Розділ 6 — Рішення

Розділ 6: Рішення

— Усі добре пристебнули паски безпеки? — звернулася до всіх із водійського сидіння Рейна, одягнена в сонцезахисні окуляри.

— Тоді в дорогу, рушаємо!

На другий день в Окінаві вони орендували автомобіль і планували під керуванням Рейни поїхати до океанаріуму «Чураумі [1] ». Спершу доїхали монорейкою до пункту прокату авто, а звідти вже попрямували безпосередньо до океанаріуму.

— Але спершу треба поснідати. Зараз я відвезу вас у фастфуд, який є тільки в Окінаві.

— Ого, фастфуд, який є лише в Окінаві? Вже не дочекаюся, — засяяли очі в Чіхіро.

— Якщо це рекомендація Рейни-сан, то надії великі, — додала Аїзава. Схоже, після вчорашнього шабу-шабу вона повністю довіряла її кулінарному смаку.

— А як називається цей фастфуд?

— Маріко-чян, це секрет. Якщо ви за гуглите, буде вже нецікаво.

— Я вже подивилася в пошуку, і там видало два заклади фастфуду, які є тільки в Окінаві, — подала голос Юмі.

— Юмі?! Ну навіщо ти одразу гуглиш? — обурилася Рейна.

— Сестро, дивись краще пильно на дорогу і веди машину.

Мабуть, учорашня втома вже минула, адже з самого ранку всі були в чудовому настрої.

— Ну ось, приїхали!

Вони дісталися того самого закладу фастфуду, який є лише в Окінаві. Коли вони вийшли з машини, у повітрі відчулася спека, що змушувала гостро відчути літо.

— Рейно-сан, дякуємо за роботу. І дякуємо, що підвезли нас.

— Міко-чян, все гаразд. Я люблю водити авто, тож не переймайся.

— Мені приємно це чути, дякую.

— Міко-чян, ти така чудова — і подякувати вмієш, і проявити турботу!

Рейна, яку похвалила її улюблениця Міка, здавалася дуже задоволеною.

— «Ей енд Дабл-ю»... — уголос прочитав назву Уехара, дивлячись на велику вивіску.

— Там ще написано «All American Food» ( Вся американська їжа ), але яка ж із них справжня назва закладу?

—Рейно-сан, яка з них назва?

— ...Якщо подумати, то яка ж? Ніколи про це не замислювалася.

— Мабуть, усе-таки «A&W»?

— Я згоден із Тоямою, — підтримав Чіхіро.

Так зав'язалася суперечка про назву, в якій ніхто достеменно не розбирався.

— Маріко-чян, та яка різниця, як він називається. Я привела вас сюди, бо хочу, щоб ви спробували один напій.

— І що, він смачний? — запитав Тояма.

— Думаю, смачний, Тоямо-кун?

— Чому ви кажете це з питальною інтонацією?!

— У будь-якому разі, спробуєте — і самі все зрозумієте. Час сніданків уже закінчується, тому ходімо швидше всередину.

Увійшовши в приміщення, вони побачили досить просторий та стильний заклад з інтер'єром в американському стилі.

— А це що за дзвін? — запитав Уехара, вказуючи на великий дзвін із довгою мотузкою, що висів біля входу.

— Це «дзвін вдячності». Якщо вам сподобалася їжа і ви добре провели час, то, йдучи, можете в нього подзвонити.

— Ого... Як цікаво. А ви, Рейно-сан, дзвонили в нього?

— Дзвоню щоразу. Тобі, Маріко-чян, теж варто подзвонити, коли будемо йти.

— Добре, обов'язково подзвоню перед виходом.

Компанія звернула увагу на меню, вивішене біля входу.

— У цей час я б порадила взяти щось із ранкового меню — сніданкову тарілку або сендвіч. Гамбургери тут не те щоб аж надто особливі, а от із напоїв рекомендую рутбір [2] . Але, мабуть, краще не замовляти його всім підряд. У нього досить специфічний смак, тому комусь він може не сподобатися, — люб'язно підказала Рейна.

Усі зробили свої замовлення й зібралися з тацями біля столу. Оскільки заклад був великим, компанія з шести осіб розмістилася без жодних проблем. Рутбір замовили Тояма, Рейна та Уехара, а решта, схоже, обрали суп або каву.

— Ого, його принесли в пивних кухлях... Цікаво, рутбір — це щось на кшталт коли?

Чорна газована рідина в кухлі з першого погляду дійсно нагадувала колу.

— Тоямо, краще один раз побачити, ніж сто разів почути. Ну ж бо, просто ковтни.

— Д-добре, я зрозумів...

Усі погляди прикувалися до Тоями, який збирався пригубити цей загадковий напій.

— Кха! Що це за гидота?!

— Юкі, який у нього смак? — запитав Чіхіро.

— Чіхіро... Спробуй — сам дізнаєшся... — з цими словами Тояма передав кухоль Чіхіро.

— Ну, гаразд... — Чіхіро з острахом підніс кухоль до губ.

— Пхе-е! Що це взагалі таке?! Наче пластир зігріваючий?!

Яке ж було здивування, адже напій за всіма ознаками мав смак, який ні з чим іншим, окрім медичного пластиру чи мазі, не асоціювався.

— Маріко, і ти ковтни трохи, — квапила дівчину Аїзава.

— Д-добре... — наважившись, Уехара зробила великий ковток із кухля.

— Пластир! Як не крути, а це чистий пластир! Так, тепер черга Міки.

— Ем... А мені обов'язково пити?

— Обов'язково. Якщо його не спробують усі, то вважайте, що ви дарма приїхали в Окінаву, — відрізала Рейна.

— Ну... Тоді я спробую... — під суворим поглядом Рейни Аїзава приречено взяла кухоль і набрала в рот трохи чорної рідини.

— Хм...? Ну, пахне справді як мазь... але... може, воно навіть нічого?

— Отож-бо, Міко-чян! Коли звикаєш до цього смаку, починає здаватися, що це навіть смачно. Але водночас це такий дивний напій, про який ніколи впевнено не скажеш, що він прям смачний.

Почувши це, Тояма подумав, що в її словах дійсно є сенс. Чіхіро, Аїзава та Уехара, без сумніву, думали так само.

— Ну і наостанок — Юмі.

Такаї взяла рутбір, який купила Рейна, і без жодних вагань почала пити його великими ковтками, наче звичайну воду.

— Хм... Смачно. Сестро, а це справді смачно.

Оскільки Рейна казала, що цей напій викликає звикання, можливо, він просто ідеально підходив під специфічні смаки родини Такаї.

Ось так благополучно завершилася дегустація рутбіру. Сендвічі та сніданкові тарілки виявилися цілком звичайною смачною їжею.

— Ну що ж, ми поснідали, тож тепер без зупинок їдемо прямісінько до океанаріуму «Чураумі».

Так закінчився цей веселий сніданок, і вся компанія рушила до виходу.

— Маріко-чян, сніданок був приємним і ситним?

— Так, дуже!

— Тоді подзвонимо в «дзвін вдячності».

Уехара взялася за довгу мотузку, що звисала із дзвона, і розгойдувала її в різні боки.

Бам-бам-бам!

— Ой, я й не думала, що він такий гучний!

Звук дзвона виявився настільки потужним, що злякав навіть саму Уехару, яка в нього дзвонила.

Залишивши позаду «A&W», Тояма та інші поїхали дорогою вздовж узбережжя, потім минули гірський перевал, знову виїхали до моря і врешті дісталися океанаріуму «Чураумі».

Вони залишили машину на багаторівневій парковці й пішли до океанаріуму пішки. Піднявшись трохи вгору схилом, вони побачили велику скульптуру китової акули, навколо якої зібралися туристи, щоб зробити фото на пам'ять.

— А давайте і ми сфотографуємося на тлі китової акули? — запропонувала Уехара. Вона попросила перехожого туриста зробити знімок і той сфотографував їх усіх разом.

— Слухайте, а чому я один на фото вийшов якось невдало? Я розумію, що Рейна-сан — модель, тому вона завжди має чудовий вигляд на знімках, але чому й усі інші виглядають так фотогенічно? — здивовано запитав Тояма, розглядаючи зроблену фотографію.

— Тоямо, якщо ти звикнеш, то теж станеш фотогенічним, — заспокоїла його Рейна.

— А до цього взагалі можна звикнути? — засумнівався хлопець.

— Фотогенічні люди просто знають, під яким ракурсом їхнє обличчя виглядає найкраще. Тому, коли на них наводять камеру, вони інтуїтивно приймають правильну позу та повертаються потрібним боком.

— Справді, в цьому щось є, — погодився Тояма. Він щиро захоплювався нею, подумавши, що вона недарма є професійною моделлю, раз може так теоретично і розкладено по поличках пояснити тонкощі фотогенічності.

— Тоямо, ти ж, мабуть, не знаєш свого найкращого ракурсу чи пози?

— Ну, я з дитинства вважав, що погано виходжу на фото, тому зазвичай просто уникав камери.

— Ось тому й так. Насправді, що більше тебе фотографують, то швидше це вміння з'являється саме по собі. Хоча, звісно, Маріко-чян, Міка-чян, Чіхіро-кун і само собою, Юмі — вони всі від природи мають гарні риси обличчя, тому як їх не фотографуй, вони все одно вийдуть гарно.

Тояма ніколи не вважав себе якимось красенем, але коли тобі отак прямо в очі заявляють про сувору реальність, це все одно трохи пригнічує.

— Ну, зрештою, в людині головне не обличчя.

— Коли це кажете ви, Рейно-сан, це звучить надзвичайно переконливо, — усміхнувся Тояма.

— Звісно!

Тоямі чомусь здавалося, що Рейна належить до тих жінок, які точно обирають чоловіків не за зовнішністю.

Минувши скульптуру китової акули та спустившись ескалатором, вони опинилися біля входу в океанаріум. Будівля мала досить незвичне планування: спочатку треба було підніматися на схил, а потім спускатися ескалатором.

Оскільки дорогою до океанаріуму вони заздалегідь купили на придорожній станції квитки, які коштували приблизно на триста єн дешевше, Тояма та інші одразу попрямували до входу.

Про те, що на придорожній станції можна вигідно купити квитки, їм теж підказала Рейна. Тояма вкотре подумки відзначив, яка ж вона надійна людина.

Пройшовши через турнікети, що нагадували прохід на залізничній станції, вони насамперед потрапили до зони «Живі істоти іно [3] », яка відтворювала мілководдя. Тут були виставлені морські зірки та інші прибережні мешканці.

— Морські зірки взагалі-то досить тверді на дотик. Юмі, ти колись торкалася їх?

— Я — ні, мабуть. А ти, Юкі, де ти їх торкався?

— Коли я вчився в початковій школі, ми якось їздили на екскурсію в океанаріум, і там була така собі «зона дотиків». Морські зірки там тверді, а от морські огірки — м'які. Здається, там ще й морські їжаки були виставлені, і їх теж можна було помацати.

— А морських їжаків хіба можна чіпати, вони не небезпечні?

— Можливо, це залежить від виду, але з екскурсії я пам'ятаю, що їх дозволяли торкатися.

— Зазвичай діти в такому віці бояться подібних речей, а тобі, Юкі, було байдуже.

— Я пам'ятаю, що інші діти навколо крутили носом і гидували. А ще пам'ятаю, як тицьнув комусь із них прямо перед носом морського огірка, і на мене нагримали. Сказали, що живих істот не можна витягати з води.

— Ого, то ти в дитинстві був іще тим бешкетником? Зараз твій образ зовсім інший.

— Думаєш? Ну, хоча, мабуть, так і є. Десь до кінця початкової школи я постійно грав у бейсбол у парку.

— А коли ж ти почав наодинці читати книжки?

— Десь у старших класах початкової школи. Тоді один мій однокласник, із яким ми часто гралися, без жодних на те підстав звинуватив мене в цькуванні, і все це роздулося до чималого скандалу. У нього то речі зникали, їх хтось викидав.

— Але ж ти цього не робив, правда?

— Звісно ні, я б до такого не додумався. Зрештою з'ясувалося, що він сам усе це підлаштував.

— А навіщо йому було звалювати провину на тебе?

— Я постійно вщент громив його в бейсболі та відеоіграх, от у нього й підгорало від образи.

— Це чиста заздрість і безглузда помста.

— Тоді я й подумав: «Ага, якщо товаришувати з людьми — від цього одні збитки». Якщо ні з ким не спілкуватися і триматися максимально байдуже, то ніхто не мститиметься через заздрощі. А навіть якщо щось і станеться, я завжди зможу сказати: «Я з ним навіть не розмовляв, тому нічого не знаю», і цим усе закінчиться. Оскільки робити мені більше не було чого, я почав читати книжки, якими можна насолоджуватися наодинці.

— Ось воно як... Вперше чую, що в тебе було таке минуле.

— Я нікому про це не розповідав, тож, окрім моїх батьків, ніхто й не знав.

Тояма власноруч закрився в мушлі, щоб просто захистити себе.

— Проте, як виявилося, коли маєш справу з людьми, якісь неприємності все одно трапляються — що в початковій школі, що в старшій.

Те, про що зараз говорив Тояма, очевидно, стосувалося ситуації з цькуванням і капостями в бік Уехари та нього самого.

— Ти й досі вважаєш, що краще ні з ким не зближуватися? — запитала Юмі, заглядаючи Тоямі в обличчя.

— Ні... Зараз я вже так не думаю. На відміну від часів початкової школи, тепер я маю достатньо розуму, щоб вирішувати проблеми, а головне — у мене з'явилися зв'язки з дорогими мені людьми.

Саме завдяки розуму Тоями вдалося припинити наклепи на Уехару, і саме завдяки цьому сформувалися його нові стосунки з оточенням. Якби не ті капості, його зв'язок з Уехарою, можливо, ніколи б не став настільки міцним. А якби не зв'язок з Уехарою, він би навряд чи приїхав сюди, в Окінаву, разом із Юмі.

— Зрештою, якщо просто тікати, ти ніколи не зблизишся з людьми, і справи не підуть на краще.

— Так, тепер я це теж розумію. Коли я ховалася від мами й сестри і не хотіла зазирнути у власне серце, я була по-справжньому порожньою. Я просто продовжувала залежати від тебе, Юкі, і як наслідок — завалила іспити й лишилася на додаткові заняття. Але завдяки твоїй допомозі, Аізави та Чіхіро ми з цим упоралися. Як ти й кажеш, я зрозуміла: якщо уникати стосунків із людьми, життя ніколи не зміниться на краще.

Юмі змогла розбити свою мушлю саме тому, що крок за кроком зближувалася з Уехарою, Аїзавою та Чіхіро. І поштовхом до створення цих зв'язків став саме Тояма. Якби вона не почала спілкуватися з Тоямою, то, мабуть, так і залишилася б замкненою в собі.

— І те, що я змогла отак приїхати з тобою в Окінаву — це теж результат стосунків, які з'явилися після того, як ти не відвернувся від Уехари...

Юмі тепер дивилася в тому самому напрямку, що й Тояма з Уехарою.

— Юмі, я мушу тобі дещо сказати.

— Що саме?

— Учора я... переспав з Уехарою.

Чому Тояма вирішив зізнатися Юмі в тому, що зробив це з Уехарою? Тому що з цієї розмови він зрозумів: Юмі тепер дивиться з Уехарою в один бік і рухається туди ж. Почуття Тоями, Юмі та Уехари почали сходитися в одній точці.

— ...Так, я чомусь здогадувалася про це. Учора, коли Чіхіро повернувся сам, а ви з Уехарою підійшли пізніше, я все зрозуміла, щойно глянула на її обличчя.

— Я…

— Юмі, Тоямо! Доки ви будете там стояти й витріщатися? Ходімо швидше дивитися на китову акулу!

До них підбігла Аїзава і заговорила, через що Тояма змушений був обірвати свою фразу на пів слові.

— Юмі, ходімо?

— Так, ходімо, незручно змушувати їх чекати.

Минувши експозиції від «Живих істот іно» до «Подорожі кораловими рифами», вони нарешті дісталися до головної перлини океанаріуму «Чураумі» — величезного акваріума «Море Курошіо».

— Ого... Яка ж вона здорова...

Побачивши китову акулу, що плавала в гігантському резервуарі, Тояма просто не зміг підібрати жодних інших слів — настільки його вразив сам акваріум і його велична мешканка.

— Неймовірно, правда? Я вже бувала тут кілька разів, але щоразу мене вражають ці розміри та краса.

— Рейно-сан...

Тояма й Рейна стояли пліч-о-пліч, закинувши голови вгору й дивлячись на китову акулу. Юмі ж тим часом забрала з собою Аїзава, і тепер вони вчотирьох, мабуть, так само споглядали акулу трохи далі.

— Схоже, щойно ти досить довго про щось розмовляв із Юмі. Щось трапилося?

Зазвичай Рейна поводилася легковажно і її важко було сприймати серйозно, але зараз усе було інакше. Її звична дружня невимушеність кудись зникла, і від неї повіяло суворою, дещо неприступною атмосферою дорослого опікуна.

— Так. Я розповів Юмі, що вчора... переспав з Уехарою.

— ...Тоямо, ти що, дурний?! Я взагалі-то рідна сестра Юмі. Ти не подумав, що я можу тебе за таке просто прибити на місці?!

— Так, я розумію. Але ви єдина людина, яка знає про стосунки між нами трьома. Тому я просто не міг приховати це від вас.

— Хух... Твоя безглузда чесність, звісно, викликає симпатію, але невже не можна було якось делікатніше до цього підійти?

— Я дурний, тому нічого іншого мені в голову не прийшло.

— Ось як... Ну гаразд, не хвилюйся, бити я тебе не буду. Я ж бачила вираз обличчя Юмі й зрозуміла, що вона це прийняла. Якщо вона сама так вирішила, я нічого не можу вдіяти.

— Мені здалося, що ваше запрошення для нас трьох поїхати в цю подорож до Окінави було своєрідним натяком на те, щоб ми дійшли хоч якогось рішення за цей час. Учора я поговорив з Уехарою. Щойно поговорив із Юмі, і зрозумів, що ми всі троє дивимося в одному напрямку. Тому я вирішив усе чесно розповісти вам.

— І що це за «один напрямок»?

— Наші теперішні стосунки — це результат усього, що відбувалося з нами в минулому. Якби забракнуло хоча б однієї деталі, ми б не опинилися в такій ситуації. Тому мені хочеться дізнатися, куди нас приведе те «теперішнє», яке ми втрьох будуємо день за днем.

— Тобто ти вважаєте, що нинішній стан речей — це неминучість і доля?

— Мабуть, якось так.

— Але фіналом такої долі може стати повний крах, ти ж розумієш?

— Можливо й так.

— Зрозуміло... Отже, ви всі троє готові до наслідків. Тоді все, що я можу вам сказати як доросла: не здумайте заводити дітей, поки не знайдете роботу; обов'язково закінчіть університет; і до моменту працевлаштування дійдіть нарешті до якогось остаточного висновку. Поки ви студенти, ви, можливо, і зможете підтримувати такі стосунки втрьох. Але коли вийдете в соціум, усе буде інакше. Суспільство відкидає все, що виходить за рамки норми. Шлях, який ви обрали, — ненормальний.

— Так, я розумію, що це ненормально.

— Ну що ж, мине час, і, можливо, вам відкриється щось зовсім інше.

— Можливо.

— Закриємо цю тему. Я все одно не здатна цього зрозуміти. Але дякую, що розповів усе чесно.

— Що ви, вибачте мене, що змусив хвилюватися.

— Отож-бо й воно, чесне слово... Ну гаразд, я все одно буду тихцем наглядати за вами.

—Рейно-сан, я розраховую на вас.

— Ну що, тоді ходімо наздоганяти решту? Я вже зголодніла, час обідати.

Рейна та Тояма приєдналися до компанії Уехари. Вони пообідали, милуючись китовою акулою, а потім обійшли решту павільйонів. Окрім критої експозиції, там була ще й зона просто неба, і коли вони оглянули абсолютно все, сонце вже почало схилятися до обрію.

— Ну що, пора повертатися. На вечерю сьогодні у нас будуть страви окінавської кухні!

На зворотному шляху вони повечеряли в ресторані окінавської кухні, який порадила Рейна, і на цьому другий день їхньої подорожі до Окінави підійшов до кінця.

[1] Слово «чура» ( 美ら ) походить з окінавського діалекту і означає «красивий» або «прекрасний», а «умі» ( 海 ) японською означає «море». Тобто назва буквально перекладається як «Прекрасне море».

[2] Root beer (кореневе пиво) — це традиційний солодкий, сильногазований безалкогольний напій, популярний у Північній Америці. Його виготовляють із екстрактів коренів і кори рослин — найчастіше дерева сассафраса. Напій має насичений трав'янисто-пряний смак, солодкуваті нотки карамелі та густу піну.

[3] Іно — окінавське слово, що означає мілководне море, оточене кораловими рифами.