмить заробили на повну потужність, і тіло Тоями притисло до крісла від перевантаження такої сили, якої він ніколи в житті не відчував.

— Ого-о! — мимоволі вигукнув Тояма від цього абсолютно нового відчуття.

— Ой-ойой!

Із сидіння позаду пролунав голос, схожий на голос Уехари. Інші пасажири, які вже мали досвід польотів, не зронили ні звуку і сиділи з незворушними обличчями.

Відчуття того, що двигуни ще більше нарощують потужність і літак прискорюється, викликало в Тоями тривогу.

«Він точно зможе злетіти?»

Від цього страху він відчув, як його тіло буквально заціпеніло. І в ту саму мить, коли здалося, що літак набрав максимальну швидкість, раптом накотило відчуття невагомості. Фюзеляж відірвався від землі.

Відчуття польоту та перевантаження від прискорення, які тривали деякий час, були неприємними. Його непокоїло, як там ззаду Уехара, але Тояма просто не мав сили озирнутися.

Минуло, мабуть, усього кілька хвилин — Тояма ледве терпів цю невагомість та тиск, аж раптом пролунало оголошення, і табло «Пристебніть паски» згасло.

— Хух…

Коли неприємна невагомість зникла і стало зрозуміло, що літак вирівнявся, Тояма розслабив заклякле тіло і глибоко вдихнув.

— Юкі, ти як? Під час зльоту ти виглядав страшенно напруженим…

Такаї, яка сиділа біля вікна, стурбовано заглянула Тоямі в обличчя.

— Ага, все гаразд… Хоч і перенервував добряче… А ти, Такаї, як?

— Я теж трохи хвилювалася перед самим зльотом, але зараз уже все добре.

— Уехаро-сан!

Тояма розвернувся всім тілом і його погляду відкрилася Уехара, яка сиділа із зовсім зблідлим обличчям, міцно стискаючи руку Аїзави.

— У-Уехаро-сан?! Т-ти як?

— Т-Тоямо… В-все гаразд… Просто занадто перенервувала, от трохи й зле стало…

— Уехаро-сан, випий цього.

Тояма дістав пляшку води з маленької сумки, що стояла біля його ніг, і передав Уехарі.

— Тоямо… дякую…

Уехара взяла пляшку, відкрила кришку і зробила ковток.

— Маріка так сильно нервувала, що мені довелося тримати її за руку.

Схоже, щойно почався зліт, Аїзава весь час тримала її за руку, аби заспокоїти.

— Міко, дякую тобі… Завдяки цьому мені стало трохи легше.

— Тоямо-кун, я пройду, добре?

Рейна, яка хвилювалася за Уехару, підвелася зі свого місця, щоб перевірити її стан.

— Маріко-чян, як почуваєшся?

— Дякую, завдяки лікам від заколисування все не так погано.

Тояма десь чув, що таблетки від заколисування допомагають навіть від самої думки, що ти їх випив — тобто діє не лише активна речовина, а й психологічне відчуття безпеки.

Мабуть, завдяки цьому обличчя Уехари вже почало рожевіти порівняно з тим, що було щойно.

— У літаках через специфічні умови справді легко укачує. Але, гадаю, варто кілька разів політати — і ти звикнеш.

Тояма подумав, що слова Рейни звучать правдоподібно і він, мабуть, теж звикне після кількох польотів.

— Тепер уже можна вільно пересуватися, тож кому треба в туалет — краще сходіть зараз. Бо хтозна, коли знову загориться табло «Пристебніть паски».

Почувши це від Рейни, Тояма кинув погляд на туалет попереду — там уже вишикувалася черга.

— Одразу після зльоту в туалетах завжди тиснява. Мабуть, тому, що люди позбавляються напруги.

— О, це точно так і є. Багато хто тільки-но відстібає паски, одразу йде до вбиральні.

Аїзава, яка, судячи з усього, була досвідченою мандрівницею, мала таку ж думку.

— Уехаро-сан, коли нудить, добре посмоктати цукерку.

Окіта дістав із сумки цукерку і протягнув її Уехарі.

— Окіто-кун, дякую. Вибачте, що завдала клопоту.

— Та ну, який там клопіт. Я й сам спочатку через нерви страждав від морської хвороби. Тоді й з'ясував, що трохи кислуваті цукерки чудово допомагають.

Цукерка, яку Окіта дав Уехарі, виявилася зі смаком меду та лимона.

— Ого, ось воно як. Такий досвід з перших вуст дійсно цінний.

— Юкі, тобі дати цукерку?

— Ні, я в порядку.

Тояма теж трохи нервував, але його не нудило, тому він відмовився.

— Ну ось, колір обличчя повернувся, тепер усе ніби добре.

Рейна, яка уважно розглядала обличчя Уехари, сказала це і повернулася на своє місце.

Політ після зльоту проходив спокійно. Тояма вже встиг перечитати буклет, що лежав у кишені сидіння, і тепер, не знаючи чим зайнятися, випадково глянув убік. Рейна сиділа в навушниках і схоже, слухала музику чи щось таке. А Такаї біля вікна непомітно для всіх дістала книжку і читала.

«О, точно, я ж теж узяв із собою книжку».

Тояма витяг книжку із сумки біля ніг і заглибився в читання. Будучи завзятим книголюбом, варто йому було почати читати, як він миттєво поринав у вигаданий світ, повністю ігноруючи будь-який зовнішній шум.

Минуло десь тридцять хвилин відтоді, як Тояма почав читати. Раптом Рейна на сусідньому кріслі підвелася.

— Маріко-чян, давай поміняємося місцями!

Рейна, якій, мабуть, набридло сидіти, почала пересідати, навіть не дочекавшись відповіді Уехари.

— Тоямо-кун, а ти переходь на моє місце. Ну ж бо.

Чомусь Тояму примусово пересадили прямо поруч із Такаї.

— Маріко-чян, а ти сідай сюди.

З цими словами Уехару всадили на місце, де щойно сидів Тояма.

— Тоямо… Що це з Рейною-сан?

— Та гадки не маю, її вчинки важко збагнути.

Втім, хоч Рейна й діяла під впливом моменту, насправді вона часто все прораховувала. Можливо, в цьому обміні місцями теж був якийсь сенс.

— Такаї, вибач, що відволік від читання.

— Ні, це ти вибач, що сестра перервала твоє читання, Юкі.

Тепер ліворуч від Тоями сиділа Такаї, а праворуч — Уехара. Тояма подумав, чи не було це такою своєрідною турботою з боку Рейни.

— Нарешті я можу побалакати з Мікою-чян! О, можна я сяду посередині? Оп-ля!

— Ой, зачекайте, Рейно-сан, що ви чіпаєте?!

— Чіхіро-кун, ми теж до ладу не поговорили на минулому святкуванні дня народження, тож зараз надолужимо в спокійній обстановці.

— Т-так, давайте.

З задніх сидінь долинав голос Рейни, яка щойно туди пересіла. З цієї розмови стало абсолютно зрозуміло, що вона просто захотіла потеревенити з Аїзавою та Окітою.

— Що ж коїть ця старша сестричка…

— Рейна-сан справді така непередбачувана та загадкова людина, правда?

— Мені справді ніяково за те, що сестра завдає стільки клопоту…

— Такаї-сан, ми насправді дуже вдячні Рейні-сан за допомогу, тому взагалі не переймайся через це.

Такаї, яка вбила собі в голову, що її сестра всіх напружує, почала вибачатися, а Уехара поспішила її заспокоїти.

— Та й взагалі, якби не сестричка, ця подорож взагалі б не відбулася. Що б там не казали, вона людина, на яку можна покластися і якій можна довіряти.

Оскільки Тояма сам неодноразово користувався її допомогою, він міг із упевненістю сказати, що довіряє їй.

— Якби сестра дізналася, що Юкі так їй довіряє, вона б точно зраділа. Напевно.

— Такаї, якщо вона дізнається, то точно почне з мене кепкувати, тому давай це залишиться в таємниці.

— Я нічого не скажу. Коли сам захочеш, тоді й скажеш їй.

Такаї говорила, що про такі важливі речі треба казати особисто, але Тоямі було надто ніяково, і він навряд чи зміг би сказати це їй в очі.

— Щось трохи прохолодно…

Кондиціонер у салоні працював на повну потужність. Уехара була вдягнена досить легко, тому, схоже, змерзла.

— Уехаро-сан, давай попросимо плед.

З цими словами Такаї натиснула кнопку виклику бортпровідника.

— Юкі, а тобі плед не потрібен? Не змерз?

Оскільки в таких лоукостерах задля економії пледи були платними, вони вирішили взяти лише два — для Такаї та Уехари.

— Мені не так уже й холодно, все гаразд. Користуйтеся вдвох.

— Тоямо, якщо зробити ось так, то під двома пледами ми зможемо зігрітися втрьох.

Уехара розправила свій плед і десь на третину накрила ним коліна Тоями. Такаї зробила те саме зі своїм пледом, накривши ще одну третину його колін. Поділившись пледами з двох боків із Тоямою, який сидів посередині, вони змогли зігрітися втрьох.

— Отак значно тепліше завдяки людському теплу! — щиро і приязно посміхнулася Уехара.

Затиснутий між Такаї та Уехарою, Тояма відчував крізь пледи тепло їхніх тіл. Цей затишок був таким приємним, що він і сам не помітив, як заснув. А під цими пледами і Такаї, і Уехара міцно тримали Тояму за руки.

— Ой-ой, схоже, всі троє заснули.

Рейна, яка заглянула ззаду, з ніжною посмішкою дивилася на трійцю, що так дружно спала.

— Ну справді, ці троє… так сміливо поводитися в такому публічному місці.

— Вони всі троє виглядають такими щасливими, що навіть нам стає тепло на душі, коли дивимося на них.

Аїзава лише безпорадно зітхнула, а от Окіта спостерігав за цим із доброю посмішкою.

— Тоямо-кун, Маріко-чян, Юмі, давайте, прокидайтеся.

— Е-а… Невже я заснув?

Тояма прокинувся від того, що Рейна поплескала його по плечу. Слідом за ним очі розплющили Такаї та Уехара.

— Скоро літак почне знижуватися для посадки, тому сходіть у туалет, поки є час.

Рейна підказала їм, що безпосередньо перед посадкою туалетами користуватися буде заборонено.

— Я якраз поверну плед і зайду в туалет…

Уехара, яка ще не до кінця прокинулася, хитаючись побрела в бік вбиральні.

— Я теж сходжу.

Такаї рушила слідом за Уехарою.

— Тоямо-кун, а тобі, схоже, було дуже добре в оточенні двох милих дівчат?

Рейна хитро посміхалася, задоволена тим, що побачила таку цікаву картину.

— Т-та ні… Просто ми сьогодні рано встали, а під пледами було так тепло, от і розморило.

Дивлячись на те, як Тояма відчайдушно виправдовується, намагаючись приховати збентеження, Рейна чітко відчула подих юності та романтики.

— Нарешті ми тут! Омріяні Гаваї!

— Сестричко, це Окінава. І взагалі, скільки ти ще будеш повторювати цей жарт?

Прибувши в аеропорт Наха і забравши багаж, Тояма знову влаштував у залі прильоту таку ж комедійну виставу з Рейною, яка ніяк не могла вгамуватися, як і тоді в Наріті.

— Тоямо-кун, хіба серце не калатає від захвату? Оце відчуття трепету, коли опиняєшся на незнайомій землі. Це ж і є найкраща частина подорожі!

— Сестричко, а хіба ви на Окінаві вперше?

— Та ні, я на Окінаві вже купу разів бувала.

— Тоді це ж зовсім не «незнайома земля», чи не так?

— Ну, це я суджу за внутрішніми відчуттями. Не чіпляйся до дрібниць!

— Перепрошую… А як довго ще триватиме це комедійне шоу подружньої пари?

Аїзава абсолютно тверезо вставила своє зауваження Тоямі та Рейні, які розгорнули свою виставу, абсолютно ігноруючи решту компанії.

— Міко-чян, вибач-вибач. Просто я трохи розгулялася. Ну що… всі зібралися? Залишимо речі в апартаментах, а тоді рушимо на Міжнародну вулицю!

Щоб дістатися до апартаментів за допомогою монорейки Юї Рейл [1] , компанія Тоями вийшла на вулицю через критий перехід.

— Ну й парко!

Після прохолодного залу прильоту з кондиціонерами, опинившись у специфічному для Окінави вологому та душному повітрі, Тояма мимоволі вигукнув.

— Юкі, тепер точно з'явилося відчуття, що ми прилетіли на Окінаву, правда ж?

— Чіхіро, а ти на Окінаві вперше?

— Ага. Ми тільки-но вийшли з аеропорту, але вже так відчувається, що це південний край.

Критий перехід з'єднував аеропорт і станцію монорейки Юї Рейл, тож іти було всього кілька хвилин.

— Ой? А як через цей турнікет проходити?

Купивши квитки, Тояма вже збирався пройти через турнікет, як раптом помітив, що там немає куди вставляти сам квиток.

— Тоямо-кун, там треба прикласти QR-код на квитку до зчитувача, — прийшла на допомогу Рейна, яка йшла позаду.

— Е? І справді… Як незвично…

Система на монорейці Юї Рейл була влаштована так, що для проходу через турнікет треба було підносити квиток QR-кодом до датчика.

— Квиток із QR-кодом — це так цікаво, — Уехара з цікавістю розглядала свій квиток, наче якусь диковинку.

Компанія Тоями дісталася до потрібної їм станції Мієбаші.

— Ой? А з цим квитком тепер що робити?

Тояма пройшов через турнікет, приклавши QR-код, але оскільки автомат не забирав квиток автоматично, хлопець так і вийшов із ним у руках.

— Тоямо-кун, квиток треба кинути он у ту скриньку для збору, — Рейна вказала на скриньку, встановлену одразу за турнікетами.

— Так не звично!

Він навіть уявити не міг, що пасажири мають самі повертати квитки.

Щойно прибувши на Окінаву, Тояма одразу ж пройшов перше бойове хрещення місцевими звичаями.

Пройшовши кілька хвилин від станції, вони дісталися до потрібних апартаментів подобової оренди.

— Ну все, я піду оформлю заселення, а ви почекайте надворі, — сказала Рейна і зайшла до офісу на першому поверсі.

— Справді, це схоже не стільки на готель, скільки на трохи старенький багатоквартирний будинок — зауважила Уехара. Як вона й казала, ззовні будівля виглядала як звичайний житловий дім.

— Юкі, глянь, он там пральня — Такаї вказала пальцем углиб парковки.

— Нам казали, що в кімнатах є пральні машини, але, виявляється, надворі теж є.

Для тривалого проживання пральна та сушильна машини — це предмети першої необхідності.

— Народ, вибачте, що затрималася. Ось ключі, дивіться не загубіть, — Рейна роздала кожному по одному ключу. Це було зручно: на відміну від готелю, не доводилося щоразу залишати чи забирати ключ на стійці реєстрації, коли кудись виходиш.

— Тоямо-кун і Чіхіро-кун, у вас окрема кімната на іншому поверсі, тому як залишите речі — збираємося на першому поверсі.

Тояма та Окіта, які першими вийшли з ліфта, попрямували до кімнати з потрібним номером.

— Як би це сказати… Будинок наче з епохи Сьова [2] .

У коридорі не було жодних прикрас, і будівля виглядала так, ніби їй уже добрі кілька десятків років.

— Юкі, але ж ти в епоху Сьова ще навіть не народився, хіба ні? — Окіта абсолютно влучно підколов Тояму щодо його вражень.

— Т-та це я просто так, за відчуттями! Ну знаєш, є ж таке поняття як ретро-стиль?

— Ха-ха, та я ж жартую. Я теж подумав, що тут усе дихає епохою Сьова.

— Чіхіро, ну ти й жартівник. У тебе що, дух старшої сестри вселився?

Дійшовши до потрібної кімнати, Тояма вставив простий перфорований ключ у замкову щілину і відчинив двері.

— Ого, а тут просторіше, ніж я думав. І хоч старість будівлі відчувається, але тут чисто і цілком пристойно.

Це була двокімнатна квартира з двома окремими ліжками, кухнею, а також роздільними душем та туалетом.

— Ой? А пральної машини тут немає, — пробурмотів Окіта, який оглядав кімнату.

— Сестричка казала, що у них сімейний номер, тому пральні машини, мабуть, є тільки у великих кімнатах.

— Юкі, нам уже пора йти, а то змусимо Рейну-сан та інших чекати.

— Твоя правда, оглянемо кімнату вже потім.

Рейна казала, що зараз вони підуть поїсти, а потім вирушать на Міжнародну вулицю [3] . Якщо розкачуватися, то не залишиться часу на розваги.

— Ой? Схоже, дівчата ще не спустилися, — Окіта озирнувся довкола, але нікого ще не було.

— Ну, кажуть же, що жінкам треба більше часу на збори.

— Юкі… Дякую, що запросив мене в цю подорож на Окінаву.

— Чого це ти раптом такий офіційний? Думаю, якщо ти подякуєш Рейні-сан, вона зрадіє значно більше.

— Воно-то так, але… Я просто навіть уявити не міг, що ми ось так усі разом зможемо поїхати на Окінаву.

Як і казав Окіта, ще кілька місяців тому таку картину неможливо було навіть уявити. Після зустрічі з Такаї було багато перипетій, потім вони здружилися з Уехарою, і ось вони тут. Якби не ці дві дівчини — Такаї та Уехара — теперішнього Тоями та всієї цієї ситуації просто не існувало б.

«Я маю бути вдячний усім їм».

У голові промайнули слова, які перед від'їздом на Окінаву йому сказав Аокі. Про те, що намагатися ставитися до всіх однаково — це лише егоїзм Тоями. Але Тояма не шкодував. Адже результатом цього стало те «тепер», якому так радів Чіхіро. Обери він інший шлях — і цього моменту не було б. Тому Тояма більше не вагався. Навіть якщо він робитиме помилки, без цих маленьких кроків у «теперішньому» у нього просто не буде майбутнього.

— Хлопці, ми змусили вас чекати? — за кілька хвилин, поки вони розмовляли з Окітою, підійшла вся четвірка на чолі з Такаї.

— Вибачте. Ми заходилися роздивлятися кімнату й трохи запізнилися, — Уехара ніяково склала руки перед грудьми, просячи вибачення.

— Та нічого, ми теж роздивлялися все довкола, бо для нас це все в новинку, тому ми вас чудово розуміємо.

Коли приїжджаєш на Окінаву, піднесений настрій охоплює абсолютно всіх однаково.

— Ну що, ходімо їсти! Це десь в одній зупинці на монорейці, тому прогуляємося пішки й заодно оглянемо все довкола!

Рейна теж була на підйомі, і її ентузіазм просто вирував. Було чудово видно: навіть якщо ти досвідчений мандрівник, хороша подорож усе одно приносить щиру радість.

— Я вперше на Окінаві, і тут усе-таки зовсім інша атмосфера, ніж у нашому місті, — ділився враженнями Окіта, звертаючи увагу на химерні візерунки на стінах, черепицю та інші деталі, які траплялися їм по дорозі і зовсім не були схожі на звичні міські пейзажі.

— Це точно… Нові будівлі ще куди не йшло, але загалом тут повно унікальної архітектури.

Тояма теж чітко відчував, що тутешня атмосфера кардинально відрізняється від його рідних місць.

— Сестричко, а де саме ми будемо їсти? — запитав Тояма у Рейни про їхній кінцевий пункт.

— Тут є одне місце, де готують неймовірно смачне шабу-шабу. М'ясо там, звісно, відпадне, але соус на основі японського бульйону даші — це щось просто божественне. До того ж там є комплексні обіди, тож ціни цілком доступні. Я просто зобов'язана вам це показати.

Пройшовши близько п'ятнадцяти хвилин від апартаментів, вони дісталися до потрібного закладу.

— Це ще що таке? Статуя свині?

Перед рестораном красувалася якась фігура, схожа на бронзову свиню, а сам заклад був новим і дуже охайним.

— Нам заброньовано на шістьох, прізвище Такаї, — зайшовши всередину, Рейна повідомила офіціанту про бронь.

«Ого, я спершу подумав, чи знайдуться місця, якщо ми отак раптово прийдемо вшістьох, а вона, виявляється, все заздалегідь забронювала…»

— Сестричко, ви зробили бронь?

— Ну звісно. Якби ми прийшли вшістьох без попередження, нам могло б просто не вистачити столу.

У таких моментах вона дійсно проявляла себе як надійна старша, на яку можна покластися. Рівень життєвого досвіду в неї був зовсім іншим, ніж у компанії Тоями.

Коли їх провели до окремої кімнати, кожен заглибився у вивчення меню.

— Сестричка радила шабу-шабу…

— Тут усе смачне, що б ти не взяв, тому не обов'язково замовляти саме шабу-шабу, бери те, що до душі, — звернулася Рейна до Тоями, який розгублено гортав меню.

— Якщо брати повноцінний сет шабу-шабу, то доведеться замовляти однакове на всіх… Тому я, мабуть, візьму шабу-шабу годзен.

— Тут стільки смакоти в меню… але я візьму те саме, що й Тояма.

Уехара обрала ту саму страву, і зрештою вся компанія зупинилася на шабу-шабу годзен.

— Нам, будь ласка, шість порцій шабу-шабу годзен. І ще, чи можна до кожної порції додати соус на бульйоні даші?

Коли Рейна закінчила замовлення, Тояма запитав її про цей соус, і виявилося, що зазвичай соус даші йде лише до великих сетів шабу-шабу. Проте якщо попросити окремо, його додають абсолютно безкоштовно.

Рейна і справді була неймовірно надійною.

Коли всі замовлення принесли, Тояма одразу ж опустив шматочок м'яса в окріп, потім у соус даші й миттєво відправив до рота.

«...?!»

— Як смачно! Це що взагалі таке?! Цей соус на бульйоні даші просто нереально смачний!

— Я теж хочу спробувати!

Побачивши таку, здавалося б, перебільшену реакцію Тоями, Уехара теж не втерпіла і поклала шматочок м'яса до рота.

— І справді… Який насичений смак бульйону даші… Я ще ніколи не куштувала м'яса з таким смачним соусом.

— Мабуть, тут комбу? Щойно шматочок потрапляє до рота, як вмить розливається аромат бульйону даші, який просто ідеально пасує до цієї ніжної свинини.

Коментар Такаї, на відміну від Тоями, був куди зрозумілішим та інформативнішим.

— Це й справді неймовірно смачно. Мабуть, це найкраще шабу-шабу, яке я взагалі колись їла.

Здається, смак підкорив навіть Аїзаву, яка сама чудово готувала.

— Бульйон даші, звісно, дуже смачний, но цей соус на соєвому молоці теж просто бомба. А ще понзу дуже смачний — стільки різних смаків, що навіть я, хоч і їм зазвичай потроху, здужаю з'їсти чимало.

Для Окіти, який їв мало, порція шабу-шабу годзен здавалася дещо завеликою, але завдяки такій різноманітності соусів смак не приїдався, тож він їв за обидві щоки — Тояма навіть задивився.

— А я що казала? Знаєте, якщо брати повноцінний сет, то наприкінці подають локшину окінава-соба. І от якщо її з'їсти з цим соусом даші — це ще смачніше.

Рейна, чию пораду всі так розхвалили, була у чудовому гуморі й буквально сяяла від задоволення.

— Локшина наприкінці… Звучить так апетитно.

Тояма дуже хотів скуштувати собу, але дізнавшись, що до їхнього обіду вона не додається, вирішив відмовитися від цієї думки.

Закінчивши трапезу, компанія вирушила до Міжнародної вулиці. Від ресторану йти було десь тридцять хвилин — якраз ідеальна відстань, щоб утрясти їжу після ситного обіду.

Насолоджуючись краєвидами окінавських вулиць, вони пройшли ще трохи, аж поки перед ними не з'явилася будівля адміністрації префектури Окінава, яка теж мала досить унікальний дизайн.

Пройшовши повз адміністрацію та оминувши універмаг «Depаto Riubou», вони опинилися біля довгого ряду магазинів — саме тут був початок і водночас кінець Міжнародної вулиці.

— Ого, нічого собі… Це все сувенірні крамниці?

Майже всі будівлі довкола виявилися сувенірними магазинами. Від такого різноманіття товарів на вітринах у Уехари аж очі заблищали.

— Ну звісно, зараз же літні канікули, тому й людей повно.

— Уехаро-сан, дивись не загубися в такому натовпі.

— Ой, та годі тобі, я ж не дитина, все буде добре.

Попри свої слова, Уехара, кинувши всіх, одразу ж сама забігла до однієї з сувенірних крамниць.

— А, Маріко! Не тікай сама! — Аїзава кинулася наздоганяти подругу.

— І Маріка-чян, і Міка-чян такі веселі. Як же круто, що ми поїхали всі разом.

— Це все завдяки сестричці. Чіхіро теж був дуже вдячний. Так, Чіхіро?

Тояма перевів погляд на Окіту.

— Ага, дякую вам за цю поїздку. Мені так весело проводити час разом із Рейну-сан та іншими! — Чіхіро щиро й відкрито посміхнувся.

— Чіхіро-кун… Ну який же ти милий! У мене аж серце тьохнуло.

Рейна під шумок спробувала було обійняти Окіту, але той спритно ухилився.

— Ну який же ти жорстокий, Чіхіро-кун…

Усе було як завжди, але Тояма подумав, що це, можливо, просто спроба приховати збентеження, і Рейна здалася йому навіть трохи милою.

— Але взагалі Міжнародна вулиця і справді якась безкінечна.

— Аїзаво-сан, кажуть, що Міжнародна вулиця завдовжки десь один і шість десятих кілометра, — відповіла на її питання Такаї.

— Ого, аж стільки?! То власне тому вона така довга…

Насправді, оскільки вони постійно зазирали в різні крамнички, їм здавалося, що вони пройшли вже чимало, хоча від самого початку вулиці просунулися зовсім трохи.

— Якщо ми отак заходитимемо в кожен магазин, то й розвидниться, поки дійдемо до кінця.

Тояма дуже сподівався, що це не так, але невже Уехара справді намірилася обійти геть усі крамниці? Схоже, шопінг приносив їй неймовірне задоволення.

— Дівчата й хлопці, сьогодні єдиний день, коли можна спокійно обрати сувеніри, тому купуйте все зараз.

Оскільки на наступні дні планувалися далекі поїздки, було невідомо, чи вдасться ще раз вибратися на Міжнародну вулицю. Тому Рейна попередила всіх, щоб закуповувалися зараз.

— Слухайте, а давайте влаштуємо вільний час десь на три години? Якщо ми так і будемо ходити таким великим натовпом, підлаштовуючись під кожного, то ніхто не зможе потрапити туди, куди хоче. Мені й самій якось незручно змушувати вас ходити за мною.

— Хтось, мабуть, захоче посидіти в кафе, а хтось, як Маріка, побігати сувенірними крамницями… Рейно-сан, як ви на це дивитесь?

Аїзава підтримала пропозицію Уехари.

— Ну що ж… Зараз якраз близько вісімнадцятої години, надворі ще відносно видно, тож на три години, гадаю, можна.

— Ура!

Уехара аж засяяла від радості — схоже, їй дуже хотілося погуляти самій.

— Тоді давайте о двадцять першій годині зустрінемося он біля того закладу швидкого харчування.

— Прийнято!

«Уехаро-сан якась аж занадто завзята. Невже вона так зраділа цьому вільному часу?»

— Тут є одне класне кафе, де подають шалено смачний баумкухен, тож ми з Юмі збиралися піти туди попити чаю. Міко-чян, ти з нами?

— О, я з радістю! Якщо це місце знає Рейна-сан, то там точно буде смачно.

— Тоді ходімо разом, Міко-чян. Маріко-чян, а ти як?

— Я… хочу ще трохи пройтися крамницями, тому, мабуть, утримаюся.

— Добре, зрозуміло. А ви, Тоямо-кун і Чіхіро-кун?

— Я пройдуся разом із Чіхіро вдвох.

— Ось як… Маріко-чян, ти ж будеш зовсім сама, точно все гаразд?

Рейна трохи хвилювалася за Уехару, яка збиралася гуляти наодинці.

— Та я ж не маленька, все буде добре. До того ж у мене є смартфон, якщо що — одразу на зв'язку.

— Гаразд. Якщо щось станеться — обов'язково дзвони.

— Домовилися.

— І якщо раптом не встигатимеш до двадцять першої години, теж негайно набери мене. І ще: не наближайся до кварталу Мацуяма, це район розваг, там повно п'яних.

Як опікун, Рейна відчувала відповідальність, тому, чесно кажучи, їй не дуже хотілося випускати дівчину з поля зору. З іншого боку, їй хотілося, щоб усі насолодилися подорожжю. Саме тому вона встановила межі дозволеного та мінімальний набір правил.

— Ой? Мені ж ніби сюди, так?

Уехара, яка відділилася від Рейні та решти, намагалася знайти один магазин аксесуарів. Ще перед поїздкою на Окінаву вона шукала інформацію в інтернеті й з першого погляду закохалася в одну прикрасу, яку тепер просто зобов'язана була купити.

— Терпіти не можу ці карти в телефоні… Взагалі не розумію, в який бік іти.

Проте, будучи від природи абсолютно позбавленою відчуття напрямку, та ще й опинившись у абсолютно незнайомому місці, Уехара остаточно заблукала.

— Щось тут… так багато чоловіків довкола, та й на вулиці якісь підозрілі люди стоять…

Уехара вирішила перевірити адресу на найближчому електричному стовпі.

«Місто Наха, Мацуяма… Невже це те саме місце, куди Рейна-сан казала не заходити?»

Ті підозрілі люди на вулицях виявилися зазивалами місцевих закладів, а чоловіки, що блукали довкола, переважно прийшли розважитися в цей квартал червоних ліхтарів.

— О, яка мила дівчинка. Ти з якого закладу?

Раптом до Уехари причепився якийсь чоловік літнього віку.

— Т-та ні, ви помилилися!

Перелякана увагою явно нетверезого чоловіка, Уехара щосили кинулася навтьоки.

— Хух… ну й налякав… Він спитав, з якого я закладу — невже переплутав мене з дівчиною, яка працює в якомусь хостес-барі?

Порівняно зі своїми однолітками Уехара виглядала дещо дорослішою та витонченішою. До того ж, зважаючи на поїздку на Окінаву, вона вдяглася досить яскраво, тому її цілком могли прийняти за хостес чи працівницю нічного клубу.

Після цього історія повторилася: її ще кілька разів плутали з працівницями закладів, а якісь чоловіки намагалися загітувати її піти працювати до них. Це було просто жахливо.

— Рейна-сан була права, сюди взагалі не можна було потикатися… Тут так страшно…

Така доросла жінка, як Рейна, легко змогла б відшити таких залицяльників, але Уехара, попри дорослий вигляд, у душі залишалася звичайною школяркою. Опинитися в такому місці, де до тебе постійно чіпляються чоловіки, було для неї справжнім кошмаром.

«Не треба було йти самій…»

Насправді Уехара хотіла купити в тому магазині парні прикраси, щоб зробити Тоямі подарунок. Саме тому вона не хотіла, щоб інші про це дізналися, і запропонувала розділитися.

— Ой, де ж це я…

Щоразу, коли до неї хтось заговорював, вона просто бігла світ за очі, через що забрела в самі хащі розважального кварталу.

Вона подивилася на карту в телефоні, але так і не змогла зрозуміти, де перебуває. Безпорадна й налякана, Уехара опинилася в глухому куті.

«Треба комусь подзвонити, щоб мене забрали…»

Рейна казала в екстрених випадках дзвонити їй, але в цей момент дівчині понад усе хотілося побачити саме Тояму.

У цей самий час Тояма та Окіта прогулювалися трохи осторонь від Міжнародної вулиці.

Дррр-дррр

Телефон у задній кишені штанів завібрував, розлившись мелодією виклику.

— Уехара-сан?

Він дістав телефон і глянув на екран — це справді була вона.

— Алло, Уехаро-сан?

— А… Тоямо?

— Що сталося?

— Ну… я тут трохи загубилася… Дивлюся на карту і взагалі не розумію, де я… Можеш мене забрати?

— Т-так, звісно, без проблем. А ти знаєш, де ти зараз? На стовпах ніде не написано назву вулиці чи району?

— Зараз пошукаю…

Уехара на якийсь час замовкла, мабуть, розглядаючи все довкола.

— Ось, знайшла! Написано: Мацуяма, один, далі якісь цифри через дефіс.

— А поруч є якась помітна будівля? Ну, чи магазин якийсь, наприклад цілодобовий?

— Е-е-е… Тут поруч є Лоусон.

— Добре, тоді, Уехаро-сан, зайди всередину цього Лоусона і почекай мене там. Я вже біжу.

— Добре… Тоямо, вибач мені…

— Та все гаразд! Я скоро буду!

Поклавши слухавку, він одразу ж ввів почуту адресу в пошук на карті.

— Юкі, це ж ніби Уехара-сан дзвонила, щось сталося?

— Схоже, вона заблукала й не може повернутися. Давай разом підемо її зустрінемо.

— Т-так!

Голос Уехари в слухавці звучав зовсім знесилено й трохи налякано.

— Я знайшов це місце! Воно досить близько… Чіхіро, вибач, але доведеться бігти.

Судячи з карти, якщо побігти, то можна було дістатися за кілька хвилин. Відчувши, що Уехара налякана й страждає в незнайомому місці, Тояма помчав щосили, аби опинитися поруч бодай на секунду швидше.

— Добре, що хоч цілодобовий магазин поруч…

Усередині магазину до неї точно ніхто не чіплятиметься. Уехара з полегшенням зітхнула після того, як зв'язалася з Тоямою.

— Гей, красуне, ти з якого закладу?

Варто було Уехарі зробити крок у бік Лоусона, як прямо перед самим носом до неї знову причепився чоловік.

— О, та вона ж мега-мила. От пощастило.

Якщо до цього її кликали чоловіки середнього віку і поодинці, то цього разу це була трійця молодиків років двадцяти з гаком. Двоє з них мали напрочуд лютий вигляд і нагадували членів напівкримінальних банд [4] — звичайній людині навіть наближатися до таких не захотілося б.

— Я-я… я не працюю в закладах чи щось таке… Я-я просто туристка… тому…

Опинившись в оточенні трьох кремезних хлопців, Уехара від страху не могла поворухнути й пальцем.

— А, серйозно? Подорожуєш? Тоді слухай, ми знаємо одне круте місце, ходімо з нами вип'ємо.

— Гей, хлопці, ви ж бачите, що дівчинка налякана. Не можна трохи ніжніше?

Один із трьох, який з вигляду здавався найбільш звичайним, спробував вгамувати інших двох.

— Ти вибач їм, вони просто трохи випили, та й пики в них криві, як і язики.

— Уешімо-сан, ну ви чого, так нечесно~

— Стуліть пельки. Ви через свої страшні пики й не подобаєтесь нікому.

Цей чоловік, якого назвали Уешімою, хоч і виглядав адекватнішим за інших, усе одно мав грубу манеру спілкування і випромінював ауру далеко не звичайної людини.

— Хе-хе… Ч-Чіхіро, здається, це той Лоусон.

Тояма та Окіта, які від самого дзвінка бігли на повну швидкість, нарешті сповільнилися, побачивши цілодобовий магазин.

— Хе-хе… Ю-Юкі, а то випадково не Уехара-сан в оточенні тих трьох чоловіків?

Окіта, який стояв зігнувшись, спершись руками на коліна і важко дихаючи, вказав пальцем у бік, де Тояма одразу ж помітив Уехару. Побачивши, як вона стоїть налякана в оточенні агресивних молодиків, Тояма зрозумів, що ситуація явно виходить за рамки нормального, і знову кинувся бігти до неї.

— Ю-Юкі… я теж з тобою! — Окіта рушив слідом.

— У-Уехаро-сан!

— Т-Тоямо?!

— Це ще що за шмаркач?

Один із трійці незадоволено витріщився на Тояму, явно роздратований тим, що хтось раптово вклинився і завадив їм. Перед обличчям трьох типів, які аж ніяк не були схожі на законослухняних громадян, Тоямі теж стало моторошно.

— Ю-Юкі! Уехаро-сан!

Окіта прибіг трохи пізніше, але, схоже, теж злякався цієї компанії, тому одразу зробив крок назад.

— О-Окіто-кун, ти теж тут…

— Ще один приперся. Цього разу якийсь аж надто кавайний хлопчина. Ви що, знайомі?

— Ц-ця дівчина зі мною! Я-я не знаю, що тут сталося, але не могли б ви її в-відпустити? Д-далі я сам усе з'ясую!

Тояма від страху ледь вимовляв слова, заїкаючись майже на кожному складі, але все одно продовжував наполягати на своєму.

— Чуєш, хлопак, то ти її хлопець, чи що? — запитував чоловік, якого звали Уешіма.

— Т-так, усе правильно!

На це запитання Тояма відповів миттєво і без жодних вагань. Попри страх, він продовжував пильно дивитися Уешімі в очі.

— Ходімо звідси, хлопці.

— У-Уешімо-сан?!

— Хлопак, ти не парся, вона нічого такого не зробила. Мої малі просто вирішили пожартувати.

— О-ось воно що…

— Але взагалі, залишати дівчину саму в такому місці — не найкраща ідея. Тут повно таких підозрілих типі, як оці двоє.

— Уешімо-сан, ну чого відразу «підозрілих», це ж прикро~

— Замовкни! Так, неповнолітнім тут робити нічого, так що давайте швиденько дуйте в готель.

— Т-так, зрозуміло. Дякую за зауваження.

Тояма вклонився чоловікові на ім'я Уешіма.

— Мала, вибач, що налякали.

— Т-та нічого…

Уешіма кинув коротке вибачення Уехарі й разом із двома іншими поплічниками зник у нічному місті.

— Ху-у-ух! Як же це було страшно…

Коли трійця пішла і шалена напруга спала, у Тоями аж ноги підкосилися, він ледь не впав колінами на землю.

— Т-Тоямо… Мені було так страшно!

Зі сльозами на очах Уехара миттєво кинулася Тоямі на шию, притиснувшись до його грудей.

— У-Уехаро-сан?!

Вона притислася своїми пишними грудьми, і Тояма, попри всю недоречність ситуації, мимоволі зафіксував це відчуття.

— Вибач, що через мене тобі довелося так натерпітися…

— Та ні, головне, що з тобою все гаразд.

— Окіто-кун, дякую, що теж прибіг на допомогу.

— Та за що дякувати, у мене взагалі ноги віднялися, я нічого не зміг зробити…

— Ні, це не так. Мені було приємно навіть від того, що ти просто прийшов.

— Т-так чи інакше, ми тут привертаємо забагато уваги, тож краще підемо звідси.

Справді, картина, де така помітна дівчина, як Уехара, обіймає хлопця посеред вулиці, надто кидалася в очі. У цьому районі їх знову могли втягнути в якісь неприємності, тому треба було якнайшвидше забиратися геть.

Утрьох вони попрямували в бік Міжнародної вулиці.

— А як ти взагалі опинилася в такому місці? — запитав Тояма, адже це було досить далеко від Міжнародної вулиці.

— Я дуже хотіла купити одну прикрасу і намагалася знайти той магазин, але зовсім заплутала. Поки ходила, до мене кілька разів чіплялися п'яні, я злякалася, почала тікати й так опинилася там.

— Зрозуміло… Без знання місцевості карти в телефоні мало чим допомагають. Добре, що хоч я непогано орієнтуюся в просторі.

— Уехаро-сан, а як називається той магазин аксесуарів, куди ти хотіла потрапити? Поки ми бігли сюди, я бачив кілька схожих лавок, можливо, він десь зовсім поруч.

Схоже, Окіта навіть під час бігу встигав оглядатися довкола.

— Окіто-кун, ось цей магазин, — Уехара відкрила на телефоні сайт магазину і показала Окіті.

— І яка саме прикраса тобі потрібна?

— Браслет із плетінням макраме та склом хотару.

Окіта почав гортати фото товарів на сторінці магазину.

— Може, цей? — Окіта тицьнув на картинку, яка підходила під опис Уехари.

— Так-так! Саме він!

— Схоже, цей магазин розташований трохи в іншій стороні від нас. Пішки йти десь тридцять хвилин.

Окіта, судячи з усього, вже встиг прокласти маршрут на карті.

— Уехаро-сан, він ще працює, може, все-таки заскочимо туди, раз ми вже тут? — запропонував Тояма, подумавши, що їй не завадить трохи розвіятися.

— Ні… Мабуть, краще іншим разом.

— Розумію… Ти, схоже, дуже втомилася, тому повернемося в апартаменти. Там відпочинеш, і якщо захочеш — приєднаєшся до решти, а ні — то просто побудеш у кімнаті.

— Угу, я так і зроблю.

— Чіхіро, я проведу Уехару-сан, але маю до тебе одне прохання.

— Так, я якраз почувався безкорисним минулого разу, тому з радістю допоможу.

Окіта, схоже, досі карав себе за ту ситуацію, хоча там нічого не вдієш.

— Відійдемо на пару слів, — сказав Тояма і відвів Окіту трохи вбік, щоб Уехара їх не чула.

— Щось таке, чого Уехарі-сан краще не знати?

— Ну… можна й так сказати.

— І що я маю зробити?

— По-перше, я б хотів, щоб ти нікому не розповідав про те, що до неї чіплялися п'яні в розважальному кварталі. Якщо Рейна-сан дізнається, вона точно почне звинувачувати себе.

— Твоя правда… Я про це нікому ні слова.

— І ще: не кажи, що ми з Уехарою-сан зараз повернулися в апартаменти. Якщо запитають, скажи, що ми з тобою в якийсь момент розділилися.

— Добре, домовилися. Питати про причини не буду.

— Дуже виручиш.

— І останнє: не міг би ти зараз сходити й купити ту прикрасу, яку хотіла Уехара-сан?

— Це типу в таємниці від неї?

— Ага, в таємниці. І якщо вони там будуть, купи, будь ласка, три штуки. Якщо трьох не буде — тоді одну.

— Три або одну. Прийнято.

— Вибач, що вішаю на тебе такі клопоти.

— Та ну, все гаразд. Вважай це моїм вибаченням за те, що злякався там на місці.

— Тобі не варто так через це перейматися.

— Ну, нехай це буде суто для мого заспокоєння.

— Гаразд. Тоді покладаюся на тебе.

— Уехаро-сан, звідси до наших апартаментів далекувато, тому поїдемо на таксі. Пройдемо трохи до головної вулиці, там точно можна буде щось зловити.

— Добре, я покладаюся на тебе, Тоямо. Вибач, що завдала стільки клопоту.

— Тобі взагалі немає через що перейматися.

Вийшовши на головну вулицю та спіймавши таксі, Тояма й Окіта розділилися.

— Ну що ж, піду куплю той браслет, про який просив Юкі.

Окіта пройшов близько тридцяти хвилин, орієнтуючись за картою, і дістався до потрібного магазину. Крамничка була затишною і маленькою, але велика кількість покупців свідчила про її неабияку популярність.

— Ого… Тут, виявляється, ще й прикраси з коралів продають.

— Сподіваюся, вони є в наявності…

— Так-с… Браслет із плетінням макраме та склом хотару… О, знайшов!

Окіта звірився з фотографією на сайті магазину, щоб переконатися, що це саме він і помилки немає.

— Як добре, що вдалося купити аж три… Але чому саме три? Один — для Уехари-сан, а інші два? Для Такаї-сан? Ну, гаразд, неважливо. Раз це сувенір чи подарунок, попрошу, щоб їх гарно загорнули.

Тоямі й на думку не спало б святкове упакування, але якщо це подарунок, воно було необхідне. Можна сказати, що Окіта, який без зайвих нагадувань проявив таку турботу, справді був на висоті.

Залишивши магазин, Окіта попрямував до Міжнародної вулиці, де був призначений збір.

— До речі, тоді Юкі так впевнено заявив, що він хлопець Уехари-сан… Та й перед тим, як сісти в таксі, вони весь час трималися за руки. Невже вони й справді зустрічаються?

Уехара настільки відкрито демонструвала свої почуття до Тоями, які виходили далеко за рамки звичайної дружби, що це помітив навіть такий нерозважливий у подібних справах Окіта. Тому в тому, що вони могли зустрічатися, не було нічого дивного.

— Але як щодо Такаї-сан? Що там у них? Мені чомусь здавалося, що Юкі радше вибере Такаї-сан…

Такаї, хоч і поводилася стримано, теж перестала приховувати свою симпатію, тож Окіта помітив і це.

— У будь-якому разі, сьогодні до двадцять першої години я маю зробити так, щоб ніхто не повернувся в апартаменти…

Окіта подумки пообіцяв собі, що нікому не дозволить потурбувати Тояму та Уехару, поки вони залишаються вдвох.

— Уехаро-сан, ми приїхали до апартаментів.

Оскільки на головній вулиці їм вдалося миттєво зловити таксі, Тояма й Уехара повернулися до будинку відносно швидко.

Варто їм було зайти в ліфт апартаментів, як Уехара, навіть не чекаючи, поки зачиняться двері, притислася до грудей Тоями. Він прийняв цей порив і міцно обійняв дівчину.

— Я така рада була, що ти прийшов мені на допомогу… Дякую тобі, Тоямо… Я кохаю тебе…

Двері ліфта зачинилися, але кнопку потрібного поверху так ніхто й не натиснув.

— Підеш до моєї кімнати?

На ці слова Уехара мовчки кивнула.

— Уехаро-сан, ми приїхали.

Увесь той короткий час, поки ліфт піднімався на п'ятий поверх, де була кімната Тоями та Окіти, вони стояли в обіймах одне одного. Тояма спробував вийти з ліфта, але Уехара не відпускала його. Коли двері почали зачинятися, Тояма натиснув кнопку відкриття, і стулки знову розійшлися.

— Уехаро-сан, у нас так зовсім не залишиться часу.

Щойно Тояма вимовив це, Уехара нарешті розімкнула руки.

Відчинивши двері кімнати, Уехара першою ступила в передпокій, а Тояма зайшов слідом за нею. Коли двері зачинилися, Уехара уткнулася головою в його груди, наче злегка боднувши. Тояма завів руку за спину, зачинив замок і міцно обійняв її тіло.

— Тоямо… Ти й сьогодні був таким крутим.

— Думаєш? Хоча я насправді капець як злякався тих трьох.

— І все одно ти набрався сміливості й урятував мене.

— Бо ти — моя дорога людина, Уехаро-сан.

— Я така щаслива…

Уехара подивилася на Тояму знизу вгору, а за мить заплющила очі. Тояма припав своїми губами до її губ. Він повторював легкі, ледь відчутні поцілунки. Зрештою Уехара, втративши терпіння, закинула руки йому за голову і міцно притислася своїми губами до його. Тояма відповів на цей жест, переходячи на глибокий поцілунок, у якому переплелися їхні язики.

Скільки тривав цей поцілунок — невідомо, але в якийсь момент Тояма простягнув руку і торкнувся пишних грудей Уехари, що були притиснуті до нього.

— М-м-м! — зірвався тихий стогін із її вуст.

— Тоямо, можна я спершу сходжу в душ?

— Так, звісно.

Вони нарешті відірвалися одне від одного і пройшли з передпокою до кімнати.

— Уехаро-сан, іди першою в душ, усе гаразд.

— Угу, я швидко.

Поки Уехара була в душі, Тояма дістав із гаманця презерватив. Він завжди носив його з собою на випадок, якщо це станеться з Такаї.

Тояма також закінчив приймати душ, і тепер вони обоє сиділи на ліжку.

— Слухай… Мені ніяково, можна я вимкну світло?

— Так, звісно.

Вимкнувши світло в спальні, Тояма знову сів поруч з Уехарою. Потім він ніжно повалив її на ліжко й поцілував. Не припиняючи поцілунку, Тояма зняв з Уехари банний рушник.

— Ох… як соромно…

Місячне світло, що пробивалося крізь вікно, освітлювало оголене тіло Уехари.

— Яка ж ти гарна…

Тіло Уехари було прекрасним. Пишні груди бездоганної форми, тонка талія, в міру округлі стегна. І ніжна, шовковиста шкіра без жодної вади.

— Тоямо… у мене це вперше, тому…

— Так, я знаю.

І в напівтемряві кімнати їхні тіла злилися в одне ціле.

………………

…………

……

Тояма та Уехара лежали на ліжку, тримаючись за руки.

— Тоямо? Ти спиш?

— Ні, не сплю.

— Тоямо, знаєш… Я не запитала про це раніше, але ти носиш із собою презервативи.

— Так… Я завжди носив його з собою про всяк випадок, якщо це станеться з Такаї.

Тояма вирішив, що більше не буде викручуватися чи брехати. Тому відповів чесно.

— Тож тоді це й справді було для того, щоб переспати з Такаї-сан…

Під «тоді» Уехара, мабуть, мала на увазі той випадок, коли вона зпобачила його за купівлею презервативів.

— Знаєш… Саме з того моменту ти почав мене цікавити. А потім, коли ми почали спілкуватися, я закохувалася в тебе все сильніше й сильніше… Коли Такаї-сан розповіла мені всю правду, мені було неймовірно боляче.

— Розумію…

— Але, знаєш, те, що я зараз можу ось так бути з тобою — це також і завдяки Такаї-сан. Якби у вас із Такаї-сан не було таких стосунків, я б, мабуть, так і залишилася для тебе просто однокласницею. Усе те, що ви з Такаї-сан пережили в минулому, привело нас до мого «теперішнього». Тому я хочу побачити майбутнє, яке ми з тобою, Такаї-сан побудуємо разом, крок за кроком створюючи наше «теперішнє» втрьох.

Висновок, якого дійшла Уехара, збігався з думками самого Тоями.

— Твоя правда… Я теж хочу на це подивитися.

— Цікаво, а Такаї-сан дивиться в тому ж напрямку, що й ми?

[1] « Юї Рейл» ( ゆいレール ) — це єдина залізнична система у всій префектурі Окінава. Оскільки на Окінаві немає звичайного метро чи поїздів, ця монорейка є головною для місцевих жителів і туристів.

[2] Період Сьова — період в історії Японії з 1926 по 1989 роки.

[3] Міжнародна вулиця — це головна, найвідоміша та найяскравіша вулиця міста Наха.

[4] Напівкримінальна банда 半グレ (hangure) - на відміну від класичних якудза, які мають суворі кодекси, офіційні офіси та легальний бізнес, хангуре — це напівкримінальні молодіжні угруповання. Вони займаються шахрайством, вимаганням грошей і кришуванням нічних закладів у розважальних кварталах.